Проблеми змісту та спрямованості історичного процесу

Однією з найважливіших проблем філософії історії є проблема змісту та спрямованості історичного процесу. її суть полягає в одер­жанні відповіді на питання: чи змінюється людське суспільство, а якщо «так», то в якому напрямку і яка періодизація цих змін?

Ця проблема цікавила ще античних мислителів. Вони виокремлю­вали три найважливіших напрямки лінійної філософії історії:прогресивний, регресивний і циклічний. Наприкінці XIX — початку XX століття була обґрунтована так звана нелінійна концепція історич­ного розвитку.Розглянемо ці напрямки більш докладно (схема 15.4).

Більшість античних мислителів, у тому числі Протагор,Де-мокріт, дотримувалися точки зору, що суспільство розвивається в основному за висхідною, від дикості до «золотого століття». їх мож­на вважати засновниками прогресивного напрямку. Гесіод, Сенека, навпаки, стверджували, що розвиток суспільства має регресивний напрямок від «золотого» століття до залізного століття, для якого характерні повна деградація суспільства, падіння його моральності і т. ін. Плапгон,Арістотель, Полівій та інші вважали, що суспільство рухається за висхідною, але по замкнутому колу з постійним повер­ненням назад, до вихідного етапу.

Філософи середньовіччя, не відкидаючи ідею, що історія є на­правленим процесом, вважали, що її спрямування задане Богом.

Одним з перших дослідників, який у своїх роботах найповніше охопив проблеми спрямування, а також співвідношення єдності і різноманітності в історичному процесі, був італійський філософ ДжамбаттістаВіко (1668- 1744).У своєму трактаті «Підстави нової науки про загальну природу націй» він показав світську концепцію всесвітньої історіїяк історичного кругообігу, єдиного для всіх народів. На думку Віко, усі народи у своєму розвитку проходять однакові стадії — від первісного варварства («століття богів») через феодалізм («століття героїв») до епохи демократичної республіки чи представ­ницької монархії («століття цивілізації»). Кожний цикл завершується загальною кризою і розпадом даного суспільства. По завершенні цик­лу розвиток відновлюється і проходить ті самі стадії, але на більш ви­сокому рівні Таким чином, ідеї Віко лежать в основі теорій циклічності в розвитку культур і цивілізацій (Данилевський,Шпенглер, Тойнбі).

У сучасній філософії історії співіснують два основних підходи до пояснення логіки і спрямованості історичного процесу: форма­ційний і цивілізаційний підходи.

Формаційний підхідґрунтується на моністичному розумінні історії. Він трактує всесвітню історію як єдиний лінійно-поступаль­ний, природно-історичний процес послідовної зміни суспільно-економічних формацій.

Вчення про суспільно-економічні формації було розроблене Карпом Марксом у його роботах «Капітал», «До критики політичної економії» і ряді інших. Суть його вчення така:

1) суспільно-економічна формація — це якісно визначена ці­
лісна соціальна система, найважливішим елементом якої є матері­
альні (економічні), духовні (ідеологічні) та інші зв'язки й відноси­
ни, що встановлюються між людьми в процесі їхньої життєдіяль­
ності. У взаємозв'язку матеріальних і духовних відносин головна
роль належить матеріальним відносинам, стрижень яких — вироб­
ничі відносини. Саме виробничі відносини, на думку К Маркса, і є
тією основою, на базі якої функціонує соціальна система;

2) суспільно-економічна формація відображає те загальне, що
характеризує громадське життя в різних країнах на певному етапі
їхнього розвитку. Досліджуючи капіталізм і порівнюючи матері­
альні та духовні відносини різних країн, К Маркс помітив повторю­
ваність багатьох сторін цих відносин і зробив висновок, що ці краї­
ни перебувають на одній стадії соціального розвитку — капіталі­
стичній;

3) суспільно-економічна формація являє собою етап у розвит­
ку суспільства. Виокремивши виробничі відносини з усіх інших
соціальних зв'язків, Маркс виявив їхні основні типи. Таким чином
з'ясувалося, що різні соціальні організми можуть мати як однакову
соціально-економічну структуру, так і різну (тобто виробничі відно­
сини різних типів). Отже, був зроблений висновок про те, що кожен
тип виробничих відносин визначає етап, період історії, а розвиток
і зміна цих типів — суть історії суспільства.

Виходячи з цих положень, зазначимо, що суспільно-економіч­на формація — це конкретний історичний тип суспільства, цілісна соціальна система, що ґрунтується на певному способі виробництва і виступає як ступінь суспільного прогресу.

Обґрунтування категорії суспільно-економічна формація доз­волило К. Марксові провести періодизацію історичного процесу. Усього він вирізнив п'ять типів формацій: первісно-общинна, ра­бовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична, кожна з яких має специфічні закони виникнення і розвитку, світовий же процес він розумів як лінійне сходження від однієї формації до іншої. У свою чергу в кожній історичній формації діють і загальні закони, що зв'язують їх у єдиний процес світової історії.

Розглядаючи поняття «суспільно-історична формація», слід мати на увазі, що воно, як абстракція найвищого рівня, відбиває го­ловні риси об'єктивної дійсності й абстрагується від окремих явищ і випадків. Проте деякі дослідники, використовуючи поняття «фор­мація» в чистому виді, накладають його на реальний історичний процес і, коли не знаходять повної тотожності понять «формація» і «дійсність», оголошують вчення про формацію фікцією. Історична практика також показала, що не всі країни і народи обов'язково проходять у своєму розвитку всі формації чи їх фази. Деякі з них (наприклад, древні германці і слов'яни) минали рабовласницьку формацію. Також варто звернути увагу на так звані міжформаційні періоди в розвитку конкретних країн і на можливість їхнього по­вернення до попередніх формацій.

У формаційного підходу, розробленого Марксом, багато пози­тивних рис, і сьогодні він має велику кількість прихильників. Це по­в'язане з тим, що даний підхід і матеріалістичне розуміння історії в цілому дозволили не тільки сформулювати сам принцип історич­ного розвитку суспільства, але і відповісти на ті принципові питан­ня, що були поставлені історією розвитку суспільства, створити тео­рію суспільного прогресу.

Однак у формаційного підходу є і певні недоліки. Помилковим був не сам підхід Маркса до пояснення історичного розвитку, а його догматизація й абсолютизація. Ряд дослідників, аналізуючи формаційний підхід, називають такі його слабкі місця. По-перше, неправомірно стверджувати, що на будь-якому етапі історії тільки соціально-економічні відносини визначають життя суспільства в цілому. По-друге, моністичне уявлення про закономірне сходжен­ня від однієї формації до другої не залишає місця для волі люди­ни, для вибору альтернативних шляхів розвитку людства. По-третє, реальну історію народів, суспільств, держав не можна вкласти в межі формаційного розвитку за висхідною. При такому підході втра­чається своєрідність і самобутність кожного народу і цивілізації, що в даному разі є лише передумовою для досконалого суспільства майбутнього.

Таким чином, у сучасних умовах однобічність тлумачення істо­ричного процесу як лінійної схеми, що складається з п'яти суспіль­но-економічних формацій, стає все більш очевидною. Всесвітньо-історичний процес багатший за таку теоретичну модель. Тож на часі доповнити це тлумачення іншим, нелінійним підходом до ро­зуміння історії, яким є так званий цивілізаційний підхід.

Цивілізаційний, або культурологічний підхіддо розумін­ня філософії історії склався в XIX — XX століттях. Його головною рисою є ствердження ідеї про існування безлічі культур і цивілізацій, їхньої локальності і різноякісності, заперечення твердої одно­лінійної схеми суспільного прогресу. Поняття цивілізація (від лат. сШНз — цивільний, державний) — надзвичайно ємне поняття, що застосовується широким спектром наук і тому вживається на різних рівнях абстракції. Дуже часто це поняття використовується як си­нонім культури. У соціально-філософському Контексті під цивілізацією.як правило, розуміють рівень, ступінь суспільного розвитку, матеріальної і духовної культури.

Одним з засновників такого підходу був російський соціолог і натуралістМиколаДанилевський (1822-1885), який висунув концеп­цію окремо існуючих культурно-історичних типів (цивілізацій), що знаходять свій вияв через чотири найважливіші форми діяльності, чи «основи» (самопрояву) цивілізацій — релігійну, культурну, політичну, соціально-економічну. Подібно біологічним організмам, культурно-історичні типи перебувають у процесі невпинної боротьби з зов­нішнім середовищем і один з одним і проходять стадії зародження, змужніння, старіння і загибелі (вимирання, чи деградації до рівня аморфної етнографічної сировини — для інших культурно-історич­них типів). Зміст всесвітньої історії Данилевський вбачав у виявленні особливостей самопрояву культурно-історичних типів народів, що розвиваються за своїми особливими законами.

Данилевський визначив деякі закони розвитку культурно-історичних типів: 1) народи, які говорять однією чи близькими мо­вами, становлять один культурно-історичний тип; 2) для виникнен­ня і розвитку культурно-історичного типу необхідна певна політич­на незалежність; 3) успіхи цивілізації залежать від різноманітних елементів культурно-історичного типу; 4) процес формування ци­вілізації тривалий, а період їхнього розквіту — короткий; 5) цивілі­зації розвиваються замкнуто й ізольовано, але це аж ніяк не озна­чає, що вони не впливають одна на одну.

Виокремивши тринадцять культурно-історичних типів, Дани­левський найбільшу увагу приділяє слов'янському типу — молодо­му і якісно новому, покликаному наповнити справжнім змістом майбутню історію людства.

Продовжив і розвинув погляди Данилевського німецький мис­литель Освальд Шпенглер (1880-1936), який також критично ста­вився до європоцентристської однолінійної схеми суспільного прогресу. Основною категорією у філософії Шпенглера є культура, яку він розуміє як особливий «організм», відособлений від інших, подібних йому «організмів». Звідси випливає, що єдиної загально­людської культури немає і бути не може. Тому Шпенглер заперечує цілісність і єдність всесвітньої історії, наявність у ній «постійного і загального». Шпенглер виокремлює в історії людства вісім культур: єгипетську, індійську, вавилонську, китайську, греко-римську, візан­тійсько-арабську, західноєвропейську і культуру народу майя. Очі­кує він появи і російсько-сибірської культури. Кожен культурний організм, за Шпенглером, існує протягом певного життєвого термі­ну (близько тисячі років), після чого він перероджується в цивілізацію і гине. Кожна з культур має свій глибокий зміст і однакове зна­чення в історичному процесі. Зміст же історії він розуміє як з'ясу­вання долі, душі і мови культур.

Ще одним представником локальних цивілізацій є англійський історик і соціолог Арнольд Тойнбі (1889-1975), який, розвиваючи думки ДаНилевського і Шпенглера про циклічність історії, розгля­дає її як сукупність історій окремих своєрідних і відносно замкну­тих цивілізацій (у первісному варіанті він нараховує їх 23, а потім скорочує до 13). Розглядаючи цивілізації як «динамічні утворення еволюційного типу», Тойнбі виокремлює в кожній з них основні стадії історичного існування: виникнення, зростання, надлом і роз­кладання. Після проходження цих основних фаз цивілізація, як пра­вило, гине, поступаючись місцем іншій цивілізації.

Вважаючи соціальні процеси, що послідовно відбуваються в цих цивілізаціях аналогічними, Тойнбі намагався вивести на цій підставі деякі формальні емпіричні закони повторюваності суспільного розвитку, що дозволяють передбачати глобальні події в доступно­му для огляду майбутньому. Зміст же всесвітньої історії Тойнбі вба­чає в релігійній еволюції і духовному удосконаленні людства.

Цивілізація, на думку історика, виникає з примітивних суспільств внаслідок «життєвого виклику», породжуваного винятковими обста­винами різного характеру й успішної відповіді на цей виклик Викли­ки можуть бути як природними, так і людськими. Рушійною ж силою розвитку цивілізацій є творча меншість, яка, вдало відповідаючи на виклики, що виникають, веде за собою «інертну меншість».

Таким чином, з позиції цивіл ізаційного підходу історичний роз­виток постає як послідовно нелінійний процес, поступальний ха­рактер якого визначається не характеристиками «вище — нижче», а тим, що кожна цивілізація у своєму процесі саморозвитку і само­визначення проходить всі основні щаблі філогенетичного шляху людства і розглядається як унікальне соціальне утворення зі своєю історією і неповторною індивідуальністю.

Порівнявши формаційний і цивілізаційний підходи, можна зро­бити такі висновки:

1) формаційний підхід прагне в процесі аналізу охопити все
суспільство й акцентує увагу на його динаміці, цивілізаційний —
досліджує частину суспільства (окрему цивілізацію), а суспільство
в цілому сприймає як статичне;

2) формаційний підхід особливу увагу приділяє економічним
факторам життя суспільства, цивілізаційний же — акцентує увагу на
духовних факторах.

На сучасному етапі розвитку філософії історії утверджується таке розуміння історії, у якому робиться спроба використовувати позитивні ідеї цих альтернативних підходів і компенсувати їхні не­доліки. Такий підхід дістав назву монадного.

Характерною рисою монадного підходу є розгляд всесвітньо-
історичного процесу як єдності, яка, У свою чергу, складається з
безлічі історичних індивідів (соціумів). Причому формаційна скла­
дова монадного підходу зосереджує, увагу на тому загальному для
різних країн, що проходять ту саму ступінь історичного розвитку,
а цивілізаційна складова акцентує увагу на особливостях соціаль­
них організмів, їхньої неповторності. Таким чином, у монадному
підході враховуються і реалізуються узагальнюючі можливості фор­
маційного підходу і індивідуалізуючі можливості цивілізаційного
підходу не на основі їхнього протиставлення, а на основі єдності і
взаємодоповнюваності.

Як уже зазначалося вище, проблема змісту історіїпосідає одне з головних місць у більшості напрямків філософії історії. Вод­ночас ряд філософів створили концепції, у яких проблема змісту історії є центральною.

У концепції провідного німецького філософа Карла Ясперса (1883-1969) стверджується, що зміст історії перебуває за межами самої історії. Змістом і основою історії є віра, загальна для всього людства, яка його не роз'єднує, а з'єднує. Таку віру людству не може запропонувати жодна світова чи національна релігія.

Ясперс стверджує, що такою спільною для людства вірою може стати тільки філософська віра, яка виникла у так званий «вісьовий час» світової історії. «Вісьовий час», що виявив універсальний зміст історії, він пропонує вбачати в періоді між 800 і 200 до н. є., коли од­ночасно діяли давньогрецькі філософи, пророки єврейського на­роду, засновники зороастризму в Ірані, конфуціанства і даосизму в Китаї, буддизму і джайнізму в Індії. Епоха «вісьового часу» — це час народження світових релігій, що прийшли на зміну язичництву, і виникнення філософії, яка прийшла на зміну міфологічному світо­гляду; це час, коли на планеті майже одночасно виникло кілька мо­гутніх духовних центрів, внутрішньо близьких один одному. Епоха «вісьового часу» допомогла людині відчути себе людиною, пробу­дила його дух, залучила до основ культури і моральності, постави­ла перед ним питання про зміст людського існування і зміст буття. Самоусвідомлення людиною самої себе, пробудження її духовності, вважає Ясперс, стало початком загальної історії людства, що досі було розділено на локальні, не пов'язані між собою культури. Відтоді людство приречене на спільність долі і єдину віру, бо інакше істо­рія людства може закінчитися катастрофічно. Для об'єднання лю­дей на загальних духовних засадах, встановлення між ними згоди і взаєморозуміння величезну роль, за Ясперсом, відіграє комунікація, тож його філософію історії часто називають комунікативною.

Проблему змісту і спрямованості історичного процесу розгля­дав і американський філософ Френсіс Фукуяма. Він запропонував свою теорію «кінця історії*. «Кінець історії» він вбачає в тому, що людство зрештою знайде оптимальну форму суспільства і держави, а загальнолюдський ідеал — у ліберальних ідеях і поглядах, на ос­нові яких повинні бути задоволені всі потреби людини і вирішені основні суперечності суспільства. Лібералізм, на його думку, являє собою раціональну форму організації суспільства, яке не має аль­тернативи, тому людству нічого не залишається робити, як поши­рювати цю ідеологію на інші країни створюючи, таким чином, за­гальнолюдську державу — ліберальну демократію в політичній сфері. У цьому, вважає, Фукуяма, — сенс історії людства.

Існують ще й інші точки зору на зміст історії. Одні філософи, наприклад, вважають, що історія позбавлена всякого змісту, є загад­кою для людей і песимістично оцінюють майбутнє людства (Артур Шопенгауер,ЯківБургхардггі), другі — що історія є ірраціональним потоком подій, які не підлягають раціональному поясненню (Фрід-ріхНіцше, Едуард Гартман) та ін.

Важливе місце у філософії історії посідає й ідея історичного прогресу.

Прогрес(від лат. ргодуеззиз — рух уперед, успіх) — це напря­мок розвитку, що характеризується переходом від нижчого до вищого, від менш досконалого до більш досконалого.Про прогрес можна говорити стосовно суспільства в цілому, і тоді ми маємо на увазі соціальний прогрес, або ж стосовно окремих його елементів, структури чи інших параметрів суспільства, і тоді ми має­мо науково-технічний прогрес, прогрес у духовній сфері, у сфері освіти, охорони здоров'я, у сфері захисту навколишнього середо­вища і т. ін. Прогрес за своєю суттю суперечливий, бо його зворот­ний бік — регрес, тобто перехід від вищого до нижчого, від більш досконалого до менш досконалого.І якщо людство що-небудь здобуває, то неминуче втрачає. Кожен крок уперед є і певним кроком назад. І тому тільки в найзагальніших рисах можна говори­ти про рух людства в напрямку прогресу або регресу.

Аналізуючи історію суспільства, можна зробити висновок, що досі воно рухалося в цілому шляхом прогресу, і з цим твердженням погоджується більшість філософів історії. Проте всі філософи вірять в ідею суспільного прогресу — деякі з них говорять про згуб­ний вплив прогресу на розвиток цивілізації. Так, Ауреліо Печчеі на­голошує на небезпеці прогресу — цього анархічного, за його словами, процесу, що не піддається ніякому зовнішньому регулюван­ню і здійснює нові кроки вперед без будь-якого реального зв'язку з потребами суспільства, ніяк не зважаючи на можливі згубні наслідки для розвитку життя на планеті. У цьому переконаний і Олвін Тоф-флер, який попереджає, що прогрес несе потік змін, які руйнують інститути, змінюють цінності і висушують наші життєві корені.

Дискусійним питанням теорії соціального прогресу є з'ясуван­ня його критеріїв.Просвітителі XVII століття критерієм прогресу вважали людський розум. Пізніше таким критерієм став вважатися рівень розвитку продуктивних сил і виробничих відносин. Сьогодні критеріями прогресу вважають соціально-політичний критерій, ідеологічний, гуманістичний тощо. З їх допомогою можна визначи­ти прогресивність тих чи інших соціальних систем, політичних ре­жимів, суспільних рухів.

Разом з тим усі названі критерії характеризують лише окремі сторони громадського життя і не дають повного уявлення про про­грес суспільства в цілому. Загальним чи загальнофілософським критерієм розвитку суспільства, очевидно, можна вважати рівень гуманізації суспільства, місце в ньому особистості, рівень її духов­ної і соціальної волі, якість задоволення її матеріальних і духовних потреб. Цей критерій показує, якою мірою людина в тому чи іншо­му суспільстві має можливості для розвитку. З позиції цього крите­рію кожне суспільство прогресивне, тією мірою, якою воно розши­рює коло прав і свобод особи, створює умови для її самореалізації, розвитку її потреб і їх задоволення.