Сучасні концепції філософії історії

Хоч термін «філософія історії» з'явився порівняно недавно, перші філософсько-історичні ідеї виникли ще в античні часи.

Проблема осмислення шляхів історичного руху, тенденцій і напрямків історичного процесу привертала увагу Геродота, Фукі-діда,Арістотеля, Теофраста,Плінія Старшого та інших. У роботах цих істориків і філософів містилися певні уявлення про минуле і майбутнє людства, роздуми про людські діяння, про хід і зміст істо­ричних подій (що пізніше дістало назву «філософії історії»), проте вони ще не становили системи поглядів. Крім того, більшість антич­них філософів і істориків дотримувалася релігійно-міфологіч­ного світогляду,відповідно до якого в суспільстві, як і в природі, панує кругообіг, вчинками людей керує доля і вони підвладні волі богів. Вирішальним же фактором людської поведінки є незмінні за своєю природою пристрасті і воля, властиві видатним особистос­тям — вождям, політичним діячам, героям.

В епоху середньовіччя представники християнської філософ­ської думки (АврелійАвгустин, Фома Аквінський та ін.), синтезую­чи біблійну і греко-римську філолофсько-історичну думку, створи­ли теологічну концепціюісторії, висунули нові теорії про зміст історичних подій, про призначення і завдання історичних праць. Відповідно до цієї концепції християнські автори, прагнучи через історію зрозуміти Божий задум, відкинули ідею кругообігу. Вони уявляли історичний процес як лінійний рух від минулого до май­бутнього (майбутнього порятунку, приходу Месії).

Криза феодалізму, розвиток капіталістичних відносин, ріст вільнодумства сприяли звільненню суспільної свідомості від теоло­гічного погляду на історію, що позитивно позначилося на розвит­ку науки. Мислителі епохи Відродження (ХІУ-ХУІ ст.) прагнули, на противагу християнським історикам, пояснити історичний процес, виходячи з земних умов, із природи людини. Наприклад, Нікколо Макіавелпі (1469-1527), який у своїх працях обґрунтовував ідею циклічного розвитку, доводив, що рушійною силою розвитку су­спільства є матеріальний інтерес, прагнення до збереження і збіль­шення приватної власності. Він також висловлював думки про за­кономірність суспільних явищ, однак чітко їх не сформулював.

У XVII — XVIII столітті в Європі настає епоха промислових і со­ціально-політичних революцій, що привела до затвердження бур­жуазної індустріальної цивілізації і прискорення суспільного роз­витку. Величезну роль у формуванні поглядів мислителів Нового часу стали відігравати природничі науки. Вплив природознавства на розвиток суспільних наук тоді був таким великим, що історію вони також намагалися пояснити з природничонаукових позицій.

Саме в цей період і виникають натуралістичні концепції філософії історії,що дістали цю назву від латинського слова паіигаііз — природний. їх прибічники розглядали природу як уні­версальний принцип пояснення всього сущого, у тому числі й істо­ричного процесу. Оскільки поняття «натуралізм» вони тлумачили по-різному, то і напрямки, в руслі яких вони йшли, називалися по-різному: географічний натуралізм (Шарль ЛуїМонтеск'є, Йоганн Гердер та ін. суспільні явища розуміли як вплив природного середо­вища); демографічний (ТомасМальтус історичні процеси поясню­вав дією «природного закону народонаселення»); ідеалістичний (ЮюдГельвецій,Жан-ЖакРуссо зміни в суспільстві пов'язували, на­самперед, з волею, розумом людини).

Великий вплив на розвиток історичної самосвідомості мали та­кож роботи Вольтера (1694-1778), який у своїх дослідженнях наго­лошував на філософському осмисленні історії як особливої предмет­ної реальності, пов'язаної з еволюцією і розвитком розумної приро­ди люднии,МаріЖанаКондорсе (1743-1794), який одним з перших обґрунтував ідею історичного прогресу, та інших філософів.

Новий крок в осмисленні своєрідності суспільного розвитку з позиції об'єктивного ідеалізмубув зроблений Г. В. Ф. Гегелем (1770-1831). Він розглядав історію як єдиний закономірний процес, у якому кожна епоха є неповторно різноманітною, але водночас — це наступний щабель у розвитку людства. Цей розвиток має дещо інший характер, ніж той, який має сфера природної закономірності. Історичні закони тут реалізуються за допомогою свідомої діяль­ності людей, але разом з тим в історії здійснюється певна об'єктивна логіка, тому історичний процес — лише нескінченний саморозви­ток, саморозгортання світового розуму, абсолютної ідеї.

Значний внесок у розвиток філософії історії цього періоду внес­ли німецькі мислителі Карл Маркс (1818-1883) і Фрідріх Енгельс (1820-1895), які створили діалектико-матеріалістичне вчення.

В ньому були розвинені раціоналістичні і діалектичні ідеї Гегеля. Однак марксистська філософія історії істотно відрізняється від філософії історії Гегеля. Зокрема, К. Маркс значно розширює сфе­ру дії матеріалізму і поширює його на сферу суспільних явищ.

У другій половині XIX — на початку XX століття історичне знан­ня піднімається на якісно новий щабель. Завдяки удосконаленню методів історичного і лінгвістичного аналізу різних текстів, розвит­ку археології, більш критичному ставленню до фактів минулого воно набуло статусу науки. Разом з тим виникло і усвідомлення того, що історичні і природничонаукові знання належать не тільки до якісно різних об'єктів, але вони самі якісно розрізняються.

Цей невеликий огляд еволюції історичної самосвідомості доз­воляє розглянути сучасні напрямки філософії історії,серед яких найбільш впливовими є: гносеологічний (критична філософія історії), онтологічний, аксіологічний, технократичний і деякі інші. Розглянемо їх більш докладно (схема 15.3).

Гносеологічний напрямокфілософії історії виокремлюєть­ся як самостійний з другої половини XIX століття. Представники цього напрямку (ВільгвльмДіпьтей,БенедеттоІфоче,ГеоргЗіммель, Робін Коллінгвуд,РаймонАрон та ін.) доводять, що основний пред­мет філософії історії — логіко-теоретичні і методологічні пробле­ми дослідження історичного минулбго, його теоретична реконст­рукція і пошук істинності історичних фактів.

Засновником цього напрямку філософії історії по праву вва­жається німецький філософ культури Вільгельм Дільтей (1833-1911). Головним у вченні Дільтея є його розуміння життя як спосо­бу буття людини, культурно-історичної реальності (тому часто по­зицію Дільтея називають «історіцистським» варіантом «філософії життя»). Людина, на думку Дільтея, не має своєї історії, але вона сама є історія, і саме це розкриває її сутність. Іншими словами, життя й історія для Дільтея тотожні.

Для філософії історії Дільтея характерне різке протиставлення соціальних і природничих наук. Природу, вважав він, ми пояснює­мо, а громадське життя тільки розуміємо. Це розуміння, на його дум­ку, може бути різним, бо кожна людина до історичних подій підхо­дить з власними оцінками й судженнями. Іншими словами, пошук наукової істини, об'єктивне наукове пізнання історичного проце­су неможливе. А на думку послідовника Дільтея Коллінгвуда, філо­софія історії одночасно вивчає думки історика й об'єкт думок істо­рика. Тому з завдань філософії історії виключається розгляд істо­ричного процесу самого по собі: історичний процес стосується філософа тією мірою, якою мова йде про ті характеристики явищ, що визначають сутність історичного знання.

Гносеологічний напрямок, як уже зазначалося, ще називають критичною філософією історії. Це пов'язано з тим, що його пред­ставники наполягають на ідеї про те, що тільки критичний розгляд історії дає можливість створити модель людської історії, оцінити ступінь істинності історичних фактів і теоретично відтворити кар­тину історичної дійсності. Джерела цього підходу починаються з баденської школи неокантіанства, що займалася методологічними проблемами історичного пізнання, вивченням специфіки історії людства, а її засновником більшість дослідників називають фран­цузького філософа Раймона Арона (1905-1983), відомого своєю роботою «Критична філософія історії».

Представники онтологічної концепціїпредметом філо­софії історії вважають сукупність досліджень, спрямованих на ви­явлення специфічних особливостей соціальних явищ, процесів. Ці дослідження пов'язані з такими загально філософськими онто­логічними проблемами, при вирішенні яких необхідно враховува­ти відмінності історії суспільства від інших соціальних явищ. Пред­ставники цього підходу (Роберт Мель, Роже Рамон, Енне Калло й ін.) стверджують, що в центрі уваги філософії історії повинні знаходи­тися, насамперед, онтологічні проблеми, такі як зміст і становлен­ня історії людства, сутність історичного процесу, можливості перед­бачення майбутнього, роль і місце людини в історичному процесі тощо. Наприклад, при розгляді питання про рушійні сили суспіль­ного розвитку виникає питання про роль свідомості, волі людини в історичному процесі. Але оскільки науці невідомі інші істоти з розвиненою свідомістю, крім людей, то питання про роль свідо­мості в розвитку суспільства є питаннями про суспільство, істо­ричні процеси.

Аксіологічна концепціяфілософії історії особливу увагу приділяє проблемі цінності історії, а також з'ясуванню раціональ­них основ суджень, за якими одні явища історичного знання є цінними, а другі — нецінними.

' Значний внесок у розвиток цієї концепції внесли німецькі філо­софи, представники баденської школи неокантіанства Віпьгельм Віндепьбанд (1848-1915) і Генріх Ріккерт (1863-1936). Цідослідни-ки визначали філософію як загальну науку про цінності, що, як пи­сав Ріккерт, утворять «...зовсім самостійне царство, що лежить по той бік суб'єкта й об'єкта». Виходячи з кантівського розрізнення теоре­тичного і практичного розуму, Віндельбанд і Ріккерт протиставляли філософію історії як нормативне вчення, засноване на ціннісних судженнях і пізнанні належного, дослідним наукам, що спираються на теоретичні судження й емпіричні дані про «сутнє». Відкидаючи закономірність як керівний принцип історичного пізнання, вони заміняли його процедурою «віднесення до цінностей». На думку Віндельбанда і Ріккерта, цінності мають надісторичний характер і, зрештою, утворять ідеальний, незалежний від людей трансценден­тальний (тобто потойбічний) світ. З цього світу виходять відповідні ідеї, насамперед — ідея трансцендентального обов'язку. Вона вказує на безумовне, необмежене часом і простором абсолютне значення цих цінностей. У міру усвідомлення їх значення люди виробляють відповідні ціннісні установки і вимоги, якими вони керуються у своє­му житті, поведінці, повсякденній та історичній діяльності.

Розглядаючи співвідношення суспільного буття і духовного життя, Віндельбанд і Ріккерт роблять висновок про провідну роль духовного життя в історії суспільства стосовно буття. Вони критич­но поставилися до створеного К Марксом матеріалістичного розу­міння історії, у якому обґрунтовувалося основне значення еконо-мічного-фактора (тобто буття) в розвитку суспільства. Такий підхід, на думку Ріккерта, є ненауковим, оскільки він визначається політич­ною програмою марксизму, у якій перемога пролетаріату є «абсо­лютною цінністю».

Виходячи з цих міркувань, філософія історії виступає як вчен­ня про цінності, що розкриває їхню природу і сутність, а також їхнє значення і втілення в життя і діяльність людей.

Технократичні концепціїв сучасній західній соціальній філо­софії і філософії історії являють собою один з напрямків суспільної думки, що надає техніці вирішальну роль у суспільному житті, про­гресі суспільства і стверджує, що лише індустріалізація здатна ра­ціональним чином регулювати й удосконалювати життя суспільст­ва й особистості. До цих концепцій можна віднести: концепцію постіндустріального чи інформаційного суспільства (ДаніелБелл, Олвін Тоффлер), концепцію технотронного суспільства (Збігнєв Бжезінський), концепцію нового індустріального суспільства (Цжон Гелбрейт) та ряд інших.

Подібний технологічний детермінізм до основних факторів розвитку суспільства передусім відносить рівень розвитку продук­тивних сил, техніки, науки й інформатики. Наприклад, концепція постіндустріалізма виходить з того, що в сучасному суспільстві пе­реважає не первинна сфера економіки (сільське господарство), не вторинна (промисловість), а третинна (сфера послуг), у якій визна­чальну роль відіграє інформація. Стверджується, що мікроелектрон-на революція, яка розгортається в постіндустріальному суспільстві, лежить в основі розвитку суспільства і робить саме інформацію, а не працю фундаментальним соціальним фактором.

§3