Передумови.

Вступ.

Ще з часів запорозького козацтва українська земля уславилася багатьма видатними проводирями нерегулярних форм збройної боротьби. Відомий український дослідник Михайло Антонович, онук видатного історика Володимира Антоновича, вважав, що "кожний нарід має якийсь свій спеціальний стиль воювання", і саме для українців, на його думку, таким стилем війни "є партизанщина". Він стверджував, що "фактично і Громадянська війна 1917-1920 рр. була партизанщиною, і то в усіх партій".

Поразки на фронтах і величезні втрати в живій силі й техніці, яких у ході боїв зазнала Червона армія, змусили радянське керівництво вжити заходів щодо розгортання партизанської боротьби в тилу ворога. Поспіхом підібраний командний (з партійних і радянських працівників районного рівня) та особовий склад партизанських загонів не мав належної підготовки і матеріального забезпечення. Організатори руху Опору, особливо військові, розраховували на те, що партизани проводитимуть диверсійну діяльність на комунікаціях противника і таким чином надаватимуть допомогу регулярним військам у боротьбі проти німецької армії. Про це йшлося в директивах та інших документах партійних, радянських і військових органів. У них, зокрема, вимагалося організувати справу так, щоб дії партизанів були спрямовані безпосередньо на широку підтримку військ Червоної армії. Ця програмна вимога була ключовою у визначенні ролі й завдань партизанського руху.

Але сила цього руху виявилася не зразу. Населення окупованих районів, яке з перших днів війни опинилося в тилу німецьких армій, усе ще сподівалося на швидке повернення радянських військ. Траплялися випадки, коли призначені керувати партизанською та підпільною роботою районні начальники відходили разом з частинами Червоної армії, що відступала і виконували їхні завдання. Водночас були й такі керівники партизанського руху, які відводили свої загони не у ворожий, а в радянський тил. І лише згодом, незважаючи на жорстокий терор фашистів, їхню людиноненависницьку пропаганду, розгорнулася всенародна збройна боротьба, що набула різноманітних форм і перетворилася на важливий стратегічний чинник у розгромі сильного й підступного ворога.

Найбільшого розвою партизанська боротьба набула в часи Другої світової війни 1939-1945 рр. Нею були широко охоплені терени України, де успішно діяли як формування УПА, так і загони радянських партизанів. Згідно з офіційною радянською статистикою до 1 жовтня 1941 р. на окупованій території України було залишено 738 партизанських загонів загальною чисельністю 26257 осіб і 191 диверсійна група (1374 осіб), але, на жаль, виявилося, що більшість партизанських загонів існувала лише на папері. Реальною силою, здатною завдавати ворогу відчутних втрат, залишалися кілька великих загонів і з'єднань. Серед них одне з чільних місць належить талановитому партизанському ватажкові Сидору Артемовичу Ковпаку людині, яка прожила довге й цікаве життя, ім'я якої широковідоме й за межами України.

Передумови.

Радя́нський партиза́нський рух на території України — Рух Опору громадян Української РСР проти німецьких окупантів та їх союзників на території України у 1941–1944 роках, організований радянськими та партійними органами, в тому числі — НКВС. Загальна чисельність українських партизанів, переважно із цивільних громадян, становила в 1941–1943 роках — від 5 до 30 тисяч бійців, в 1944 році — від 30 до 50 тисяч бійців.

Організація руху опору в Україні у 1941–1942 рр. була пов'язана з величезними труднощами. Концепція війни «малою кров'ю на ворожій території», що панувала напередодні війни, не передбачала діяльності партизанських загонів та створення належної людської, збройної та матеріальної бази для функціонування в умовах окупації.

Проте, реальні подіЇ 1941 року скорегували плани ведення війни. В прифронтовій зоні при кожному радянському райвідділі міліції з добровольців, патріотично налаштованих осіб непризовного віку, або таких, що з різних причин непридатні були до стройової військової служби, створювались так звані «винищувальні батальйони», які обороняли тил Діючої армії від ворожих шпигунів та диверсантів, що масово засилались супротивником (в основному з числа колишніх співвітчизників-емігрантів), та від місцевих кримінальних елементів, а також — забезпечували в координації з військами НКВД належний радянський порядок в прифронтовій смузі в умовах війни. Після відступу Червоної Армії на схід, певна кількість озброєних винищувальних батальйонів, що не встигла відійти з армійськими підрозділами на схід, залишалась на окупованій території свого району. Слід прийняти до уваги падіння віри в могутність Радянського Союзу серед населення та деморалізацію серед комуністів-підпільників на той час. Деякі члени колишніх винищувальних батальйонів НКВД пішли в глибоке підпілля, інші були викриті німцями й розстріляні або завербовані до Гестапо. Згодом, комуністи-підпільники, яким вдалося вижити зуміли наладити зв'язок з командуванням Червоної Армії та з її допомогою почали зорганізовувати підпільно-партизанські групи. Надалі ці партизанські підрозділи поповнювались бійцями Червоної Армії, котрі попали в оточення, та цивільними людьми, що в такий спосіб намагалися чинити опір німецьким каральним групам, об'єднувались в партизанські з'єднання, створювали цілі партизанські зони та райони, в яких діяла радянська влада та правила більшовицька ідеологія.

В рядах українських радянських партизанів були колишні військовослужбовці РСЧА. В Україні знаходилась величезна кількість полонених червоноармійців. Майже всіх полонених німці тримали в шталагах — концентраційних таборах для військових. Невеликій частині з цієї категорії осіб вдавалось вирватися з полону, іноді завдяки активним діям малих загонів УПА, які атакували німецькі табори для військовополонених щоб звільнити своїх побратимів. Колишні військовослужбовці РСЧА тікали в сільську місцевість і там намагалися пристосуватися до життя. Згодом вони поповнювали ряди партизанських загонів (не лише радянський, але й УПА), оскільки для багатьох бійців це була єдина можливість продовжувати війну з ворогом і чинити опір військовим підрозділам німецької армії.

Частина червоноармійців, які у 1941 році відстали від своїх частин, але не потрапили в полон, осідали у селах під різними легендами. У багатьох випадках це був командний склад Червоної Армії, найбільш підготований до ведення активної боротьби проти загарбників. Згодом вони також поповнювали ряди радянських партизанів.

Також в лісах знаходилось багато дезертирів, які залишили частини Червоної Армії та зовсім не збирались воювати у складі радянських партизанських загонів. Радянські партизани під проводом командирів НКВД фізично знищували цих людей як злочинців або як ворогів радянського ладу. Досить часто на власний розсуд радянських командирів в категорію «ворогів радянського ладу» записували мирне населення окупованих німцями територій, що не бажало віддавати радянським партизанам харчі. Тому нерідко радянські партизани вдавалися до пограбування й мародерства та проводили каральні операції проти «непокірного» мирного населення України[1][2]