Відомі радянські партизани-диверсанти.

З радянського часу в СРСР, потім в Росії видається чисельна істрорико-пропагандистська література про окремих «героїв-партизанів». Найвідоміші радянські партизани — герої Радянського Союзу (з не-керівного складу):

Микола Кузнєцов (1911–1944)— кадровий чекіст, співробітник розвідки НКВС СРСР з 1932 р.; під час війни виконував завдання диверсійно-терористичного характеру: одиночні вбивства німецьких генералів на території Львівської та Рівненської областей[11]

Зоя Космодем'янська — комсомолка-диверсантка, Герой Радянського Союзу. Часів СРСР слугувала символом, зразковим прикладом для школярів, що у підлітковому віці вступали до лав комсомолу

Сидір Ковпак — залишений на окупованій німцями території дрібний провінційний компартійний діяч, котрий до кінця війни доріс до радянського генерал-майора, двічі героя Радянського Союзу та командира партизанської дивізії імені самого себе.

Вершигора Петро Петрович — кадровий чекіст, генерал-майор НКВС, як командир спеціальної диверсійно-розвідної групи НКВС (за іншими даними — ГРУ Генштабу СРСР) «Лезвие» (укр. «Лезо») був перекинутий літаком в тил німецьких військ до партизанського загону Сидора Ковпака. Мав завданням підтримувати зв'язок загону з Москвою та слідкувати безпосередньо за Сидором Ковпаком, контролювати його, перевіряти на лояльність Москві.

Сабуров Олександр Миколайович — генерал-майор військ НКВС, командував партизанським з'єднанням, що діяло у Сумській, Житомирській, Волинській, Рівненській та ін. областях України.

Леонід Голіков (1926–1943) — «піонер-герой», що партизанив у 16-17 річному віці; з березня 1942 р. развідник 67-го загону 4-ої партизанської бригади Ленінградської області.[12]

Над Батьківщиною нависла смертельна небезпека. Загибель загрожує всьому. Що здобуто ціною крові найкращих людей, створено працею нашого народу, до чого спрямовані всі наші помисли, що всім нам дорожче за життя. Варварські полчища фашистських загарбників топчуть наші поля. В диму й вогні наша земля – горять міста і села.

Ми, мирні люди відразу стали солдатами. Ми йшли в райком партії за телефонним викликом секретаря, як на призовний пункт. Ніхто не виступав, не виголошував промов. Усе було цілком ясно. Батьківщина закликає нас очолити маси, які піднімаються на боротьбу з ворогом, щоб бити його не тільки на фронті, а й у тилу. Ми знали: боротьба буде нечувано жорстокою і тяжкою, не на життя, а на смерть, але не мали сумніву в тому, що перемога буде за нами.