Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АстрономияБиологияГеографияДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника


Філософські концепції про роль людини в світі




Філософські напрямки Суть концепцій
Об’єктивний ідеалізм Людина- це особливе творіння Бога, яка повинна повернутися у боже лоно, відмовившись від гріховного матеріального світу
Суб’єктивний ідеалізм Людина існує тільки у своєму внутрішньому світі і залежить від комплексу відчуттів
Матеріалізм Людина має реальне життя і повинна пізнавати і перетворювати світ
Сучасна філософія -Людина –це єдність об’єктивного і суб’єктивного, кінцевого і безкінечного, тому вона прагне до гармонії; -Людина має природний, суспільний і духовний рівень існування, які треба гармонізувати; -Людина – це не тільки біологічна, але й космічна істота

 

Питання №55 Соціально-діяльнісна сутність людини. Загальне поняття людини.

Формування людини і людського суспільства – це довгий і складний шлях, обумовлений проблемою виживання людини, взаємодією з природою, функціонуванням і розвитком виробництва, засобів до існування, форм обміну, розподілу та споживання, спілкуванням тощо. Між людьми виникають суспільні відносини, які охоплюють усі сфери суспільного життя та діяльності (економічної, соціальної, політичної, культурної тощо). Філософи розглядали людину як частину природи, як діяльну і предметну істоту, як мислячу і суспільну істоту.

Людина – це жива істота, яка має свої потреби, прагне їх задовольнити в процесі діяльності і спілкування, прагне перетворювати і світ, і себе. Але тільки в суспільстві людина може стати особистістю – це конкретний соціальний індивід, який має систему соціально значущих рис і якостей суспільства, самосвідомість, ціннісні

орієнтації, соціальні відносини, відповідальність за свої вчинки. Розвиток людини, як особистості, пов’язаний з історичним розвитком суспільства, в якому формувалися спільноти людей та форми соціальних відносин.

Питання №56Співвідношення біологічного та соціального в життєдіяльності людини.

Питання №57 Принцип детермінізму. Діалектичний та метафізичний детермінізм.

Методологічний принцип детермінізму є одночасно й основним принципом філософського навчання про буття. Сам термін "детермінація" походить від латинського determine (визначаю) і може бути розшифрований як обов'язкова визначуваність усіх речей і явищ у світі іншими речами і явищами. Найчастіше замість предиката "визначуваність" у це формулювання підставляють предикат "обумовленість", що додає самому формулюванню двозначність, тому що створюється враження, що фактори, які детермінують, у такий спосіб зводяться тільки до умов, хоча останні при усій своїй значимості є лише одним з цих факторів.

Серед різноманітних форм детермінації, що відбивають універсальний взаємозв'язок і взаємодію явищ у навколишньому світі, особливо виділяється причинно-наслідкова, чи каузальна (від лат. causa — причина), зв'язок, знання якого нічим не заміниме для правильного орієнтування в практичній і науковій діяльності. Тому саме причина виступає найважливішим елементом системи факторів, що детермінують. І все-таки принцип детермінізму ширше принципу каузальності: крім причинно-наслідкових зв'язків він містить у собі й інші види детермінації (функціональні зв'язки, зв'язок станів, цільову детермінацію і т.д.).

Детермінізм у своєму історичному розвитку пройшов два основних етапи — етап класичного (метафізичного, механістичного) детермінізму й етап детермінізму посткласичного, діалектичного по своїй сутності.

У джерелах метафізичного трактування детермінізму ми виявляємо атомістичну концепцію Демокрита, що (на відміну від концепції Епікура) заперечувала випадковість, приймаючи її просто за непізнану необхідність. Такий детермінізм надалі розвивається Ф. Беконом, Т. Гоббсом, Б. Спинозою, Р. Декартом, Ж. Ламетрі, П. Гольбахом і іншими філософами Нового часу. Спираючи на праці своїх попередників і на основні ідеї природознавства И. Ньютона і К. Ліннея, французький астроном і математик П. Лаплас у роботі "Досвід філософії теорії імовірностей" (1814) довів ідеї механістичного детермінізму до логічного кінця: він виходить з постулату, відповідно до якого зі знання початкових причин можна завжди однозначно вивести наслідку.

Цікаво відзначити, що вже до початку того ж самого XIX століття під впливом розвитку теорії імовірностей (якою займався П. Лаплас), соціальної статистики і т.д. виник цілий ряд питань, які були нерозв’язні з позицій лапласовського детермінізму:

1. Як сполучити його концепцію з емпіричними спостереженнями, що виявляють відхилення від необхідності, відсутність "чистого" прояву закону у всіх його конкретних утіленнях?

2. Як сполучити механізм лапласовського детермінізму з теорією імовірностей, що оперує поняттям "випадковість"?

У працях Лапласа тут протиріччя не було, тому що він витлумачував суб’єктивістські і випадковість, ототожнюючи її з незнанням причин, і імовірність, відносячи її до нашого знання про процес (об'єкті), але не до самого процесу (об'єкту)[1] . У дійсності ж імовірність, як уже говорилося, визначає ступінь можливості прояву об'єктивного по своїй природі випадкового явища.

Міркування над цими питаннями поволі підточували підвалини лапласовського детермінізму, але проривши до більш широкого розуміння визначеності у світі був здійснений завдяки двом епохальним подіям у природознавстві — дарвінівської теорії походження видів і особливо появі квантової механіки. З'ясувалося, що багато законів, що пояснюють світ, носять статистичний характер, тобто не допускають однозначної передбачуваності і, отже, є законами ймовірними.

Говорячи про цей посткласичний, діалектичний етап в розвитку детермінізму, ми не можемо не згадати Епікура, у навчанні якого про мимовільне відхилення атома від прямої лінії в основі вже містилося сучасне розуміння детермінізму.

Питання №58 Філософське розуміння практики. Ознаки практики. Форми практичної діяльності.

Практика – це діяльність, за допомогою якої людина змінює, перетворює світ. Серед різноманітних характеристик практики основними є: предметність, всезагальність, революційність, універсальність, цілепокладеність.

Особливість практики полягає у тому, що вона є процесом постійного заперечення природного і соціально даного.

Серед дуже важливих форм практики слід відокремити такі:

1. матеріальне виробництво, перетворення природного буття людей

2. суспільне виробництво, перетворення суспільного буття людей

3. пізнавальна діяльність – активне спостереження.

 

Питання №59 Структура практики. Діалектика об’єктивного та суб’єктивного в практичній діяльності.

У структурі практики можна виділити такі моменти:

1. різні матеріальні елементи

2. суспільні відносини

3. людина та її внутрішній світ

Як бачимо, пізнання — це історично акумульований процес відображення об'єктивної реальності у свідомості людини у формі відчуттів, сприйняттів, уявлень, понять, ідей, гіпотез, теорій тощо.

Суб'єктом пізнання є не ізольований індивід, а людина як суспільна, конкретно-історична істота (колектив, суспільство, людство), яка опанувала вироблені форми пізнавальної діяльності, (мову, категорії та ін.). Об'єктом пізнання є незалежна від людини дійсність, яка дається пізнанню не у формі споглядання первозданної природи, а у формі практичної взаємодії з олюдненими й олюднюваними фрагментами природи, на які спрямовується діяльність людини. Об'єктом пізнання може бути й сама людина та її суб'єктивний світ.

 

Питання №60 Поняття діалектики. Структура діалектики як теоретичної системи. Співвідношення діалектики, логікі та теорії пізнання.

Діалектика – це теорія розвитку всього сущого та заснований на ній філософський метод.

Предметом діалектики є теоретичне відображення розвитку матеріального, духовного, свідомості, пізнання.

Структура діалектики:

1. закони діалектики – це об’єктивні, загальні зв’язки, які повторюються та з’являються між сущностями та всередині їх. Закони можуть існувати у природі та у суспільстві, та бути дінамічними, або можливими. Загалом, законів діалектики 3: єднання боротьби протилежностей, перехід від кількосних змін до якісних та навпаки, та заперечення заперечення.

2. принципи діалектики – це поняття, які характеризують стійкі зв’язки між об’єктами та явищами. Загальні принципи діалектики: розвитку, загального зв’язку, причинності, історизму та ін.

3. категорії діалектики – це загальні фундаментальні поняття, котрі відображають закономерні зв’язки, та відношення буття.

Питання №61 Діалектичний прицип всезагального зв’язку і розвитку. Дві концепції розвитку.

Принцип (від лат. principium) — начало, основа, підвалина або внутрішнє переконання людини, ті практичні засади, котрими вона користується у своєму житті. Термін "принцип" набув широкого вжитку. Кажуть: "принципова людина", тобто тверда, цілеспрямована, непідкупна, непоступлива; "у нього немає ніяких принципів", тобто немає стрижня, волі, переконань тощо.

У філософському плані поняття "принцип" означає фундаментальне положення, первісне начало, найсуттєвішу основу певної концепції, теорії. Для діалектики як філософської теорії розвитку такими фундаментальними началами є принципи: загального зв'язку, розвитку, суперечності, стрибкоподібності, заперечення. Це ті найважливіші підвалини, на котрих грунтуються основні закони діалектики, діалектичне розуміння зв'язку, розвитку, руху, саморуху, заперечення, самозаперечення, форм переходу до нової якості.

У філософському розумінні цієї проблеми основні закони діалектики і виступають як основоположні, фундаментальні принципи усвідомлення об'єктивної дійсності. Є й інше розуміння цієї проблеми, коли до принципів включають причинність, цілісність, системність. У більш широкому тлумаченні — це і принципи відображення, історизму, матеріальної єдності світу, практики, невичерпності властивостей матерії тощо. В даній темі ми обмежуємося лише основоположними принципами діалектики як теорії розвитку у зв'язку з її основними законами.

Категорії діалектики

З’ясовуючи закони діалектики, ми користувались такими поняттями, як зв’язок, взаємодія, відношення, кількість, якість, властивість, міра, стрибок, відмінність, суперечність, протилежність, антагонізм, заперечення тощо. Ці поняття у діалектиці мають статус категорій. Що відображають такі категорії?

У категоріях діалектики знаходять відображення найбільш загальні суттєві ознаки, зв'язки, властивості, відношення речей, що мають місце в об'єктивній дійсності. Ці загальні ознаки виділяються людьми в процесі пізнання, їхньої предметно-практичної діяльності. Такі логічні операції мають для людини неабияке значення. По-перше, вони дають можливість розвивати мислення, що є важливим для розвитку самої людини, її пізнання; по-друге, розвивати мову, збагачуючи її загальними поняттями; а це в свою чергу дає змогу в процесі пізнання передавати його результати, утримувати в мисленні з допомогою понять найбільш важливі, найсуттєвіші ознаки речей, не перевантажуючи пам'ять переліком конкретних ознак для характеристики речі, а охоплювати її цілком через якусь загальну її властивість.

Питання №62 Вчення про джерело розвитку: протилежність, їх єдність і боротьба; суперечність як джерело розвитку; основні типи суперечності.

Термін "метафізика" складається з двох частин, перша з яких означає: 1) "мета" (з грецької — між, після, через) — префікс, що характеризує проміжний стан речі, її зміну, переміщення тощо; 2) в сучасній науці вживається для позначення складних систем, наприклад, метатеорія (теорія про теорію), метаматематика, металогіка, метагалактика. "Фізика" — природа, наука про природу, що вивчає загальні властивості матеріального світу. Термін "метафізика" дослівно означає "після фізики". Він був уперше застосований у зв'язку з класифікацією філософської спадщини Арістотеля Андроніком Радоським (1 ст. до н.е,), який об'єднав різні лекції і замітки Арістотеля з філософії під такою назвою. Згодом термін "метафізика" набув іншого, більш широкого філософського значення.

Поняття "метафізика" в історико-філософському аспекті має ряд значень: 1) метафізика — це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і начала буття (існування світу); 2) метафізика — це синонім філософії; 3) метафізика в переносному розумінні ( буденному) вживається для означення чогось абстрактного, малозрозумілого, умоспоглядального; 4) метафізика — це наука про речі, спосіб з'ясування світоглядних питань (сенс життя — основне питання філософії тощо), які не піддаються осягненню за допомогою експерименту та методів конкретних наук; 5) метафізика — це концепія розвитку, метод пізнання, альтернативний діалектиці. В значенні "антидіалектика" термін "метафізика" запровадив у філософію Гегель.

У чому ж виявляється альтернативність діалектики і метафізики як двох концепцій розвитку і методів пізнання?

1. У розумінні зв'язку старого і нового, того, що є, з тим, що виникає і якому належить майбутнє. Питання стоїть так: нове повністю відкидає старе чи якось його затримує для свого подальшого розвитку? Старе повністю зникає чи в "знятому" вигляді залишається в новому?

З точки зору метафізики як концепції розвитку і методу пізнання старе повністю відкидається новим, оскільки вони є протилежностями, котрі виключають одна одну. Це щось подібне до абсолютного знищення старого. Однак в об'єктивній дійсності все відбувається значно складніше. Розвиток включає в себе і старе, тобто все те, що необхідне для дальшого розвитку нового. А це вже діалектичний погляд на процес зв'язку нового зі старим, протилежний метафізиці, про ідо вже йшла мова вище.

2. У розумінні джерела розвитку, руху, зміни. Фактично метафізика його серйозно і не досліджує, обмежуючись уявленням про "першо-поштовх" як джерело руху, тобто знаходить його поза самими предметами і явищами, що є недостатнім з точки зору науки, діалектики, яка таке джерело руху і розвитку вбачає у внутрішній суперечності речей і явищ, в саморусі матерії через ці суперечності.

3. У розумінні "механізму" розвитку, способу переходу від старої до нової якості. З точки зору метафізики, таким "механізмом" є зміна, рух як процес зменшення чи збільшення, тобто як кількісне перетворення існуючого поза якісними змінами, стрибкоподібним розвитком, коли виникає нова якість на основі кількісних змін.

4. У розумінні спрямованості розвитку. Чи відбувається розвиток сутнього по прямій, по колу чи якимось іншим шляхом? Це досить важливе філософське питання, яке з'ясовується, тлумачиться метафізикою і діалектикою протилежно. Діалектика, як відомо, виходить з того, що розвиток відбувається не по колу, не за прямою, а за аналогією зі спіраллю, оскільки в процесі розвитку є повтори, повернення назад, відтворення того, що було, але на вищій основі, виникнення тих елементів, яких не було і які залучаються в процесі розвитку, даючи свідчення про поступ, якісне зростання, становлення нового. Таке уявлення, звичайно, дає діалектика як сучасна методологія відображення дійсності.

Питання №63 Вчення про характер розвитку: якість, кількість, міра. Взаємний перехід кількісних і якісних змін.

Кількість, якість, міра. Суперечність буття й пізнання

Важливим для розуміння діалектики є питання про порядок викладу законів. Найчастіше розпочинають його законом взаємного переходу кількісних і якісних змін. Інколи починають виклад законом єдності й боротьби протилежностей, мотивуючи це тим, що він є першим щодо значущості. Свого часу

Ф. Енгельс починав перелік законів діалектики із закону переходу кількісних змін у якісні, спираючись на те, що цей закон сформульований і викладений Гегелем у " .першій частині "Логіки" — у вченні про буття; другий займає всю другу і найбільш значну частину його "Логіки" — вчення про сутність; нарешті, третій фігурує як основний закон при побудові всієї системи"1.

Ці категорії виводяться Гегелем з найпростіших основ (буття, ніщо). Починається з того, що категорії "буття" і "ніщо" знімаються в категорії "становлення". В найзагальніших рисах вони описують той момент розвитку, який називається виникненням або зникненням об'єкта. Результатом процесу становлення є наявне буття, тобто щось визначене. Для фіксації цього моменту розвитку предмета вводиться категорія якості. Якість — це така категорія, яка описує визначеність предмета і яку не можна відділити від існування самої речі. Ця визначеність (цілісність) проявляється через діалектичну єдність суттєвих властивостей, їх граней, які відрізняють одну річ від іншої. Наприклад, властивості води (відсутність смаку, запаху, кольору та ін.) відрізняють її від будь-яких інших рідин. Пізнання, яке фіксується категорією якості, може характеризуватися іноді навіть безпосередньою достовірністю. Якість може бути відображена вже у відчуттях до і незалежно від дослідження кількості.

Якість виступає вже у спогляданні як діалектична єдність, різноманітність властивостей речі. Як категорія вона фіксує не лише щось окреме, що існує самостійно, а й будь-який момент у розвитку речі. Разом з тим категорія якості фіксує одну з перших і найпростіших сходинок пізнання. Тому система цих сходинок, що моделюються матеріалістичною діалектикою, виконує важливу методологічну роль.

Це свідчить про те, що категорія якості відображає один із найважливіших моментів будь-якого предмета, процесу чи явища. Проте абсолютизувати його не можна, бо це призведе до неправильного погляду на розвиток. Фіксуючи визначеність речі (невіддільну від неї самої), якість проявляється в обмеженності її певними рамками. Фіксуючи визначеність речі, тотожну з її буттям, ми за допомогою категорії "якість" переносимо центр пізнання на співвідношення цієї речі з її "іншим". Після цього переносимо дослідження "в саму річ". "Рухаючись" в ній, думка натрапляє на зміни, які є змінами одного й того ж. Щоб зафіксувати виявлений у процесі аналізу зміст, Гегель вводить категорію кількості, яка теж фіксує безпосередню визначеність речей. Це визначеність якісно однорідних явищ, яка характеризує їх величину, тривалість існування та інтенсивність розвитку в цілому чи їхніх окремих сторін. Проте ця визначеність не залежить від буття речей, оскільки кількість їх змінюється, а вони залишаються самими собою.

Стосовно чуттєвого моменту пізнання, то кількість є справді різноманітною характеристикою речі. Що ж до розуму (філософського пізнання), то вона мислиться лише як один із моментів розвитку об'єкта (і пізнання). Спеціальні науки, беручи на озброєння положення про кількість як таку, описують специфічні прояви кількості, використовуючи для цього методи й мову математики.

У своїй ізольованості якість і кількість є лише ідеалізованим моментом предмета, процесу чи явища, які перебувають у постійному розвитку. Щоб подолати цю обмеженість досягнутого знання, Гегель вводить нову категорію, в якій виявлені у процесі аналізу моменти розвитку синтезуються. Цю роль виконує категорія міри, оскільки вона виражає таку єдність кількості і якості, при якій предмет дорівнює сам собі. Будучи самобутніми характеристиками речі, кількість і якість у мірі втрачають її, завдяки чому досягається істинне знання про річ. Кількість і якість виступають лише як сторони, протилежності речі, що завжди перебувають у діалектичній єдності. Певній якісній визначеності предмета завжди відповідає не абияка кількісна визначеність, а лише необхідна. Тобто якість і кількість завжди перебувають у єдності і взаємодії. В межах певної якісної визначеності кількість може коливатися в рамках міри, не змінюючи якості речі. Міра — це не що інше, як конкретна межа існування речі в певній якості. Вихід за її межі призводить до якісної зміни речі, тобто перетворення її на щось інше (до нового співвідношення якості й кількості, нової міри).

У своєму взаємозв'язку названі категорії описують один з основних законів діалектики — закон взаємного переходу кількісних і якісних змін. Він полягає в тому, що нагромадження дрібних, спочатку непомітних кількісних змін на певному етапі неминуче призводить до корінних, якісних змін, внаслідок яких одна якість поступається місцем іншій. Та, у свою чергу, набуває своєї кількісної характеристики.

Перехід від однієї якості до іншої відбувається у формі "стрибка". За способом здійснення їх поділяють на швидкі (часто — вибухові) й поступові. До останніх необхідно зарахувати формування нових суспільно-економічних відносин, виникнення нових видів тварин, утворення галактик тощо. До перших — якісні зміни, що відбуваються протягом мільйонних часток секунди, місяців, років (швидкий поділ урану при атомному вибухові, при політичних революціях — швидка зміна одного ладу іншим тощо). За формою стрибки поділяють на одноактні й багатоактні (прості, складні), за глибиною — на поверхові й глибинні, часткові й повні; за спрямованістю — на прогресивні й регресивні.

Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін розкриває найзагальніший механізм розвитку, показує, як відбувається розвиток. Якщо еволюціоністська концепція розвитку абсолютизує кількісні зміни, ігноруючи якісні, а інша (теж метафізична) концепція зводить розвиток лише до якісних змін (вибухів, катастроф, стрибків), то діалектико-матеріалістична концепція розвитку, науково описуючи зв'язок між названими моментами, враховує як еволюційний (кількісний), так і революційний (якісний) моменти розвитку.

Питання №64 Вчення про направленість розвитку; діалектичне заперечення; зв’язок етапів розвитку; прогресс і регресс; заперечення заперечення.

Прогресс и регресс в общественном развитии (лат. - движение вперед и - возвращение) - противоположные формы развития об-ва в целом или отдельных его сторон, означающие соответственно либо поступательное разнитие об-ва по восходящей линии, его расцвет, либо возврат к старым, изжившим себя формам, застой и деградацию. Критерием общественного П. служит прежде всего степень развития производительных сил, экономического строя, а также определяемых им надстроечных институтов, развития и распространения науки и культуры, развития личности, степень возрастания общественной свободы. В отдельные периоды истории весьма существенное значение для характеристики развития об-ва с т. зр. его П. или Р. могут приобретать в силу своей относительной самостоятельности такие общественные явления, как формы политической жизни, культура, образование и т. д., хотя они вторичны, производны и определяются экономическим строем об-ва. Примером общественного Р., обусловленного политическими факторами, может служить история стран, где господствовали (или господствуют) фашистские диктаторские режимы (фашизм). Крайне противоречиво развитие антагонистических общественно-экономических формаций. Хотя эти формации и служат в определенные периоды истории ступенью П. об-ва, им всегда присущи черты Р., к-рые становятся преобладающими в период упадка данного об-ва. Однако и тогда Р. не может быть всеобщим, поскольку осн. тенденцией развития всего человеческого об-ва является не Р., а П., выражающийся в данном случае как в возникновении элементов и предпосылок нового об-ва, так и в развитии отдельных сторон общественной жизни. Так, если развитие буржуазного об-ва в эпоху империализма характеризуется в целом явлениями Р., тем не менее при капитализме наблюдается П. мн. отраслей науки и техники, а также ряда др. общественных явлений. Однако для оценки жизненности данного об-ва, его способности к П. или Р. важно определение общей тенденции его развития, помогающее заинтересованным в П. об-ва классам и социальным группам глубже познать и использовать закономерности общественного развития. В философии и социологии понятия «П.» и «Р.» находят различные толкования. Мыслители периода прогрессивного развития капитализма (Вико, Дидро, Гегель и др.) признавали П. и пытались его рационально обосновать. Для периода упадка капитализма, начавшегося со второй половины 19 в., характерны несколько различных подходов к истории: позитивистский, основы к-рого заложены Контом, «историко-культурный» (основоположник - рус. ученый-славянофил Н. Я. Данилевский; сторонники - Шпенглер, Тойкби, П. А. Сорокин и др.), «культурно-критический» (Ницше, позднее - Фрейд, Гуссерль и др.). Согласно концепции позитивистов, история должна быть эмпирическим описанием научно установленных фактов, без проникновения в сущность истории в целом и без попыток понять явления П. и р. «Историко-культурная» концепция считает важнейшим способом Изучения П. и р. в истории исследование отдельных культур или цивилизаций. Человеческую историю она рассматривает как смену самостоятельных «типов» культур или цивилизаций с собственными периодами П. и р. В культурно-критической концепции понятие «П.» отрицается с позиций «природной антикультурности», извечного выражения «воли к жизни», стихийных, бессознательных влечений (3. Фрейд) или универсальных структур сознания (Гуссерль). Научное объяснение П. и р. дано марксизмом-ленинизмом. П. как поступательное развитие без рецидивов Р. возможен только в неантагонистическом коммунистическом об-ве.

Питання №65 Категорія діалектики як всезагальні норми відображення світу і ступеню пізнання.

Категорії – форми усвідомлення у поняттях всезагальних способів відношення людини до світу, які відбивають найбільш загальні і суттєві властивості, закони природи, суспільства і мислення.

Основні категорії діалектики: буття, матерія, рух, розвиток, час, простір, якість, форма і зміст, причина і наслідок та ін. Якщо закони діалектики розкривають процес розвитку, то взаємозв’язок явищ і предметів дійсності виражається за допомогою категорій. До них відносяться: одиничне і загальне, явище і сутність, частина і ціле та ін.

Одиничне і загальне - у ході практичного впливу на світ людина стикається з окремими матеріальними речами. Ані загальне, ані одиничне не володіють самостійним існуванням, вони не існують самі по собі. Самостійно існують окремі предмети, явища, процеси. Загальне й одиничне існують тільки в окремому. Одиничне охоплює неповторні риси окремого, а загальне відбиває те, що повторюється в інших матеріальних утвореннях.

Сутність– сукупність всіх необхідних сторін і відносин речі, взятих в їх відповідній взаємозалежності, в їх житті.

Явище – це спосіб виявлення сутності через

властивості і відносини, доступні чуттям.

Змістом називається категорія, яка охоплює сукупність всіх компонентів речі, явища, процесу, їх взаємодій і змін. Зміст включає і внутрішні, і зовнішнівзаємодії.

Форма – це організація стійких зв’язків між компонентами змісту. Будь-яка система завжди має як форму, так і зміст.

Ціле і частина – філософські категорії, які відображають відносини між сторонами окремого предмету. Будь-який матеріал складається з частин. Однак ціле не є сумою його частин. Разом з тим, світове ціле – це ціле, яке складене із частин, але воно не є ціле, розподілене на частини. Первинне для пізнання – це частини, а потім ми формуємо знання про ціле. Таким світ сформувався у нашій свідомості, таким він залишається й сьогодні.

Питання №66 Категорії: «необхідність» і «випадковість», «можливість», «дійсність».

Категорії – форми усвідомлення у поняттях всезагальних способів відношення людини до світу, які відбивають найбільш загальні і суттєві властивості, закони природи, суспільства і мислення.

Необхідність – це те, що обов’язково повинно відбутися у конкретних умовах. Вона витікає із внутрішньої основи явища, його сутності.

Випадковість – це те, що може бути, а може й не відбутися. Необхідність і випадковість не існують окремо. Кожне явище в один час і необхідне, і випадкове. Випадковість виступає як форма необхідності. Знаходячись в органічній взаємодії і взаємозв’язку, випадковість і необхідність у ході розвитку об’єкта переходять в одне, міняються містами: випадкове стає необхідним і навпаки.

Можливість– це те, чого ще немає, або воно може бути. Можливості можуть бути прогресивними й реакційними (перші прискорюють, другі гальмує розвиток), реальними і формальними, абстрактними і конкретними. Наш вибір завжди пов’язаний з можливостями. Можливість вибору – велике благо. Головне – не упустити час, який скорочує можливість. Але вибрати завжди важче, ніж просто знайти.

Дійсність – це реалізована можливість.

Питання №67 Категорії «частина» і «ціле», «система», «структура», «елемент».

Категорії – форми усвідомлення у поняттях всезагальних способів відношення людини до світу, які відбивають найбільш загальні і суттєві властивості, закони природи, суспільства і мислення.

Ціле і частина – філософські категорії, які відображають відносини між сторонами окремого предмету. Будь-який матеріал складається з частин. Однак ціле не є сумою його частин. Разом з тим, світове ціле – це ціле, яке складене із частин, але воно не є ціле, розподілене на частини. Первинне для пізнання – це частини, а потім ми формуємо знання про ціле. Таким світ сформувався у нашій свідомості, таким він залишається й сьогодні.

Система – особливе єднання структурно-організованих елементів, системна якість яких не зводиться до їх суми.

Елемент – це частина об’єкта

Структура – це спосіб ієрархічного зв’язку елементів, які переходять у єдину систему.

Питання №68 Категорії «одиничне», «особливе», «загальне». Методи наукового пізнання.

Категорії – форми усвідомлення у поняттях всезагальних способів відношення людини до світу, які відбивають найбільш загальні і суттєві властивості, закони природи, суспільства і мислення.

Одиничне і загальне - у ході практичного впливу на світ людина стикається з окремими матеріальними речами. Ані загальне, ані одиничне не володіють самостійним існуванням, вони не існують самі по собі. Самостійно існують окремі предмети, явища, процеси. Загальне й одиничне існують тільки в окремому. Одиничне охоплює неповторні риси окремого, а загальне відбиває те, що повторюється в інших матеріальних утвореннях.

Особливе – характерний зв’язок загального та одиничного.

Виходячи з емпіричного й теоретичного рівнів пізнання, які розрізняються не тільки за ступенем значимості в них чуттєвого та раціонального моментів, глибиною, повнотою, всебічністю осягнення об'єкта, а й цілями досягнення та способами вираження знань, потрібно охарактеризувати й основні методи, які тут застосовуються.

На емпіричному рівні застосовують спостереження, вимірювання, описання, експеримент та фізичне моделювання.

Спостереження — це впорядкована система фіксування та сприйняття властивостей і зв'язків досліджуваного об'єкта в природних умовах або в умовах експерименту. Спостереження полягає в цілеспрямованому сприйнятті предметів дійсності для одержання безпосередніх чуттєвих даних про об'єкт пізнання за допомогою відчуттів, сприйняттів та уявлень. Структурними компонентами спостереження є сам спостерігач, об'єкт дослідження, умови та засоби спостереження (прилади, установки, вимірювальні знаряддя тощо).

Спостереження не є пасивним. У ньому реалізується активний характер пізнання й зростає роль теоретичного мислення. Спостереження може підштовхнути дослідника до передбачення необхідних зв'язків у об'єкті, але тільки його вочевидь недостатньо для утвердження доказів про наявність їх існування. Спостереження не розкриває природи, сутності і тенденцій розвитку об'єкта, проте забезпечує:

• фіксування та реєстрацію фактів;

• попередню класифікацію зафіксованих фактів згідно з принципами, сформульованими на основі наявних теорій;

• порівняння зафіксованих фактів.

Спостереження є елементарним методом пізнавального процесу. Воно може здійснюватися як на буденному, так і на теоретичному рівні. На відміну від інших видів, наукове спостереження характеризується: планомірністю, організованістю, системністю, зв'язком з вирішенням певного теоретичного завдання, перевіркою гіпотези та унеможливленням помилок випадкового походження тощо.

Спостереження як метод пізнання обмежене органами чуття людини. Ні зір, ні слух, ні смак неспроможні, наприклад, зафіксувати електромагнітні хвилі. Ці процеси відбуваються за порогом чуттєвості. Застосування різних приладів, інструментів розширює й поглиблює можливості суб'єкта пізнання, підтверджуючи тезу, що в світі не існує об'єктів, явищ, процесів, котрі були б принципово недосяжними для спостереження. Те, що вчора ще неможливо було спостерігати, сьогодні, завтра, в майбутньому стане й стає об'єктом спостереження.

Питання №69 Філософія можливості пізнання: оптимізм, скептицизм, агностицизм.

 

Питання №70 Діалектичний характер пізнання. Чуттєве і раціональне пізнання, їх форми і взаємозв’язок.

Теорія пізнання визнає єдність чуттєвої та раціональної сторін складного й суперечливого процесу духовного освоєння дійсності, проникнення людського розуму в сутність речей. Розрізняють два ступені єдиного нерозривного процесу пізнання - чуттєвий (нижчий) і раціональний (вищий).

Причому вони перебувають у тісному діалектичному взаємозв'язку: будь-який акт чуттєвого пізнання включає в себе й раціональне начало, а будь-яка думка має своєю основою чуттєві образи. До того ж, чуттєві образи опосередковані суспільним досвідом, тому в них у знятому вигляді містяться результати мисленого пізнання.

Чуттєве пізнання є безпосереднім відображенням у свідомості людини зовнішніх властивостей предметів об'єктивного світу, завдяки роботі зорового, слухового, смакового та інших аналізаторів нервової системи.

Основними формами чуттєвого пізнання є відчуття, сприйняття й уявлення.

Відчуття — відображення зовнішніх властивостей предметів об'єктивного світу, яке виникає внаслідок їх впливу на органи чуття і збудження нервових центрів кори головного мозку. Відчуття — вихідний пункт пізнання, найпростіший його елемент. Воно є об'єктивним за змістом і суб'єктивним за формою, оскільки на його характер певним чином впливають специфічний склад і стан людської психіки, а опосередковано і суспільні умови, в яких перебуває людина.

Більшу частину інформації людина одержує через органи зору, тому деякі спеціальності пов'язані з особливими вимогами стосовно зору людини. Так, у космічних частинах з метою адаптації органів зору, слуху, зниження порогів їх відчуття часто проводяться спеціальні тренування, зокрема, операторів РЛС.

Сприйняття — відображення зовнішності предметів об'єктивного світу. На відміну від чуттів, у яких відображаються окремі властивості предметів, сприйняття дає інформацію про об'єкт у його цілісності при безпосередньому впливі цього об'єкта на органи чуття. Об'єктивною основою сприйняття як цілісного образу є єдність різних властивостей об'єкта, існуючого незалежно від свідомості людини.

Цілісний образ предметів, процесів, ситуацій формується у свідомості людини внаслідок складної синтезуючої діяльності кори головного мозку. Тому люди, які покликані діяти в екстремальних умовах (військові, особливо офіцери космічних частин; пожежники; альпіністи тощо), змушені спеціально тренуватися, щоб досягти відповідної майстерності. Так, нетренованому молодому фахівцю космічних частин для сприйняття показників численних приладів потрібно у 8—10 разів більше часу, ніж досвідченому.

Уявлення — це відтворений у пам'яті образ зовнішності предметів, які раніше сприймалися. Оскільки уявлення містять у собі моменти узагальнення, то їх розглядають як перехідну ланку від чуттєвого до раціонального пізнання.

Відчуття, сприйняття й уявлення піддаються мисленій обробці завдяки таким методам, як порівняння, аналіз і синтез, абстрагування і узагальнення тощо, що дає можливість продукувати теоретичне знання, завдяки якому вдається проникати в сутність речей, розкривати закони об'єктивного світу. Так відбувається якісний перехід від нижчого (чуттєвого) до вищого (раціонального) ступеня пізнання, тобто пізнання загальних, суттєвих, внутрішніх, необхідних властивостей речей, властивостей, недоступних для органів чуття.

Основними формами раціонального (логічного) пізнання є поняття, судження та умовиводи.

Поняття — форма мислення, в якій відображається клас предметів з їх істотними і загальними ознаками. Поняття є найпростішою за формою і чи не найскладнішою за змістом формою мислення. Поняття — це своєрідні комори знань. Змістом поняття є сукупність ознак, які мисляться в понятті, а обсягом — той клас предметів, які відображаються вданому понятті.

Поняття, як і уявлення, відображають предмети з їх ознаками. Проте в уявленні відображається один предмет, а в понятті — множина, в понятті — загальні, істотні, внутрішні та необхідні ознаки, а в уявленні, як правило, — одиничні, неістотні, зовнішні, випадкові. Поняття мають лише люди, а уявлення — і тварини.

Судження — форма мислення, в якій щось стверджується і яка є або істинною, або хибною. Судження завжди виражаються розповідними двоскладними реченнями.

Умовивід — форма мислення, з допомогою якої з одних думок (засновків) одержують нові думки — висновки. Завдяки умовиводам одержують нове, так зване вивідне знання. При цьому процес пізнання може рухатися як від знання більш загальних положень до менш загальних, часткових чи й одиничних (такі умовиводи називають індуктивними).

Упродовж віків точиться боротьба між емпіриками, які адекватним відображенням дійсності вважають чуттєві пізнання, і раціоналістами, котрі переоцінюють роль розуму і недооцінюють чуття. Емпірики, признаючи чуттєвий досвід єдиним джерелом пізнання, вважають, що зміст знання може бути представленим або як опис цього досвіду або може бути до нього зведеним. Араціональна пізнавальна діяльність зводиться ними до різного роду комбінацій того матеріалу, який дається вдосвіді, і пояснюється яктакий, що нічого не добавляє до чуттєвого змісту знань.

Переборення однобокості емпіризму і раціоналізму було досягнуто на основі аналізу процесу пізнання в органічному зв'язку з практичною діяльністю по перетворенню дійсності.

Процес пізнання має свої специфічні особливості в різних сферах дійсності. Так, осягнення соціальних процесів якісно відрізняється від пізнання природних явищ.

Я ка ж специфіка об'єкта соціального пізнання?

По-перше, суспільство є вищою, ніж природа, формою прояву організації матерії. Закони природи є результатом дії стихійних сил. У суспільстві ж дія законів проявляється через свідому діяльність людей.

По-друге, суспільство на відміну від природи є явищем, створеним у ході діяльності людей. Людина може змінювати природу, але остання була до неї і поза нею. Історичний процес є не що інше, як цілеспрямована діяльність людей, які переслідують свої інтереси й цілі.

По-третє, суспільство — це об'єкт, що включає в себе суб'єкт, оскільки воно формується в процесі об'єктивної діяльності людей. Суб'єкт соціального пізнання аналогічний суб'єктові пізнання в загальногносеологічному розумінні цього поняття. Це активнодіюча, наділена свідомістю і волею особистість чи соціальна група, людство.

Аналізуючи сутність і специфіку пізнання соціальних явищ, необхідно враховувати той факт, що між законами природи і законами суспільного розвитку є багато спільного. Це насамперед об'єктивність. Суспільство є частиною природи. Все фізичне і духовне життя людини нерозривно пов'язане з природою. І соціальне пізнання підпорядковується загальним закономірностям пізнавального процесу.

Разом з тим суспільне життя — це специфічна частина природи, яка крім загальних має ще й свої особливі закономірності.

По-перше, якщо закони природи вічні, то закони суспільного розвитку діють лише в межах відповідного конкретно-історичного періоду, а потім поступаються місцем новим законам.

По-друге, якщо закони природи діють незалежно від людини, то функціонування законів суспільного розвитку стає можливим завдяки діяльності людей. Люди є не лише безпосередніми учасниками соціальних процесів, а й їх творцями. Роль суб'єктивного фактора в соціальному житті, зокрема й у соціальному пізнанні, визначається тим, що соціальні явища пізнає не абстрактний суб'єкт, а конкретна людина (чи група людей).

По-третє, пізнання явищ суспільного життя відрізняється від пізнання природи ще й тим, що в цій сфері ведуться дослідження не тільки матеріальних зв'язків і закономірностей, а й закономірностей розвитку духовного світу людини.

По-четверте, дослідження соціальних явищ від природничо-наукового відрізняється тим, що фактичний матеріал тут часто неможливо спостерігати безпосередньо. Навіть природа, як писали древні, "любить ховатися". Що ж до людського буття, то сутність його свідомо приховується, чому служать могутні сучасні ідеологічні засоби. До того ж експерименти на суспільних процесах, як свідчить практика, можуть призвести (і призводили!) до трагічних наслідків, а при вивченні природи постійно звертаються до експериментів.

Ці особливості функціонування суспільних законів значною мірою визначають і специфіку їх пізнання, а саме:

— у пізнанні соціальних явищ суспільство виступає одно часно і як об'єкт, і як суб'єкт пізнання. Люди самі створюють свою історію (правда, вони не можуть не рахуватися з об'єктив

ними законами), вони ж і пізнають її. Об'єктом пізнання суспільних наук є суспільні, соціальні відносини, а суб'єктом пізнання залишається людина. Таким чином, сама соціальна дійсність виражає собою єдність суб'єкта й об'єкта пізнання. До того ж це єдина сфера пізнання, де суб'єкт і об'єкт можуть мінятися місцями; суспільні явища самі по собі значно складніші, ніж природні. Це пояснюється тим, що суспільна форма руху матерії є найскладнішою з усіх відомих. Закони розвитку суспільства не так чітко і відкрито проявляють себе, оскільки це закони— тенденції;

пізнання явищ суспільного життя завжди протікає в атмосфері особистісного ставлення суб'єкта до проблеми, що досліджується. А таке ставлення може або сприяти ефективності пізнання, або створювати додаткові перешкоди, гальмуючи процес досягнення істини.

Питання №71 Пізнання і практика, їх діалектична єдність. Гносеологічні функції практики.

 

Питання №72 Об’єктивна, абсолютна та відносна істина. Конкретність істини. Проблема відмежування істини від помилки.

Перші спроби осмислити досягнення людиною істини були зроблені філософами середньовіччя, доби Вдродження, Нового часу і Просвітництва та сучасною філософією.

Ще у ХІІІ ст. Роджер Бекон вважав умовою досягнення істини усунення перешкод, які встають на шляху до пізнання і породжують помилки. Головною помилкою він називав:

- вплив незаслуженого авторитету;

- стару звичку;

-незнання і намагання вчених замаскувати

Істина – це знання, яке правильно відображає об’єктивну дійсність.

Критерії істинності знання:

1) ясність;

2) чіткість мислимого;

3) впевненість у достовірності;

4) загально значимість:

5) прагматизм (повинно бути корисним)

 

Види істин Сутність Приклади
Абсолютна істина повне вичерпне знання про дійсність або елемент знань, який не може бути хибним у майбутньому -встановлені факти, - дати подій, - дати народження і смерті «Земля обертається навколо Сонця»
Відносна істина знання, яке може бути змінене, уточнене або спростоване в ході подальшого розвитку науки -класична механіка І. Н’ютона; - теорія відносності А. Ейнштейна
Конкретна істина якість істини, яка спирається на узагальнення конкретних умов існування того чи іншого явища Вода закипає при t- 100 Со, (при умові, що це звичайна вода, нормальний тиск)
Об’єктивна істина зміст людських знань, яке не залежить від волі та бажань суб’єкта -Існують Земля, Місяць, Сонце, зорі, планети та ін.; -Земля існувала до людини; -світ матеріальний; -людина мислить за допомогою мозоку

Поделиться:

Дата добавления: 2015-01-19; просмотров: 80; Мы поможем в написании вашей работы!; Нарушение авторских прав





lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2024 год. (0.008 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты