Вчення Г. Сковороди про дві натури і три світи.

Народився Г.С.Сковорода 3 грудня 1722 року в селі Чорнухи на Полтавщині у козацько-селянській родині. З ранніх років виявив схильність до літератури та музики. Початкову освіту здобув у дячка у своєму рідному селі. В 1734 році вступив до Києво-Могилянської академії, де провчився понад десять років, але оскільки в навчанні були перерви, то перебування в академії завершилось для нього в 1753 році. Перша перерва в навчанні тривала біля трьох років і була пов'язана з роботою в якості співака в придворній капелі (1741-1744 р.р.), друга, пов'язана з перебуванням у складі місії генерала Вишневського, яка була відряджена за кордон в інтересах царського двору, - тривала з 1745 по 1750 роки. Потім було домашнє вчителювання, викладання поетики в Переяславському та Харківському колегіумах, але вже з 1769 року у 47-річному віці Григорій Сковорода обирає шлях мандрівного філософа. Починаючи з цього часу і до самої смерті, яка сталась 1794 року, Г.Сковорода пише основні філософські праці. В них він обґрунтовує своє розуміння людського щастя та моральності, що базується на вченні про «дві натури» і «три світи».

Навчання в Києво-Могилянській академії дало Григорію Сковороді дуже багато. Це перш за все добрі знання мов та античної філософської спадщини, знайомство з кращими надбаннями сучасної йому як західної, так і східної філософії. Тим не менш будучи творчою людиною, світогляд Г.Сковороди не є відтворенням світогляду його вчителів, віддзеркаленням філософських вчень того часу. Змістом і спрямуванням своєї філософії він істотно відрізняється від своїх наставників. Так, наприклад, якщо професори Києво-Могилянської академії акцентували увагу на онтології та гносеології, то Г.Сковорода зосередився на етико-гуманістичній, людинознавчій проблематиці. Можна навіть сказати, що Григорій Сковорода знаходився в стані діалогу зі своїми вчителями. Очевидно, його називали «українським Сократом» не лише за його мандрівництво, але й за діалогізм у ставленні до сучасників та попередників, за його репрезентацію філософії власним життям. Як і Сократ в античності, так і Сковорода у ХУІІІ столітті був «втіленням філософії». Що ж стосується діалогу, то ним пронизане все життя філософа, адже усвідомлення граничних підстав людського буття завжди є напруженим діалогом як самим з собою, так і з іншими. Вивчаючи творчість Григорія Сковороди, неможливо не звернути увагу також на образно-символічний характер його мислення. Ця риса вирізняє його посеред інших, робить його філософію більш доступною та зрозумілою. Хоч останнє ж, звичайно, не заперечує наявність понятійно-категоріального каркасу в світогляді Г.Сковороди. Такий каркас є і він досить потужний. Філософія нашого співвітчизника досить концептуалізована, інакше вона не була б філософією.

Отож, філософія тлумачиться Г.Сковородою як любомудріє, як любов до мудрості. А любомудріє в традиції мислителів княжої доби – це спосіб життя, який ґрунтується на пошуку істини і бутті у відповідності з цією істиною. Тільки таке життя може бути щасливим. Щасливим є те життя, яке побудоване у відповідності з поняттям людського щастя. «Когда дух в человеке весел, мысли спокойны, сердце мирно, то все светло, щасливо, блаженно. Сие есть философия», - так пояснює Г.Сковорода своє розуміння як філософії, так і людського щастя. До певної міри одне без іншого неможливе.

Людина може стати щасливою через пізнання себе, через виявлення в собі захованої сутності, вічного буття, віднайдення шляху, який веде до Бога. Заглиблення в себе призводить до переображення людини, до її обожнення. Осереддям душевного життя є серце. Воно є рушійною силою, що визначає шлях переображення людини. Воно є органом самопізнання і тією силою, що проводить людину шляхом самовдосконалення.

Вся етико-гуманістична проблематика Григорія Сковороди ґрунтується на його вченні про дві натури і три світи. Поняття «натури» і «світу» є основними положеннями його філософської системи.

«Весь мір, - зазначає Г.Сковорода в діалозі «Наркісс», - состоит из двух натур: одна – видимая, другая – невидима. Видима – называется тварь, а невидима – Бог. Сія невидимая натура, или Бог, всю тварь проницает и содержит; везде и всегда был есть и будет». Світ складається з двох протилежних натур: видимої і невидимої, зовнішньої і внутрішньої, тілесної і духовної, тлінної і вічної, обману та істини, тварі та Бога, матерії і форми. Бачити гаманець і не знати, що в ньому, пояснює Сковорода, значить дивитись і не бачити.

Дві натури існують нероздільно, але одночасно і не зливаються. Вони як яблуня і її тінь співіснують нерозривно. Невидима натура переважає. Вона є основою речей, їхньою рушійною силою. Невидима натура – це Бог, який мислиться як безпочаткове начало світу. Він є вічна глава і таємний закон у тварях, не підлягає тлінню. Бог, за Сковородою, розлитий в універсумі дух, космічний розум, добро і краса. Він не обмежений ні часом, ні місцем, ні статтю, ні йменням. Іншими словами, Бог Сковороди – це філософський Бог, нематеріальна основа світу, закономірність останнього. Він є незмінним, нерухомим, всім в усьому і безіменний тому, що ні одне ім'я йому не підходить, адже кожне ім'я обмежує, а Бог за визначенням є необмеженим.

Поняттям протилежним до поняття Бог є видима натура, або тварь. Це –видимість речей. Вона минуща, а тому і не може бути істинною. Видима натура – це «лжа». Вона вводить в оману, приховує від людини основу всього існуючого – невидиму натуру або істину. Видима натура характеризується Сковородою по-різному. А саме: «ничто», «гной», «идол», «хвост», «ад», «пепел», «песок», «плоть», «тень», «пята», «ночь», «смерть», «тлень», «желчь», «тма». Вона є зовнішнім світом, що оточує людину, а також тілесним началом в самій людині. Це той світ, який, за Сковородою, «ловив його, але не впіймав».

Розтлумачуючи зв'язок видимої та невидимої натури і переваги останньої над першою, Григорій Сковорода, будучи вірним образно-аналогічному мисленню, зазначає: «Помиляється той, хто думає, що коли розбити черепок, то глечик пропав; що коли зруйнувати стіни, то будівля зникне; що коли тіло помре, то людини не стане. Так думають лише ті, хто першість віддає плоті, видимості, а не невидимому началу, Богові». І ще. «Мала непомітна діра в кораблі призводить до його загибелі». «Вексель страшний не папером і чорнилом, а прихованим там зобов'язанням». «Повітря сильніше за стіну, хоча і невидиме».

В людині «мисль», або «серце» - це дух, володар тіла, господар дому, він і є дійсною людиною. Тіло ж – це устрична мушля. Мисль є таємною пружиною в нашій тілесній машині. Виходячи з цього, людина повинна турбуватись про своє тілесне життя, але перевагу надавати душі. Ті ж, хто змішує дві натури і визнає лише видиму натуру є, за Сковородою, ідолопоклонниками. Існуючи в одному сутому, невидима і видима натури перебувають у постійній боротьбі, Тіло воює з духом, а дух з тілом.

Крім двох натур у філософії Г.Сковороди важливе смислове навантаження містить концепт «три світи». Це великий світ (макросвіт), малий світ (мікросвіт) та світ символів. До світу символів належить Біблія.

Великим світом Сковорода називав весь світ речей, всесвіт. Цей світ він ще позначав термінами «старый мыр», всеобщій мыр», «мыр мыров», «все-на-все», «пампан», «universum». Великий світ нескінченний і безмежний. Існує безліч світів. Врешті-решт, великий світ – це матеріальний світ. Він мінливий, але його мінливість пов'язана з видимою натурою. Невидима натура є незмінною. Дві натури притаманні як великому світові, так і малому та світові символів. Стосовно макросвіту слід сказати, що його невидимою натурою є Бог. Бог пронизує світ, складає його сутність. Він є дійсний світ. Бог – першопричина світу, він є причиною всього, а йому ніхто. Початок і кінець є те саме, що Бог, або вічність.

Концепція двох натур поширюється і на розуміння Сковородою мікрокосму, тобто людини. В малому світі є два єства, твердить він: тіло земляне і тіло духовне, таємне, приховане, вічне. Справжньою людина не зможе стати доти, доки не усвідомить, що «кров і плоть є ніщо», а істинну людину утворює невидиме, духовне її начало. Суть невидимого начала утворює серце. Таким чином, сутністю всього є невидиме. Відповідно, смерті не слід боятися, тому що зникає лише тіло, видима натура. Внутрішній, духовний світ залишається навіки. Як колос і стебло не гинуть остаточно, а їхня сила переходить в зерно, яке потім знову дає нові стебла і колосся, так і людина, вмираючи, не перетворюється в ніщо, зникає лише її видима натура, тіло. Плоть є лише слабкою тінню нетлінної душі.

З концепцією двох натур тісно пов'язана ідея Сковороди про «друге народження» людини. Осягнувши невидимість, людина наче народжується вдруге. Вона стає духовною людиною. Якщо тілесна людина обмежена і її дії детермінуються простором і часом, то духовна людина вільна. Вільна ж людина керується не потребами плоті, а головним своїм інтересом має духовні потреби. Наше щастя, зауважує Г.Сковорода, це світ душевний. Хто будує своє щастя на фундаменті матеріального, той замість дійсного щастя матиме лише його видимість. Все суєта, крім душевної радості. Щастя не в матеріальному багатстві. Радість приходить до людини тоді, коли вона пізнає істину, тобто коли пізнає саму себе, а через пізнання самої себе – і всесвіт. Дійсне пізнання повинно починатися з самого себе. Істинна людина і вічність, Бог та Христос – те саме. Від пізнання самого себе ми йдемо до Бога, розуміємо його. Істина, як твердить Сковорода, це не те, що «можна помацати».

Процес самопізнання спрямований на осягнення невидимої натури в людині і є, по суті, прагненням осягнути в собі Бога. Таким чином, самопізнання є одночасно і пізнанням Бога.

Вчення про малий світ, або людину є стрижнем усієї філософської системи Г.Сковороди. Навіть великий світ він осмислює через осягнення сутності людини. Макрокосм філософ розглядає лише тією мірою, якою він дає змогу зрозуміти проблему людини, її щастя. Та власне як великий світ, так і світ символів Сковороду цікавить з причини осягнення проблем людського щастя, прагнення осмислити людську сутність. Вчення Сковороди про три світи остаточно викристалізовується у його творі «Потоп зміїн», що був написаний ним за три роки до смерті.

Світ символів, яким є Біблія, складає особливу реальність, яка дозволяє людині пізнати себе, Бога і світ. Світ символів – це самостійна реальність. Біблія не має ніякого відношення до великого світу. Г.Сковорода твердить, що всілякі біблійні чудеса, які суперечать законам природи, треба відкинути як нереальні, бо вони мають лише символічне значення. Треба відкинути як абсолютно хибне і біблійне твердження про початок і кінець світу. Як бачимо, Г.Сковорода досить вільно ставився до релігійної догматики. Дослідник його творчості Ерн В.Ф. змушений був визнати, що Г.Сковорода був глибоко світською людиною, що він був природний, а не церковний, що він «знаходився в якійсь глухій, несвідомій опозиції до церкви» .

Взагалі-то ставлення Сковороди до Біблії, яку він назвав третім світом, і як видно з попереднього викладу, вважав цей третій світ самостійним, є доволі суперечливим. Його висловлювання з цього приводу збивали багатьох дослідників з пантелику. Але якщо розглянути ці висловлювання в контексті вчення про дві натури, то дана суперечливість виявиться вигаданою.

Будучи символічним світом, Біблія навчає істині не безпосередньо, а опосередковано, через символи, які ще треба розкодувати, впізнати за ними як видимою натурою, натуру невидиму, внутрішній зміст. Мета кожного символу Біблії полягає в тому, щоб вести розум людини до пізнання начала, невидимості. Справжній, прихований зміст Біблії Г.Сковорода відрізняє від буквального, який є «вздором исторіальним». Інколи він висловлюється з цього приводу навіть більш різкіше, стверджуючи, що Біблія зіткана з брехні. «Біблію читать і ложь считать – одне і те ж». З іншого боку, Біблія – це храм вічної слави. Але до «вічної слави» Біблії, її істини треба пробратись через видиму натуру, символи. Саме тому він застерігає, що Біблія не є зібранням тілесних речей. Вона є храмом, джерелом вічної істини. Все існуюче містить в собі зовнішнє і внутрішнє, видиме і невидиме – це стосується і Біблії. «Как тело без духа мертво, так и святое писание без веры; вера же есть невидимих извещение…». Завдяки Біблії, цьому символічному світові, невидимий світ перетворюється на видимий і стає досяжним для сприйняття, доступним для осмислення.

Критика Сковородою біблійних текстів міститься в його творі «Ікона Алківіадська». Вона була інколи настільки різкою, що її не сприймали навіть друзі. Яків Правицький дуже холодно зустрів даний твір. «Ікону Алківіадську» з дарчим написом він повернув Сковороді, закресливши в ній своє ім'я та ім'я автора.

Виникає питання: ким був Сковорода у своєму ставленні до релігії та церкви? Очевидно, що атеїстом він не був. Вільнодумцем релігійним – так. Символічне розуміння біблійних текстів давало можливість філософу вкладати в них бажаний зміст і узгоджувати твердження Біблії із засадами своєї філософії. Трапилось так, що внаслідок проведеної ним трансформації буквального смислу біблійних текстів у символічний позитивного значення набуло негативне ставлення Сковороди до Біблії. Беручи до уваги його критичне ставлення до церковної ієрархії, не буде помилкою кваліфікувати його як антиклерикала.