Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Критичний» період філософії І. Канта




Читайте также:
  1. I — норма дисконтування (ставка дисконту), відповідна періоду t.
  2. А. Шопенгауер як засновник ірраціональної некласичної філософії
  3. АВС-аналіз по об'єму продажу товарів за період
  4. В чем состоит суть «гносеологической революции» и критической философии И. Канта?
  5. В чому полягає внесок античної філософії в розвиток філософського знання
  6. В чому полягає внесок філософії Середньовіччя в духовний розвиток суспільства
  7. Види робіт з письма в букварний період
  8. Визначити період дискретизації .
  9. Визначте предмет філософії як особливої галузі гуманітрного знання
  10. Визначте Провідні риси філософії доби Відродження

 

В 1770 році І.Кант захистив дисертацію “Про форму і принципи чуттєво сприймає мого та умоглядного світу”. В дисертації він вперше сформулював принцип майбутньої Критичної” філософії, які в той час охоплювали лише сферу гносеології. З 1772 року І.Кант перейшов до детальної розробки системи “критичної” філософії. Розробка цієї системи потребувала багаторічної напруженої праці і завершилася лише в 1790 році, коли була опублікована “Критика здібності судження”, тобто остання з трилогії “Критик”.

Поняття “критика” в системі “критичної” кантівської філософії дуже багатозначне. Це й дослідження того, як виникають наші поняття і критика здібності самого чистого (позадосвідного) розуму і спростування філософських поглядів, що існували на той час, як “догматичних” і безплідних. Для І.Канта “догматичною” уявлялася взагалі вся раціоналістична “метафізика” ХVII-XVIII віків, починаючи від Р.Декарта і до Г.Лейбніца та Д.Юма. Також Кант не тільки критично скасував ті чи інші концепції, але й створював замість них нові, які вважав надійно обґрунтованими. Критицизм І.Канта став новою оригінальною формою критичного дослідження пізнавальних здібностей людини.

У системі “критичної” філософії можна виділити три основні частини: гносеологію (теорію пізнання), етику та естетику. Безпосередньо до системи “критичної” філософії приєднується і філософія історії, яку Кант почав розробляти з 1784 року, тобто ще за 5 років до Великої французької революції. Першою ж частиною системи “критичної” філософії стала гносеологічна концепція І.Канта.

2.1. Гносеологія І.Канта.Розробка теорії пізнання потребувала від Канта найбільше сил і часу. Лише через 17 років після захисту докторської дисертації, опублікували перероблену і доповнену у другому виданні в 1787 році. “Критику чистого розуму”, він повністю її завершив.

Дві головні задачі стояли перед Кантом під час розробки нової теорії пізнання: по-перше, з’ясувати причини невдач попередньої “метафізики” і по0друге, знайти спосіб перетворення цієї “метафізики” на справжню науку. Ці задачі більш конкретно можна сформулювати також як з’ясування причин невдач “чистого розуму” в його “метафізичних” побудовах та визначення області пізнавального застосування цього розуму в трактовці 2метафізичних” проблем (буття бога, свобода волі, безсмертя душі, розуміння світу як цілого).



В “Критиці чистого розуму” І.Канта насамперед відстоював апріорну (до досвідну) основу наукових істин. Будь-яке знання починається з досвіду, але не обмежується ним. Частина наших знань, за І.Кантом, породжується самою пізнавальною здібністю людини, носить апріорний (до досвідний) характер. Апріорне знання, на думку Канта, не надприродне і не “природжене”. Тут І.Кант принципово відрізняється і від Платона, і від Декарта. Апріорність Канта є просто деякою даністю, яка фактично існує, але непояснима. При цьому апріорними І.Кант називав “знання, які безумовно не залежать від будь-якого досвіду, а “чистими” – ті з них, до яких абсолютно не примішується ніщо емпіричне. Апріорним знанням протилежні емпіричні знання, або знання, які можливі тільки апостеріорно, тобто із досвіду”.

Усі наші судження І.Кант поділяв на аналітичні та синтетичні. Аналітичні пояснюють, а синтетичні судження збільшують наші знання. Наприклад, судження “Усі тіла просторові” аналітичне, тому що поняття тіла вже включає в себе ознаку просторовості, а судження “Вчора йшов дощ” синтетичне, тому що поняття вчорашнього дня не пов’язане обов’язково з дощовою погодою. Усі досвідні, емпіричні судження є синтетичними. Це очевидно, але неясно інше: як виникає нове знання поза досвідом, тобто як можливі апріорні синтетичні судження, які не залежать від досвіду? Це головне питання “Критики чистого розуму”. І тому, що такі судження існують І.Кант не сумнівався (усі математичні судження апріорні і синтетичні), але як пояснити їх походження? Природознавчі науки розвиваються, дають нові знання, але як це можливо? Теж можна сказати й про філософію: треба перевірити чи є філософія наукою, тобто чи спирається вона на загальні для всіх принципи.



Отже, головне питання “Критики чистого розуму” – як можливе чисте, поза досвідне знання – розпадається на три питання. Як можлива математика? Як можливе природознавство? Як можлива метафізика в якості науки? Звідси три основних розділи в “Критиці чистого розуму” – трансцендентальна естетика, тобто наука, про всі апріорні принципи чуттєвості (Кант И. Сочинения. Т.3. – С.128), трансцендентальна аналітика, тобто вчення про розсудочне знання і трансцендентальна діалектика, тобто вчення про розум, як вищу пізнавальну здібність. “Усе наше знання, - підкреслив І.Кант, - починається з почуттів, переходить потім до розсудку і закінчується в розумі, вище якого немає в нас нічого для обробки матеріалу спостережень і для підведення його під вищу єдність мислення”. Трансцендентальна аналітика і трансцендентальна діалектика в сукупності створюють трансцендентальну логіку, яку І.Кант вважав “змістовною” і відрізняв від арістотелевської “елементарної” логіки. Отже, трансцендентальна логіка – це вчення про інтелект, як у формі розсудку (трансцендентальна аналітика), так і в формі розуму (трансцендентальна діалектика).



Поняття “трансцендентальне” І.Кант запозичив із середньовічної схоластики, але наповнив його новим змістом. Трансцендентальним він вважав всяке пізнання, що мало справу не з предметами, а з видами нашого пізнання предметів, тому що це пізнання було можливим поза досвідом. Трансцендентальне належить свідомості, може бути пізнаним і дійсно пізнається. Трансцендентальне І.Кант протиставляв “трансцендентальному” (позамежному) тому, що існує поза свідомістю, недосяжне для неї і не пізнаваєме. Трансцендентальне – це те, що залишається за межею можливого досвіду, по той бік пізнання.

Згідно з Кантом, досвід не дає нам адекватного знання про навколишній світ, а апріорні форми забезпечують загальність знання, але не роблять його копією речей. Те, чим річ з’являється для нас (феномен), принципово відрізняється від того, що вона є сама по собі(ноумен). Річ сама по собі, чи “річ у собі” недоступна для будь-якого пізнання – трансцендентна. Таким чином, І.Кант поділяв світ на доступні знанню “явища” (феномени) і на непізнаваємі “речі в собі” (ноумени).

Явищами або феноменами І.Кант називав чуттєві образи предметів. Тільки явища виступають предметами наукового пізнання. Наука, за І.Кантом, досліджує “явища”, які існують тільки в свідомості, а світ матеріальних “речей в собі”, які існують об’єктивно і діючи на наші органи почуттів народжують ці суб’єктивні явища, залишається непізнаваним, потойбічним. По суті вчення І.Канта про речі “самі по собі” спрямоване проти безпідставних претензій науки, проти догматичної помилкової думки про її всесилля та універсальність. Кант вважав, що наука необхідна, але вона розвивається в межах досвіду, в сфері “явищ”, хоча і спирається на загальні, тобто апріорні форми чуттєвості і розсудку. Саме у цьому сенсі І.Кант обґрунтовував “всезагальність та необхідність наукового знання”. І.Кант характеризував чуттєвість і розсудок, як абсолютно різні пізнавальні здібності. “Жодній з цих здібностей не можна віддати перевагу. Без чуттєвості жоден предмет не був нам відомим, а без розсудку жоден не можна було б помислити. Думки без змісту пусті, а спостереження без понять сліпі. Наукове знання являє собою синтез чуттєвості і розсудку.

Компонентами синтезу чуттєвості та розсудку служать категорії (поняття). Вони відображають чуттєвість, роблячи її осмислено людською. Категорії, за І.Кантом, є “способами дії”, яким ми несвідомо підкоряємо почуттєві сприйняття. Предмети повинні бути “наданими”, щоб вони могли бути мислимими. Категорії апріорні (але не природжені). У відповідності з чотирма видами суджень І.Кант розробив наступну таблицю категорій:

 

 


Критерії розділення категорій І. Кант запозичив із теорії суджень Аристотеля. Однак, виникло питання: як можливо застосування понять до явищ, які ми можемо спостерігати і, які якісно відрізняються від понять? І. Кант запропонував концепцію апріорної форми: “Повинно існувати щось третє, однородне, з одного боку , з категоріями, а з іншого – з явищами. Ця апріорна форма – це правила або основоположення об’єктивного застосування категорій в судження. З врахуванням таблиці категорій І. Кант розробив і таблицю основоположень, яку теж розділив на чотири групи.

Основоположеннями встановлюються принципи наукового осмислення почуттєвих сприйнять. Не зупиняючись на детальній характеристиці цих принципів, повернемося до питання: як можлива наука (тобто математика і природознавство?). Як такий випадковий матеріал, як почуттєві данні стають загальною і необхідною формою? Раніше вже було визначено, що І. Кант вважав можливості науки обмеженими. Вона має справу з явищами, а не з сутностями – з предметами почуттів, а не з реальними предметами. Наука має справу з феноменами, а не з речами в собі (ноуменами). Чому різноманітні явища можуть отримувати форму загальності для людини? І. Кант визначив: тому, що існують дві апріорні (до досвідні) форми чуттєвості – простір і час. Простір є систематизацією зовнішніх почуттів, а час – внутрішніх. Ці наші уявлення про тривалість і протяжність не можна вивести з досвіду, вони апріорні, а значить загальні та необхідні. При цьому простір і час абсолютно реальні по відношенню до предметів, що сприймаються нами. Однак, і простір, і час відсутні в об’єктивному світі – світі “речей в собі”. Тому І. Кант ніколи не відмовлявся від своєї космогонічної концепції, яка була розроблена ще в “докритичний період”, і де в реальному просторі розглядалися реальні процеси виникнення і розпаду світів. Таким чином, світ як феномен існує у просторі та часі, однак, і простір,і час не існують самі по собі Вони лише суб’єктивні умови, які надані людині, і які координують предмети, що чуттєво сприймаються. У сфері предметів самих по собі (“речей в собі”) ніякого часу і простору немає, тому абсурдним є запитання, коли настане “кінець світу”. Або де знаходиться бог і чому він не створив світ раніше.

Отже, математика і природознавство стають можливими в тому випадку, коли до чуттєвих даних (досвіду) додається визначення, яке має нечуттєве походження – це судження (розсудок), а також часове і просторове спостереження. Цей не почуттєвий елемент, що “додається” до досвіду , І. Кант назвав категоріями або найбільш загальними поняттями. Тільки завдяки тому, що вони існують стає можливим “чисте” математичне природознавство. Таким чином, пізнання за І. Кантом, має два джерела:” емпіричне” і “апріорне”, а не одне, як, наприклад, за Д.Локком.

Вся докантівська як ідеалістична, так і матеріалістична філософія розглядала інтелект людини лише як пасивне сховище знань. Першим висловив ідею активності свідомості саме І. Кант. Він , навіть, порівнював себе з М. Коперніком, бо свою основну заслугу бачив у тому, що здійснив аналогічний переворот, але не в астрономії, а в філософії. До Канта вважалося, що наші знання повинні пристосовуватися до предметів, а він показав, що як раз самі предмети повинні прилаштовуватися до нашого пізнання. І. Кант підкреслював:”...розсудок не черпає свої закони з природи, а переписує їх їй” (Кант И. Сочинения. – М., 1965. – Т.4. – Чт.2.-С. 140).

Однак, розсудок лише підводить чуттєві дані (організовані на рівні сприйняття за допомогою апріорних форм спостереження) під єдність поняття, але необхідно ще вміти користуватися цими поняттями – вміти вживати загальне і по відношенню до конкретного, бо якщо людина діє стандартно, то незмінно опиняється в положенні дурня. Вміння діяти нестандартно І. Кант назвав інтуїтивною здатністю судження. “Здатність судження є відмітною рисою так званої кмітливості, а її відсутність неможна компенсувати ніякою школою, так як школа може дати навіть обмеженому розсудку..., скільки завгодно правил, запозичених у інших, але здібність правильно користуватися ними повинна бути, навіть, в учня, і якщо нема цього природного добра, то ніякі правила...не гарантують його від помилкового застосування їх... відсутність здатності судження є, власне тим, що називають дурістю, і проти цього недоліку ліків немає” (Кант И. Критика чистого раз ума. – СПб., 1993. – С.125).

Однак, не слід ототожнювати інтуїтивну здібність судження, про яку І. Кант писав у “Критиці чистого розуму” з рефлективною здатністю судження, про яку він написав пізніше в “Критиці здатності судження”. Рефлективна здатність судження – це здатність знаходити неформального загального на основі певного конкретного, що чуттєво сприймається. Це неформальне загальне визначає ціль. А іншим його різновидом є естетична здатність судження.

І. Кант, однак, не вважав розсудок вищою пізнавальною здібністю людини. Розсудку не вистачає цілі, тобто рушійного стимулу, що визначає напрямок його діяльності. Чи існує серед наших пізнавальних здібностей така, котра могла б керувати розсудком? Це питання безпосередньо пов’язане з проблемою можливості метафізики як науки. В розділі “Трансцендентальна діалектика”, відповідаючи на третє питання “Критики чистого розуму” – як можлива метафізика (філософія) як наука – І. Кант підтвердив, що така здатність існує. І. Кант назвав її розумом. Розум – вища ступінь інтелектуальної діяльності. Це вища керівна інстанція, це сфера філософії. Розсудок же сфера науки, тут здійснюється пізнавальний синтез. Кантівська “Трансцендентальна діалектика” – вчення про розум. “Якщо розсудок є здатністю створювати єдність явищ за допомогою правил, то розум є здатністю створювати єдність правил розсудку за принципами”. Тому “розум ніколи не спрямований безпосередньо на досвід чи на якийсь предмет, а завжди спрямований на розсудок...”. Тут І. Кант вказав на межу застосування розуму.

Проблеми розуму І. Кант бачив у тому, що він має справу не з науковими поняттями (це сфера розсудку), а з ідеями. Ідея – це таке поняття, для якого в спостереженні неможливо знайти адекватний предмет. Ідеї складають систему трьох можливих відношень поняття до реальності, а саме: відношення до суб’єкта, до об’єкта та до першого і другого разом. У зв’язку з цим виникають три класи ідей – про душу, про світ, про бога. Скориставшись платонівським поняттям ідеї, І. Кант розумів ідею зовсім інакше. Ідея - це не надчуттєва сутність, а, уявлення про ціль, до якої прагне наше пізнання. І. Кант, вказав на неможливість пізнання предметів не наданих нам у досвіді. Таким чином, І. Кант відкинув ідеалізм Платона і всіх тих, хто слідом за Платоном розділяв переконання в можливості поза досвідного пізнання речей самих по собі.

“Діалектика” у І. Канта – логіка видимості. Наш розум здатен впадати в ілюзії, сприймати те, що лише здається за дійсне. Задача “критичної філософії” – внести ясність. Ілюзія, згідно з якою можна пізнавати поза досвідні “речі в собі”, на думку І. Канта, була характерною для всієї попередньої філософії. Він показав, що при спробах отримати науково обґрунтоване знання про світ “речей в собі” розум обов’язково приводить до ілюзії, коли виникає “двобічна видимість” і в двох протилежних ствердженнях “жодному не можна віддавати перевагу перед другим”. Такого роду ствердження І. Кант назвав антиноміями. Наприклад, якщо ми візьмемо ідею світу в цілому, то зможемо доказати як тезу про те, що світ обмежений у просторі і має початок у часі, так і антитезу, згідно якої світ безмежний у просторі і немає початку в часі. Виявлення такого протиріччя (антиномії), за І. Кантом, вказує на те, предмет пізнати неможливо.

Вже в ХХ столітті К. Поппер, показуючи як Г. Гегель перекрутив вчення І. Канта, коли “діалектику” останнього перетворив у свою “гегелівську діалектику”, писав:” І. Кант стверджував..., що чиста спекуляція, чи розум, кожного разу, коли вони звертаються до сфери, в якій вони не можуть бути перевіреними досвідом, незбіжно впадають у протиріччя, чи “антиномії”, і породжують те, що І. Кант відверто називав “безглуздям”, “ілюзіями”, “догматичним баластом”, “усезнайством”... Другими словами, залишаючи область досвіду, наш розум не може претендувати на науковий статус, поскільки для кожного аргументу існує однаково обґрунтований контраргумент”.

Завершуючи “Критику чистого розуму” , І. Кант повернувся до проблеми метафізики. Термін “метафізика” пізніше “скомпрометує” Г. Гегель. Він назве “метафізикою” таку філософську думку, яка робить помилкові світоглядні філософські висновки за законами формальної логіки. А свою концепцію Г. Гегель хвастовито назве “діалектикою” – живим філософствуванням. А у І. Канта все було як раз навпаки: діалектика – це ілюзорна логіка, а метафізика – світова мудрість, “завершення всієї культури людського розуму” (Кант И. Сочинения. – Т.3. – С.692).

Однак, І. Кант вважав, що вся біда в тому, що в метафізиці “можна говорити всякі дурниці, без побоювання бути спійманим на брехні” (Кант И. Сочинения. – Т.4.– С.162). Тут немає засобів перевірки, які має природознавство. Тому докантівська метафізика не була наукою, але в ній, на думку І. Канта, є всі можливості нею стати.

Отже, метафізика, як наука можлива. В порівнянні з іншими науками в метафізиці є одна перевага: вона може бути завершеною і приведеною до незміннного стану. Джерелом пізнання в метафізиці є не предмети зовнішнього світу (де завжди можливі нові відкриття), а сам розум. Значить, після того як розум повністю і ясно викладе основні свої принципи, то не залишається нічого, щоб він ще міг про себе дізнатися. Цю задачу І. Кант пропонував вирішити майбутнім філософам.

Заслугою І. Канта є також те, що він зробив теорію пізнання головним елементом теоретичної філософії. Предметом філософії, за І. Кантом. Повинно бути не вивчення “речей в собі” – природи, світу, людини, а дослідження пізнавальної діяльності, законів людського розуму і його меж.

2.2 Етика І. Канта “Дві речі, - вказував І. Кант, - наповнюють душу завжди новим і все сильнішим здивуванням і благоговінням, чим частіше і довше ми розмірковуємо про них, - це зоряне небо наді мною і моральний закон в мені. Свою естетичну концепцію І. Кант докладно виклав у трьох своїх творах. Це “Основи метафізики моральності” (1785 р.), “Критика практичного розуму”(1788 р.) і “Метафізика навів” (1797 р.). В цих творах І. Кант доказував перевагу практичного розуму над теоретичним. Знання має цінність тільки в тому випадку, якщо воно допомагає людині стати людяніше, допомагає втілити в життя ідею добра. Крім знання, на досягнення істинного блага спрямована також і віра. І. Кант ставив перед собою задачу показати єдність теоретичного і практичного розуму (тобто науки і моралі). І. Кант вважав, що в свідомості людей є незмінний “моральний закон”, який має абсолютну цінність. За традиціями “критичної філософії”, цей закон він вважав ще однією апріорною формою свідомості, що доповнює вже перелічені в “Критиці чистого розуму”. Однак, зараз йдеться про розум не в пізнавально-теоретичному застосуванні, а в його “практичному” застосуванні. Це “застосування” розуму І. Кант назвав волею як здатністю. Або створювати предмети, що відповідають уявленням, або визначити себе саму для створення їх...” (Кант И. Сочинения. – Т.;.-Ч.1.-С.223). На думку І. Канта, коли чистий розум визначає цю волю й вона функціонує саме як свободна воля, тоді цей розум стає “практичним розумом” (точніше було б назвати його “етичним розумом”, тому що він обмежений сферою етичної свідомості та діяльності) (Кант И. Сочинения. – Т.,Ч.1.-С.326).

І. Кант першим висловився про автономію моральності поведінки людини. Всі докантівські етичні теорії були гетерономними – засновували мораль на зовнішніх по відношенню до неї принципів. Це були або воля богів, або прагнення людини до щастя, слави, користі, або приємні результати досягнення цілей, котрі людина ставила перед собою. На відміну від своїх попередників І. Кант основою і початком моралі вважав автономну добру волю. Він підкреслював: “Ніде в світі, та й поза ним неможливо мислити щось інше, що могло б вважатися добрим без обмеження, крім однієї тільки доброї волі”.

Щоб розрізняти добро і зло, не потрібна спеціальна освіта, достатньо інтуїції. Але, як відомо, І. Кант цього слова не вживав. Він говорив про здатність судження, а вона у людини від природи, а не від навчання. В питанні про співвідношення знання та моралі І. Кант діаметрально розходився з Сократом, для якого добро є результатом знання, а відсутність знання вважається джерелом будь-якого зла. Однак, І. Кант не заперечував зв’язку моралі з наукою. Кантівська “метафізика моральності” зовсім не протиставляла волю розуму, а навпаки, вона інтелектуалізує добру волю до ототожнення її з практичним розумом. Бо для морального вчинку крім принципів потрібен розум.

В теорії моралі І. Кант виступав як максималіст. Він вважав, що інтереси, прихильності, вірування спотворюють, деформують моральну волю і тому не повинні до неї примішуватися. Моральні вчинки І. Кант розглядав як такі, що обов’язково узгоджуються з моральним законом, але вони бувають “легальними” та істинно “моральними”. “Легальними” він вважав такі вчинки, котрі узгоджуються з моральним законом, але суб’єктивно мотивовані чимось іншим. “Моральними” І. Кант вважав ті вчинки, підставою котрих є лише обов’язок. Моральний вчинок є результатом якогось внутрішнього імперативу (поштовху), такий вчинок може суперечити аморальній практиці навколишньої дійсності.

І. Кант вказував, що всі вчинки є імперативними, але слід розрізняти імперативи, що спрямовані на досягнення певної цілі, та імперативи, котрі такою ціллю не обумовлені. Перші І. Кант назвав гіпотетичними (вчинок обумовлюється ціллю), в другі – категоричними. Моральний вчинок завжди є наслідком категоричного імперативу.

Здійснюючи моральний вчинок, людина не прагне ні до якої конкретної іншої цілі. Вчинок є цінним сам по собі. Навпаки, цілі гіпотетичного вчинку можуть бути двох типів. Перший тип – коли людина чітко знає, що їй потрібно. Другий тип – коли ціль є, але вона чітко не визначена. Це буває у випадках, коли йдеться про щастя людини. Хоча кожна людина хоче щастя, однак, завжди нещастя до пори залишаються невідомими для неї. На думку І. Канта, по відношенню до щастя ніякий імператив не є можливим, інакше людина тоді б точно знала шлях до щастя. Неможливість такого імперативу пов’язана також з тим, що щастя є ідеалом не розуму, а уяви і випливає не з апріорних, а з емпіричних даних.

Моральність не можна будувати на принципі щастя. Тим більше, що щастя кожен розуміє по-своєму. Однак, якщо , навіть, буде визначено загальне щастя, люди все одно не зможуть домовитися, бо воно буде залежати тоді від гадки, яка є занадто непостійною. Тому ніхто не має права примушувати інших людей бути щасливими так, як він того хоче, як він уявляє собі їхній благоустрій. (І. Кант нібито відповідає всім майбутнім радикальним революціонерам, які прагнули перебудувати суспільство заради загального щастя). Моральний закон, на думку І. Канта, повинен бути об’єктивно необхідним, повинен мати силу закону для кожної людини.

І. Кант зробив висновок, що категоричний імператив повинен бути виключно автономним – мати силу незалежно від будь-яких умов, визначатися тільки моральною “законодоцільністю”. В завершеному вигляді категоричний імператив І. Канта проголошує: “Вчиняй так, щоб максима твоєї волі, могла б одночасно мати силу принципу загального законодавства” .

Тобто: поводься так, як ти б хотів, щоб поводилися у відношенні до тебе самого всі інші люди. І. Кант підкреслював,що “існує тільки один категоричний імператив”. яки вищий закон моралі. Найпрочнішою опорою моральності та єдиним джерелом категоричного імперативу є обов’язок. Саме з обов’язку по відношенню гідності людського в людині витікають такі попередження І. Канта :” Не будьте рабом людини” ,”... не допускайте безкарного порушення ваших прав іншими людьми”, “...плазування та раболіпство перед людиною є недостойним людини в усіх випадках”. І. Кант вважав, що по відношенню один до одного в людей є два зобов’язання – любов та повага. Він вказував, що “обов’язком кожної людини є доброчинність, тобто ... допомагати людям і сприяти їх щастю, без надії отримати за це якусь винагороду”. Єдиною, але необхідною “компенсацією” за добрий вчинок є вдячність того, до кого цей вчинок було спрямовано, - це “святий обов’язок”, порушення якого може повністю знищити моральний поштовх такого вчинку.

Великими моральними вадами, що суперечать нормі поваги до інших людей, І. Кант вважав зрозумілість, лихослів’я та знущання. Визначення любові та поваги до людей як головної чесноти, а ненависті та презирства до людей як основної вади, наповнює етику І. Канта високим гуманістичним сенсом. Цей гуманізм висловився в завершеній дефініції категоричного імперативу : “Людина є ціллю як для самої себе, так і для інших”. Отже, людина ніколи не можна розглядати як засіб, а завжди тільки як ціль – саме так І. Кант визначав вищий принцип етики.

 

2.3 Естетика І. Канта. Щоб зрозуміти кантівську філософію як систему, необхідно розглянути його естетичне вчення. Створивши “Критику чистого розуму”, в якій сформулював основні ідеї теорії пізнання, а потім “Критику практичного розуму”. Як етичний фундамент критицизму, І. Кант усвідомив, що між сферою застосування теоретичного розуму (“природою”) та сферою практичного розуму (“свободою”) мусить існувати сфера яка б їх об’єднувала. Незабаром він зробив висновок, що треба знайти таку здатність душі, яка б зв’язувала здатність пізнання зі здатністю бажання. І. Кант назвав цю здатність “здатністю судження”, в її предметом вважав “доцільність” (природи або свободи). Таким чином, кантівська філософська система отримала чіткі контури. Він зв’язав світ природи та світ свободи третім світом – світом краси.

Кантівська система складається з трьох частин, які співвідносяться з трьома здібностями людської душі, а саме: пізнавальною, оціночною та вольовою. В “Критиці чистого розуму” та “Критиці практичного розуму” розглядалися перша й третя здібності, а аналізу другої – оціночної здібності – була присвячена “Критика здатності судження”, яку було видано в 1790 році. Тим самим дві нібито крайні частини філософської системи І. Канта – теоретична та практична – були об’єднані центральною, яку він спочатку назвав телеологією або вченням про доцільність, а потім естетикою – вченням про прекрасне. При цьому в “Критиці чистого розуму” словом “естетика” І. Кант називав вчення про чуттєвість або про ідеальність простору і часу. Пізніше вже в “Критиці здатності судження” між світом природи та світом свободи він помістив світ краси. Здатність судження тут також розміщується між розсудком і розумом. Це в першу чергу естетична здатність судження – так зване “почуття задоволення та незадоволення” або судження про витвори мистецтва, а в другу – це телеологічна здатність судження про “природні речі”. Відповідно в “Критиці здатності судження” виділяються дві частини: перша – філософська естетика (філософія мистецтва), а друга – філософія органічної природи. Саме І. Кант першим визначив спільне в живій природі та в художній творчості. “Розглядаючи твори витонченого мистецтва треба усвідомлювати, - вказував І. Кант, - що це мистецтво, а не природа; але тим не менш доцільність у формі цього витвору повинна здаватися настільки ж вільною від усякої примусовості свобод них правил, як нібито він був продуктом однієї лише природи”

У найбільш загальному визначенні “краса” – це те, що подобається з необхідністю всім без будь-якого утилітарного інтересу, а тільки через свою чисту форму і не опосередковується поняттям. Між тим саме естетичне почуття є складною інтелектуальною здібністю. Щоб насолодитися красою предмету, треба вміти оцінити його позитивні якості, а це не завжди вдається зробити відразу і може потребувати та інтелектуальних зусиль.

Таким чином, істина, краса і добро спільно складають формулу філософської системи І.Канта. Але його цікавила не стільки естетика сама по собі, скільки її об’єднуюча роль у системі. Саме це він мав на увазі виділяючи в естетичному нібито два обличчя – “прекрасне” та “піднесенне”. Прекрасне спрямоване переважно до знання, а піднесенне – переважно до моралі.


Дата добавления: 2015-01-29; просмотров: 31; Нарушение авторских прав







lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2022 год. (0.017 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты