Матеріалістичне розуміння історії квінтесенція ф-фії Маркса

Завершує період німецької класичної філософії і одночасно започатковує нове філософсько-політичне вчення Карл Генріх Маркс (1818-1883 pp.). визначаючи діалектику Гегеля та матеріалізм Фейербаха як безпосередні теоретичні джерела свого вчення. Зв'язок філософії марксизму з німецькою класичною традицією є особливо наочним при розгляді творчої біографії К. Маркса.

Народився він у сім'ї адвоката в м. Трірі, де закінчив у 1835 р. гімназію. В цьому ж році вступив на юридичний факультет Боннського університету, а з 1836 р. по 1841 р. вчиться в Берлінському університеті В 1837 р. зближується з «лівими» гегельянцями, які намагаються робити з філософії Гегеля революційні висновки. Багато часу приділяє вивченню історії філософії. В 1841 р. захищає дисертацію з античності й здобуває диплом доктора філософії. Вплив матеріалізму А. Фейербаха повертає Маркса на позиції революційного демократизму. В 1844 р. виступає з ідеєю світової гармонії, яку називає комунізмом. З цього часу і до кінця життя (як і його соратник Ф. Енгельс) Маркс присвячує себе теоретичній і практичній роботі щодо втілення своїх ідей у життя.

Для Маркса людина «не тільки природна істота, вона є людська природна істота -родова істота ¹.Характеристика людини як «родової» істоти, означає, що вона ставиться до самої себе «як до істоти універсальної і тому вільної». «Практично універсальність людини проявляється саме в тій універсальності, яка всю природу перетворює в її неорганічне тіло. Природа є неорганічне тіло людини, а саме - природа тією мірою, якою сама вона не є людське тіло»².

Природа, матеріальний світ взагалі існує як продовження людини, як засіб, матеріал, основа забезпечення її (людини) життєдіяльності. Маркс не тільки не визнає людину «частиною», а й, більше того, саму природу розглядає як «частину» людини (як її «неорганічне» тіло). Це стає можли­вим оскільки «суспільність» людини вбачається Марксом в її (людини) здатності до активного перетворення природи в інтересах людини до її «соціалізації», «олюднення». Цю здатність людини Маркс називає практикою. Суть своєї матеріалістичної позиції Маркс висловив формулою: «Не свідомість людей визначає їх буття, а навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість»², отже у Маркса суспільне буття є не просто об'єкт, а «людська чуттєва діяльність, практика, суб'єктивність» - це і є тим, чим визначається свідомість людей. Таким чином суспільне буття у Маркса це - практика, людська чуттєва діяльність, в тому числі і праця, у якій її матеріальний результат уже на початку цього процесу існував в уяві людини, тобто ідеально.

На відміну від традиційних уявлень про матеріалізм, основою Марксового матеріалізму є не буття взагалі, не матерія, не природа, а практична людська діяльність, що синтезує (робить своїми складовими) не тільки матеріальний аспект реальності, а й ідеальну (свідому) мету діяльності, яка є законом реалізації самої практики.

У зв'язку зі сказаним Маркс говорить про діалектично-гармонійний процес взаємодії природної і суспільної реальності - «гуманізацію» («олюднення», «соціалізацію») природи і одночасний, але протилежно спрямований процес «натуралізації» людини. Чим ширшою і глибшою стає сфера «олюдненої» природи, тим універсальнішою стає людська потреба в природі. Первісна людина потребувала лише незначної частки всього розмаїття природного загалу, тільки того, що задовольняло її безпосередні біологічні потреби. Сучасна ж людина потребує саме всього природного загалу. Таким є загальнофілософське вчення Маркса.

Матеріалістичний підхід поширюється на ділянку суспільних явищ, що уможливлює розробку теорії матеріалістичного розуміння історії. Суть його в тому, що систему виробничих відносин між людьми слід пояснювати, виходячи з виробництва безпо­середніх засобів для життя, а потім на цій основі - і політичний устрій суспільства, мораль, право, філософію та інші духовні явища. Залежність свідомості людей від їхнього суспільного буття змінює роль духовної діяльності людини.

• На основі матеріалістичної концепції історії Маркс створює теорію суспільно-економічної формації. Узагальнюючи історію розвитку людства, Маркс виділяє такі основні суспільно-економічні формації, які утворюють ступені історичного прогресу первіснообщинний лад, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і комуністичний. Формація охоплює всі сторони суспільного життя в їх органічному взаємозв'язку. В основі кожної формації лежить певний спосіб виробництва. Виробничі відносини, взяті в їх сукупності, утворюють сутність цієї формації; структуру фор­мації складає економічний базис і відповідна йому політико-юридична, ідеологічна надбудова. Сутність теорії суспільно-економічної формації полягає в тому, що вона визнає поступовий, прогресивний характер сус­пільного розвитку і приводить до висновку про неминучість загибелі капіталізму і торжества комунізму.

•Умовою переходу від однієї формації до іншої є класова боротьба. Маркс визнавав, що нове, привнесене ним, полягає в такому міркуванні. Іс­нування класів пов'язане лише з певними історичними фазами розвитку ви­робництва; класова боротьба з необхідністю веде до диктатури пролетаріату; сама ця диктатура становить лише перехід до знищення будь-яких класів і до безкласового суспільства. З теорії класів бере початок теорія необхідності соціальної революції, «локомотиву історії».

4. Марксова інтерпретація проблеми відчуження та соціально-політичні висновки з неї

Маркс мусив погодитися з Гегелем, що «опредметнення» людської діяльності («перехід праці з форми діяльності у форму буття») водночас обертається так званим «відчуженням». Його Маркс вважає притаманним лише «незрілим» формам суспільної організації людства (первіснообщинному, рабовласницькому, феодальному та капіталістичному) у зв'язку з «нерозвиненістю» самої практичної діяльності, праці, яка внаслідок низької своєї продуктивності (в первісному суспільстві) спрямовувалася практично на задоволення лише біологічних потреб людини: «Відчуження» виявляє себе в перетворенні самої праці, в тому чис­лі і її продуктів, на «чужі» людині чинники, які панують над людиною та обставинами її життя. Особливої універсальності відчуження набуває за капіталізму, безпосередньо виявляючись в тому, що відносини між людьми (суспільні відносини) набирають форми «відносин між речами». Людина за умов капіталістичного відчуження функціонує лише тією мірою якої потребують речі, створені її працею.

Відчужена форма міжлюдських стосунків, як «відношень між речами» робить соціально-значущими лише формально-усереднюючі характе­ристики індивідів, внаслідок чого колективи в межах капіталістичного сус­пільства вироджуються у формальні об'єднання, які «усереднюють», «розчиняють» в собі розмаїття неповторних ознак людських особистостей. У відчуженні по суті виявляється панування над людиною стихійних сил її власного суспільного життя, бо вони не контролюються людиною. Практичне ж освоєння («олюднення») тих або інших регіонів чи шарів природи означає перетворення їх на складову суспільного життя (продукти людської праці функціонують - споживаються, використовуються - вже не за законами природи, а за суспільними економічними, господарськими тощо – законами). Оскільки ж суспільне буття продовжує панувати над людиною, то включення в нього нових складових (перетвореної людською працею речовини природи) лише посилює панування стихійного (непідконтрольного людині) суспільства над людиною. От чому зростаючий контроль людини над природою не тільки не зменшує, а й значною мірою збільшує владу відчуження.

У 1844 році Маркс робить серйозну спробу теоретичного досліджен­ня умов подолання відчуження шляхом ліквідації приватної власності. Розподіл «спільного продукту» має здійснюватися за принципом: «кожний за здібностями, кожному за працею». У даному ви­падку, додає Маркс, індивідів розглядають «тільки як робітників», людей, які вносять індивідуальний внесок у спільну працю і вимагають за це відповідної частки від спільної маси засобів споживання.

У суспільстві, в якому «категорія робітника поширю­ється на всіх», панівним стає так само однобічний, споживацький підхід до життя. Отже, «усунення», «подолання» приватної власності не тільки не дає бажаного результату (ліквідації відчуження), а обертається універсалізацією самого відношення приватного володіння, яке стає відчуженням усіх людських відносин, в тому числі і духовних.

Маркс був змушений визнати, що ліквідація приватної власності призводить до такого комуністичного суспільства, «яке тільки що виходить якраз з капіталі­стичного суспільства і яке через це у всіх відношеннях, в економічному, моральному й розумовому, зберігає ще родимі плями старого суспільства, з надр якого воно вийшло».

Але ж чим може підтвердити Маркс свою певність у настанні вищої фази комунізму, на якій зникає протилежність між розумовою і фізичною працею, а сама праця із засобу до життя перетворюється на «першу потребу життя», коли «разом зі всебічним розвитком індивідів виростуть і продуктивні сили і всі джерела суспільного багатства поллються повним пото­ком», коли буде «подоланий вузький горизонт буржуазного права» і суспі­льство напише на своєму прапорі: «Кожний за здібностями, кожному за потребами»? Чіткої відповіді на це питання ми у Маркса так і не знаходимо.

Марксові пошуки практичної форми реалізації «повного» комуніз­му завершилися дещо несподівано: на сторінках 3-го (виданого вже після смерті Маркса) тому «Капіталу» ми знаходимо таке міркування: навіть у суспільстві вже «асоційованих виробників», у якому здавалося б вже долана приватна власність, і тому робітники у ньому вже «раціонально регулюють свій обмін речовин з природою», ставлячи його під свій «спі­льний контроль» і здійснюючи його «з найменшою тратою сил, і за умов гідних їх людської природи», сфера суспільного життя «все ж залишаєть­ся царством необхідності». «Царство ж свободи починається в дійсності лише там, де припиняється робота, диктована нуждою і зовнішньою доцільністю, отже, по природі речей воно лежить по той бік сфери власне матеріального виробництва... По той бік його починається розвиток людських сил, який є самоціллю, справжнє царство свободи»¹. Отже, комуністичне «царство свободи» остаточно визначається потойбічним (трансцендентним) щодо «поцейбічного» світу економічних, політичних та інших подібного роду відносин. У результаті соціалізм із «науки», якою проголосив його Енгельс у 1880 році, знову стає утопією.

Сама ж ідея соціалізму - це морально- етичний ідеал, керуючись яким трудящі класи, об'єднують свої сили, кон­солідуються, борються за покращення матеріальних умов існування в капі­талістичному суспільстві і досягають у цьому реальних успіхів. Керуючись таким розумінням соціалізму, соціалісти західних країн досягли справді серйозних успіхів у боротьбі за економічні і політичні права трудящих