Засновник філософії прагматизму Чарльз Сандерс Пірс

Прагматизм називають оригінальною і багато в чому самобутньою американською філософією, що істотно відрізняється від традиційних європейських філософських напрямів. Не викликає сумнівів і безумовна популярність прагматизму. Він швидко поширився у США, Англії, Італії, Німеччині, Чехії, Китаї та в інших країнах, перетворившись на філософське мислення, в якому заповзятливість, діяльність і успіх оцінюються вище за всі інші доброчинності. Твори його прихильників найчастіше написані чіткою, ясною, зрозумілою мовою і багато в чому носять свого роду «рецептурний» характер. Апологети цього напряму називають прагматизм філософією ділової людини.

Слово «pragma» грецького походження і означає «справа, дія». Аналіз діяльності людини, її особистого сприйняття світу становить принципову основу прагматизму. Головним в діях людини представляється їхня результативність або успішність, а філософія покликана допомогти людині успішно реалізовувати свої дії, досягати успіху в будь-якому починанні.

Родоначальником прагматизму, автором його основної доктрини був Чарльз Сандерс Пірс (1839-1914 рр.) особистість дуже різнобічна: натураліст (хімік, астроном, геодезист), філософ і логік, математик, творець вчення про знаки (семіотики).

Джерелом філософського натхнення Пірса був насамперед І. Кант, а потім середньовічна схоластика, головним чином вчення Дунса Скота. Великий вплив на нього також зробили і ідеї Дж. Берклі.

У загальних рисах прагматистська доктрина була окреслена Пірсом на початку 70-х років XIX ст. та представлена невеликому колу молодих викладачів, що збиралися в Кембриджі (Массачусетс) для обговорення науково-філософських проблем. У 1878-1879 роках Пірс виклав свою доктрину в двох статтях: «Закріплення вірувань» і «Як зробити наші ідеї ясними», які, однак, залишилися непоміченими. Пірс на деякий час відійшов від своєї доктрини. Але коли на рубежі XIX-XX століть завдяки зусиллям У. Джемса прагматизм став входити в моду, Пірс знову повернувся до свого покинутого творіння. У статті «Що таке прагматизм» (1904) він спробував заново викласти його принципи. У цих трьох статтях містяться теорія сумніву-віри та теорія значення, що утворюють ядро прагматизму Пірса.

Етимологічно термін «прагматизм» є похідним від слова «справа», «дія», але сам Пірс пояснює, що пропонований ним термін веде своє походження від «прагматичної віри» І. Канта. У «Критиці чистого розуму» Кант зауважує, що, коли людині необхідно діяти в незрозумілих обставинах і у неї немає знання всіх обставин справи, їй доводиться робити деяке припущення і вірити в те, що заснована на цьому припущенні дія приведе до мети. Віру, необхідну для дій, яку не можна обґрунтувати знанням, Кант і називає «прагматичною вірою». Дія, заснована не на знаннях, а на вірі, – ось та ідея, яку обрав Пірс як основу нової філософської доктрини. Вона і склала суть прагматизму.

Аналізуючи в статті «Закріплення вірувань» функцію і призначення мислення, Пірс розрізняє два основні стани свідомості: стан сумніву і стан віри. Сумнів розуміється ним як стан нерішучості, невизначеності, коливання між різними альтернативами. Пірс вводить і емоційну характеристику сумніву як стану неспокійного, тривожного, який викликає роздратування. Стан віри Пірс не визначає, припускаючи, що він всім інтуїтивно відомий. В емоційному плані стан віри характеризується як спокійний та приємний. Згідно Пірсу, зміст віри, в якій би формі вона не виражалася, вичерпується дією, яку готовий зробити віруючий суб’єкт. Мислення, таким чином, розглядається Пірсом з самого початку як таке, що має лише допоміжну функцію по відношенню до дії.

Отже, віра – це готовність діяти певним чином. Оскільки така віра стійка й оскільки дія відбувається регулярно, можна сказати, що віра є усвідомленою звичкою діяти певним чином. Дії тварин управляються інстинктами, дії людей – звичками, які у свідомості людини виступають як вірування. Людина – це «пучок звичок».

З точки зору Пірса, людина прагне будь-що-будь позбутися неприємного стану сумніву і досягти приємного та спокійного стану віри. Перехід від першого до другого філософ називає дослідженням, яке здійснюється мисленням і навіть ототожнюється з ним. Пірс приходить, таким чином, до висновку, який має фундаментальне значення для всієї прагматистської доктрини: єдина функція думки полягає в тому, щоб досягти стійкого вірування. Як тільки це буде зроблено, діяльність мислення припиняється, бо ніякого іншого призначення у нього немає. Тому мислення спрямоване виключно не на задоволення гносеологічних інтересів, а саме на прагнення до спокою. При цьому, на думку Пірса, людина отримує повне задоволення від досягнення сталого вірування незалежно від того, чи буде це вірування істинним або хибним. До того ж, стверджує Пірс, якщо у людини склалося стійке вірування, то вона обов’язково вважає його справжнім.

Теорія сумніву-віри не користується визнанням у сучасних прихильників прагматизму, хоча саме в ній міститься в зародку і вчення У. Джемса про волю до віри, й вчення Дж. Дьюї про проблематичну ситуацію.

Специфіка прагматизму і його відмінність від інших філософських шкіл полягає в тому, що значення понять про різні об’єкти вбачається в тих практичних наслідках, які можна від них (об’єктів) очікувати. Відомий «принцип Пірса» говорить: «Розгляньте, ті практичні наслідки, які, ми вважаємо, можуть бути спричинені об’єктом нашого поняття. Поняття про всі ці наслідки і є повним поняттям об’єкту».

Пірс роз’яснює, що саме він розуміє під практичними наслідками. Це, по-перше, чуттєві наслідки, або відчуття, і, по-друге, ті звичні дії, які дане поняття викликає. Пірс пояснює цю думку на прикладі поняття «твердий». Застосування цього поняття до будь-якої речі припускає, що ніякі спроби подряпати її не увінчаються успіхом. Звідси випливає, що поняття (у даному випадку «твердий») означає не властивість, притаманну речі в силу її особливої фізичної структури, а певний чуттєвий результат, який виходить при здійсненні певної дії. Так, алмаз може бути визначений як твердий або названий твердим, оскільки виявилося, що жоден інший мінерал не в змозі подряпати його. Сенс сформульованого Пірсом прагматистського принципу полягає в твердженні про те, що поняття про чуттєві наслідки, пов’язані з деякими діями. Інакше кажучи, істинною буде та ідея, керуючись якою наша діяльність приводить до наслідків, на які ми сподівалися; істинна та ідея, яка виправдовує наші сподівання, яка «працює», дає корисний результат.

Суб’єктивно-ідеалістичний характер прагматистської доктрини Пірса не викликає сумніву. За переконанням Пірса, людина настільки поглинена світом власного досвіду та дії, що її інтереси повністю замикаються в цій сфері. У рамках своєї прагматистської доктрини Пірс виходив з того, що людина може обходитися без знання, що їй достатньо віри, щоб впоратися з усіма тими діями, які їй доводиться здійснювати. Він недооцінив силу прагнення людини до знання, її непереборну потребу в істині.