Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Система об`єктивного ідеалізму Гегеля




Читайте также:
  1. ERP система
  2. GPSS World – общецелевая система имитационного моделирования
  3. I.2.3) Система римского права.
  4. II. Организм как целостная система. Возрастная периодизация развития. Общие закономерности роста и развития организма. Физическое развитие……………………………………………………………………………….с. 2
  5. II.5.1) Понятие и система магистратур.
  6. IV. УМСТВЕННЫЙ ТРУД КАК СИСТЕМА
  7. SCADA-система
  8. VI. Половая система
  9. А. Общество как динамическая равновесная система четырех динамических равновесных систем
  10. Абсолютный идеотизм и философская система Гегеля.

Розвиток німецької класичної філософії досяг своїх вершин у творчості Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770-1831 рр.) У 1788 - 1793 рр. він здобував освіту у Тюбінгенському теологічному інституті. Згодом працює домашнім учителем спочатку у Берні, а потім у Франкфурті-на-Майні. У 1801 р. переїджає до Йєни, де розпочалася його академічна діяльність як університетського викладача. З 1808 р. до 1816 р. працює на посаді директора гімназії в Нюрнберзі. У 1818р. запрошений до Берлінського університету, де і працює на різних посадах до останніх років життя.

Основні філософські праці Гегеля: «Феноменологія духу» (1807 р.), «Наука логіки» (1812-1816 рр.), «Енциклопедія філософських наук» (1817 р.), «Філософія права» (1821 р.), та ін.

Гегель увійшов в історію філософії як творець найрозгорнутішої і найобґрунтованішої системи ідеалістичної діалектики. Кант, як відомо, відмовив метафізиці в претензії на науку, оскільки розум, якому даний всезагальний предмет, без чуттєвої достовірності впадає в антиномії. Гегель подолав ці недоліки. Дві його ідеї мали продуктивне значення при розбудові його філософської системи:

— переосмислення співвідношення розсудку і розуму;

— розуміння ідеї (істини) як системи знання, що породжує себе в процесі розвитку.

Гегель скептично ставився до інтуїції як до безпосереднього знання, на якому можна побудувати філософію. На його думку, всяке знання опосередковане, це стосується і філософського, розумного пізнання (пізнання, здійснюваного розумом). Філософу абсолютне знання дане не як раптове прозріння, а як закономірний результат осмислення наявного розсудкового знання. Розсудок, на думку Гегеля, є першою формою понятійного, логічного, нечуттєвого знання, яке побудоване за правилами формальної логіки і виключає суперечності. Під розсудковим він розумів наукове і буденне знання. Це знання, на його думку, обмежене, конечне. Його істина зумовлена, залежна від обставин. Скажімо, твердження «паралельні прямі не пересікаються» втрачає істинність в неевклідовій геометрії, а судження «дощ іде» — як тільки дощ припиниться. Філософія, що прагне до абсолютного знання, до незумовленої істини, не може задовольнитись такими конечними істинами, вона прагне вийти за межі розсудку.



Розум, який прагне до безкінечної абсолютної істини, у концепції Гегеля не заперечує розсудку, а утримує його знання, включає його в себе. Розум взагалі не має іншого джерела знання, крім розсудку. Але він по-своєму інтерпретує істини розсудку, приводить це знання в рух, знімає його однобокість, вибудовує на його основі цілісну систему.

У самому розумі Гегель виділяє «негативний» і «позитивний» аспекти. Негативний аспект проявляється тоді, коли всезагальні поняття, якими розум оперує, переходять одне в одного, заперечують одне одного подібно до антиномій Канта. Наприклад, конечне передбачає безкінечне і включає його в себе (як безкінечну подільність) і навпаки, явище включає сутність, а сутність відсилає до явища. Тут протилежності заперечують одна одну, а думка безупинно переходить від однієї до іншої. «Позитивний» розум (Гегель називає його «спекулятивним») полягає в подоланні такої «негативності» у виході за безкінечне кружляння між протилежними визначеннями, у схопленні їх єдності (наприклад, єдність «сутності» і «явища» дає «дійсність», «причини» і «дії» — «взаємодію», «кількості» і «якості» — «міру» і т. ін. ). Внаслідок цього долання однобічних і протилежних визначень розум розбудовує істину як систему знання.



Отже, за Гегелем, найзагальніші поняття (категорії) людина бере з розсудку (науки, буденного мислення). Це, наприклад, такі поняття, як «буття», «якість», «кількість», «міра», «сутність», «явище», «зміст», «форма» таін. Він розумів, що зміст цих понять як всезагальних неможливо вивести з конкретного знання, їх неможливо визначити і формальнологічно, підвівши під загальніші поняття, оскільки категорії — це найзагальніші поняття. І Гегель знаходить справді мудрий вихід: ці поняття (категорії) можна визначити (розкрити їх зміст) через співвідношення їх між собою. Саме таке відношення, яке переростає в систему категорій, і вивчає діалектична логіка Гегеля. Категорії він розумів як моменти, східці розвитку ідеї (абсолютного знання).

На думку Гегеля, істина — це система знання, вірніше — це поетапний розвиток ідеї, кожен з яких вона долає і включає в себе як свій момент. Тобто попередні істини не заперечуються, вони обмежуються в дії, але як обмежені зберігаються в цілому, в системі. Філософія для Гегеля можлива не як система готового завершеного знання (як метафізика), а як процес конструювання абсолютного знання, як діалектична філософія.

Формою діалектичного розвитку і побудови всієї системи у Гегеля є цикл — теза, антитеза, синтез — так звана тріада, згідно з якою думка (ідея) в своєму розвитку переходить у свою протилежність, яка на наступному етапі знімається своєю протилежністю і, завдяки цьому, примирює в собі два попередні етапи. Так коротко можна окреслити метод, який уможливлює філософію як систему абсолютного знання Гегеля.



Гегель виходив з принципу тотожності мислення і буття, з ідеї, яка зняла протилежність суб'єкта і об'єкта. Філософія, вважав він, повинна мати справу з абсолютним знанням, зі знанням, яке не залежить ні від предмета, ні від свідомості. Але таке абсолютне знання не дане безпосередньо, його необхідно досягти, засвоївши попередні неабсолютні форми. Шлях, який долає свідомість для досягнення абсолютного знання, зображений Гегелем у «Феноменології духу», — першій його зрілій праці.

В ній розгорнуто широку панораму формування індивідуальної свідомості — від чуттєвості до понятійного рівня — і подальше збагачення її змістом через подолання (присвоєння) тих форм історико-соціального досвіду (досвід рабства, рицарства, буржуазних відносин) і культурних утворень (моралі, мистецтва, релігії і попередньої філософії), крізь які історично людство (за Гегелем, ідея) піднімалось до абсолютного знання.

«Феноменологія духу» показова з огляду на реалізовані в ній такі ідеї:

Процес пізнання подано як циклічне повторення «опредметнення» свідомості й «розпредметнення» (подолання її предметності), як покладання об'єкта і зняття цього покладання (фіхтевські теза — антитеза — синтез). Під «опредметненням» Гегель розумів вихід свідомості назовні, набуття нею предметної форми (наприклад, інженер створив машину, художник — твір, парламент — конституцію). Це творіння стає самостійним предметом (об'єктом), який починає жити власним життям. При цьому його життя може вступити в суперечність із задумами творця (техніка породжує проблеми, конституція, як виявляється, не задовольняє людей тощо). Ця несумісність логіки суб'єкта і логіки життя об'єкта називається «відчуженням». Отже, «відчуження» — це таке відношення суб'єкта і об'єкта, за якого суб'єкт не бачить себе в своєму творінні, відмовляється визнати його своїм.

Для Гегеля «опредметнення» часто перетворюється на «відчуження» з тієї причини, що свідомість (ідеальне), втілюючись у предмет (матеріальне), відштовхує своє творіння саме тому, що воно матеріальне. Тобто «відчуження» набуває форми протистояння ідеального і матеріального. І це «відчуження» долається завдяки усвідомленню ідеєю того, що матеріальне творіння є її інобуттям (тобто її буттям в іншій формі). Ідея впізнає себе у своєму творінні й примиряється з ним.

Категорія «опредметнення» і похідна від неї «відчуження» відіграли значну роль у філософії Фейєрбаха і Маркса

У «Феноменології духу» субстанція виступає як субстанція-суб'єкт. Під субстанцією Гегель розумів ідею, що розвивається.

Субстанція — це об'єктивовані, перетворені на щось самостійне форми знання (мистецтво, релігія, філософія та ін.). Але це знання (субстанція) рухається вперед реальними людьми (суб'єктами), які засвоюють готові форми і йдуть далі. В концепції субстанції (суспільного знання) і суб'єкта (свідомості індивіда) Гегель розвиває ідею єдності суспільно-історичного й індивідуального суб'єкта, долаючи робінзонаду (розгляд суб'єкта як окремого індивіда) попередньої філософії. Щоправда, ця єдність швидше декларується як загальний принцип, ніж обґрунтовується через конкретні форми.

 


Дата добавления: 2015-01-29; просмотров: 35; Нарушение авторских прав







lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2022 год. (0.012 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты