Розділ 1

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ БІОЕТИКИ

Історичні корені біоетики

План

1. Чинники виникнення біоетики.

2. Визначення біоетики.

3. Метод дослідження у біоетиці.

4. Закон моральний і закон громадянський.

5. Види біоетики.

6. Сутність персоналістичної біоетики.

7. Етапи становлення медичної етики.

8. Біоетика і медичний патерналізм.

9. Сфери біоетики.

10. Напрями біоетики.

11. Біоетика у процесі становлення національної системи охорони здоров'я в Україні.

12. Спорідненість біоетики з деонтологією в медицині.

Біоетика – нова наука, яка виникла у 70-х роках ХХ ст. Першим чинником, що став спонукою до її зародження, а потім скерував розвиток вирішального напряму – так званої біоетики навколишнього середовища – була біологічна катастрофа. Деякі мислителі у біомедичному поступі вбачали велику небезпеку для екології. Вивчення цієї проблеми зумовило становлення нової науки – біоетики, яка покликана обмежити надмірний розвиток біомедицини. Одним із її засновників був Р.Поттер [15, 127-153].

При становленні біоетики було виявлено чимало інших проблем, що походили від нових технологічних можливостей біомедицини. Їх почав досліджувати і вважав фундаментальними Е.Згречча, один із перших науковців–біоетиків [21, 78], який наголошував на глибокосяжності впливу біомедичних технологій на людське життя, і вперше порушив питання, які ще не знала медична етика.

Ще один історичний корінь біоетики – це обмежений підхід до хворого. Ця проблема постає у клінічних закладах. Основоположником її вивчення був А.Геллегерс [17, 19-29]. Він обґрунтував цілісний підхід до хворого як особистості, на противагу обмеженому - із зосередженням уваги тільки на хворому органі чи організмі.

Ще одна вагома причина виникнення біоетики – це криза взаємин лікар–пацієнт, а саме: потреба дотримання засади автономії пацієнта та впливу на суспільну думку. С.Спінзанті [22, 5-28] як сподвижник цієї течії, констатує той факт, що у стосунках лікар–пацієнт, так званий медичний патерналізм деградував на шкоду особі пацієнта. Згідно з цією концепцією взаємини лікар–пацієнт необхідно змінити на засаді автономії пацієнта. Тому усвідомлення необхідності переглянути ці взаємини має виникати на рівні суспільної думки.

Доцільно глибше розглянути фундаментальні історичні корені виникнення біоетики в інтерпретації їхніх авторів.

Одним із засновників “біокатастрофічного” напряму біоетики був американський онколог Р.Поттер. Хоча його внесок у розвиток цієї науки з академічного погляду доволі скромний, однак саме Р. Поттер увів термін “біоетика”, що вперше з’явився у його статті "Біоетика. Наука про виживання" [14, 13]. У ній Р.Поттер так визначає біоетику: “Людство нагально потребує нового знання, яке може допомогти зрозуміти, як саме використовувати знання для виживання та покращення якості життя. Цю концепцію знання як керівництво до дій або застосування знання для суспільної користі, можна назвати наукою виживання”1 [14, 9]. Очевидно, що для Р.Поттера біоетика як наука виживання насамперед є передумовою для покращення якості життя. “Тепер, – продовжує Поттер, – наука виживання має бути більш ніж наукою, і я пропоную назвати її біоетикою, аби вказати на дві важливі складові, що просто необхідні для неї: біомедичне знання та людські цінності” [14, 13].

У цьому визначенні відчутний також відтінок інтеграції, що є у працях інших мислителів, як наприклад, Е.Згречча [21, 29-64]. Він тлумачить біоетику, як місток між біомедичними науками та науками про людину. Аспект, що його слід мати на увазі у поттерівській концепції – це розуміння біоетики як науки виживання, яка необхідна, аби перемогти небезпеку катастрофи, що загрожує людству. Історичною причиною виникнення біоетики, є саме біологічна катастрофа. Зрозуміло, що Р.Поттер вбачає негативність біомедичного прогресу, який, на його думку, може загрожувати життю та середовищу існування людини. А це дає підстави для створення нової науки, яка здатна поєднати знання біомедицини та суміжних наук про людину.

Як було зазначено, в академічному аспекті Р.Поттер має мало послідовників, проте у сфері філософії та літератури є концепція біоетики, яка споріднена із поттерівським уявленням про неї. Ідеться про так звану біоетику навколишнього середовища, яка виникла через усвідомлення загрози екологічної катастрофи. Вона ставить на перше місце довкілля як об’єкт дослідження, наголошуючи, що біомедичний прогрес небезпечний, бо може загрожувати життю сучасного, а особливо майбутнього людства.

Щоб краще зрозуміти еволюцію поттерівського погляду, потрібно простежити наукову діяльність ученого у цій царині від 1971 р. У цей період Р.Поттер розглядає етику навколишнього середовища у контексті охорони здоров’я людини, оскільки воно є частиною здоров’я усієї біосфери. І хоча він увів неологізм “глобальна біоетика” [15, 44], очевидним є екологічне спрямування поттерівської концепції: його біоетика екоцентрична, тобто ставить у центр уваги не людину, а передусім екосистему.

Цей елемент поттерівського розуміння біоетики різнить його від поглядів інших учених, особливо від персоналістичної біоетики Е. Згречча. Р.Поттер вказує на те, що “бачення глобальної етики пов’язане з етикою відповідальності, яка має на меті перспективу виживання, зосереджує увагу на охороні здоров’я людини та на охороні землі, й усього світу” [15, 44]. На думку Р.Поттера, біоетика навколишнього середовища та медична етика мають взаємодіяти, а формальним фундаментальним об’єктом вивчення біоетики має бути екосистема. Отож, перевага надається не медичній, а біоетиці зовнішнього середовища.

Ще очевиднішою є позиція вченого, яка викладена у “Декларації для геотерапії та глобальної етики”, де Р.Поттер та його однодумці визначають засади і головні напрямки подальшого розвитку біоетики [12, 32-43]:

1. “Прискорення деградації навколишнього середовища загрожує життю в біосфері. Вважаємо, що колективна співпраця є можливою і невідкладною. Наша мета – перспектива виживання, збереження глобальної екосистеми”.

2. “Ми як людські істоти мусимо взяти на себе всю відповідальність за наші дії, не жертвуючи природними ресурсами задля короткочасного заробітку, а працюючи, щоб світ став кращим місцем для життя” .

3. Загроза, на думку Р.Поттера, окрім бурхливого біомедичного процесу стосується грошей. “Вибір, у якому не переважають економічні причини, дасть змогу досягти нашого біологічного майбуття та культурної еволюції. Ми не можемо відходити від нього (вибору) без відчутних наслідків” .

4. “Глобальна біоетика має розвиватися всередині, щоб підтримувати та керувати життєвими діями”. Поттерівські тлумачення можна звести до такого висновку: коли хвороба є на рівні екосистеми, то і терапія має бути також на цьому рівні. Р.Поттер пропонує термін “геотерапія”, вважаючи, що необхідно розглядати можливість життя на Землі і належно “лікувати” її там, де це потрібно, щоб Земля не була “хворою”.

Позиція Р.Поттера привертає увагу до охорони навколишнього середовища. Автор, завершуючи свою думку, наголошує на головній проблемі – демографічному прирості.

5. “Можливість підтримувати Землю має бути врахована сучасним стилем життя та моделями розвитку. Забруднення всього живого зростатиме пропорційно до збільшення чисельності населення”. З такого твердження випливає, що теми демографії та сексуальності входять у поттерівську біоетику, хоча і не цілком у такому сенсі, як у персоналістичній біоетиці. Зрештою, Р.Поттер мобілізує науковців: “Ми кажемо, що науковці мали б усвідомити нашу мету та брати участь у зустрічах, приймаючи ці засади”.

У процесі розвитку суспільства з появою нових технологічних можливостей виникали нові питання. Поступово формувалася персоналістична біоетика. Один з її найавторитетніших представників, Е.Згречча взяв за основу історичний аспект становлення цього наукового напряму. В останньому виданні свого підручника з біоетики він стосовно її виникнення твердить: “Історична причина виникнення біоетики полягає у великих досягненнях медицини в наш час: пересадження органів і тканин, застосування технік реанімування” [21, 4].

Головне твердження Е. Згречча: “Не все, що технічно можливе, етично дозволене” [21, 22]. Фізіономічна характеристика біоетики – одна з найважливіших у баченні Е.Згречча, – це характеристика біоетики як науки про біомедичні обмеження. Така концепція близька до думки Р.Поттера, але це визначення передбачає наявність поняття філософської етики у біоетиці, чого немає у Р.Поттера [21, 21-26].

У процесі подальших досліджень виявлено ще один із основних аспектів біоетики – обмежений підхід до хворого. Його виокремив та вивчав А.Геллегерс, лікар-гінеколог, засновник Інституту етики ім. Кеннеді [17, 19-29]. На думку вченого, біоетика є маєвтикою, тобто наукою, що здатна зрозуміти цінності шляхом діалогу між медициною, філософією та етикою. Об’єктом цього нового розуміння є етичні та медичні засади.

Сенс думки Геллегерса можна викласти у двох пунктах:

- біоетика формується у клініці, де взаємини медик–пацієнт можна оздоровити через вдосконалення внутрішнього світу лікаря;

- біоетика ідентична маєвтиці, тобто вона є місцем стику та взаємодії різних наук про людину з метою інтеграції.

А.Геллегерс дав вагомий поштовх розвиткові біоетики як академічної дисципліни. До його концепції біоетики частково звертаються: В.Райх, куратор "Енциклопедії біоетики" (у 5 томах) [16, 19], Е.Пеллєгріно і Д.Томазма [11, 127-153], - найвідоміші представники північноамериканської школи біоетики.

Таким чином у концепції А.Геллегерса наголошено на кризі взаємин лікар–пацієнт. Одна справа - розглядати цю кризу з погляду лікаря, (цей аспект характеризує сферу так званої біоетики чеснот), інша справа – констатувати цю кризу й твердити, що її можна вирішити на засаді автономії пацієнта та через вплив цієї проблеми на суспільну думку (С.Спісанті) [22, 5-28]. Йдеться про дві різні реакції на проблему через два можливі типи відповіді. Звернемось до книги К.Віафера “Двадцять років біоетики” [24, 129-140], де автор запитує у В.Райха про корені біоетики і чому вона постала як нова наука. В.Райх каже про три випадки дослідів над людьми в лікувальних закладах США:

1. У державній школі у Віллабруку окремі лікарі заразили 700 неповносправних дітей вірусом гепатиту для вивчення процесів імунітету. Формуляр уклали так, щоб батьки були змушені його підписати, аби їхніх неповносправних дітей не виключили зі школи.

2. У єврейській лікарні хронічних хвороб 22 особам похилого віку без їхньої згоди ввели ракові клітини, щоб вивчати їхній розвиток.

3. У лабораторії Тускіджі у 1932 - 1992 рр. на 400 найманих робітниках вивчали природний розвиток сифілісу – їх свідомо не лікували і не повідомляли природу хвороби.

Як твердить В.Райх, усі ці випадки глибоко сколихнули думку американців та прискорили виникнення біоетики як дисципліни, яка покликана, зокрема, привертати увагу суспільства до праці лікарів [16, 53].

Різні автори подають дещо відмінні визначення біоетики як науки. В.Райх інтерпретує так: “Біоетика – це наукове вивчення людської поведінки стосовно життя та здоров’я, що досліджуються у світлі моральних цінностей та засад” [16, 19]. Зауважимо, що В.Райх каже про біоетику як про систематичне вчення. Для нього біоетика має ознаку органічності, тобто має внутрішню логічну структуру, яка спонукує до глибинного вивчення епістемологічної структури. До того часу біоетика вважалась просто наукою виживання, містком між біомедичними науками та науками про людину, з чого можна було небагато зрозуміти про ідентичність біоетики, а ще менше – про її епістемологічну структуру.

Другий важливий аспект визначення В.Райха полягає у тому, що біоетика пов’язана з науками про життя та здоров’я людини, тому зрозуміло, що етика медичних професій – це головний елемент біоетики. Це було менш очевидне в біоетиці Р.Поттера, який вважав медичну біоетику лише частиною біоетики, зосереджуючи увагу на здоров’ї Землі, у яке також входило здоров’я людини.

Біоетику В.Райх тлумачить як вивчення людської поведінки у світлі моральних засад і цінностей. Цей аспект надто завуальований на Р.Поттера. Останній, визначаючи біоетику як місток між біомедичними науками та науками про людину, не окреслив чітко, яка група наук має перевагу над іншими.

У визначенні Е. Згречча чіткішими є напрями біоетики: “Біоетику можна сприймати як частину моральної філософії, яка розглядає законність втручання у життя людини і передусім втручання, що пов’язане з практикою та розвитком біомедичних наук” [21, 24]. Порівнюючи визначення В.Райха та Е. Згречча, бачимо, що друге з них точніше:

- біоетика – частина моральної філософії;

- йдеться про законність втручання у життя людини і звернено увагу на те, що це втручання може бути незаконним;

- інший важливий аспект – це увага до втручання в життя людини. Таке означення можна звести до головної аксіоми: “не все, що технічно можливе, етично дозволене” [21, 35].

Біоетика Е.Згречча антропоцентрична, бо в центрі її уваги - людина як особистість. Персоналістична біоетика акцентує увагу на людині у її цілісності, а також вивчає проблеми навколишнього середовища, у якому людина живе. Людська особистість реалізується у своїй цілісності, розумності, свободі і відповідальності, етичності та основному праві на життя.

Предметом біоетики є етичні цінності біомедичного втручання людини у людське життя. Метою цього втручання є охорона життя і здоров’я людини, яка реалізується через різні форми лікування, реабілітації, профілактики тощо.

Метод дослідження і викладання біоетики не може бути побудований ані індуктивним (норми укладаються на основі спостереження біологічних і соціологічних явищ) ані дедуктивним (з принципів безпосередньо виводиться норма поведінки). Тому запропоновано метод, який назвемо "трикутним" і який виражається за допомогою аналізу трьох взаємопоєднаних координат [9, 395-503]( рис. 1).

В

А С

Рис. 1. "Трикутний" метод дослідження у біоетиці:

А – біомедичний факт; В – антропологічне значення біомедичного факту; С – засади і норми поведінки, співвіднесені з людською особою.

Насамперед потрібно викласти біомедичний факт (наприклад, отримання рекомбінантної ДНК чи запліднення у пробірці) з науковою вірогідністю і точністю – це пункт А нашого трикутника. Від аналізу цього вказаного пункту слід перейти до поглиблення антропологічного значення досліджуваного нами явища, тобто до аналізу того, які цінності розглядаються у зв’язку з життям, з цілістю і гідністю людської особистості. Це буде вершина В – пункт синтезу явно філософського характеру. Виходячи з цього аналізу, можна буде визначити, які цінності слід захищати і які норми мають служити опорою для дії і залучення до дії осіб в індивідуальному і соціальному плані. Засади і норми поведінки (пункт С нашого трикутного методу) повинні бути співвіднесені з тим центром, яким є особа як цінність і цінносттями (життя, здоров’я, особиста відповідальність) цієї особи, які мають віднайти у ній ієрархічну гармонію [13, 443-459]. Вирішення подібних етичних проблем слід шукати у співвідповідності з основоположними поняттями і цінностями людської особи, що потребує залучення філософії людини у всій її повноті [23, 189-269].

Виправдання запропонованих рішень повинно супроводжуватись, наскільки це можливо, зіставленням з іншими рішеннями, запропонованими іншими течіями філософської думки. Тому порівняння їх з вихідною антропологією буде динамічним і постійними: наукові відкриття і їх технічне застосування завжди приводять до нових досягнень, і ця еволюція постійно позначається і на соціальній еволюції, і на юридичній "оснащеності" суспільства.

Антропологія пропонує виправдальний критерій того, що технічно і науково можливе, і того, що етично дозволене. Вона пропонує також критерії судження про те, що законно санкціоноване силами політичної більшості, і про те, що дозволене і що служить для блага людини.

Очевидно, що із цього "тристороннього" діалогу (біології–антропології–етики) сама антропологія збагачується новими імпульсами. Однак при цьому необхідно, щоб вона виробила критерії і цінності, які не можна було б принизити і якими не можна було б знехтувати, оскільки вони є рушійним стимулом теології розвитку науки і суспільства.

Фундаментальні цінності особи мають бути захищені не лише морально, а і юридично: йдеться про людські цінності, з приводу яких міжнародні трибунали і національні конституції, повинні зайняти чітку позицію. Тут виникає проблема між етикою і правом, між моральними і громадянським законом [5, 675-691].

Методом біоетики є аналіз не суто раціональний чи філософський, а радше критичний, що ґрунтується на розумі, просвіченому вірою. Біблія не суперечить досягненням людської думки у царині досліджень. Навпаки, там, де думка доходить до своїх меж, Боже слово вносить ясність у гущу наукових теорій і гіпотез. Віра і наука взаємодоповнюються, за визначенням папи Івана Павла II, це два крила для гармонійного розвитку людини, а визначенням А. Ейнштейна "віра без науки сліпа, наука без віри крива".

Одвічна філософська дискусія про відносини між громадянським законом і законом моральним сьогодні є важливим викликом для демократичного суспільства.

Ще св. Тома Аквінський наголошував на тому, що аж ніяк не вся сфера моралі може бути оповита правом. Закон, втім, не може обґрунтовувати мораль, у ліпшому разі, він може визнати її вимоги. Тому не слід прагнути етичної держави, яка б вирішувала, що є добро і що ― зло. Однак фундаментальні цінності, необхідні для гарантування загального блага, мають бути захищені також законом. І тому, якщо закон не захищає благо, необхідне для спільного проживання людей і загального добробуту (як, скажімо, закони, що допускають аборт), цей закон не є законом, а отже, можливою є відмова від виконання громадянського обов’язку за велінням совісті, і закон потрібно змінити.

Фундаментальне благо життя поодинокого живого створіння, яке вже народилось чи ось-ось має з'явитися на світ, сім’я необхідна медична допомога є основними етичними реквізитами, тому що служать захисту загального блага. Це не якийсь "етичний мінімум", бо йдеться аж ніяк не про малі речі, а про "загальне благо", яке потрібно захищати в інтересах усіх.

У сучасному плюралістичному суспільстві з огляду на цілу низку причин, а особливо внаслідок виникнення біоетичного мислення і поставлених ним проблем, що торкаються сфери закону, чимраз очевиднішою стає необхідність прояснення аксіологічних основ права для того, щоб зробити більш визначеними і явними невід’ємні права людини, які санкціоновані законом, повинні спрямувати поведінку людини у випадку морального вибору, до якого залучені науки про життя і здоров’я.

У панівній культурі розщеплення бінома "істина–свобода", як це не парадоксально, чимраз утруднює ефективний захист людського життя державними структурами і сприяє появі витончених форм тиранії, за яких купка людей може вирішувати долю багатьох інших.

Минуло вже не так мало часу відтоді, як закони про штучний аборт, чинні у багатьох західних країнах, по-суті, перетворили поняття "злочин" у "право", яке узаконює зловживання владою сильніших стосовно життям слабших і невинних [8 , п. 11 ].

Ця заплутана юридична ситуація, при якій цінність людського життя піднімається й опускається по шкалі цінностей [18, 30], наче якийсь суб’єктивний інтерес, є наслідком етичного релятивізму і юридичного позитивізму, що перетворили теорію розрізнення права і моралі на теорію радикального поділу цих двох понять.

У сучасних юридичних дискусіях часто можна почути про аморальність права. Урешті-решт, така думка приводить до концепції права, яка відтинає від себе будь-який критерій справедливості і загального блага [10, 32 ].

Дедалі більше авторів пропонують теорії етичного мінімуму, що залишають простір для моралі, але лише в тих межах, у яких мораль визнає абсолютний примат права і які спираються на моделі юридичних принципів, визнаних і санкціонованих міжнародними деклараціями прав людини. Там, де цього немає, мораль обмежується уявою окремих індивідів, без будь-якого юридичного "забезпечення" на колективному рівні [ 6, 230].

Згідно з другою частиною цієї доктрини, право має залежати не від істини, а радше від акту нормативної волі того, хто при владі (юридичний позитивізм) [10,33].

Наслідки такої настанови суттєво впливають як на юридичну, так і на політичну систему. Справді, з одного боку, з права викидається його власний етичний зміст, і замість того щоби вести до пошуку істини для досягнення загального блага, воно зводиться до простого процедурного механізму пошуку згоди. З іншого боку, демократична система, яка в ідеалі має бути дієвим "механізмом" захисту прав кожного індивіда на будь-якій стадії і за будь-яких умов його існування, стає метою, яка служить для збереження інтересів більшості.

По суті, як зазначали видатні представники цієї доктрини [2, 46], сучасне поняття демократії має характеризуватися не так своїми формальними механізмами, що було властиве моделі демократії минулого століття, як особливою пошаною індивідуальних прав і захистом гідності людської особи. Саме така демократія може називатися правовою державою, у якій сама правляча влада обмежена законами, що спрямовані на захист індивіда санкціоновані основними принципами конституції, якими не може маніпулювати навіть більшість тих, що є при владі.

Справжня демократія субстанційна [5, 406], і її цінність зростає чи зменшується разом з цінностями, які вона втілює і розвиває. Фундаментальними і невід’ємними цінностями в даному разі є гідність кожної особи, пошана її невідчужуваних і неприменшуваних прав, а також визнання загального блага мети і регулюючого критерію політичного життя. Тому для майбутнього суспільства і розвитку здорової демократії необхідне нове осмислення людських і моральних цінностей, екзистенціальних і природних, що випливають з самого життя людської істоти та виражають і захищають гідність людської особи, – цінностей, які з огляду на це жоден індивід, жодна більшість і жодна держава не можуть ані створити, ані змінити чи зруйнувати, але повинні лише визнавати, поважати і розвивати.

Вже досить давно в юридичному світі відчувається потреба в поясненні етико-аксіологічного аспекту права і в дослідженні не так його джерел, як його основ шляхом повернення до тих об’єктивних і універсальних цінностей, які нормативно підтримують його і ґрунтуються на онтологічній структурі людини як особи [4, 194].

Таким чином, конституції покликані захищати фундаментальні права особи, які необхідні для гарантування упорядкованого спільного проживання громадян і для самої можливості існування соціального життя. Тому той конституційний мінімум, має бути закріплений у конституції кожної держави, бо він є необхідним елементом самого існування будь-якого людського суспільства.

Тому від законодавця вимагається не створювати наново, а радше осмислювати потреби людини, що живе в суспільстві, в пошуках не так згоди, як того об’єктивного морального закону, що "вписаний в серце кожної людини і є нормативною точкою відліку самого громадянського закону" [8, п. 70].

Лише на основі таких передумов право може знову віднайти свою істинну функцію, захищену від небезпек етичного релятивізму, який в історії дуже часто служив для виправдання свавілля політичних влад і поєднував справедливість і свободу з авторитаризмом і зловживанням, особливо стосовно найслабших. Тому енцикліка "Evangelium Vitae" відкрито закликає законодавців поважати "істину права" і звертається до них із закликом сказати мужнє "ні" будь-якому насиллю над людським життям і будь-якому свавіллю стосовно нього.

У сфері біоетики навколишнього середовища є різні течії. Екоцентрична біоетика ставить на перше місце навколишнє середовище та екосистему загалом (Р. Поттер); біоцентрична біоетика бачить людину у центрі своєї уваги, але розглядає її онтологічно та аксіологічно нарівні з усіма іншими живими істотами (П.Сінчер); антропоцентрична біоетика, яка ставить людську особу у центрі етичного інтересу, займається проблемами, які стосуються життя людини, і лише опосередковано – проблемами навколишнього середовища (Е.Згречча). Біоетика Е.Згречча є антропоцентричною і базується на онтологічно обґрунтованому персоналізмі. Інший цікавий аспект учення Е.Згречча безпосередньо стосується “втручання, пов’язаного з практикою та розвитком біомедичних наук” [21, 24].

Отже, зважаючи на розвиток технологій, біоетика повинна займатися етичними проблемами, пов’язаними з розвитком біомедичних наук, що і характеризує її на межі тисячоліть (Дж. Берлінгер). Тобто біоетика покликана вирішувати нові проблеми, які сильно впливають на суспільство та є етично важливими. Ця біоетика має в своїй основі практику, Дж. Берлінгер називає її “біоетикою на щодень”, тобто біоетикою, яку лікар застосовує щодня у стосунках з хворими [1, 8-19]. Е.Згречча у визначенні біоетики також привертає увагу до “біоетики на щодень”.

Е.Пеллєгріно та Д.Томазма (у праці "Для добра пацієнта", 1988) однозгідні з А.Геллегерсом. Для них біоетика – «це медична етика у тому сенсі, що вона розвивається саме у сфері медицини. Використання означення “медична біоетика” засвідчує, що великий поступ науки у цій сфері не заперечує традиційної медичної етики гіпократівського духу – добродійність щодо пацієнта та обмеження патерналізму» [12, 34].

Головну увагу Е.Пеллєгріно і Д.Томазма приділяють взаєминам лікар–пацієнт, які необхідно розглядати у сенсі автономності пацієнта, відображеної у внутрішньому світі лікаря. Лікар повинен змінити свій стиль мислення, своє ставлення до пацієнта, а не пацієнт має обстоювати свою автономію. І це важливо, бо визнання автономії хворого змінює ставлення до нього. Варто подумати про численні юридичні норми, які обтяжують взаємини лікар–пацієнт. Вони постали з кризи, що з’явилась у цих взаєминах, надали їм невластивого, часто непотрібного юридично-кримінального забарвлення. Усе це утруднює роботу лікаря та унеможливлює нормальні взаємини із пацієнтом. Кризу взаємин лікар–пацієнт треба вирішувати на основі професійного, особистісного та етичного виховання медичного працівника.

Інший цікавий аспект учення Е.Пеллєгріно й Д.Томазма полягає у тому, що гіпократівські засади не заперечуються цілковито а відкидається лише їх дегенерація, якою є медичний патерналізм. Останній через свій негативний зміст має бути обмеженим. Щоб краще зрозуміти таке бачення проблеми, необхідно звернутися до іншого вченого – С.Спінзанті [22, 5-28], який подає розуміння біоетики у сфері медичної етики з погляду медицини. Він бачить біоетику як продовження медичної етики. С. Спінзанті описав три епохи (етапи) становлення медичної етики: домодерну (класичну, гіпократівської традиції), модерну та постмодерну.

Розглянемо їх докладніше.

У домодерну епоху досконала медицина відповідала на запитання: “Яке лікування приводить до найкращого стану пацієнта?” (про це запитував себе лікар–послідовник гіпократівської традиції); ідеал такого медика був ідеалом патерналіста (він діяв і мусив діяти згідно з наукою та совістю); добрий пацієнт був слухняним пацієнтом; добрими взаєминами був терапевтичний альянс (для С. Спінзанті мова йшла про взаємини "батько"–"дитина”, у яких була вищість "батько" над "дитиною", тобто вони були нерівними, що спричиняло негативність взаємин. Їх неможливо прирівняти до справжнього терапевтичного альянсу). Тут помітна термінологічна помилка С.Спінзанті.

Е. Згречча стосовно “добрих взаємин” правильно розуміє терапевтичний альянс. Він графічно зображає такі взаємини трикутником етичної відповідальності (рис.2), в основі якого кут А – лікар; кут С – пацієнт; кут В – мета. У цій моделі взаємин немає вищості одного суб’єкта щодо іншого. Лікар і пацієнт мають вести діалог, взаємодіяти, прямуючи вгору, до вершини, яку автор називає об’єктивним цілісним благом. Крім цього, взаємини лікар–пацієнт не обмежується діалогічною структурою в горизонтальній основі трикутника, не вирішуються контрактом між обома, а існують і вдосконалюються цілковито у перспективі відкритості до трансцендентності.

Рис 2. Трикутник етичної відповідальності

Ототожнювати терапевтичний альянс із взаєминами "батько"–"син", як це чинить С. Спінзанті, некоректно, оскільки терапевтичний альянс передбачає більший паритет лікаря та пацієнта, паритет, що задається наявністю вершини (В), яка виходить за межі двох інших (А, С). Останній елемент моделі С. Спінзанті: добра медсестра повинна бути пара лікаря, виконавцем вказівок лікаря.

Модерну епоху С. Спінзанті характеризує так: добра медицина вже не та, яку пропонує лікар, а та, яка відповідає на запитання: “Яке лікування поважає автономію вибору пацієнта?” (єдиний визначальний елемент – автономія вибору пацієнта); ідеал лікаря – це демократичний авторитет; добрий пацієнт – інформований пацієнт (тут вимога та отримання інформативної згоди стають необхідною умовою – для задовільної роботи фахівця); добрі взаємини – це взаємини партнерства фахівець–користувач; добра медсестра – та, що полегшує спілкування на юридичному рівні між лікарем та пацієнтом на користь автономного пацієнта (медсестра – гарант автономії пацієнта).

Саме цю епоху, яка є епохою народження біоетики, С. Спінзанті вважає епохою усвідомлення кризи у взаєминах лікар–пацієнт, які раніше будувалися лише на послуху. Вона розв’язується через виникнення засади автономії пацієнта. Можна розділяти усвідомлення кризи таких взаємин лікар–пацієнт, але не можна стверджувати, що біоетика виникла через невідкладність засади автономії. Адже схема, яку пропонує С. Спінзанті, відображає дегенерацію самої біоетики чи принаймні однієї з її частин, бо криза взаємин лікар–пацієнт не зникає, хоча вона мала би вирішуватись із підвищенням духовності та фаховості медика (натомість її намагаються вирішити, приділяючи більшу увагу засаді автономії). С. Спінзанті трактує біоетику як продовження медичної етики, але з помітним розривом через невідкладність засади автономії пацієнта.

Постмодерна епоха (пора етики організації) – це нинішня епоха. Зрозуміло, що аналіз С. Спінзанті в окремих аспектах справджується. У наш час найголовнішим елементом охорони здоров’я є не лише автономія пацієнта, а також і ефективність медицини. Особливість теперішнього історичного моменту – це спроба поєднати діяльність з ефективністю та етикою. Придивімося тепер, як змінилися параметри: добра медицина відповідає на запитання: "Яка терапія оптимізує використання ресурсів і задовольняє пацієнта/клієнта?"; ідеал лікаря – це моральне, наукове та організаційне лідерство; добрий пацієнт – це задоволений пацієнт; добрі взаємини – це взаємини між надавачем медичних послуг і клієнтом; добра медсестра – це менеджер, відповідальний за якість наданого “сервісу”.

Зараз ми перебуваємо в такій історичній епосі, яку можна визначити як епоху “після біоетики”. Виходячи з кризи стосунків між лікарем та пацієнтом, ми з’ясували , яких змін вони зазнали. Лікар із "батька" перетворився спочатку на технічного фахівця і нарешті, — у надавача послуг, відповідального також за економічне покращення лікарняної структури. Поняття “пацієнт” також зазнало змін. Він спочатку був "дитиною", потім учасником (користувачем), а сьогодні став клієнтом. Структура взаємин лікар–пацієнт зазнала подальших змін в останню епоху через появу вже не засади автономії (модерна епоха), а засади використання ресурсів. Цей пункт заслуговує на особливу увагу. Фактом є те, що економічні показники стали важливим елементом також у в сфері охорони здоров’я, але вони не можуть бути вирішальними, бо тоді взаємини лікар–пацієнт набувають неприродного характеру. Ці взаємини мають будуватись на цілісній антропологічній концепції, — навіть у разі зміни історичної дійсності має залишатись незмінною повага до людини у її цілісності та ідентичності. Кожне поняття має певні історичні витоки, і у визначенні біоетики також потрібно брати до уваги її історичні корені.

Визначення галузей біоетики подано у Ерічському документі про відносини біоетики та медичної деонтології із доказовою медициною 1991 року [3, 37], який відомий передусім тому, що визначає співвідношення між цими науками. Що спільного між біоетикою і доказовою медициною, чим вони різняться, у яких галузях і яким чином вони можуть взаємодіяти? Читаємо в документі: “Етика стосовно біології окреслює світ не лише медицини, а біоетика охоплює традиційну медичну етику і виходить за її межі, увібравши проблеми всіх медичних спеціальностей; дослідження поведінки, незалежно від їхнього терапевтичного застосування; соціальні проблеми, пов’язані з політикою охорони здоров’я; медицину праці; міжнародну охорону здоров’я; політику демографічного контролю; проблеми тваринного та рослинного життя, пов’язані з життям людини” [3, 30-37]. У цьому випадку визначення галузей зумовлене баченнями експертів, які складали цей документ. Є школи в біоетиці, для яких проблеми тваринного і рослинного життя не лише пов’язані з життям людини, а також є окремими першочерговими об’єктами уваги.

Ще один аспект дидактичного характеру – відмінності між загальною, спеціальною та клінічною біоетикою.

Загальна біоетика. Це частина біоетики, яка визначає її засади, основи, історію та епістемологію, окреслює ідентичність біоетики і, особливо, її філософську ідентичність. До неї належать лекції з філософії, епістемології, історії тощо.

Спеціальна біоетика. Це практична біоетика, тобто пов’язана зі специфічним кодексом. Вона вивчає проблеми генетики, пересадження органів тощо. Застосовує засади загальної біоетики в окремих сферах.

Клінічна біоетика (яку ще називають “біля ліжка хворого”). Вирішує моральні проблеми в конкретних клінічних ситуаціях, розглядає окремі випадки з клінічної та етичної точок зору у пошуках правильного вирішення.

Отже, відносно нова галузь науки – біоетика має свою історію і вже досить добре сформовані специфічні напрями, зумовлені її функціонуванням у суспільстві.

Біоетика, яка зараз набуває статусу прикладної науки, запроваджена як навчальна дисципліна вперше серед усіх вищих навчальних медичних закладів України з 1998 р. у Львівському національному медичному університеті ім. Данила Галицького на кафедрі організації і управління охороною здоров’я у всіх циклах спеціалізацій та підвищення кваліфікації керівних кадрів органів і закладів системи охорони здоров’я, а також на кафедрі філософії та економіки.

Курси біоетики запровадженні у системі підвищення кваліфікації працівників органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України.

Викладання дисципліни “Біоетика” у вищих навчальних закладах України, зокрема медичного профілю, зумовлене такими причинами:

- загальною кризою моральних цінностей, наслідком якої є нівелювання пошани людського життя, намаганням у певному розумінні підпорядкувати природний закон цивільному праву: все те, що дозволене правом, етично дозволене, але така пропаганда, зазвичай хибна;

- складним процесом переборювання дехристиянізації особистого і суспільного життя;

- поширенням концепції абсолютної свободи індивіда, владної людини зі своїми інтересами, переконаннями, суб’єктивними оцінками і домаганнями, що може призвести до поневолення людиною інших людей;

- проникненням у суспільну ментальність “культури смерті”, яка виражає тенденцію драматичної агресивності, спрямована на людське життя, сприяє широкому проникненню в суспільство індивідуалістичних, матеріалістичних, утилітарних ідей;

- глибокою духовною кризою, якої зазнала Україна внаслідок панування недавнього тоталітаризму та масового атеїзму, бездуховного виховання членів суспільства на державному, політичному, побутовому рівнях (корупція, ошуканство, зневага до людини, злочинність, самогубство, пияцтво, наркоманія, розлучення, аборти, контрацепція тощо);

- потребою відповідності між поняттями: “знати, казати і жити”;

- потребою реалізації конститутивної відповідальності за виховання дітей, підлітків, молоді, всього населення на засадах християнської моралі;

- потребою не тільки фахової підготовки працівників органів і установ системи охорони здоров’я, студентів, інтернів, курсантів-лікарів та провізорів системи медичної освіти, а й виховання їх у дусі любові до ближнього, милосердя, готовності до самопожертви в ім’я хворих, співчуття їм у горі, високої гуманності, моральності.

Утвердження засад біоетики дасть змогу готувати не лише добрих фахівців своєї справи, а й небайдужих до долі людей, здатних оздоровити стан суспільства, вивести його з кризи, взяти відповідальну участь у національному державотворенні, внести відповідну частку в реалізацію заходів щодо розвитку духовності, підвищення моралі та формування здорового способу життя громадян, що сприятиме підвищенню якості та ефективності діагностики, лікування та профілактики захворювань, збереженню та зміцненню здоров’я населення.

Аналізуючи біоетику як університетську дисципліну, необхідно визначити її сфери, бо вона об'єднує не тільки морально-філософські, а й наукові питання, проблеми біомедицини та організації охорони здоров'я.

На Конгресі в Еріче на Сицилії у “Центрі Майорана”, який є відомим сучасним науковим осередком, був прийнятий документ, у якому визначено чотири основних напрями розвитку біоетики наприкінці 80-х років ХХ ст.: а) етика професій системи охорони здоров'я (медики, медсестри, техніки та адміністратори); б) етика біомедичного пошуку з терапевтичною та нетерапевтичною метою; в) етика охорони здоров'я у соціальних сферах (проблема медицини праці; етика зайнятості; етика спорту; етика, демографічного розвитку); г) етика навколишнього середовища в екологічній сфері [3, 30-37].

Останнім часом почали формуватися також і інші сфери біоетики, які випливають із контакту цієї науки зі суспільством. Насамперед як окремий напрямок сформувалося біоправо через необхідність регламентувати законом втручання у людський організм та гени (носії індивідуальних ознак та спадкової інформації, яка передається майбутнім поколінням), у прокреацію та навколишнє середовище тощо. Парламенти, які у минулому столітті займалися переважно врегулюванням відносин між людиною та державою, вирішенням соціального питання – проблем соціальної справедливості та соціальних завдань держави у суспільстві, тепер щораз частіше стикаються із втручанням людини у саму себе та біосферу, у якій вона живе.

Чітко вимальовуються перспективи у розвитку навчально-педагогічної сфери. Численні захворювання (СНIД, наркоманія, алкоголізм), а також забруднення води, повітря та продуктів харчування пов'язані, зокрема, із людською діяльністю, і часто їм можна запобігти через виховання та навчання. Такі програми вже передбачені та опрацьовуються, особливо стосовно сексуального виховання, санітарного і біоетичного навчання для шкіл будь-якого рівня та ступеня [20, 184].

З біоетикою споріднена деонтологія в медицині, яку можна визначити як вчення про професійні обов'язки та етикет мед­працівників з метою забезпечення максимальної користі для хворого. Основою деонтології є кодифікаційні акти, адміністративно-регламенту­ючі форми (накази, інструкції) норм поведінки медпраців­ників, їхніх професійних обов'язків та організації лікувально-діагностичного процесу, які виконуються під наглядом представницьких органів. Суть деонтології можна сформулювати так: до хворого треба ставитись так, як ти хотів би, щоб ставились до тебе. Об’єктом цієї науки є норми поведінки працівників системи охорони здоров’я; які поділено на три розділи:

1) моральні норми (об’єкт традиційної медичної етики), що сьогодні розглядаються в біоетиці, якій медична етика приготувала дорогу;

2) деонтологічні норми у медицині, зібрані у кодексах в усній і письмовій традиції;

3) юридичні норми кожної країни.

Метою деотології у медицині є суттєве поглиблення та оновлення норм і правил поведінки працівників системи охорони здоров'я.

Вивчення моральних норм тісно пов'язане з висновками, що походять від біоетики. Деонтологічні норми передбачають постійне порівняння з деонтологічними національними та інтернаціональними кодексами. Юридичні норми деонтологічного характеру вивчаються у профілі чинного права, пристосованого до певної країни, і мають за мету віднайти відповідність з деонтологічними цінностями.

Відколи існує медицина, завжди наявна моральна оцінка проблем, що постають у ній. Історичний шлях етичної думки в медицині можна поділити на чотири етапи: 1) медична етика Гіпократа; 2) богословська медична мораль; 3) вплив модерної філософії на медичну етику; 4) етика прав людини в Європі, передусім після Другої світової війни.

Підсумовуючи, нагадаємо, що біоетика яка виникла у другій половині ХХ ст., привертає увагу до етичних аспектів втручання у життя та здоров'я людини. Упродовж 60-80-х років ХХ ст. було сформульовано основні причини становлення біоетики і сформовано головні напрями її розвитку. Зокрема, Р.Поттер у швидкому біомедичному прогресі вбачав велику небезпеку для навколишнього середовища, тому вирішив заснувати нову науку, яка могла б обмежити викличний розвиток біомедицини і запропонував термін “біоетика” для означення знання про виживання та покращення якості життя. Е.Згречча виокремив і почав досліджувати інші проблеми, що походили від нових технологічних досягнень медицини; зауважив глибокосяжний вплив технологій на людське життя, поставив питання, які стосувалися етики і які досі ще ні медична етика, ні медицина ніколи не ставили перед собою; охарактеризував біоетику як науку про біомедичні обмеження. В.Райх порушив проблеми неетичного експериментування; наголосив, що біоетика пов’язана з науками про життя та здоров'я, тому етика медичних професій є головним елементом біоетики. А. Геллегерс зауважив, що проблема виникає власне у клінічному середовищі, наголосив, що підхід до пацієнта має бути цілісним, а не обмеженим, тобто увагу слід звертати не лише на хворий орган чи організм, а передусім на хвору людину в її інтегральності, вбачати у ній особистість. С.Спінзанті наголосив на кризі у стосунках медик–пацієнт, у яких так званий медичний патерналізм шкодив особі пацієнта. Згідно з цією концепцією взаємини лікар–пацієнт мають змінитися, із відновленням засади автономії пацієнта. Тому з історичної причини усвідомлення необхідності переглянути взаємини лікар–пацієнт виникає не лише в контексті цих стосунків, а також на рівні суспільної думки. С.Спінзанті розцінює біоетику як продовження медичної етики.

Таким чином, об’єктом дослідження для екоцентричної біоетики (Р.Поттер), є навколишнє середовище, екосистема загалом; для біоцентричної біоетики (П.Сінчер) – людина, онтологічно та аксіологічно рівна з усіма іншими живими істотами; для антропоцентричної біоетики (Е.Згреччі)– особа, проблеми, які стосуються життя людини і опосередковано – проблеми навколишнього середовища. Біоетика Е.Згречча є антропоцентричною і базується на онтологічно обґрунтованому персоналізмі.

Біоетика передусім є системою моральних вимірів дій і вчинків людини стосовно інших людей, себе самої і суспільства. Вона є міждисциплінарною, оскільки як система спирається на принципи етики, біології, медицини, психології, екології, релігії, філософії, соціології та інших галузей людського життя. Її мета і засоби потребують правової регламентації.

Запитання для самоконтролю

1. Чинники виникнення біоетики.

2. Основоположник біоетики — Р. Поттер.

3. Визначення біоетики як науки.

4. Суть поняття “екоцентрична біоетика”.

5. Суть поняття "біоцентрична біоетика".

6. Суть поняття “антропоцентрична біоетика”.

7. Етапи становлення біоетики.

8. Взаємини “лікар–пацієнт” з позицій біоетики.

9. Напрями біоетики.

10. Мета впровадження засад біоетики у практику.