ЖІНОЧА СОРОЧКА ЯК ЕЛЕМЕНТ ТРАДИЦІЙНОГО УКРАЇНСЬКОГО ОДЯГУ

Сорочка – це одяг з легкої тканини, яка покриває верхню частину тіла і використовується як натільний або верхній одяг. В основі найбільш загальної класифікації сорочок лежить її розподіл залежно від статі людини на чоловічий та жіночий. Кожна з цих груп у свою чергу поділяється залежно від віку людини. Наприклад, жіноча сорочка розподіляється на дівочу, для молодиць та літніх жінок (чоловіча - аналогічно).

Жіноча сорочка належить до найстаршої одежі наших предків. Можна припускати, що за княжих часів на Україні-Русі в теплий період року довга сорочка, підперезана поясом, була єдиним одягом жінок і дівчат. За козацьких часів в Україні жіночі сорочки мали приблизно такий самий вигляд, як і сучасні жіночі сорочки Київщини та всього Лівобережжя. Матеріалом для всіх жіночих українських сорочок завжди було і є біле лляне чи конопляне полотно домашньої роботи або купована біла бавовняна тканина. Білий колір українських сорочок – це найстарша й найхарактерніша їх особливість. Найбільше та найкраще декорування на сорочках мають дівчата, молодиці вже скромніше вишивають свої сорочки, а старші жінки та бабусі найчастіше задовольняються лише вирізуванням або скромною однокольоровою, здебільшого чорною або синьою, вишивкою на поликах, а пазух та комір (або горловина) є не вишиті. Найбільше праці та мистецького хисту вкладається в полики, бо то є найважливіша частина декору жіночої чи дівочої сорочки.[85; 82]

Сорочка, як натільний одяг була поширена на всій території України, але в різних місцевостях вона мала деякі відмінності. Тобто, різну орнаментацію, крій – все це залежало не тільки від місце розташування, а й традицій, які існували на кожній окремій території. Важливого значення українці приділяли обереговим функціям сорочки. Вона тісно була пов'язана з захистом і водночас відбивала світогляд первісної людини, «допомога» у боротьбі з незрозумілими силами природи, «захист» від злих духів, наврочень і т. ін. Це так звана оберегова (магічна, талісманна) функція, котра, переходячи протягом століть від покоління до покоління, набувала традиційно-побутових рис, втрачаючи своє первинне значення. Не вміючи пояснити явища навколишнього світу, людина часто наділяла окремі елементи свого побуту, в тому числі натільний одяг(сорочку), певними обереговими властивостями. Особливо стійкою ця функція була тому, що сорочка безпосередньо пов'язана з тілом людини, яке нібито є носієм або провідником магічної сили, космічної енергії. Оберегова функція, що простежується в українській сорочці протягом майже всієї її історії, свідчить про дуже давнє її походження, яка збереглася навіть до недавніх часів.[80, 32]

У кінці XIX - на поч. XX ст. для виготовлення традиційної української сорочки використовувалися матеріали домашнього та фабричного виробництва. Сировиною для матеріалів домашнього виробництва у всіх східнослов'янських народів аж до XX ст. були рослинні волокна. Вирішальну роль у виробі сировини, особливо у докапіталістичний період, відігравало природне середовище та пов'язаний з ним характер виробничої діяльності.

В районах з вирощуванням луб'яних культур (конопель та льону) у ткацтві як сировина використовувалися рослинні волокна. Льон вирощувався переважно в районах українського Полісся та в західних областях України, коноплі – на Полтавщині та Чернігівщині, а також майже в кожній селянській сім'ї. [77, 125]

Особливого розповсюдження для виготовлення матеріалів для сорочки набула домашня текстильна техніка – ткацтво. Домашня тканина була основним матеріалом для виготовлення одягу селян на значній території України XIX - початку XX ст. Вона ж була і показником рівня розвитку матеріальної культури населення. Соціально-економічні та побутові умови сприяли збереженню домашнього виробництва тканин. Розвиток ткацтва відбувався паралельно з виробничою діяльністю народу, зумовлювався соціально-економічними факторами, побутовими, господарськими потребами, а також залежав від наявності прядивної сировини. [77, 45]

Широкого розвитку набуло ткацтво і на території України. Домашнє виробництво тканин в Україні у першій половині XIX ст. досягло високого рівня. Розвиток техніки українського ткацтва став можливим завдяки розподілу праці та спеціалізації, а це заклало основу виникнення ремесел, цехів, мануфактур, а потім і фабричного виробництва (друга половина XIX ст.). Такий шлях був прогресивним явищем. Ткацтво було орієнтоване на масову продукцію, яка, однак, не могла повністю задовольнити попиту на тканини. До кінця XIX ст. в економіці держави і бюджеті коленого господарства тканини домашнього виготовлення займали провідне місце.

Домашнє ткацтво задовольняло культурно-побутові потреби селянської сім'ї. Виготовленням тканин для одягу займалися в кожній сім'ї, переважно жінки, у вільний від сільськогосподарських робіт час. Кожне селянське господарство мало власного саморобного верстата та інше необхідне ткацьке знаряддя.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. в Україні питома вага тканин, виготовлених в домашніх умовах, була значною. Тканини виготовляли з однорідної та неоднорідної нитки. Вони були різної товщини, щільності та фактури, кольору і малюнка. Тканини зберігали природний колір сировини або фарбувалися. Процес виготовлення був надзвичайно різноманітним. Від способу ткання залежав характер тканини, її щільність, малюнок. Важлива етнокультурна ознака тканини, її ширина, залежала від можливостей ткацького верстата і впливала на крій одягу.[77, 47]

У самій сировині закладено різні можливості, що використовувалися сільськими майстрами. Від якості волокна, первинної його обробки, засобів скручування у процесі прядіння, добору ткацьких переплетень і від кінцевої обробки готової тканини залежали її товщина, щільність, об'ємність, фактура. З високоякісного льняного, конопляного або вовняного волокна, старанно обробленого, одержували тканини з гладкою блискучою фактурою. Найтонше прядиво використовувалося в XIX ст. для рукавів святкових жіночих сорочок. Льняне і конопляне полотно залежно від призначення (для чоловічих і жіночих сорочок) виготовлялося із різних ґатунків прядива, що відбивалося і в його назвах. Особливо цінувалося і тонке льняне полотно, яке використовувалося заможним населенням переважно для жіночих сорочок.

Полотно могло бути чисто льняним, з льняної пряжі або наполовину з конопляної та бавовняної. Із старанно обробленого високоякісного лляного, чи конопляного полотна отримували тканини з гладкою фактурою. Лляне і конопляне полотно, залежно від призначення, виробляли з різних сортів пряжі, що залишилося в його назвах. Із якісного конопляного волокна, "плоскінь", виробляли тонке "плоскінне" полотно, із матірки, конопляного волокна гіршої якості отримували матірчату тканину. Вичесане із куделі волокно "вал" йшло на виготовлення грубої тканини "з валу".[80, 36]

Найпоширенішим у другій половині XIX ст. на значній території Полтавщини було тонке плоскінне і матірчате полотно і рідко коли із змішаних волокон. Пропорційне поєднання льону і конопель створювало своєрідний колорит, світлі, м'які волокна льону відтіняли сіруваті, грубіші волокна конопель. Вивчаючи поданий матеріал можна прийти до висновку, що в районах Полтавщини побутувала тканина змішаного типу: як з льону, так і з конопель. Важко їх відрізнити, бо люди якісно намагались відбілювати тканину, для доброго вигляду.

У другій половині XIX ст. у народному ткацтві центральних областей України починають застосовувати бавовняне полотно, спочатку привізне, а з кінця 20-х років XX ст. і місцевого виготовлення.

Полтавщина впродовж віків була центром культурного і економічного життя не тільки Середньої Наддніпрянщини, а й всієї України, тому одяг цього краю в середині XIX - на початку XX ст. досягає високого рівня розвитку. Водночас спостерігався менший рівень розвитку, розвинутості у деяких районах Полтавщини, це сприяло посиленню традиційності. Найбільш затримався старий устрій у північній частині: Гадяцький, Лубенський, Лохвицький, Зіньківський, Миргородський повіти. У повітах південної смуги (Кременчуцький, Золотоніський, Кобеляцький) зміни відбувалися швидше.[83, 25]

Миргородщина та Зіньківщина пролягли в центральній північно-східній частині губернії. Миргородський повіт у старих географічних межах об'єднував міста і села нинішніх Миргородського, Шишацького, Великобагачанського районів, що розкинулися понад річками Пслом і Хоролом. Тутешній одяг здавна славився особливою красою і довго (до 30 - 40х років ХХ ст.) затримався в побуті селян. «Сам же Миргород колись називали столицею народного одягу». [84, 22]

Ще в другій половині XIX ст. кожен полтавець забезпечував себе необхідною сировиною: коноплями, льоном, вовною. Завдяки натуральному характеру господарства, все це виробляли вдома, тому в кінці XIX ст. і на початку XX ст. бідні і заможні люди носили одяг власного виробництва.

Поряд із цим поєднання вовни, льону, конопель, бавовни дозволяло набагато розширити асортимент тканин, які не тільки відповідали звичним утилітарним та економічним вимогам, але й створювали нові структури. Використання фабричних ниток у поєднанні з прядивом домашнього виготовлення зробило домоткані матеріали тоншими, еластичнішими, а колористичні рішення - різноманітнішими.

Так зване просте переплетення, типове для лляного і конопляного полотна, виготовляли на ткацьких верстатах з двома підніжками. Залежно від призначення його робили тонке або грубе, рідке або густе. Народним майстрам були відомі близько 20 видів полотна. Найрозповсюдженіше полотно домашнього виробництва було 45-58 см завширшки. Разом з тим на Волині полотно ткали значно ширше, близько 75 см. На Полтавщині було відомо від 5 до 20 видів полотна, яке ткали завширшки 45-50 см, а із змішаних конопляно-бавовняних ниток, ширина полотна сягала до 60-70 см. На пошиття сорочок брали тонкі полотна — десятку, тринадцяту (від числа пасом). На Чернігівщині, як і в суміжних Воронезькій та Курській губерніях, переважало конопляне полотно 52 см; у південно-західних районах України, часто зі змішаних льоно-конопляних, конопляно-бавовняних ниток, близько 60 см завширшки. Сукно ткали так само, як і полотно, ширина його зумовлювалася можливостями ткацького верстата. [85, 47]

Наприкінці XIX ст. інтенсивний розвиток капіталістичних відносин викликав значні зміни у народному костюмі. Посилюється приплив у село фабричної сировини, тканин, готових виробів. Фабричне виробництво тканин швидко зростає, вони стають дешевшими і доступнішими сільському споживачеві, витісняючи з ужитку матеріали домашнього виготовлення. В село частіше завозяться фабричні тканини вітчизняного виробництва.

Проникнення у село нової сировини та матеріалів у різних районах відбувалося з різним ступенем інтенсивності. Перш за все цей процес був характерний для промислових селищ. Менш активно фабрична сировина та матеріали проникають в ізольовані райони, що лежали осторонь промислових центрів та шляхів сполучення. Тут довше зберігаються тканини домашнього виробництва, що забезпечували потреби сім'ї. Особливо інтенсивна заміна саморобних тканин фабричними відбувається у центрі Київщини, на півдні Чернігівщини, на території Полтавщини та в інших районах, розташованих поблизу промислових центрів та шляхів сполучення. Великі ткацькі верстати були відомі в Києві уже в середині XIX ст.

Наприкінці XIX ст. встановлюється певна рівновага у використанні саморобних і фабричних тканин для одягу. Домашнє ткацтво в тому вигляді, у якому воно склалося у XIX ст., в Україні продовжувало існувати майже до 20-х років XX ст., а у північних та західних областях України значно довше. Більше того, розруха, до якої привела громадянська війна, спричинила до розширення, порівняно із попередніми роками, виготовлення тканин у домашніх умовах.

Фабричні тканини, хоча і зберігали довгий час традиції народного ткацтва, досить суттєво відрізнялися від саморобних як структурно-якісними особливостями: сировиною, способом переплетіння ниток, фактурою, так і художнім оформленням малюнка, колоритом. Купуючи фабричні тканини і поєднуючи їх в одязі із саморобними, народ враховував властивості нових матеріалів, пристосовуючи їх до своїх потреб та естетичних уподобань. Використання фабричних тканин сприяло прискореному розвитку різних форм народного одягу, появі нових його форм, що продовжують кращі традиції народного крою.[88, 99]

Таким чином, сорочка була традиційним і одним із головних в одязі українського народу частин, як в давні часи, так і до нашого часу. У кожному регіоні існувала своя специфіка, свої особливості. Сорочку могли пошити як тканин різної якості і виду, так і крою. В основному в місцях розповсюдження льону – носили лляні сорочки, коноплі - сорочки з коноплі. Вивчаючи та аналізуючи літературу стверджувалося, що на Полтавщині, в основному виготовляли з коноплі, але дане твердження не зовсім вірне. Є припущення, що був як льон так і змішаний тип. Тому спростувати дані версії на жаль не вдалось, бо кожна думка має право на існування, враховуючи перехід селян з одного місця на інше, достаток людей та їх бажання носити сорочку з більш або менш якіснішої тканини.

Існує також ще один момент, головна і дуже важлива вимога до виготовлення сорочки була її білизна. Сорочка повинна була бути білою. Тому люди намагались якомога краще вибілювати коноплю, льон, бо коноплі властива жовтуватість.