Техніки та матеріали вишивки в Полтавських жіночих сорочках.

Прикрашали сорочку традиційно вишивкою на рукаві, подолі, уставці. Вишивали їх лляними та конопляними нитками домашнього виготовлення, пізніше — фабричними бавовняними нитками (заполоччю), іноді вовною та шовком. При цьому застосовували багато технік лічильної гладі (лиштва), настилування, виколювання, вирізування, мережка. Колористика орнаментації українських сорочок, як і малюнок, залежали переважно від місцевих традицій. Так, на Полтавщині переважала однотонна орнаментація, майже до XX ст. використовувалася вишивка низзю (занизуванням) — найдавніший спосіб вишивання, близький до ткацтва. При цьому орнамент міг бути тільки геометричним. Інші давні техніки вишивки, що побутували в області,— це різні види лічильної гладі. Проте монохромність Полтавщини була різною та особливого поширення набула техніка прямої гладі (настилування, лиштва). У першому випадку домінував червоний колір, а орнаментація в основному виконувалася технікою ткацтва. [85, 48]

Лиштва – це один з найдавніших способів шитва. Пов'язаний він з точним рахунком ниток. Помилка на одну нитку порушує цілісність узору в цілому. Кожний елемент виконується самостійно, що дає можливість створювати з окремих мотивів різноманітні композиції. Залежно від мотиву узори лиштви мають відповідні назви: лиштва «клинцева», «човникова», «хмельова», «сніжкова», «яблучкова», «ключова». Вона поєднувалася з ажурною технікою вирізування, рідше (але більш за все запозичене з Чернігівщини) — з виколюванням. [43]

Щодо вирізування, то воно буває на одну, три, п'ять, а то й більше квадратних дірочок. Узор щільно обшивається нитками, а середина потім вирізується, від чого на полотні утворюються чіткі ажурні квадратики. Узор вирізування утворюється від поєднання цих дірочок і в залежності від цього має назви: «вирізування на чотири дірочки», «книшкове», «хрещове», «косе з клинцями», «орлове», «рогатеньке». Вирізування добре поєднується з лиштвою, хрестиком. Його виконували і як самостійну техніку.[25]

Виколювання, як вишивка має вигляд ажурної сіточки. Нею оздоблюють рукава жіночих блуз, чоловічі сорочки. Цю техніку виконують в поєднанні з гладдю, мережкою. Виколювання — це поєднання невеликих квадратиків з неве­ликим отвором посередині кожного. Отвір утворюється від того, що всі стібки йдуть від центру однієї точки. Таким чином утворюється маленький круглий отвір — «солов'їні вічка». Ця техніка вимагає великої майстерності, ювелірної розробки деталей. Виконувалась вона нитками білого кольору. [19]

До ажурних швів слід віднести й мережку. Нею оздоблювали подоли сорочок у вигляді так званого прутика, створювали складні розшивки — розмережування, які з'єднували різні деталі крою та розміщену на них орнаментацію (наприклад, плечову вставку та рукав)(8). Вишивання по канві набуло популярності у другій половині XIX ст., що значною мірою пов'язане з поширенням фабричних тканин. Іноді у червоний декор вкраплювався синій колір, але також це не було особливістю Полтавської області, а запозичене з Київщини. [85, 46] Переважало вишивання білими або трохи підфарбованими у різні відтінки лляними нитками. Вишивання білими нитками (біллю) було характерне для старовинних комплексів, ареал його збігається з ареалом поясного одягу типу плахти. Невідбілена сіра або підфарбована у відтінки коричневого чи синього кольору вишивка характерна для Полтавщини, двокольорова червоно-чорна вишивка поширена у районах, які розташовані на кордоні з Чернігівщиною. В останньому випадку переважання одного з кольорів залежало від призначення сорочки та віку її власника. [89, 72]

Також слід зазначити техніку вишивки хрестиком, яка до початку XX ст. побутувала паралельно з різними видами старовинного вишивання, а пізніше почала їх витісняти. Ця техніка створювала широкі можливості кольорової розробки і більш реалістичного трактування рослинних мотивів.

Опираючись на багатий матеріал літературний і фондової колекції Національного заповідника «Хортиця», спробуємо виділити кілька типів, а краще – декілька образів полтавських сорочок. А на окремих зосередити детальнішу увагу. Переважна більшість – це класичні українські сорочки, шиті білим по біло­му. [11]

Такими білошитими є Миргородські і Хорольські сорочки, які вирізняються своїми дрібненькими й густими візерун­ками по усьому рукаву, вишитому лишт­вою. Подібними ж шитими білим по біло­му з розкішними широкими рукавами є сорочки з Великої Багачки. Здається, недарма, як і прізвища роду, давалися назви поселенням, селам чи хуторам. Ця сорочка – один з кращих зразків народного вишивального мистецтва. Рукав середньої ширини, в одну пілку, із ласткою. Він увесь, від уставки до чохли – усипаний зеркатими солов'їними вічками. Композиція – кла­сичний рівнобедрений ромб, заповне­ний великими краплинами-зернами. Це – древній символ засіяної плодючої ниви. Кожного, хто бачить цю сорочку, вражає така, здавалося б, дрібниця, як полик. Він повністю вишитий дрібніши­ми ромбами технікою "курячий брід". [34]

Довгий рукав обрам­лений складочками, зібраними посере­дині вузеньким манжетом. Виріз шиї також художньо досконалий. Він відрізняється від традиційних круг­лих шийних вирізів дещо більшою глибиною і трішечки заокругленими кута­ми. Вся сорочка, від м'якого та рівного, ледь сіруватого полотна до останнього стібка на ній свідчить про шляхетність її власниці.

На білому рукаві плавно виконана хвиляста лінія, що уособлює людське життя з його підйомами і спадами. Паралельно із цією чорною лінією, вишитою хрестиком, розміщена така ж хвиляста лінія з мальтійських (рівнораменних) хрестиків, але вже зроблена іншою технікою, вирізуванням. На уставковій лиштві вишита геометрична композиція із ромбів, обрамлена вузень­кою смужкою верхоплута. Мабуть, вишивальниця була справжнім майстром від Бога, адже не вивчаючи професійно законів гармонії і художніх прийомів, вона створила шедевр, який викликає захоплення і подив, у якому все художньо досконале: і композиція, і колір, і техніка.

Своєрідними і особливими завдяки кольору видаються гадяцькі сорочки. вони вирізняються з-поміж інших пол­тавських сорочок насиченим, переваж­но синім кольором вишивки.[33]

Звичайно, сорочки Гадяцького регі­ону не всі виключно оздоблені синіми, фарбованими кольором очерету (куницями) чи бузиною нитками. Багато серед них і просто білих, і білих з чорним, а ще більше – коричневих, фарбованих дубовою корою чи вільхою. Це залежить від традицій окремих сіл. Наприклад, у с. Соснівка вишивали переважно синім, а в Плішивці, крім синіх, було багато чорно-білих і корич­невих вишивок. Вражаюча кількість різних технік і густих геометричних орнаментів, гармонійно поєднаних між собою, створюють багатющі, художньо завершені композиції.

Розглядаючи один з експонатів фондової колекції Національного заповідника «Хортиця», звертаємо увагу на вставку – геометричний орнамент із ромбів, обв'язаний рядом "вітрячків".[42] Рукав посередині зібраний «пухликами», а по ньому в два ряди роз­кидана в шаховому порядку розкішна "кленова квітка". Виріз шиї і чохолки оздоблені червоною кривулькою.

На цій сорочці є цікава деталь. Виши­вальниця залишила нащадкам автог­раф, як це часом робили в давнину народні іконописці, та й зараз підписуються сучасні майстри пензля.

На відстані 25 см від нижнього краю на спинці, вишито хрест гладдю. Та ймовірніше те, що це просто позначка, так би мовити, особис­тий підпис або оберіг майстрині, бо подібні поз­начки почасти трапляються на виробах: або рік, або ініціали, або якийсь хрестик чи інший значок десь під пахвою чи в складочці приховала вишивальниця.

Такими ж високохудожніми є зіньківські вишивки, в яких переважають густо насичені композиції, котрі зде­більшого складаються із рослинно-геометричних мотивів: хміль, ламана гілка (дерево), кленова квітка, терен, коло­сок, стручок тощо. кольорова палітра блакитно-сіра або пастельно-коричне­ва, часто поєднана. Подібне поєднання кольорів можна зустріти в давньорусь­ких мистецьких творах.[5; 10]

Кольори ниток, згаданих сорочок тут дещо відмінні від багатьох інших: світлі від­тінки бузково-синього і темніші золо­тисто-брунатного. Аж обважнів рукав під суцвіттям хмелю і колосками, як називали такий візерунок. А досягнуто такого враження за допомо­гою техніки вишивання лиштви і вирі­зування.

Північно-західна частина колиш­ньої Полтавської губернії (територія нинішніх Прилуцького, Срібнянського, Варвинського, Талалаївського, Ічнян­ського р-нів Чернігівщини) не має особливих, яскравих відмінностей ні в крої, ні в оздобленні, які вирізняли б їх із загального полтавського колориту. Крім хіба що тієї ознаки, що вони такі ж дивовижно гарні, білі, із прекрасно оздобленими поділками, які низько випускалися з-під плахт.

На перший погляд, сорочки Лубенщини небагато і просто оздоблені: неширока смуга вишивки чи мережки знизу уставки та на комірці-обшивці. Рукав прикріплений до уставки «пухликами» в 1-3 ряди посередині, а далі до країв пришитий стьоганим швом. І обов'язково на спині біля рукавів роз­міщені характерні тільки для Лубен­ського повіту вишиті трикутнички. Поділки теж або вишиті лиштвою чи вирізуванням, або промережані.[27]

Взагалі, окремі села Полтавщини (Велика Багачка, Веприк, Соснівка, Плішивець, Лютенька – на Гадяччині та Дейкалівка, Павлівка, Великі і Малі Будища – на Зіньківщині) слід було зберігати як заповідні осередки народного вишивального мистецтва.

Працюючи над питанням особливостей декорування сорочок Полтавщини було виділено ряд візерунків, які були поширені на Полтавщині та потребують дослідження. Більшість візерунків були розбиті на 3 підгрупи: рослинні, геометричні і тваринні. Систематизація матеріалу допомогла зрозуміти які саме візерунки являлись улюбленими у полтавських жінок при оздобленні сорочок. Серед них виділяються найпоширеніші: ламана "гілка", "ламане гілля", "гілка", "гілки" (коли їх було кілька), "млинки", "млини", "ключі", "орли", "орлики", "ламане дерево", "деревця", "дубці", "вазонки", "гарбузове, дубове листя", "виноград", "кленовий лист", "кленова квітка", "зозулині очі", "гречечка", "гвоздики", скісні, рясні, спарені, уквітчані хрести, квітчасті ромби, восьмикутна квітка чи зірка.

В основному на зміну популярних до ХІХ ст. геометричних візерунків постають рослинні. Тому не дивно, що досліджувані сорочки з фондової колекції Національного заповідника «Хортиця» оздоблені в основному "ламаним деревом", "деревцем", "дубцями", "вазонками", "гарбузовим, дубовим листям", "виноградом", "кленовим листям", "кленовою квіткою" та ін., тобто рослинною орнаментикою. Люди приділяли велике значення природі, незрозумілим силам та переносили свої вірування, думки на тканину. Таким чином, сорочка слугувала свого роду оберегом. Деякі майстрині вишивали малопомітний людям хрестик або якусь позначку. В основному на вставці або ластці, під пахвою, де чужий зір не загляне і не помітить цієї захисної позначки.

Щодо технік вишивки, то на Полтавщині панувала лиштва, виколювання, вирізування, настилування. В основному декорували горловину, рукава і подол. Все було продумано – навіть пояснюється і вибір частин сорочки для вишивки, бо інші частини, окрім рукавів, горловини і країв подолу були закриті верхнім одягом: чи то безрукавкою (керсеткою), чи то фартухом, спідницею та іншим одягом. Тому оздоблювались тільки неприкриті частини сорочки. Для показу всієї краси вишитої сорочки.