Архаїчні види крою жіночих сорочок – тунікоподібна та з суцільнокроєним рукавом.

Як уже зазначалося, однією з основоположних ознак одягу є крій. В еволюції крою сорочок найповніше відбився такий важливий народний принцип створення одягу, як раціональність, котра визначалася функціональною значущістю, технічними можливостями, спадкоємністю традицій.

Лінії крою віддавна були і засобом художньої виразності. Ці лінії не прагнули прикрити, а навпаки, під­креслювали, виставляли. Поряд з цим зверталась увага і на спосіб носіння, колорит і оздоблення. Досліджуючи окремі складові час­тини одягу можна простежити ряд еволюційних змін, що в різних ет­нографічних районах України ви­кликали видозміни одного і того ж компонента. [88, 100]

Зникнення деяких елементів одягу чи розвиток нових зумовлювалися станом культурного розвитку, до­цільністю їх та пристосованістю до нових умов, потребою зміни усьо­го віджилого, застарілого.

Крій сорочки визначається за спо­собом сполучення пілок полотна на плечах. Українські сорочки ви­готовлялися переважно з трьох, часом з двох і лише подекуди з чотирьох полотнищ — виходячи з ширини домотканого полотна та варіантів крою, можна виділити основні типи сорочок, що побутували в Україні наприкінці XIX — на початку XX ст.: тунікоподібна, з уставками, з суцільнокроєним рукавом, на кокетці. Локальна специфіка виявлялася у засобах з'єднання плечової вставки та рукавів зі станом, у розмірах та формах плечової вставки, рукавів та ласток (клинців, які розширювали пройму), у характері призбирування верхньої частини рукава та горловини, в оформленні низу рукава: зібраного в вузький кант (в основному на Полтавщині) та манжетів, у горизонтальному чи вертикальному членуванні стану сорочки. Розміри деталей сорочки, кількість полотнищ стану були тісно пов'язані з шириною саморобного полотна (у середньому 50 см), яка визначалася можливостями ткацького верстата.

Жіночі сорочки за особливостями крою поділялися також на додільні (суцільні), а також ті, що складалися з двох частин: верхньої — станка і ниж­ньої — підточки. Сороч­ки з суцільнокроєними рукавами побутували в місцевостях, де носили незшиті форми поясного одягу. Такі сорочки мають аналогії в Білорусії і Прип'ятському Поліс­сі. [73, 50] Сорочки з двох частин були звичайно з різних тканин: стан, станок, опліччя — з тонкого, кра­щої якості полотна, нижня части­на (підточка) — з грубішої ткани­ни. Такі сорочки називали «до під­точки».

Шили жіночі сорочки, залежно від ширини полотна, з двох або трьох полотнищ. За способом сполучен­ня полотнищ на плечах можна ви­ділити сорочки з призборюванням біля горловини і кроєні «в перекид­ку». Сорочки з призборюванням горловини, в свою чергу, діляться на уставкові та безуставкові. Ва­ріантом крою першої групи є со­рочки, де рукав і уставки викрою­ються із суцільного шматка ткани­ни. Рукав пришивається по пітканню під прямим кутом. Друга група сорочок (без уставок), без коміра, має су­цільні рукава, пришиті паралельно до станка (по основі), призборені вище кисті руки.

Землеробська спрямованість господарства Полтавщини значною мірою сприяла тривалішому, порівняно зі Слобожанщиною, збереженню тут де­яких елементів традиційного вбрання в їхньому, так би мовити, класичному вигляді — попри досить потужні культур­ні впливи Росії. Насамперед це стосується сорочок Полтавщини, їхні озна­ки в основному дуже поширені. Отож жіночий різновид полтавських сорочок складався з двох пілок — передньої та задньої, що з'єднувалися на плечах поликами прямокутної форми. У місці з'єднання полика й рукава робилися численні складки — пухлики. Під рукавами вшивалися квадратні ласт­ки. Рукави викінчувалися чохлами. Ста­нок із пришитими до нього вставками збирався біля горловини на нитку і вши­вався до неї. Комір зазвичай був відсутній. Замість коміра робили обшивку — стежку, переткану візерунком. Широкі рукави орнаментувалися досить рясно. Вишивали сорочки переважно лляними нитками — білими або підфарбованими. Сорочки кроїлися додільними або до підтички.

На початку XX ст. на Полтавщині поширюються кофти під усики з відрізною талією. Шилися вони переважно з фабричної тканини чорного кольору. Кінці ру­кавів та піл, лінія відрізу на талії обши­валися тасьмою. Застібка розташовува­лася на лівому боці вздовж плечового шва й охоплювала пройму рукава.

Більш пізнього походження сороч­ки з кокеткою, які з'явилися під впливом міської моди. Кокетка виготовлялась на ширину спинки, до неї пришивались переднє й заднє полотнища.[74, 154]

В кінці XIX ст. почали входити в побут короткі сорочки, дещо від­мінні від традиційних — без комі­ра, з чотирикутним вирізом горло­вини, на кокетці. Вони були поши­рені і в Білорусії, зокрема в райо­нах, суміжних з Україною. Між цими чітко вираженими ти­пами жіночих сорочок є чимало локальних видозмін. На Закарпат­ті — це «волошка», в якій станок густо призборюється до багато ви­шитої кокетки. На Буковині поряд з сорочками, призбореними навко­ло шиї, в останні десятиріччя но­сять сорочки «хлоп'янки», які за кроєм мало чим відрізняються від чоловічих сорочок («в перекид­ку»).[66, 20]

Одним із моментів, що визначали локальні особливості полтавських сорочок, є оформлення горловини без коміра. За формою розрізняються сорочки з круглим або чотирикутним (квадратним) вирізом горловини (каре)

В основному зустрічається горловина круглої форми, пишно призібрана на нитку і так, як рукав, обшита вузькою полотняною смугою або ж в вузький кант. Часто у весільних, святкових сорочках виріз горловини викінчувався зубчиками — "зубцьована горловина".[75, 164]

Чому саме така тенденція виявилась серед оздоблених сорочок, точно сказати не можна, лише припустити, що запозичене було від інших областей та трохи дороблене, додумано в своєму стилі. Згадуючи той факт, що кожна українська майстриня намагалася привнести щось своє в декоруванні, шитті, то дане припущення ймовірне. Як і вишивка, в крої всі частини повинні були бути взаємопов’язані один з одним. Форма горловини повинна була відповідати подолу, крою рукавів.

Досить цікавим є варіант крою сорочки з квадратним вирізом горловини (каре), яка присутня в фондовій колекції Національного заповідника «Хортиця». Вона унікальна не тільки наявністю специфічного виду горловини, лише у неї відсутня пазушка, на відміну від останніх. На її місці красується рясна вишивка, яка ніби не дає помітити відсутність розрізу, застібки. [73, 140].

На кінцях горловини робили петлі, в які затягували стьожку для зав'язування. Петлі були прорізні або накидні, прошиті в край обшивки.

Традиційним був розріз пазухи приблизно 25 — 30 см, завжди посередині, який підрублювали рубцем. Його шили "вистігом", що водночас правив за оздобу.

За способом поєднання полотнищ у плечовій частині на Полтавщині в кінці XIX ст. — на початку XX ст. можна виділити два типи сорочок з прямими плечовими вставками (уставками, поликами), пришитими по основі, і з суцільним рукавом (давніший крій).[77, 24]

Тунікоподібна сорочка, найбільш архаїчний крій у розглядуваний період збереглося небагато матеріалу та згадок про них, що свідчить про відходження такого типу з ужитку. Дані сорочки кроєні з одного центрального, перегнутого поперек полотнища, яке складалося на плечах так, щоб обидві частини були рів­ними та до якого по боках пришивалися два поздовжньо перегнутих полотнища – рукави. На плечах у неї були відсут­ні шви, на заломі утворювався ви­різ для голови. Вона шилася без коміра, з простою обшивкою нав­коло шиї або широкою горловиною злегка оздобленою вишивкою. Серед тунікоподібного типу виді­ляються сорочки з бочками і без бочків. Сорочки з бочками шили з одного перегнутого поробку («в перекидку») полотнища, з прямим розрізом пазухи, без стоячого комі­ру і прямими рукавами. Бочки, що розширювали сорочку, приши­вали до основного полотнища. [73, 204] Крій сорочки без бочків зумовлювався можливостями широкого домотка­ного полотна. Вона так само мала прямий розріз пазухи, комір знову ж таки був відсутній.

Оглядаючи тунікоподібний тип крою експонату в фондовій колекції Національного заповідника «Хортиця» та порівнюючи її з літературними твердженнями щодо даного виду сорочок можемо припустити, що деякі сорочки даного типу таки могли мати бочки, але не без ластки (ще інша назва – клинці) чотирикутної вставки, під пахвою натільного одягу, що вшивалися в рукав для розширення пройми; розміром якої регулювалася об'ємність верхньої частини сорочки. По центру перегнутої частини стану вирізувалась широка горловина, а пазушка – глибокий розріз могла бути наявною або відсутньою. Можливо навіть даний вид був поширений серед бідних селян, які змушені були виткану тканину доброї якості продавати, щоб прожити, тому старі сорочки (в даному випадку тунікоподібні) максимально доношувались, а потім ще й віддавалися дітям. Це припущення підтверджується тим фактом, що в даних сорочках зустрічаються обрізані рукава (не типово для сорочок Полтавщини) Мабуть, поношені майже «не до дир» рукава прийшли в непридатність і їх просто відрізали, обмітивши швом края. Так можливо було носити в щоденність дітям або самим селянам. Якість тканини експонату також вказує на відповідний прошарок населення, який її носив. Грубий, сіро-білий матеріал, знову ж таки, поношеність – все вказує на буденність використання. При тому, що в кінці ХІХ ст. даний тип вже вийшов з обіходу та мало в кого зустрічався взагалі. [50]

Одна з особливостей тунікоподібних (та й інших типів крою) сорочок Полтавщини є відсутність коміру та наявність широкої горловини з мінімальним оздобленням. Райони побутування такої сорочки на Україні, окрім Полтавщини досить широкі — Київ­щина, Поділля, Чер­нігівщина. Закарпаття. Сорочка з бочками мала свої різ­новиди. На Поділлі цей тип сорочки мав широкі, хоч і не такі, як на Закарпатті, рукава, не­зібрані внизу (відкриті), високий стоячий комір, деталі такої сорочки зшивали декоративними швами, зі своєрідним їх розташуванням. Крім українців, такий тип сорочок відомий росіянам, білорусам. [73, 128] Можемо припустити, що «мода» на такі сорочки запозичена з іншої області та в кінці ХІХ ст. була популярна лиш у тих, хто був з меншим достатком.

Період носіння жінками сорочок тунікоподібного крою можна виявити, як певний проміжний етап між простим зшиванням та освоєнням техніки крою. А саме: ускладнення форм убрання відбувалося за рахунок зшивання прямокутних шматків тканини і зібрання їх у збори та до поступового додавання кроєних деталей, котрі роблять одяг зручнішим та різноманітнішим, що допомагало створити одяг, відповідний жіночій фігурі.

Сорочки з суцільнокроєним рукавом на території України також вже відживались. Побутували вони у двох варіантах. У першому верхня частина рукава мала форму вставки; рукав пришивався або по основі, або по пітканню. Райони поширення цього типу збігалися з районами побутування сорочок зі вставками, пришитими відповідно по основі або по пітканню.

У другому варіанті рукав призбирувався по всій ширині разом із горловиною та пілками стану і пришивався тільки по основі. Він міг бути вужчим або ширшим — залежно від того, чи викроювався він з одного шматка полотна, чи до нього додавалося ще півполотнища. Рукав у півтора полотнища завширшки побутував на Полтавщині і був найширшим в усій Україні. Об'ємність верхньої частини сорочки регулювалася і розміром ласток. Чим ширшим робився рукав, тим меншою була ластка. На ластку та додаткову півпілку часто йшло полотно гіршої якості.[37; 39; 41; 53]

Відомі й інші варіанти суцільнокроєного рукава, які суттєво впливали на форму сорочки. Зокрема, у сорочках лемків та бойків ластка підрізалася на самому рукаві та пришивалася разом із ним по основі стану, що робило рукав у плечовій частині менш об'ємним; зверху стан сорочки закладався у дрібні збори, що також зменшувало об'єм. Такий спосіб не визначався практичністю, однак він цікавий як конструктивно-художній прийом.

Порівнюючи інформацію з літератури та з предметами фондів Національного заповідника «Хортиця» можна припустити, що наприклад, в основному побутували сорочки, форма вставки якої мала розмір верхньої частини рукава. До нас дійшли вони в основному до підточки, зшиті з трьох асиметричних полотнищ. Сорочка даного типу крою мала звичайні за шириною і довжиною рукава та ластку, у формі квадрата. [55]

Низ рукава призбираний, обшитий смужкою полотна. Горловина, зібрана в збори або в вузьку обшивку, звична особливість для Полтавської області. Бачимо, що низ та горловина композиційно пов'язані один з одним, продумані. Відсутність манжетів та коміру, ще раз підтверджує факт того, що в архаїчному типі сорочок так і не змогли вони прижитись на Полтавщині.