Промисловий комплекс

Паливно-енергетичний комплекс- це сукупність галузей промисло­вого виробництва, які здійснюють видобуток палива, виробництво елект­роенергії, їх транспортування та використання. До складу паливно-енер­гетичного комплексу входять галузі паливної промисловості (вугільна, нафтова, газова, торф'яна, сланцева) та електроенергетика, що включає теплові, гідравлічні, атомні електростанції та електростанції які працю­ють на нетрадиційних джерелах енергії. В структурі виробництва (видо­бутку) палива в Україні переважає вугілля. Питома вага вугілля складає майже 60%, тоді як на нафту припадає близько 7%, на природний газ - 25%. Разом з тим у споживанні паливно-енергетичних ресурсів домі­нуюча роль належить природному газу. Вугільна промисловість України своїм розміщенням орієнтується на запаси вугілля, зосереджені в основ­ному в Донецькому, Львівсько-Волинському та Дніпровському басейнах. В загальних запасах вугілля в Україні найвища питома вага належить До­нецькому басейну - 87,0% (близько 100 млрд. т), Львівсько-Волинському та Дніпровському буро-вугільному басейні - відповідно 2,0% (біля 2 млрд. т) та 3,5% (4,1 млрд.т). Крім того, запаси вугілля є на території Хар­ківської і Полтавської областей - 8,7 млрд. т та Закарпатської вугленосної площі - 0,2 млрд. т. Головним завданням розвитку вугільної промисло­вості є компенсація потужностей, що вибули за рахунок завершення вже початого будівництва і реконструкції ряду шахт.

Нафтова і нафтопереробна промисловість України в своєму розмі­щенні орієнтується на родовища Передкарпаття - Долинське і Північно-Долинське, Бітків-Бабчинське, Орів-Уличнянське та інші, а також нафто­газоносної провінції на території Полтавської, Сумської та Чернігівської областей, до найбільших з яких належать Гнідинцівське, Леляківське, Глинсько-Розбишівське, Рибальське, Качанівське, Новогригорівське та інші. Розробка цих родовищ стала основною базою для розвитку нафто­видобувної промисловості України у повоєнні роки. Зараз основний ви­добуток нафти припадає на Дніпровсько-Донецький нафтогазоносний ре­гіон -НІ родовищ, запаси 785,4 млрд. м³. Його питома вага у загальному видобутку нафти в країні досягає майже 80%, У Причорноморсько-Кримському нафтогазоносному регіоні балансові видобувні задаси становлять 3% (17 родовищ, запаси 14,3 млрд. м куб.) від запасів України, тому видо­буток нафти практично відсутній. В Україні розміщені і функціонують шість основних нафтопереробних заводів (НПЗ) - Дрогобицький, Кре­менчуцький, Лисичанський, Надвірнянський, Одеський, Херсонський. У зв'язку з незначним видобутком нафти в Україні обсяги її переробки в значній мірі залежать від масштабів імпортних поставок. Найважливі­шим завданням розвитку нафтопереробної промисловості є забезпечення суттєвого зростання технічного рівня виробництва. В першу чергу слід підвищити глибину переробки нафти до рівня країн, що мають розвинуту нафтопереробку, тобто до 80% від загальних запасів.

На підприємствах ізвиробництва коксу та продуктів нафтоперероблення зменшення випуску продукції на 7,9% відбулося внаслідок скорочення обсягів виробництва продуктів нафтоперероблення (на 17%). З початку року випущено 14,7 млн.т коксу, 2,2 млн.т бензину моторного, 2 млн.т палива дизельного для транспорту автомобільного і залізничного та 1,6 млн.т мазутів паливних важких.

Газова промисловість України орієнтується в своєму розміщенні на дев'ять нафтогазоносних областей, об'єднаних у три нафтогазоносні райони: Дніпровсько-Донецький (охоплює Сумську, Полтавську, Хар­ківську, Дніпропетровську, Донецьку, Луганську і Чернігівську облас­ті), Карпатський (Волинська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівець­ка і Закарпатська області) та Причорноморсько-Кримський (включає Запорізьку і Херсонську області, а також Автономну Республіку Крим). Забезпеченість споживання газу за рахунок власного видобутку в ос­танні роки становить близько 20%. Решта газу імпортується з Росії та Туркменістану. Перспективи розвитку газової промисловості України пов'язані з розширенням геологопошукових робіт, збільшенням обсягів пошукового буріння та прискоренням промислового освоєння відкритих родовищ. Поряд з цим слід широко впроваджувати новітні досягнення технологій і техніки, які дозволятимуть підвищити ефективність видо­бутку ресурсу.

Торфова промисловість, розміщена в основному на Поліссі природно-географічній зоні для поліпшення забезпечення паливом районів місць зосередження цього виду ресурсів зберігає видобуток паливного торфу, однак повністю забезпечити потреби в ньому неможливо через невеликі його запаси. На території України загальні геологічні запаси торфу станов­лять 2172,6 млн. т, у тому числі 1555,0 млн. т-придатні для виробництва палива, з яких балансові запаси становлять 724,7 млн. т. Враховуючи ра­діоактивну забрудненість багатьох торф'яних родовищ, запаси паливного торфу є ще більш обмеженими для використання у виробництві.

Функціонування виробничої та обслуговуючої сфер неможливе без використання електричної й теплової енергії. Енергетичною основою розвитку продуктивних сил на сучасному етапі та в перспективі є і буде електрична енергія. Сучасна електроенергетика є високомеханізованою, автоматизованою галуззю промисловості. У вартості електроенергії міс­титься висока частка матеріальних затрат і незначна частка живої праці. В Україні експлуатують три типи електростанцій: теплові, гідравлічні та атомні, а також ті, які використовують енергію вітру та Сонця.

Основними регіонами розміщення підприємств з виробництва елект­роенергії є Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Харківська та Лу­ганська області - на сході, Львівська та Івано-Франківська - на заході, Вінницька та Київська області - в центральній частині. України.

Підприємства, які виробляють і передають споживачам теплову енер­гію, розташовані в усіх великих населених пунктах України.

У січні–серпні 2012р. порівняно з відповідним періодом попереднього року виробництво промислової продукції скоротилося на 0,4%. Зниження випуску продукції спостерігалось у більшості основних видів промислової діяльності.

У добувній промисловостіобсяг виробництва продукції порівняно з січнем–серпнем 2011р. зріс на 3,2%, у тому числі у добуванні металевих руд – на 2,1%, кам’яного вугілля – на 5,8%, вуглеводнів – на 0,4%. З початку 2012р. видобуто 12,7 млрд.м3 природного газу, 1,6 млн.т сирої нафти та вироблено (видобуто) 54,1 млн.т залізних неагломерованих руд та концентратів, 43,0 млн.т готового вугілля.

На підприємствах із виробництва коксу та продуктів нафтоперероблення випуск продукції зменшився на 24,1%. У січні–серпні 2012р. вироблено 13,0 млн.т коксу, 1,2 млн.т моторного бензину, 1,0 млн.т дизельного палива для автомобільного і залізничного транспорту та 0,6 млн.т паливних важких мазутів.

У виробництві та розподіленні електроенергіїіндекс промислової продукції за січень–серпень 2012р. становив 105%. Вироблено 131 млрд.кВт·год електроенергії, у тому числі тепловими електростанціями – 64,5 млрд.кВт·год, атомними – 58,8 млрд.кВт·год.

Металургійний комплексУкраїни представлений підприємствами чор­ної та кольорової металургії. Металургія є галуззю спеціалізації України в міжнаціональному територіальному поділі праці. Чорній металургії на­лежить одне з провідних місць в сучасній економіці України. Великий вплив має чорна металургія на розвиток І розміщення машинобудування, хімічної промисловості, енергетики. В металургії значно розвинене комбі­нування виробництва, на її відходах працюють виробництво будівельних матеріалів, мінеральних добрив тощо. Металургія є потужним фактором формування територіальних промислових комплексів. В місцях розмі­щення її основних підприємств зосереджується важке машинобудування, коксохімія, виробництво вогнетривких матеріалів, формуються крупні транспортні вузли. Розвитком І розміщенням металургія орієнтується на схід України, де сформувалися унікальні природні умови для розвитку цього комплексу. Тут знаходяться найкрупніші паливно-сировинні бази чорної металургії - Донецький кам'яновугільний, з коксівними марками вугілля, Криворізький залізорудний і Нікопольський марганцеворудний басейни, значні поклади вапняків, доломітів, вогнетривких глин. Залізо­рудна база чорної металургії України представлена Криворізьким (18,7 млрд.т), Кременчуцьким 4,5 млрд.т), Білозерським (2,5 млрд.т) та Кер­ченським (1,8 млрд.т) басейнами. В Україні із рідкісних металів, які вико­ристовуються в чорній металургії як легуючі добавки для надання сталі певних якостей, є родовища титану (у Житомирській області) та хрому. Головні родовища нерудної сировини (вогнетривів, флюсів тощо), яка використовується в металургії, знаходяться на Донбасі і в Автономній Республіці Крим. Нині в Україні нараховується 50 основних підприємств чорної металургії, у складі яких 14 металургійних комбінатів і заводів, З феросплавних заводи, 16 коксохімзаводів, 6 трубних заводів, 8 гірничо-збагачувальних комбінатів і три заводи металоконструкцій.

Найбільшими металургійними комбінатами України, потужність яких становить 5 млн. т і більше металу за рік, є «Азовсталь», «Запоріжсталь» та «Криворіжсталь». Головним виробником коксу є Донецький металур­гійний підрайон. Він дає більше половини всього його випуску в країні. Практично весь металургійний комплекс України зосереджений в Доне­цькій, Дніпропетровській, Луганській, Запорізькій областях, де сформу­вався один з найбільших металургійних районів світу.

На території країни історично сформувалося три металургійних райо­ни. Придніпровський металургійний район розташований вздовж право­го І лівого берегів Дніпра - від Кременчука до півдня Дніпропетровської і Запорізької областей. За своїм значенням цей район є найбільшим ви­робником сталі і прокату. Донецький металургійний район охоплює ме­талургійні підприємства Донецької і Луганської областей. Це основний підрайон по виробництву коксу і чавуну. Приазовський металургійний підрайон включає дві території: місто Маріуполь з Його двома металур­гійними комбінатами - «Азовсталь», а також ім. Ілліча, коксохімзаводом, північну і східну частини Керченського півострова.

Кольорова металургія України розвивається на основі розробки родо­вищ сировинних ресурсів - алюмінію, магнію, руд титану, цирконію, ніке­лю, ртуті та інші. Алюмінієва промисловість використовує в якості сиро­вини боксити, запаси котрих на території України незначні. Промислове значення мають родовища Смілянське (Черкаська обл.) і Високопільське (Дніпропетровська обл.). Боксити завозять з Угорщини. Дуже важливою сировиною для виробництва алюмінію є каолін. Його родовища є в ба­гатьох областях України, а видобувається він в основному у Вінницькій, Хмельницькій, Дніпропетровській І Запорізькій областях. Головними ро­довищами калійно-магнієвих солей в Україні є Стебниківське і Калуське у Прикарпатті та сполук магнію - Сиваське в Криму. Виробництво нікелю орієнтується на найбільші родовища промислового значення, якими є Побузьке І Придніпровське. Найбільші родовища титанових руд знахо­дяться в Житомирській (Іршанське і Стремигородське) І Дніпропетров­ській (Самотканське). Поки ще не експлуатуються родовища хромітів в Кіровоградській і Дніпропетровській областях, тому потреба України в хромі задовольняється за рахунок Імпорту з Уралу та Казахстану. Руди цирконію в Україні відкриті в Самотканському родовищі титанових руд, вони є також в Приазов'ї. В Україні є значні запаси ртуті. Основне її ро­довище - Микитівське, яке розташоване в межах м. Горлівки, є також родовище в Закарпатті (Вишкове). Розміщення підприємств кольорової металургії зумовлено переважно двома основними факторами - сировин­ним та енергетичним. Підприємства, які переробляють руди з незначним вмістом основного металу, тяжіють до джерел сировини (виплавка ртуті, нікелю, рідкісних металів). Енергомісткі виробництва (титано-магнієве, цинкове, алюмінієве) розміщують у місцях дешевої електроенергії, як правило поблизу потужних електростанцій. В розміщенні підприємств кольорової металургії в Україні виділяється два основних райони. У До­нецькому районі знаходяться Микитівський ртутний комбінат, Костянтинівський цинковий завод «Укрцинк», Артемівський завод по обробці кольорових металів, який випускає латунь, латунний і мідний прокат, а також Свердловський завод алюмінієвого прокату. В Придніпровському районі розвиток галузі орієнтується також на потужну енергетичну базу Дніпрогесу, теплових й атомних електростанцій. В Запоріжжі зосеред­жені титано-магнієвий та алюмінієвий заводи, у Вільногірську - Верх­ньодніпровський гірничо-металургійний комбінат, який працює на титано-цирконієвих рудах Самотканського родовища. У Світловодську, біля Кременчуцької ГЕС діють завод чистих металів і завод твердих сплавів. В Кіровоградській області на базі родовища нікелевої руди діє Побузький нікелевий завод. Виробництво магнію здійснюється також Калуським ВО «Хлорвініл».

Головними напрямками розвитку металургійного комплексу України є підвищення технічного рівня сталеплавильного, прокатного, трубного, і метизного виробництва для забезпечення поліпшення якісних і сорта­ментних показників готової металопродукції з метою задоволення потреб власних споживачів і підвищення ефективності експортного потенціалу.

У металургійному виробництві та виробництві готових металевих виробів у січні–серпні 2012р. порівняно з січнем–серпнем 2011р. спостерігалося зменшення випуску продукції на 3,8%, у тому числі на підприємствах із виробництва чавуну, сталі та феросплавів – на 4%, труб – на 4,1%, інших видів первинного оброблення сталі – на 12,3%, кольорових металів – на 10,6%. Водночас одержано приріст продукції у виробництві готових металевих виробів (3%). За 8 місяців 2012р. виплавлено 19,1 млн.т чавуну, 22,5 млн.т сталі з напівфабрикатами, отриманими безперервним литтям, випущено 12,6 млн.т готового прокату, 1,5 млн.т труб і профілів пустотілих з металів чорних.

Машинобудівний комплексУкраїни значною мірою визначає не лише галузеву структуру промисловості, але й її розміщення. Рівень розвитку машинобудування є одним з основних показників економічного та про­мислового розвитку країни. Визначальну роль при розміщенні конкрет­них машинобудівних підприємств відіграють такі чинники:

• сировинний фактор;

• споживчий чинник;

• фактор трудових ресурсів та наукоємності.

На основі технологічних процесів, матеріаломісткості та місця і ролі у виробничому комплексі галузі машинобудування поділяються на:

• важке;

• загальне;

• середнє;

• виробництво точних механізмів;

• виробництво приладів та інструментів;

• виробництво металевих виробів та заготовок;

• ремонт машин і устаткування.

Важке машинобудування включає виробництва металургійного, гірничо-шахтного, підйомно-транспортного та енергетичного устаткуван­ня. Переважна більшість підприємств важкого машинобудування розмі­щується в Донецькому та Придніпровському економічних районах, де є взаємопоєднання сировини і споживача його продукції. Виробництво устаткування для нафто-, газовидобувної промисловості орієнтується своїм розміщенням на райони зосередження споживачів продукції - Східний, Карпатський тощо.

Енергетичне машинобудування спеціалізується на виробництві устат­кування для всіх видів електростанцій, в т. ч. парових гідравлічних турбін, атомних реакторів, генераторів, котлів, дизельних моторів, електроапа­ратури, кабелю та іншої продукції. Найбільшим центром енергетичного машинобудування є Харків, в якому розташовані заводи: «Електроважмаш», турбінний ім. С.М.Кірова, «Електромашина» та електромеханіч­ний (ХЕМЗ).

Стратегічну роль у машинобудуванні виконує верстатобудування. Центром виробництва важких верстатів є Краматорськ.

У структурі загального машинобудування^: провідне місце займають транспортне машинобудування. Підприємства ці орієнтуються в своєму розміщенні в основному на споживача готової продукції, а також на на­явність металу.

В Україні розвинуте морське і річкове суднобудування. Головним чин­ником розміщення їх є орієнтація на морське узбережжя та внутрішні магістральні водні шляхи.

Машинобудування є однією з основних галузей промисловості України, де зосереджено 20 % основних засобів промисловості та виробництво інноваційної продукції з високим рівнем доданої вартості. Обґрунтування пріоритетів розвитку вітчизняного машинобудування сприятиме відновленню його ролі у якості локомотива економічного зростання України та забезпеченню модернізації економіки держави загалом. Випереджаючий розвиток машинобудівної промисловості сприятиме:

- досягненню позитивного синергетичного ефекту в супутніх галузях промисловості, насамперед гірничо-видобувній, чорній та кольоровій металургії, металообробці через збільшення споживання їх продукції;

- створенню замкнених виробничих циклів, побудованих на коопераційних зв’язках між українськими підприємствами;

- розвитку внутрішнього ринку збуту споживчих і промислових товарів власного виробництва;

- зростанню частки товарів з високою доданою вартістю у загальному експорті товарів, зменшенню негативного сальдо зовнішньої торгівлі товарами;

- загальному пожвавленню виробничої активності, що призведе до збільшення прибутків підприємств, які можуть бути спрямовані на технічне переозброєння та модернізацію виробництв;

- створенню додаткових робочих місць у машинобудівній і супутніх галузях.

Відбувається значне скорочення інвестицій в основний капітал машинобудівної промисловості.

Знижується інноваційна активність підприємств машинобудування, що негативно впливає на конкурентоспроможність товарів галузі.

У машинобудуванні випуск продукції зменшився на 2,5% у січні-вересні 2012 року, у тому числі на підприємствах з випуску машин та устатковання для сільського та лісового господарства (на 31,8%), для добувної промисловості й будівництва (на 1,2%), для металургії (на 8%), електричних машин та устатковання (на 10,7%), автомобільного транспорту (на 13%), механічного устатковання (на 0,6%). При цьому збільшились обсяги продукції у виробництві апаратури для радіо, телебачення та зв’язку на 14,5%, залізничного рухомого складу – на 9,5%. За січень–серпень 2012р. вироблено 3,4 тис. тракторів для сільського та лісового господарства, 692 верстати для оброблення дерева, 175 тис. пральних машин, 49,2 тис. легкових автомобілів, 2,3 тис. автобусів.

У міру завершення фінансово-економічної кризи і відновлення світового господарства нарощування промислового виробництва триватиме. За попередніми оцінками, у 2011 р. відбулось зростання промислового виробництва у світі на 4,6 %. У США цей показник склав 3,3 %, Німеччині – 9,0 %, Франції – 3,5 %, Китаї – 11 %, РФ – 8,3 %, Бразилії 11,5 %. Країни – лідери з виробництва продукції машинобудування застосовують різні механізми для відновлення виробництва і забезпечення міжнародної конкурентоспроможності машинобудівної продукції. Наприклад, виробники транспортних засобів, насамперед автомобілів, здійснили масштабну переорієнтацію своїх підприємств на виробництво енергоефективних зразків зі зменшеною вартістю. Державна підтримка підприємств машинобудівної галузі у розвинених країнах світупереважно здійснюється шляхом надання їм фінансової допомоги та забезпечення поліпшеного доступу до кредитних ресурсів з реструктуризацією боргових зобов’язань.

Випереджаючий вихід з кризи машинобудівних підприємств інших країн посилить наступні ризики для вітчизняних машинобудівних підприємств:

- зростання імпорту в Україну більш конкурентоспроможної машинобудівної продукції через відновлення споживчого попиту з боку реального сектору і домогосподарств за умов поліпшення кредитування і стабілізації фінансової системи;

- витіснення вітчизняних виробників машинобудівної промисловості з внутрішнього ринку та скорочення їхньої частки на світових ринках через нездатність швидко адаптуватись до змін світової кон’юнктури;

- поглиблення науково-технологічного відставання виробництва на підприємствах вітчизняного машинобудування від світових лідерів і «консервування» застарілих технологічних укладів.

Виходячи з вищенаведеного, пріоритетами державного впливу на розвиток машинобудівної галузі в Україні у післякризовий період мають бути:

1. Стимулювання розгортання виробництва імпортозаміщуючої продукції на підприємствах машинобудівної промисловості.

2. Нарощування обсягів реалізації української машинобудівної продукції на внутрішньому та зовнішніх ринках.

3. Зміцнення науково-технологічного потенціалу машинобудівної промисловості.

Автомобілебудування України випускає великовантажні (Кременчук), легкові (Запоріжжя, Луцьк, Сімферополь, Ужгород) автомобілі, мікроав­тобуси. Львівській автобусний завод (ЛАЗ) є найбільшим в СНД.

Літакобудування України є однією з найперспективніших галузей економіки. Його розміщення орієнтується на науково-дослідну базу та висококваліфіковані кадри. Центрами-авіаційної промисловості є Київ і Харків.

Однією з основних диспропорцій економіки України, яка загрожує її рівномірному розвитку, є низький рівень доданої вартості товарів, що виробляються промисловістю. Наслідки світової фінансово-економічної кризи 2008-2009 рр. продемонстрували, що економічна система, зорієнтована на виробництво таких товарів, є вразливою до викликів глобального простору. Тому необхідно знаходити точки зростання української промисловості для генерування виробництва якісних, наукоємних і конкурентоспроможних товарів з високою доданою вартістю, які користуватимуться попитом на зовнішніх ринках.

Потенційною точкою зростання української промисловості є авіабудівна галузь, традиційною спеціалізацією якої є виробництво транспортних та регіональних літаків марки “Ан”, у т. ч. військового призначення. Українська авіабудівна галузь складається з авіаційного НТК ім. О. К. Антонова, Київського заводу "Авіант", заводу цивільної авіації № 410 та Харківського державного авіаційного виробничого підприємства, які об’єднано у державний авіабудівний концерн “Антонов”. Також в Україні діє розвинена система авіаремонтних підприємств, які надають послуги з обслуговування авіаційної техніки.

Нарощування обсягів виробництва літаків матиме позитивний супутній ефект в авіаційному сегменті галузей приладобудування та будування двигунів. Будування авіаційних двигунів в Україні представлено підприємствами “Мотор-Січ” та Запорізьким машинобудівним конструкторським бюро “Прогрес” ім. академіка О. Г. Івченка. Авіаційне приладобудування переважно здійснюється Харківським агрегатним конструкторським бюро Харківського машинобудівного заводу “ФЕД”.

Модельний ряд конкурентоспроможних літаків цивільного призначення включає декілька варіантів Ан-74, регіональний турбогвинтовий літак Ан-140, регіональний реактивний літак Ан-148 та його модифікацію зі збільшеною кількістю місць для пасажирів Ан-158. У перспективі модельний ряд українських літаків може бути розширено за рахунок Ан-178 (транспортної модифікації Ан-148) і модернізованого Ан-124 “Руслан” – найбільшого у світі серійного транспортного літака.

Після скасування держзамовлення у 1990 р., вітчизняна авіабудівна галузь фактично опинилася у кризовому становищі. Внутрішній ринок збуту нових літаків українського виробництва був практично відсутній через наявність конкуренції з боку дешевих літаків, що були у використанні, радянського виробництва. Попит на більш сучасні літаки задовольнявся імпортом літаків іноземного виробництва, що були у використанні. Позбавлена нових замовлень, авіабудівна галузь України протягом двох десятиріч була змушена існувати за рахунок надання послуг з ремонту та обслуговування авіаційної техніки, або займатись непрофільною діяльністю.

Незважаючи на кризовий стан авіабудівної промисловості України, зовнішня торгівля аерокосмічними товарами демонструє позитивне сальдо, що свідчить про високу якість українських авіаційних товарів та значну базу літаків марки “Ан”, які використовуються у світі.

Найбільші обсяги експорту аерокосмічних товарів у розмірі 252,5 млн дол. США було зафіксовано у передкризовому 2007 р. У цьому році також було імпортовано авіаційних товарів на рекордну суму в 86,7 млн дол. США. Під час світової фінансово-економічної кризи 2008-2009 рр. відбулось скорочення експорту авіаційних товарів, яке триває і нині. Основні обсяги експорту авіаційних товарів припадають на авіаційне обладнання, а не на нові літаки українського виробництва, продажі яких за весь час української незалежності, фактично, були поштучними. Зважаючи на застарілість світового парку літаків марки “Ан”, можна прогнозувати їх поступове виведення з експлуатації, прискорене дією світової фінансово-економічної кризи 2008-2009 рр., та відповідне скорочення експорту авіаційних товарів, що в умовах надзвичайно низьких обсягів експорту нових літаків українського виробництва загрожує подальшим погіршенням стану авіабудівної галузі України та супутніх галузей промисловості. Тому основним пріоритетом галузі має бути саме нарощування обсягів експорту нових літаків українського виробництва, що утворюватиме тривалий попит на авіаційні товари та обслуговування у майбутньому.

Відбувається зменшення клієнтської бази користувачів українських літаків та відповідне звуження ринку збуту авіаційних товарів українського виробництва. Згідно з даними ACAS1, кількість літаків марки “Ан”, що використовуються у світі, зменшилась з 1128 од. у 2005 р. до 900 од. у 2010 р., найбільші темпи зниження кількості припали на кризовий 2009 р. (10,4 %).

Аналіз динаміки кількості літаків марки “Ан” у цивільному використанні у світі за видами свідчить про скорочення кількості найбільш масового літака українського (радянського) виробництва – Ан-24, яке за 2006-2010 рр. становило 32,8 %. Значного скорочення також зазнав світовий парк Ан-32 (21,4 %), Ан-28 (19,1 %) та Ан-12 (18,4 %).

Введення в експлуатацію нових українських літаків відбувається надзвичайно повільно (табл. 1). За період з 2005 р. по 2010 р. в експлуатацію введено три літаки Ан-148, а парк Ан-140 навіть скоротився.

Відновлення виробництва Ан-124 не відбулось, Ан-70 існує в єдиному примірнику. За період з 2009 р. до 2013 р. планується побудувати 33 літаки Ан-148 (всього отримано 56 замовлень), проте їх будівництво відбуватиметься у РФ Воронезьким акціонерним літакобудівним товариством2. Переважна більшість проголошених замовлень зафіксована у вигляді меморандумів про взаєморозуміння, які не зобов’язують замовників купувати зафіксовані у меморандумі літаки. Тому ймовірність фактичної реалізації зазначених замовлень знаходиться під питанням.

Також у 2012 р. на ВАТ «Воронезьке акціонерне літакобудівне товариство» планується налагодження повного циклу виробництва літака Ан-148, що знизить залежність РФ від українських поставок комплектуючих і призведе до падіння обсягів експорту авіаційних товарів українського виробництва до РФ.

Зниження кількості літаків українського (радянського) виробництва та замалі темпи будівництва нових літаків відбувались на фоні розширення сегменту регіональних літаків у світі, якому не перешкодила навіть світова фінансово-економічна криза 2008-2009 рр. Навпаки, основні «гравці» на світовому ринку авіаперевезень використали кризу для модернізації своїх флотів та підвищення їх ефективності.

Таким чином, можна стверджувати про фактичне витіснення застарілих літаків марки “Ан” з використання та їх заміну більш сучасними та ефективними аналогами західного виробництва. Це відбувається на тлі мізерного зростання виробництва нових літаків українського виробництва, що загрожує подальшим гальмуванням розвитку вітчизняної авіабудівної галузі і скороченням ролі України як авіабудівної держави.

Втрата можливостей нарощування експорту нових українських літаків відбувається в умовах близької появи на світовій арені нових моделей регіональних літаків з підвищеною ефективністю або літаків, що балансують на межі між сегментом регіональних та вузькофюзеляжних, що надає їм додаткові конкурентні переваги.

У 2012 р. планується розпочати виробництво Mitsubishi Regional Jet (MRJ), кількість замовлень якого вже сягнула 65 од. У Китаї триває сертифікація та тестування Asian Regional Jet (ARJ), серійне виробництво якого через численні затримки було перенесено на перший квартал 2011 р. У РФ відбувається підготовка до передачі замовнику першого серійного Sukhoi Super Jet (SSJ), яка може відбутися наприкінці 2010 р. Канадський виробник регіональних літаків Bombardier планує здійснити перший політ інноваційного CSeries вже у 2012 р. В Індії, в кооперації з іншими авіавиробниками, триває амбіційний проект щодо створення власного регіонального літака Indian Regional Jet (IRJ), перший політ якого може бути здійснено вже у 2016 р. У Південній Кореї тривають роботи з розробки нового 90-містного турбогвинтового регіонального літака, який заздалегідь позиціонується для спрямування на експорт.

Усі ці нові регіональні літаки конкуруватимуть з літаками українського виробництва.

Виходячи з вищезазначеного, для нарощування експортного потенціалу авіабудівної галузі України вважаємо за доцільне здійснити реалізацію наступних першочергових заходів.

1. Збільшення прозорості та публічності діяльності державного авіабудівного концерну “Антонов”, що дозволить покупцям та потенційним інвесторам отримувати доступ до необхідної інформації. Для цього, за прикладом компанії “Сухой” та Об’єднаної авіабудівної корпорації РФ, необхідно проводити регулярний аудит діяльності концерну “Антонов” незалежними аудиторськими компаніями та оприлюднювати його результати на офіційному Інтернет-сайті компанії. Необхідно також розміщувати квартальні та річні звіти діяльності концерну “Антонов”, бухгалтерську та консолідовану звітність за міжнародними стандартами. За прикладом Airbus та Boeing доцільно публікувати дані про отримані замовлення та виробництво літаків.

2. Всебічне висвітлення й акцентування конкурентних переваг сучасних регіональних українських літаків у порівнянні з іноземними аналогами (щодо енегоефективності, надійності системи літака, ресурсу двигунів тощо) у загальнодоступних джерелах інформації.

3. Проведення консультацій зі світовими лізинговими компаніями щодо можливостей отримання замовлень на виробництво нових українських літаків, що дозволить здійснити перехід від одиничного до серійного виробництва літаків. Суттєва частка літаків, що виробляються у світі, замовляється лізинговими компаніями, оскільки вони мають вигідніші умови доступу до фінансування, ніж виробники літаків, володіють потужними маркетинговими інструментами та здатні утворювати тривалий попит на певну модель літака. Потенційними замовниками транспортних модифікацій українських літаків могли б стати великі транспортні компанії, такі як US Post, DHL та ін. Отримання замовлень у великої лізингової або транспортної компанії надало б значного поштовху просуванню нових українських літаків на світові ринки та нарощуванню їх виробництва.

4. Укладення аутсорсингових контрактів на технічне обслуговування літаків українського виробництва з іноземними партнерами. Одним із факторів, що стримують нарощування експорту українських літаків, є сумніви щодо можливості проведення їх вчасного та швидкого технічного обслуговування у разі експлуатації поза межами України або СНД. Світова практика свідчить про широке використання аутсорсингу послуг з проведення технічного обслуговування літаків навіть великими авіавиробниками, що дозволяє їм сконцентруватись на своїй традиційній спеціалізації. Наявність широкої бази технічного обслуговування літаків позитивно впливатиме на сприйняття літаків українського виробництва потенційними замовниками у якості альтернативи існуючим аналогам.

5. Активізація співпраці з авіакомпаніями, які є потенційними замовниками нових українських літаків, у т. ч. визначення переліку основних характеристик, яким надають перевагу оператори, що має враховуватись при створенні нових моделей літаків або модифікацій вже існуючих. Окрім більш вдалого позиціювання на ринку літаків українського виробництва, це створить додаткові можливості для отримання замовлень ще до початку випуску певної моделі літака, що дозволить оптимізувати їх виробництво.

6. Забезпечення більш тісної інтеграції вітчизняних виробників авіаційних товарів до світових ланок виробництва та постачання літаків для нарощування експорту авіаційних товарів за рахунок розширення участі українських підприємств в коопераційній діяльності з іншими авіавиробниками.

7. Посилення участі продукції авіабудівної галузі на світових виставках, форумах та авіасалонах з метою зміцнення іміджу України як авіабудівної держави та просування нових українських літаків на світові ринки.

8. Забезпечення маркетингової підтримки української авіабудівної галузі шляхом надання можливості розміщення рекламної інформації у виданнях, що публікуються за державні кошти.

9. Завершення у повному обсязі рекапіталізації київського заводу цивільної авіації “Авіант” та Харківського державного авіаційного виробничого підприємства шляхом викупу “Укрексімбанком” корпоративних облігацій зазначених підприємств.

Сільськогосподарське машинобудування орієнтується в своєму роз­міщенні в основному на райони виробництва відповідної сільськогоспо­дарської продукції.

Трудомісткі галузі точного машинобудування орієнтуються на великі міста, наявність науково-дослідної бази і кваліфікованих кадрів.

Виведення з кризи машинобудівного комплексу України потребує від­повідної програми, яка повинна охоплювати такі заходи:

• визнання пріоритетності розвитку машинобудівного комплексу на базі новітніх європейських, світових і національних технологій та розбудови його на засадах технологічної й економічної самодостат­ності;

• вдосконалення галузевої структури машинобудування, розширення
асортименту його продукції за рахунок розвитку виробництв соціаль­ного комплексу (виробництва товарів народного споживання) на рівні сучасних вимог якості та конкурентоспроможності;

• розроблення і впровадження стратегії національної політики в галузі
машинобудування, яка б забезпечувала зростання темпів випуску наукомісткої продукції високого рівня; освоєння нових конкурентоспро­можних зразків техніки, підвищення якості й ефективності вироб­ництва з орієнтацією на потреби внутрішнього ринку та збільшення експортного потенціалу; розвиток ракетно-космічної, літакобудівної, суднобудівної галузей; формування інформаційних і телекомунікацій­них систем тощо.

Хімічний комплексвідзначається особливостями технологічного циклу, в яких, на відміну від інших галузей, основу складають процеси хімічних реакцій. Розміщення хімічної промисловості має свої особли­вості у зв'язку з тим, що на нього впливають такі чинники:

• Екологічний чинник.Хімічна промисловість є одним з основних джерел
техногенної небезпеки й забруднювачів навколишнього середовища.

• Невисока трудомісткість.її підприємства можна розмістити у сла­бо заселених районах. Винятком є виробництва хімічних волокон і фармацевтична промисловість.

• Споживчий чинниквизначає в основному розміщення підприємств основної хімії (виробництва мінеральних добрив, крім калійних, сір­чаної кислоти тощо), та виробництв, що переробляють напівфабрика­ти хімії органічного синтезу (виробництво хімічних волокон, гумово- технічні вироби тощо).

У міжнаціональному поділі праці Україна займає одне з провідних місць у галузі хімічних виробництв, володіючи потужною сировинною базою для хімічної промисловості. В надрах України є запаси майже всіх видів мінеральної хімічної сировини: вугілля, природного газу, нафти, сірки, карбонатної сировини, кухонної і калійної солей тощо. Хімічний комплекс використовує в значних обсягах як сировину, так і промислові відходи, які створюються у значних обсягах в деяких галузях промисло­вості (чорна та кольорова металургія, нафтопереробка, теплова електро­енергетика, лісова промисловість тощо).

Провідною підгалуззю хімічної промисловості України є вироб­ництво мінеральних добрив - азотних фосфорних, калійних. Підприєм­ства, які виготовляють азотні добрива, розміщують поблизу крупних кок­сохімічних заводів у Донбасі і Придніпров'ї (Дніпродзержинськ, Кривий Ріг, Горлівка тощо), а також на трасах газопроводів в районах інтенсив­ного розвитку сільського господарства (Лисичанськ, Черкаси, Рівне) і в припортовому районі Одеси. Виробництво фосфорних добрив, як пра­вило, тяжіє до районів їх споживання, їх виготовляють у Сумах, Вінни­ці, Костянтинівні і Одесі, Маріуполі. Виробництво калійних добрив роз­вивається в Прикарпатті в Калуші (Івано-Франківська обл.), Стебнику (Львівська обл.) та у Запоріжжі.

Україна спеціалізується також на виробництві сірчаної кислоти та со­ди. Виробництво сірчаної кислоти зосереджено переважно у центрах пе­реробки фосфатів - у Сумах, Костянтинівні, Вінниці і Одесі. Крім того, її виготовляють у Горлівці («Стирол»), Дніпродзержинську («Азот»), кок­сохімічних заводах Донбасу та Придніпров'я. Содове виробництво пере­важно сконцентроване у Донбасі (Лисичанськ і Слов'янськ), який має великі запаси кухонної солі. Потужне виробництво соди с і на Кримсько­му содовому заводі у Красноперекопську, який працює на солях Сивась­ких озер. Синтетичні смоли і пластмаси виготовляються в районах зо­середження покладів первинної сировини (вугілля) на Донбасі (Горлівка, Сєверодонецьк, Донецьк, Рубіжне), у Придніпров'ї (Дніпродзержинськ, Дніпропетровськ, Запоріжжя), в Черкасах, Одесі тощо.

Виробництво хімічних волокон відносять до трудомістких тому їх ви­готовляють у великих містах - Чернігові, Черкасах, Житомирі, Сокалі (Львівської обл.). У великих містах, які мають науково-дослідні заклади, розвинена хіміко-фармацевтична промисловість, її центрами є: Київ, Жи­томир, Харків, Полтава, Луганськ, Львів, Одеса. Найбільші підприємства гумово-азбестової промисловості - шинний завод у Дніпропетровську і Білоцерківський завод гумово-технічних виробів. Підприємства цієї га­лузі є також у Харкові, Києві, Запоріжжі, Одесі, Бердянську тощо. Осно­вну частину лако-фарбової продукції виготовляють у Донбасі (Луганськ, Донецьк) і Придніпров'ї (Кривий Ріг, Дніпропетровськ). Виробництво лаків і фарб є також у Києві, Харкові, Кременчуці, Львові, Бориславі, Івано-Франківську, Одесі, Сімферополі.

Більшість підприємств хімічної промисловості знаходяться у трьох районах: Придніпров'ї, Донецькому і Прикарпатті. Значна їх концентра­ція спричиняє сильне забруднення довкілля хімічними речовинами, що негативно відбивається на здоров’ї людей, які живуть в цих регіонах. Не­обхідне проведення заходів для очищення від цих забруднень, викорис­тання маловідходних і безвідходних технологій на всіх підприємствах хімічної промисловості.

У хімічній та нафтохімічній промисловості одержано приріст продукції 10,6%, у тому числі на підприємствах із виробництва агрохімічної продукції – 30,6%, мила та миючих засобів, засобів для чищення та полірування, парфумерних та косметичних засобів – 10,8%, фармацевтичної продукції – 2,3%, пластмасових виробів – 3,2%. За 8 місяців 2012р. вироблено 3,3 млн.т синтетичного аміаку, 2,0 млн.т азотних мінеральних чи хімічних добрив, 935 тис.т сірчаної кислоти, 33,7 тис.т мила і поверхнево-активних органічних препаратів та 2,2 млн. шин.

На підприємствах із виробництва іншої неметалевої мінеральної продукціїіндекс промислової продукції становив 94,9%.

Лісопромисловий комплекс (ЛПК) об'єднує підприємства, пов'яза­ні з вирощуванням і переробкою лісової сировини. Основний продукт лісу - деревина, яку використовують переважно для виробництва засо­бів виробництва (круглий ліс, пиломатеріали, фанера, деревні плити, метиловий спирт тощо) і предметів споживання (меблі, папір, оцтова кислота).

Підприємства комплексу здійснюють заготівлю деревини, її комплек­сну механічну, хімічну обробку й переробку. В її галузевій структурі ви­діляють лісозаготівельну, целюлозно-паперову, лісохімічну, гідролізну промисловість, виробництво деревно-стружкових плит, тари, а також ме­блеву промисловість.

Лісові ресурси України забезпечують потреби господарства майже на 20%, решту деревини (круглий ліс) Україна постачає переважно з пів­нічних і східних районів Росії. На райони зосередження лісових ресур­сів орієнтується лісозаготівельна промисловість. Основним споживачем ділової деревини є лісопильна промисловість, яка є базою для наступ­ної обробки деревної сировини. У тісному поєднанні з нею розвивається стандартне домобудування, виробництво меблів, фанери, деревоструж­кових плит тощо.

Структура і організація ЛПК. Основою ЛПК України є лісове госпо­дарство, яке займається вивченням, обліком, збереженням лісів, відтво­ренням та поліпшенням їхньої якості, підвищенням продуктивності.

Лісове господарство України охоплює переважно Українські Карпати, Полісся, Кримські гори, Лісостепову і частково Степову зони. Основні виробничі підприємства лісового господарства - лісгоспзаги та лісоком­бінати.

Лісова промисловість України - сукупність галузей і виробництв, підприємства яких здійснюють заготівлю, комплексну механічну, хімічну обробку та переробку деревини. У її галузевій структурі виокремлюють лісозаготівельну, деревообробну, целюлозно-паперову, лісохімічну, гід­ролізну промисловість.

Лісозаготівельна промисловістьпроводить лісосічні роботи, виво­зить і сплавляє деревину та здійснює її первинну обробку. Продукцією її є ділова деревина (використовують у лісопилянні, фанерному, тарному і целюлозному виробництві, будівництві, гірничодобувній промисловос­ті), дрова (використовують як паливо), а також сировина для лісохімічної промисловості.

Основні лісозаготівельні райони України - Українські Карпати (Іва­но-Франківська і Закарпатська обл.) і Полісся (Волинська, Житомирська, Київська, Чернігівська обл.).

Деревообробна промисловістьпереробляє деревину та виготовляє з неї широкий асортимент матеріалів, напівфабрикатів, готових виробів для населення й народного господарства.

В обробленні деревини та виробництві виробів з деревини темп росту промислової продукції становив 96,6%, у целюлозно-паперовому виробництві та поліграфічній діяльності– 99%.

Основною галуззю деревообробної промисловості України є мебле­ва, підприємства якої виробляють меблі для житлових, культурно-побу­тових, адміністративних та інших громадських приміщень. Виробництво меблів сконцентровано у Закарпатській, Івано-Франківській, Чернівець­кій областях, які виготовляють їх понад 25% від загальної кількості. В інших регіонах центрами меблевого виробництва є крупні міста.

З відходів лісової та деревообробної промисловості в Україні виро­бляють деревостружкові (ДСП) та деревоволокнисті (ДВП) плити (Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Свалява, Дрогобич, Малин, Чернігів, Ковель, Сарни та ін.).

Целюлозно-паперова промисловість об'єднує підприємства, які з рос­линної сировини виробляють папір, картон та вироби з них, штучне во­локно, фібру і напівфабрикати (деревну масу), целюлозу. Основна сирови­на галузі - деревина хвойних порід та відходи її обробки, меншою мірою - солома, костриця конопель та льону, стебла бавовнику, очерет, рогіз, ма­кулатура і ганчір'я. Продукцію целюлозно-паперової промисловості вико­ристовують майже в усіх галузях народного господарства та в побуті.

На підприємствах целюлозно-паперового виробництва та поліграфічної діяльності приріст промислової продукції становив 0,2%.

Лісохімічна промисловість охоплює пірогенетичне (суха перегонка деревини), каніфольно-терпентинне, хвойно-ефірне та дьогтекурильне виробництва. Сировиною для лісохімічної промисловості є дрова листя­них порід, з яких гідролізом одержують деревне вугілля, оцтовий поро­шок і кислоту, метиловий спирт, формалін, розчинники, флутаційні мас­ла, карбамідні смоли. Соснова живиця і пневий сосновий осмол викорис­товують для виготовлення каніфолі, скипидару та ефірної олії; дубову кору - для дубильно-екстрактного виробництва.

Гідролізна промисловістьоб'єднує підприємства, які методом гідро­лізу деревини й нехарчової рослинної сировини виробляють етиловий спирт, кормові дріжджі, глюкозу та ксиліт, органічні кислоти, лігнін то­що. Сировиною є тирса та Інші відходи деревообробної промисловості, подрібнена деревина, бавовняна та соняшникова лузга, кукурудзяні кача­ни, солома хлібних злаків, лляна костриця.

Перспективи розвитку лісового комплексу пов'язані передусім із зменшенням використання ділової деревини в окремих галузях народно­го господарства, поглибленням комплексної переробки деревини, розши­ренням використання замінників деревини. Необхідно збільшувати ви­робництво паперу, картону, деревно-стружкових плит, меблів, що матиме велике соціальне значення.

За січень–серпень п.р. реалізовано промислової продукції (товарів, послуг)на 742,5 млрд.грн., з неї продукції добувної та переробної промисловості – на 590,8 млрд.грн. У структурі реалізації більше половини загальних обсягів припадало на металургійне виробництво і виробництво готових металевих виробів, виробництво харчових продуктів, напоїв і тютюнових виробів, машинобудування та виробництво коксу і продуктів нафтоперероблення.