Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Творчість - це діяльність, внаслідок якої народ­жується щось якісно нове, що відрізняється неповторністю, ори­гінальністю і суспільно-історичною унікальністю.




Читайте также:
  1. А) формування концепції «розвиненого соціалізму» внаслідок усвідомлення нереальності побудови комунізму
  2. А) формування концепції «розвиненого соціалізму» внаслідок усвідомлення нереальності побудови комунізму
  3. Диференційно – діагностичні критерії фізіологічного афекту та афективного спалаху, що виник внаслідок фрустрації та стресу
  4. Життя та творчість набідів
  5. Загальне – це об’єктивно існуюча тотожність між предметами, речами явищами, що власвива багатьом предметам, речам і явищам у рамках конкретної якісної визначеності.
  6. Законотворчість доби Гетьманату П. Скоропадського
  7. Зони радіоактивно забруднених територій внаслідок аварій на АЕС
  8. Інфляція - це тривале і швидке знецінення грошей внаслідок надмірного зросання їх маси в обороті. Розрізняють наступні види інфляції
  9. Мотивація — це управлінська діяльність, яка забезпечує процес спонукання себе та інших працівників на дії, спрямовані на досягнення особистих цілей або цілей організації.
  10. Об'єктивні причини, внаслідок яких в Україні найближчим часом не можна очікувати швидкого підйому даного виду страхування.

Право інтелектуальної власності у зазначенні цивільно-правово­го інституту - це сукупність правових норм, що регулюють сус­пільні відносини у сфері створення, оформлення, використання й охорони результатів інтелектуальної діяльності людей.

Суб’єктивне право інтелектуальної власності - це право його суб’єкта на володіння, користування і розпорядження належним йому відповідно до закону результатом інтелектуальної діяльності.

Вид інтелектуальної власності зумовлюється видом творчої діяль­ності. Межі творчої діяльності людини практично не визначені. Не­має такої сфери людської діяльності, щоб там не можна було про­явити творчості.

Творчість - це діяльність, внаслідок якої народ­жується щось якісно нове, що відрізняється неповторністю, ори­гінальністю і суспільно-історичною унікальністю.

Творчість властива лише людині, хоча інколи й природою ство­рюються справжні шедеври, проте то не усвідомлена творчість. Творчість - складний процес, що зумовлюється індивідуальними здібностями творця, умовами, за що він творить, метою, яку він перед собою поставив, та чинниками, які важко передбачити.

Творити - в широкому значенні цього слова - означає створюва­ти щось нове, тобто таке, чого раніше взагалі не було. Однак сло­во “творчість” вживається і в іншому - спеціальному значенні. У цьому значенні творчість - це не будь-яка робота, а лише усві­домлена творча діяльність.

У спеціальній літературі до цього часу доцільну діяльність лю­дини поділяли на два види: матеріальне виробництво і духовне. У процесі матеріального виробництва виробляються знаряддя пра­ці, сировина, матеріали, готові вироби тощо. Результатом іншого виду виробництва є твори науки, літератури, мистецтва тощо. Звід­си робиться висновок, що творчість - це сфера духовного вироб­ництва, наділеного певними якостями інтелектуальної діяльності людини. Не вдаючись до глибокої дискусії з цього приводу, заува­жимо лише, що важко погодитися з тим, ніби творчість - це ви­робництво. Безумовно, якоюсь мірою це так, бо матеріальне вироб­ництво - це виробництво матеріальних цінностей, а духовне ви­робництво - це виробництво духовних цінностей. Саме у цьому криється невідповідність цих понять. На нашу думку, не можна звичайне виробництво будь-чого прирівнювати до творчого проце­су, а творчий процес називати духовним виробництвом. Навряд чи можна погодитися з тим, що будь-яке виробництво і творчість - це одне і те саме.



Звичайно, будь-якому виробництву властива творчість, але стверджувати, що виробничий і творчий процеси за своєю суттю адекватні, мало хто наважиться. Вислів “духовне виробництво” вживали, скоріше за все, в образному значенні.

Результати іншої інтелектуальної діяльності (крім науково-до­слідної) поділяються на дві основні групи. Та група результатів творчості, що охороняється авторським правом, своєї офіційної власної назви в Україні поки що не має. Це, безперечно, не може вважатися нормальним. У міжнародних угодах таку групу результа­тів називають літературною і художньою власністю[1]. Перелік результатів конкретних видів творчої діяльності, що охороняються авторським правом, наведено у ст. 8 Закону Украї­ни “Про авторське право і суміжні права” від 11 липня 2001 р.

Друга група складається із результатів науково-технічної твор­чості і відповідно називається “промислова власність”. Назва цієї групи відповідає реальному станові речей - результати промисло­вої власності дійсно використовуються у промисловості, сільському господарстві, в інших галузях господарства та суспільно корисної діяльності[2]. Результатами видів науково-технічної творчості за Паризькою конвенцією є патенти на винаходи, загальнокорисні моделі, про­мислові рисунки чи зразки, фабричні або товарні знаки, знаки об­слуговування, фірмове найменування, вказівка про місце поход­ження або найменування місця походження, а також боротьба з не­добросовісною конкуренцією.



 

Законодавство України про інтелектуальну власність надзвичай­но молоде і його становлення продовжується одночасно зі станов­ленням державності та формуванням правової держави. Якщо не було держави, то навряд чи можна говорити про право неіснуючої держави. І все ж Україна має власну історію, у тому числі й історію держави і права. У цьому контексті нас цікавить історія становлен­ня цивільного права, зокрема права про інтелектуальну власність.

Парадоксально, але в Україні ніколи не було свого завершеного цивільного законодавства (законодавства про майнові відносини між юридичними та фізичними особами, про укладення договорів, спадкування тощо). На території України у різні часи діяло законодавство тих держав, до складу яких вона, входила: Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Російської держави, Ав­стро-Угорщини. Багато чинників і найголовніший серед них - відсутність власної самостійної і незалежної держави зумовили те, що в Україні діяло польське, російське, австрійське та інше зако­нодавство, а не українське. Але категорично стверджувати, що Ук­раїна зовсім не мала цивільного законодавства, не можна.



Були правові традиції і норми звичаєвого права. Наприклад, Ли­товський Статут у трьох його редакціях є пам’яткою не лише литовського, а й українського та білоруського народів. Багато його норм своїм корінням сягали у “Руську правду” часів Київської Русі. Правові звичаї продовжували існувати в Україні навіть у той час, коли вона входила до складу Росії. Згадаймо юридичні документи України XVIII і першої половини XIX століть: “Права, по которым судится малороссийский народ” (1743), “Экстрат малороссийских прав” (1767), “Экстрат из указов, инструкций и постановлений” (1786), “Собрание прав Малороссии” (1807), “Свод местных зако­нов западных губерний” (1837).

Під час роботи кодифікаційної комісії на чолі з Ф. Давидовичем було прийнято рішення про створення окремих збірників, які б си­стематизували діючі форми кримінального і цивільного права. Це була чи не перша спроба розробити проект першого Цивільного кодексу України. “Собрание прав Малороссии” було підготовлене на основі чинних в Україні Зерцала Законів, Литовського Статуту, Права Хелмського, Магдебурзького та ін.

Цей збірник діяв в Україні до 1843 р. і в ньому в основному бу­ли викладені норми цивільного права. Проте внаслідок самодер­жавної політики царської Росії основним джерелом усіх галузей права в Україні в першій половині XIX ст. став “Свод законов Рос­сийской империи” у редакції 1842 р., десятий том якого містив норми цивільного права. Але свого власного цивільного кодексу не мала й Росія, не могла його мати й Україна.

Не мала повністю сформованого цивільного законодавства й Українська Народна Республіка. У Законі УНР “Про порядок ви­дання законів” від 8 грудня 1917 р. проголошувалось: “Усі закони і постанови, які мали силу на території Української Народної Рес­публіки до 7 жовтня 1917 p., оскільки вони не змінені і не скасо­вані Універсалами, постановами Української Центральної Ради, мають силу і надалі як закони і постанови Української Народної Республіки”. До таких належали і норми цивільного права “Своду законов Российской империи”, що поширювалися на територію України.

Авторське право з’явилося в Росії лише на початку XIX ст. у до­сить своєрідній формі - у Статуті Цензурному від 22 квітня 1828 p., в якому за автором визнавалося виключне право на відтворення своїх творів шляхом друку. Проте вже у законі від 8 січня 1830 р. право автора на створений ним твір визнається як право власності, яким можна торгувати. Твір розглядався як “майно благо набуте”, а його автору (або перекладачу) довічно надавалося виключне право видання і продажу. Зазначені права переходили до спадкоємців строком на 25 років; пізніше (1857 р.) цей строк було подовжено до 50 років. Під час чергового перевидання десятого тому Зводу за­конів Російської імперії авторське право вперше переноситься в цей том як додаток до ст. 420. У цьому додатку авторське право розглядається як право власності. Проте 20 березня 1911 р. прий­мається закон про авторське право, який досить детально регулю­вав авторські відносини. Цим законом права автора були істотно врізані.

У перші роки радянської влади було прийнято ряд нормативних актів, що регулювали авторські відносини. Лише 30 січня 1925 р. були прийняті “Основи авторського права” як загальносоюзний за­кон. Саме цим пояснюється те, що в Україні з 1925 по 1929 pp. не було прийнято загального закону про авторське право. В Україні у цей час приймалися лише нормативні акти з окремих проблем ав­торського права, зокрема постанова РНК УРСР від 8 грудня 1925 р. “Про авторський гонорар за публічне виконання драматичних і му­зичних творів”.

ЦК УРСР, прийнятий Верховною Радою УРСР 18 липня 1963 р.[3] також містить розділ IV “Авторське право”, що складається із 44 статей (ст. 472-516 ЦК УРСР). Після прийняття ЦК було прий­нято ряд нормативних актів з окремих питань, наприклад, про розмір ставок авторського гонорару за використання тих чи інших творів, про авторські договори та ін. Звичайно, до розділу IV цьо­го Кодексу було прийнято ряд змін і доповнень, але радикальним нормативним актом, що докорінно обновив авторське право, став Закон України “Про авторське право і суміжні права”, прийнятий Верховною Радою України 23 грудня 1993 р.[4] Згодом було прийня­то також ряд нормативних актів, у тому числі постанови Кабінету Міністрів України “Про мінімальні ставки авторської винагороди за використання творів літератури і мистецтва” від 18 листопада 1994 р. № 784 та “Про державну реєстрацію прав автора на твори науки, літератури і мистецтва” від 18 липня 1995 р. № 532. Верхов­на Рада України 31 травня 1995 р. прийняла Закон України “Про приєднання України до Бернської конвенції про охорону літератур­них і художніх творів (Паризького акта від 24 липня 1971 p., зміне­ного 2 жовтня 1979 р.). У зв’язку з прийняттям Закону України “Про авторське право і суміжні права” до ЦК УРСР були внесені відповідні зміни.

Отже, авторське право в Україні почало розвиватися, хоча й під впливом Москви, з 20-х років XX ст. До того часу власного ав­торського права Україна не мала. Але й авторське право, що було започатковане у 1929 p., українським вважалося формально, бо во­но було точною копією російського авторського права.

Приблизно так само розвивалось і право на винаходи, промис­лові зразки та інші результати технічної творчості. Першим актом, що встановлював загальні правила про видачу привілеїв на винахо­ди в царській Росії, був маніфест 17 червня 1812 p., опублікований під назвою “Про привілеї на різні винаходи і відкриття в художніх промислах”[5]. За цим Законом видача привілеїв мала факультатив­ний характер, і держава не зобов’язана була надавати привілей при наявності в пропозиції певних ознак. Строк привілею встановлювався за бажанням заявника, але не більше як на 10 років. У 1833 р. було зроблено спробу істотно переробити закон 1812 р. Проте за обома цими законами привілеї видавались на розсуд керівництва.

Першим царським законом про винаходи пореформеної Росії був закон від 30 березня 1870 p., що використав досвід Західної Європи, взявши за основу її законодавство. Останнім законом цар­ської Росії про патенти був закон від 20 травня 1896 р. Він дотри­мувався перевірочної системи видачі патентів, внаслідок якої пе­ревірялась наявність істотної новизни. Патент видавався на 15 ро­ків і міг переходити до інших осіб за договором або в спадщину.

Перший радянський декрет про винаходи був прийнятий 30 червня 1919 р. Цим декретом уперше запроваджувалося авторсь­ке свідоцтво замість патента, а сам винахід оголошувався надбан­ням держави[6]. Наступним етапом був Закон про патенти на вина­ходи (1924 р.)[7]. У період НЕПу радянська держава повернулась до патентів, але встановлювала примусове відчуження патенту на свою користь, якщо з патентоволодільцем не вдавалося досягти угоди. Патент видавався на 15 років. Це вже був союзний закон, що став обов’язковим для всіх республік. Власне з цього часу законодавст­во про винахідництво було тільки загальносоюзним, і Україна була позбавлена можливості мати власне законодавство про винаходи та інші результати технічної творчості[8].

Закон 1924 р. було замінено Законом від 9 квітня 1931 p., яким затверджувалось Положення про винаходи і технічні удосконалення[9].

Цим Законом знову було відновлено авторське свідоцтво, а та­кож визнано новий об’єкт правової охорони - технічні удоскона­лення. Це Положення діяло до 5 березня 1941 p., коли постановою Раднаркому СРСР було затверджено нове Положення про винаходи і технічні удосконалення[10]. Це Положення було замінено новим від 24 квітня 1959 р.[11], за яким технічні удосконалення були замінені раціоналізаторськими пропозиціями. Нарешті, згадане Положення було замінено Положенням про відкриття, винаходи і раціоналі­заторські пропозиції 1973 р.[12] Верховною Радою СРСР 31 травня 1991 р. було прийнято Закон СРСР “Про винаходи в СРСР”[13]. Цим Законом єдиним охоронним документом було визнано патент, а сам винахід - товаром з усіма наслідками, що з цього випливають.

Закон набрав чинності з 1 липня 1991 p., але через фактичний розпад СРСР він майже не діяв. Проте його позитивна роль все ж мала місце - його основні положення були сприйняті законодав­ствами колишніх республік, оскільки він мав уже деякі риси рин­кового характеру.

Отже, Україна ніколи не мала законодавства про промислову власність. Тільки після проголошення незалежності в Україні поча­лися активні кодифікаційні роботи, у тому числі й щодо законодав­ства про промислову власність. Указом Президента України від 18 вересня 1992 р. було затверджене Тимчасове положення про правову охорону об’єктів промис­лової власності та раціоналізаторських пропозицій в Україні. Од­ночасно велась розробка пакета законів про правову охорону об’єк­тів промислової власності.

Водночас Уряд України оголосив Заяву, за якою Україна визнала чинною для себе Паризьку конвенцію про охорону промислової власності, Мадридську угоду про міжнародну реєстрацію знаків та Договір про патентну кооперацію. Проте основу законодавства про промислову власність, мабуть, склав Закон України “Про основи державної політики в сфері науки і науково-технічної діяльності” від 13 грудня 1991 р. Хоча в цілому цей Закон має декларативний ха­рактер, проте він проголосив ряд принципових засад. У Законі дано визначення науково-технічної діяльності, проголошено створення ринку науково-технічної продукції, визначаються державні пріорите­ти в науково-технічній діяльності, результати науково-технічної діяльності визначаються об’єктами права власності тих, хто створив цей результат. Ці самі засади було покладено в основу Закону України “Про науково-технічну інформацію” від 25 червня 1993 р. (!) У цьому ж році було прийнято пакет законів про промислову влас­ність, серед яких закони України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”, “Про охорону прав на промислові зразки”, “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг”6 (ці закони були прийняті 15 грудня 1993 p.). Цього ж дня було прийнято Закон України “Про племінне тваринництво”. Трохи раніше був прийнятий Закон Ук­раїни “Про охорону прав на сорти рослин”. Зазначені закони скла­ли правову основу захисту прав на об’єкти промислової власності. Крім названих законодавчих актів, були прийняті й інші, в яких тією чи іншою мірою йшлося про інтелектуальну власність.

Прийняття законів України про інтелектуальну власність - це громадсько-політична подія в житті нашої держави. Незважаючи на те, що прийняті закони у ряді випадків недосконалі, суперечать один одному, часто мають місце нечіткі формулювання тощо, їхнє прийняття - явище надзвичайної ваги.

По-перше, це свідчення того, що Україна спроможна розробити і прийняти власне законодавство про інтелектуальну власність, якого вона до цього часу не мала. Не можна вважати законодавст­вом України про винаходи, раціоналізаторські пропозиції і промис­лові зразки положення, що містяться в VI розділі ЦК УРСР, оскільки норми цього розділу копіювали відповідне законодавство колишнього СРСР в узагальненому вигляді.

По-друге, законодавство про інтелектуальну власність значною мірою наближене до вимог ринкової економіки. Воно визнало ре­зультати інтелектуальної діяльності товаром, оголосило свободу в розпорядженні цими результатами на свій розсуд тощо.

По-третє, воно дає змогу Україні інтегруватися в європейську правову систему, що буде сприяти її зближенню з європейським співтовариством.

По-четверте, законодавство про інтелектуальну власність Украї­ни не відокремлене від відповідного законодавства країн СНД.

П’ятою визначальною рисою цього законодавства є те, що воно проголосило результати інтелектуальної діяльності об’єктами права інтелектуальної власності.

Незважаючи на окремі явні вади зазначеного законодавства, йо­го все ж слід оцінити позитивно. Безумовно, воно потребує подаль­шого удосконалення. У процесі застосування законодавства вияви­лися і виявляються його вразливі місця, неузгодженості тощо. Про деякі з них варто згадати.

Важливе питання, що виникає у зв’язку з проблемою становлен­ня законодавства про інтелектуальну власність України, - місце цього законодавства у новому ЦК України.

 

З 01 січня 2004 р. набрав чинності Цивільний кодекс України. ІV книгою я кого врегульовано стан Інтелектуальної власності в Україні. Згідно з ЦК України (ст. 420) до об’єктів права інтелектуальної власності, зокрема, належать: літературні та художні твори; комп’ютерні програми;

компіляції даних (бази даних);

виконання;

фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мов­лення;

наукові відкриття;

винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

компонування (топографії) інтегральних мікросхем;

раціоналізаторські пропозиції;

сорти рослин, породи тварин;

комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення;


Дата добавления: 2015-08-05; просмотров: 19; Нарушение авторских прав







lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2021 год. (0.012 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты