Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



ТЕМА 2. ІСТОРІЯ СУДОВО-ПСИХОЛОГІЧНОЇ ЕКСПЕРТИЗИ




Читайте также:
  1. Державна символіка України: історія становлення та впровадження.
  2. Завдання по темі: Історія держави та права України як наука і навчальна дисципліна
  3. ІІ.1.4.2. Історія становлення національного космічного права
  4. Історія геологічної вивченості та розвідки родовища
  5. ІСТОРІЯ ЕКОНОМІЧНИХ УЧЕНЬ ЯК НАУКА. СТАНОВЛЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ
  6. Історія ідеї прав людини. Теорія трьох поколінь прав людини
  7. Історія ідеї про правову і соціальну державу
  8. ІСТОРІЯ ОДЕСЬКОЇ ОФТАЛЬМОЛОГІЧНОЇ ШКОЛИ
  9. Історія розвитку групової соціальної роботи
  10. Історія розвитку засобів захисту інформації.

Судово-психологічна експертиза пройшла складний шлях свого становлення як самостійна наукова дисципліна. Її формування тісно пов'язане з розвитком як юриспруденції, так і психології. Щоб глибше зрозуміти історію розвитку судово-психологічної експертизи, звернемося до історії розвитку права і закону. З виникненням права, закону стали розвивати­ся сукупність поглядів, ідей, що виражають відношення людей до права, законності, правосуддя, формувалися загальнолюдські уявлення про справедливість і правомірність.

Основи теоретичного осмислення суті права і правосвідомості були закладені видатними старогрецькими філософами. Ефективність зако­ну пов'язувалася з природними (психологічними) законами поведінки людей. Глибоко психологічними були погляди Демокріта (460-370 рр. до н. е.) про сутність законослухняної поведінки, які підкреслювали, що закон спрямований проти тих, хто через моральні і розумові вади добровільно не спонукає доброчинність внутрішнім потягом.

Раціоналістичні ідеї про природу людської поведінки були висловлені Сократом (469-399 рр. до н. е.). Його ідеї про необхідність співпадання і не­віддільності один від одного справедливості, розумності і законності були надалі розвинені Плато­ном і Арістотелем.

Платон (427-347 рр. до н. е.) у своїх роботах підкреслював, що закон повинен відповідати потребам суспільства, а організація суспільства має бути здійснена відповідно до здібностей членів суспільства. Справедливість, по Платону, полягає в тому, щоб кожен стан займався своєю справою і зна­ходився в ієрархічній відповідальності, а закон, по Платону, - основний засіб вдосконалення людини. Арістотель (384-322 гт. до н. е.) писав, що люди схильні до почуттів, а закон - це збалансований розум. Ідеї Сократа, Платона і Арістотеля зробили вирішальний вплив на подальший розвиток правового світогляду, на розуміння права як мірила справедливості і рівності.

Отже, ще у самих витоків свого розвитку наукове правознавство поєднувалося з людинознавством. У епоху раннього середньовіччя ідеї Платона, Арістотеля і інших мислителів піддалися критиці. Державна регламентація охопила всю цивільну життєдіяльність членів суспільства. Правом стала іменуватися система державно-нормативних обмежень людської поведінки. В управлінні суспільством запанував принцип: "Усе, що не дозволено, - заборонено". Правові норми стали розумітися як норми заборонні, а завдання правосуддя стали трактуватися із звинувачувальним ухилом.



У епоху Просвітництва прогресивні мислителі і громадські діячі (Кант, Руссо, Вольтер, Дідро, Монтескє та ін.) формують сучасну концеп­цію лібералізму і правової держави. У цю епоху відроджується спрямованість правового світогляду на особу. Видатний юрист і мислитель Шарль Луї Монтескье (1689-1755) рахував, що позитивним людським законом є спра­ведливість, закони цього суспільства об'єктивно визначаються характерами і властивостями людей цього суспільства, а закони одного народу можуть виявитися не придатними для іншого народу.

У 1764 році вийшла невелика брошура італійського юриста Чезаре Беккариа (1738-1794) "Про злочини і покарання" (яка потім витримала понад 60 видань на багатьох мовах світу, у тому числі і на російській). Ідеї Беккариа виробили переворот в практиці карної юстиції. Він піддав переконливій критиці заплутані і надмірно складні кримінальні закони, таємне карне судочинство і невиправдану жорстокість покарань (у деяких країнах ще спалювали відьом і всюди застосовувалися жорстокі тортури). Беккариа уперше проголосив найважливіші принципи: ефективність покарання за­лежить не від його жорстокості, а від невідворотності і бис­троти виконання; людина повинна визнаватися не­винною, поки суд не ухвалить йому звинувачувальний вирок. Ідеї Беккариа отримали широке розповсюдження. Почалася широка хвиля реорганізації судочинства і тюремної політики на основі гуманістичних позицій. У ряді країн стали вводити роздільний зміст ув'язнених за ознаками статі і віку, ув'язненим стали надаватися деякі умови для праці.



Просвітницька філософія проголосила права особи, підкреслюючи, що особа несе визначену відповідальність перед державою, а держава відповідальна перед особою. Право стало трактувати­ся як усвідомлювана суспільством міра соціальної спра­ведливості, соціально допустимої свободи особи.

У 1789 році після перемоги Великої французької революції була прийнята Декларація прав людини і громадянина. У першій статті цього історичного документу було проголошено: люди народжуються і залишаються вільними і рівними в правах.

Нові правові переконання формувалися на основі просвітницької, гуманістичної філософії. Розробляючи філософські аспекти права, Гегель (1770 - 1831) проголосив: "Людина повинна знайти в праві свій розум". Прийнятий в 1791 році Засновницьким зібранням Франції Карний кодекс проголосив основні принципи сучасного кримінально-правового світогляду: злочинні лише передбачені законом діяння, покарання має бути невідворотним і співвимірним злочину. Звинувачувальна форма судочинства була замінена змагальною формою, проголошувалася презумція невинності, затверджувалася юридична рівність учасників правовідносин, вводився суд присяжних, відмінялася теорія формальних доказів, присяжні й судді отримали право приймати рішення на основі внутрішнього переконання. Обвинувачений отримав право на захист, тягар доведення покладався на обвинувачувача. Виправдальний вирок став обов’язковим при недоведеній вині.



Багато юристів почали усвідомлювати необхідність психологічних знань в судочинстві і в усій системі правової регуляції.

У той період психологія ще не сформувалася як самостійна наукова дисципліна, проте розвиток психологічних знань і прагнення ши­роко використовувати їх на практиці привели до перших спроб пошуку взаємозв’язку між психологією і юриспруденцією.

На початку XIX століття широко впроваджується в практику вчення про фізіогноміку К. Лаватера, створене у кінці XVIII століття. У своїх роботах він зробив спробу визначити психічний стан і психологічний тип людини по особливостях будови його обличчя. У той же період австрійський лікар і анатом Ф. Галль розробляв основи фенології і намагається довести, що розвиток окремих ділянок кори головного мозку людини впливає на форму його черепа і що вивчення будови че­репа людини дозволяє діагностувати здатності його особи. Незважаючи на явну наукову невідповідність, теорія Галля широко використовувалася на практиці. Родоначальник біологічного напряму в криміно­логії італійський психіатр Ч. Ломброзо (1835-1909) створив теорію типу природженого злочинця, яка нині вважається лженауковою. Проте саме Ломброзо уперше поставив питання про необхідність дослідження особи злочинця.

Революційний правовий світогляд західних юристів не міг не зіграти позитивну роль на формуванні російського судочинства.

Вже незабаром після судової реформи 1861 року юри­стами Росії було поставлено питання про психологічні дослідження в карному суді. В1874 року в Казані публікується перша монографія по судовій психо­логії - "Нариси судової психології". Її автор - психіатр А. А. Фрезі - вважав, що предмет судової психології "застосування до юридичних питань наших відомостей про нормальний і ненормальний прояв душевного життя". У 1877 році юрист Л. Е. Вла­димиров виступив із статтею "Психологічні осо­бливості злочинців за новітніми дослідженнями», в якій відмічав, що соціальні причини злочинності знаходять грунт в індивідуальних характерах, вивчення яких обов'язкове для юристів. "Чужа душа не завжди сутінки. Наукова психологія дає світло.. Людьми завжди судиться ціла людина, а не трак­тується окреме, вирване з його життя діяння", - писав Л. Е. Володимирів, що мав великий досвід робо­ти в суді присяжних. Він підкреслював, що цілям кримінального правосуддя відповідає лише медико-пси­хологічне дослідження, проводити яке повинен фахівець, підготовлений по медицині і психоло­гії. Володимирів підкреслював, що медико-психологічне дослідження повинне включати вивчення змісту психологічного життя - сфери почуттів, розумового життя, мотивів, навіюваності особи.

У кінці XIX ст. у зв'язку з розвитком експеримен­тальної психології судова психологія в Росії поступово оформляється в самостійну науку. Видний її представник Д. А. Дриль, аналізуючи загальні механізми злочинної поведінки, при­ходить до висновку, що один з цих механізмів - послаблення у злочинців здатності "владно керуватися передбаченням майбутнього". У 80-х роках XIX століття починається діяльність видатного російського юриста А. Ф. Коні, який приділяв велику увагу зв'язку карного права з психологією і на­писав ряд змістовних робіт із судовій психо­логії. Так, в роботі "Пам'ять і увага" А. Ф. Коні писав: "Судові діячі по попередньому ­дотриманню злочинів і розгляду кримінальних справ на суді повинні мати твердий грунт свідомо­го стосунки до доказів, серед яких найголовніше, а в більшості випадків і виняткове, місце займають свідчення свідків, для чого в круг викладання на юридичному факультеті мають бути введена психологія і психопатологія".

У кінці XIX ст. у зв'язку з формуванням криміна­лістики і кримінології інтенсивно формується і судова психологія.

Основоположник криміналістики Ганс Гросс в книзі "Кримінальна психологія" уперше ввів термін "судова психологія", розглядаючи її як прикладну галузь загальної психології. Гросс розділяє судову психологію на дві великі групи: суб'єктивну - під якою розуміється пси­хологічна діяльність судді;

об'єктивну - психічна діяльність учасників процесу, які дають судді матеріали для остаточних висновків і суджень, тобто для виголошення вироку. У цю ж групу Гросс вводить і психологію свідків, і пси­хологію обвинуваченого.

Отже, з середини XIX століття на основі нової правової ідеології починає створюватися нова галузь психо­лого-юридичних знань - судова психологія.

У рамках судової психології стали досліджувати­ся проблеми, пов'язані з психологією злочинної поведінки і психологією особи злочинця.

У кінці XIX - початку XX століття психологія формується в самостійну галузь наукового знання. Цьому сприяло активне впровадження експери­ментальних досліджень в психологію. Саме у цей період в західноєвропейських країнах з’являються перші судово-психологічні експертизи по кримінальних справах. Їх авторами були такі психологи, як А. Бине, В. Штерн, К. Марбе, які проводили психологічні дослідження по різних кримінальних справах. Кожне експертне ­дотримання носило не лише практичний, але і науково-практичний характер.

Наприклад, В. Штерн ввів проблему свідчень свідків в план проблем емпіричної наукової психології. Проте на шляху пошуків не вдалося уникнути і помилок. Так, В. Штерн вважав, що функ­ція слідчого повинна обмежуватися тільки з­биранням доказів, оцінка ж їх має бути передана психологові і грунтуватися виключно на даних лабораторних досліджень і знанні ме­ханізмів закономірностей психічних функцій (Штерн, 1902,1905).

Досягнення експериментальної психології по­чинають використовуватися і в Росії. У 1907 році за ініціативою В-М. Бехтерева і Д, А. Дриля був з­даний Психоневрологічний інститут, в програму якого входила і розробка курсу "Судова пси­хологія". А в 1909, року у рамках Психоневрологічного інституту був створи Кримінологію інститут. Підсумки його роботи були узагальнені в праці

B. М. Бехтерева "Об'єктивно-психологічний ме­тод в застосуванні до вивчення злочинності" [СПб, 1912], де розглядаються проблеми психологічної діагностики обвинувачених і свідків. В цей же час до питань кримінальної психології звертаються і професійні психологи - Н. Я. Грот, А. В. Завадский, А. Ф. Лазурский.

У перші роки після революції почалося широке вивчення психології різних груп злочинців, психологічних передумов злочинності, психо­логії окремих учасників судочинства, про­блем судово-психологічної експертизи, психології перевиховання правопорушників. У судовій психо­логії намітився круг основних проблем : вивчення психіки обвинувачених, свідків і інших учасників кримінального процесу, діагноста брехні та ін. У роботах цього періоду активно досліджується особа злочинця, і судова психологія стає загальновизнаною, ав­торитетною галуззю знань. Вже в 1923 році на I Усе­російському з'їзді по психоневрології працювала секція судової психології (під керівництвом криміналіста C. В. Познишева). З'їзд відмітив необхідність під­готування криміналістів-психологів, а також потреби відкриття кабінетів для кримінально-пси­хологічних досліджень. Услід за цим в багатьох містах - зокрема, в Москві, Ленінграді, Києві, Одесі, Харкові, Мінську, Баку - організовуються кримиінально-психологічні кабінети і кабінети науково-судової експертизи, у складі яких були секції криміналістичної психології, які досліджували психологію злочинця і злочини. У роботі цих кабінетів брали участь провідні психологи. Їх дослідження ставали надбанням практичних працівників правоохорони. Однак багато судово-психологічних досліджень того часу зазнавали вплив рефлексології, антропологізму та соціологізму, вульгарного матеріалізму. Дослідниками все більш усвідомлювалася необхідність комплексного, всебічного вивчення злочинності. У 1925 році в Москві було створено Державний інститут з вивчення злочинності і злочинця, який був реорганізований в 1929 р. У 1930 році відбувся I з'їзд з вивчення поведінки людини, на якому працювала секція судової психології, де були заслухані доповіді з різних направлень судової психології.

Роботи того періоду не втратили актуальності і сьогодні, вони дозволяють правильно кваліфікувати злочин, враховувати його об'єктивні і суб'єктивні моменти. Проте були допущені і великі методологічні помилки. Наприклад, С. В. Познишев в роботі «Кримінальна психологія. Злочинні типи» поділяв злочинців на два типи - екзогенних та ендогенних (зовні обумовлених і внутрішньо обумовлених), що піддавалося різкій критиці з боку психологів (Позднеев, 1929).

Російськими дослідниками активно використовується широкий зарубіжний досвід проведення судово-психологічних експертиз. Вже в 1907 році в Казані виходить книга А. М. Єлістратова та А. В. Завадського «До питання про достовірність показань свідків (досліди А. Біне і В.Штерна)», в якій аналізуються експертизи одного з родоначальників теорії впровадження психологічних експертиз в судово-слідчу практику - психолога В. Штерна. Заслугою Штерна є те, що він вперше застосував експериментально-психологічні дослідження для аналізу показань свідків. Штерн провів безліч судово-психологічних експертиз показань свідків не тільки дорослих підекспертних, але також малолітніх і неповнолітніх.

Першим значним вітчизняним дослідженням у галузі судово-психологічної експертизи була монографія А. Є.Брусилівського «Судово-психологічна експертиза. Її предмет, методика і межі», яка вийшла у світ у 1929 році в Харкові. У ній описані досліди проведення судово-психологічних експертиз у кримінальному судочинстві, особлива увага приділяється судово-психологічній експертизі показань свідків і обвинувачуваних. У цій роботі Брусиловський скрупульозно аналізує судово-психологічні експертизи проф. Штерна і психолога Варендонка, підкреслюючи значення вільної розповіді малолітнього свідка на відміну від формального допиту, а також звертає увагу на важливу значущість психологічного аналізу історії показань (динаміки показання) при експертизі свідків, особливо малолітніх і неповнолітніх. Брусиловський вказує на обов'язковий участь батьків та інших близьких дитині-свідкові людей в психологічній експертизі.

У цей період в Росії відкриваються спеціальні лабораторії і кабінети судово-психологічних експертиз, розробляються нові методики експертного дослідження, спрямовані на аналіз достовірності показань учасників кримінального процесу. А. Р. Лурія в 1928 році розробляє пов'язану моторну методику для діагностики афективних слідів. Ця методика є прообразом детектора брехні, широко застосовуваного в зарубіжній юридичній практиці (Лурія, 1928).

Однак у практиці зарубіжної та вітчизняної судово-психологічної експертизи того періоду стали спостерігатися негативні тенденції. Нерідко експерт-психолог, претендуючи на встановлення достовірності показань, брав на себе завдання визначити, наскільки правдиві чи брехливі свідчення підекспертного. На основі вільної розповіді підекспертного і його відповідей на запитання експерти-психологи робили висновки про наявність або відсутность так званих симптомів брехні, об'єктивно обумовлених тим або іншим типом особистості. Припускали, що суб'єкти, які характеризуються холодністю, похмурістю, цинічністю, готові на заздалегідь обмірковану брехню, перекручування фактів. Тому цінність свідчень таких осіб вважалася сумнівною. Недостовірними вважалися і свідчення суб'єктів, які страждають комплексом неповноцінності. Даючи відповідь на питання про достовірність показань підекспертного, експерт-психолог переступав межі своїх спеціальних знань і процесуальних повноважень і тим самим вторгався в межі компетенції слідства та суду. Причини таких помилкових поглядів були пов'язані не тільки з повальним захопленням експериментальною психологією, яке було характерним у той період. Слід зазначити, що, незважаючи на активний розвиток експериментальної психології, ще не були розроблені методологічні та методичні підходи до всебічного дослідження особистості. Крім того, в психології та юриспруденції нерідко використовуються однакові за назвою поняття - такі, наприклад, як особистість, поведінку, мотив, відповідальність, афект. Зміст цих понять різному для психологів і юристів. У той період не були розроблені юридичні та психологічні критерії цих понять і вони розглядалися як синонімічні. Це також було однією з причин розширення кордонів компетенції судово-психологічних експертиз.

Різка критика цих помилок на початку 1930-х років, а також подальший правовий волюнтаризм призвели до невиправданого припинення судово-психологічних досліджень. Чисельні лабораторії і бюро судово-психологічних експертиз припиняють своє існування, і багато відомих юристів того часу оголошують судову психологію лженаукою і підкреслюють неприпустимість використання судово-психологічної експертизи в слідстві і судочинстві.

Заборона судово-психологічних експертиз була обумовлена не тільки зазначеними вище причинами, але і політичною обстановкою в країні, що панує в той період. Порушення елементарних прав особи, за-конності стало нормою для правоохоронних органів державного апарату. У радянському правознавстві утвердилося розуміння сутності права як волі панівного класу, як знаряддя регламентації, контролю та покарання поведінки, що відхиляється.

Узагальнюючи усе вищевикладене, можна виділити наступні основні причини невиправданої заборони судово-психологічної експертизи:

- надмірне розширення кордонів її застосування;

- відсутність методологічних основ всебічного психологічного дослідження особистості;

- захоплення існуючим в той період вульгарно-матеріалістичним або вульгарно-соціологізаторським підходом до вивчення психіки людини;

- несприятлива ідеологічна і політична обстановка в країні, яка призвела до заперечення ролі особистісного чинника в судово-слідчому процесі і до наростання репресивного свавілля.

До середини 1960-х років судово-психологічна експертиза була віддана забуттю, проте багато судово-психологічні питань вирішувалося в рамках судово-психіатричної експертизи, яка активно розвивалася в 1940-і роки в нашій країні. Психіатри, проводячи експертизи, особливо у кримінальних справах неповнолітніх, намагалися вирішувати багато психологічних проблеми. Наприклад, Л. С. Юсевіч у статті «З практики експертизи достовірності свідчень неповнолітніх» скрупульозно аналізує психологічні та етичні проблеми показань неповнолітніх та малолітніх, підкркслюючи, що дитячі свідчення являють собою «складну психологічну структуру, що виникає на основі спогадів про пережите, побачене та почуте, яка формується в певних психологічних умовах, що відображає у своєму розвитку ряд впливів навколишнього середовища, видозмінюються залежно від того, хто, в яких умовах і як розпитує дитину... необхідна спільна робота експерта-психіатра і юриста над аналізом і оцінкою достовірності свідчень» (Юсевіч, 1940, с. 80).

Тенденції до демократизації суспільства, які зародилися в 1960-х роках викликали розвиток суспільних наук, активізувалися дослідження і по юридичній психології. У 1964 році вийшла Постанова ЦК КПРС «Про заходи щодо подальшого розвитку юридичної науки і поліпшенню юридичної освітив країні». На основі цієї Постанови в 1966 році в юридичних вузах країни було введено викладання загальної та судової психології. З’являється ряд досліджень з судової психології, психології допиту, виправної психології. В окремих юридичних вузах почалися досліджен ня різних проблем судової психології. Однак зв'язок психології і права здійснювався лише у сфері кримінального судочинства. В ці ж роки судово-психологічна експертиза переживає своє друге народження. Одним з перших серед тих юристів, хто визнав необхідність використання судово-психологічної експертизи у судово-слідчій у справах про злочини неповнолітніх, був Г. М. Міньковський. Незабаром судово-психологічна експертиза отримує і офіційне визнання. Так, у постанові пленуму Верховного Суду СРСР від 3 липня 1963р. «Про судову практику у справах неповнолітніх» вказувалося на доцільність проведення судово-психологічної експертизи при з'ясуванні здібності неповнолітніх повністю усвідомлювати значення своїх дій та визначенні, якою мірою вони могли керувати ними.З цієї постанови починається активне використання психологічних знань у судово-слідчій практиці. У 1977 році Всесоюзний інститут з вивчення причин і розробці міри попередження злочинності видає перший методичний посібник з судово-психологічної експертизи для службового користування. Автором посібника був М. М. Коченов. Згодом їм був написаний навчальний посібник з судово-психологічної експертизи для студентів-психологів та експертів, де чітко викладаються завдання та напрями експертних досліджень, розглядаються методологічні аспекти судово-психологічної експертизи (Коченов,1980). У 1980 році в Прокуратурі СРСР розробляється і приймається методичний лист під назвою «Призначення і проведення судово-психологічної експертизи». Проблемам судово-психологічної експертизи у кримінальних і цивільних справах присвячені багаточисельні статті та монографії як психологів, так і юристів (Мельник, Ціцарев, Яковлєв, 1987; Лисков, Курбатова, 1986; Кудрявцев, 1988, Мельник, Яровенко, 1991, Васильєв, Мамайчук, 1991, Сахнова, 1997 та ін).

У зарубіжній практиці судово-психологічна експертиза широко застосовується не тільки в кримінальному, але й у цивільних процесах. Крім того, в деяких країнах загальна психологічна характеристика особистості підекспертного (злочинця, жертви, свідка) є необхідним компонентом будь-якої судово-слідчої справи. Згідно німецькому законодавству, наприклад, при розгляді кожного випадку протиправних дій неповнолітніх повинно бути встановлено, чи може неповнолітній нести кримінальну відповідальність за свої діяння. Загальна психологічна експертиза встановлює психологічний портрет особистості підозрюваного. Такий підхід є не випадковим: він пов'язаний з особливостями розвитку судової психології в Німеччині, коли більшість досліджень було спрямовано на вивчення особистості злочинця, середовища його проживання.

Питання компетенції судово-психологічної експертизи, її співвідношення з психіатричною експертизою по приватним предметам і застосовуваним методів дослідження у різних зарубіжних країнах вирішуються по-різному. Розвиток судово-психологічної експертизи у багатьох західних країнах формувалося під впливом психоаналітичної теорії Зигмунда Фрейда. Психологи при аналізі особистості злочинця стали робити спроби проникнення у підсвідому сферу з метою розкриття глибинних особистісних утворень. Наприклад, дослідження особистості злочинців за допомогою психоаналітичних методів показало, що у більшості злочинців не розвинена психічна сфера особистості, іменована 3.Фрейдом як Суперего (Над-Я), розірвана внутрішня структура соціального самоконтролю, спостерігається дисбаланс у взаємодії гальмівних і збуджувальних процесів. Злочинна схильність розглядалася як дестабілізація его (Я) внаслідок ранньої психічної травматизації (Nye, 1958). В англомовних країнах у судовій практиці широко використовується психоаналітична експертиза. У деяких інших країнах, наприклад в Італії, в Японії, США, судова психологія і судово-психологічна експертиза традиційно орієнтовані на клінічний напрямок, особливо при аналізі афективних деліктів, де стрес розглядається як джерело девіантної поведінки. Злочинці характеризуются як аномальні особистості, які потребують лікування, що включає в себе індивідуальну та групову психотерапію (Фокс, 1980).

 


Дата добавления: 2015-08-05; просмотров: 91; Нарушение авторских прав







lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2021 год. (0.025 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты