Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Формування й розвиток Давньоруської держави




Читайте также:
  1. A.державне правління; 2) державний устрій; 3) форма держави; 4) парламентсько-президентська.
  2. А) формування концепції «розвиненого соціалізму» внаслідок усвідомлення нереальності побудови комунізму
  3. А) формування концепції «розвиненого соціалізму» внаслідок усвідомлення нереальності побудови комунізму
  4. А)розвиток приносових пазух;
  5. Аграрная политика самодержавия в первой половине XIX в.
  6. Антитерористичні дії та порядок роботи командира підрозділу, частини при організації виконання завдань щодо боротьби з незаконно створеними збройними формуваннями
  7. Апарат держави. Орган держави. Інститут держави
  8. Банківська система. Становлення та розвиток банківської системи України
  9. Буржуазна революція та творення буржуазної держави у Франції.
  10. Буржуазна революція та творення буржуазної держави у Франції. Декларація прав людини і громадянина 1789 р.

Археологічні пам'ятки (черняхівська, зарубинецька, корчуватська культури) свідчать про те, що предками українців були східні слов'яни. Східні слов'яниупродовж І тисячоліття н. е. пройшли шлях від військово-демокра­тичної організації племен до ранньофеодальної держави. На цьому шляхупростежується принаймнічотири етапи.

Наприкінці старої ери завершується епоха первісно­общинного ладу у східних слов'ян, В історії їхнього роз­витку настає етап розкладу родового ладу і зародження «військової демократії» (II ст. до н. е.- 11ст. н. е.)- У пи­семних джерелах тих часів (римські історики Пліній Стар­ший, Тацит) слов'яни згадуються під назвою «венеди». Венеди становили єдиний, стійкий і найчислепніший масив, що заселяв терени Центральної та Східної Європи. ВеІІедську єдність праслов'ян зруйнувало вторгнення германського племені готів.

Наступнийетап (ІІ-УІ ст.) характеризується як етап розквіту «військової демократії» - перехідної форми управління суспільством, що поєднувала елементи гро­мадського самоврядування та публічної влади. Східні слов'яни, які називалися актами, за свідченнями готсько­го історика Іордана і візантійського історика Прокопія Кесарійського, в IV ст. населяли територію від Дунаю до Азовського моря. Видатний український історик М. Гру-шевський вважав об'єднання антів спробою предків ук­раїнського народу створити державність з організованим військом та участю населення в політичному житті. Цієї ж думки дотримується і чимало сучасних дослідників, за­значаючи, що об'єднання антів складалося з князівств (княжінь). Навала аварів наприкінці VI ст. не зруйнувала

27основи східнослов'янської державності - князівств. Піз­ніше вони будуть названі в «Повісті минулих літ»: поля­ни, древляни, дреговичі, бужани, волиняни, уличі, тивер-ці, білі хорвати, сіверяни, радимичі, кривичі, словени, в'я­тичі. Саме на цьому етапі з'являються такі елементи державності, як територія, поділ населення за територі­альною ознакою, публічна влада з її ще недосконалим апаратом, відчужена від народу військова дружина^

У письмових джерелах VII ст. уже не трапляється назва «анти», зате дедалі частіше - «сяов "янш, «склавени», «склавши». Починається наступний етап історії східних слов'ян - етап утворення ядра давньоруської держав­ності - своєрідної федерації князівств під назвами «Русь, Руська земля» (кінець УІ-УІІЇ ст.). Слід зазначити, що в давньоруських літописах інтенсивні державотворчі процеси на наших теренах пов'язуються Із розвитком важливого адміністративно-політичного і культурного центру союзу племен полян (VI—VII ст.). Місто розташу­валося у вигідному географічному місці, де перети­налися торговельні шляхи, які вели до могутньої Візан­тійської Імперії; пізніше Київ стає центром південної час­тини східних слов'ян. Тому тут розвиток класових відно­син і становлення державності відбувалися швидше, ніж в інших слов'янських племен. У VIII ст., за умов бороть­би з кочівниками, навколо нього об"єдналися кілька сою­зів племен.



В іноземних джерелах, зокрема візантійських та араб­ських, щодо цих об"єднань, особливо племен полян і сіве­рян, вживають назву «Русь». Кожна з племінних земель була незалежним княжінням, яке сплачувало Києву дани­ну і виставляло на його вимогу свої дружини. Військова демократія переростає у військово-ісрархічпе правління, На рубежі УІП-ІХ ст. придніпровський союз союзів племен «Руська земля» об'єднував не лише регіони Київського, Переяславського, Чернігівського князівств, а, за твердженням академіка Б. Рибакова, охоплював територію близько 120 тис. кв. км і сягав на північ аж до Західної Двіни. Правила у цьому державному об'єднанні, згідно з літописом, династія Кия, представниками якої в IX ст. були Дір і Аскольд. Змістом завершального етапу формування давньоруської державності є об'єднання південного і північного ранньодержавних утворень у



Давньоруську державу з центром у Києві, На півночі також відбувалося об'єднання ільменських слов'ян (сло­вени, кривичі) й окремих неслов'янських племен (меря, весь, мурома) навколо Новгорода. Але, за літописом, ці племена не змогли самі зорганізувати державу і запросили варягів на князювання. У 882 році представник новго­родської знаті Олег, родич варязького князя Рюрика, за­хопив Київ, підступно вбив Аскольда і Діра й утвердився на Київському престолі. Цьому сприяла політична криза в київській державі внаслідок незадоволення боярства політикою і хрещенням (про що повідомляє Никонівсь-кий літопис) правлячої верхівки, в тому числі й Асколь­да. Династичний переворот спричинив об'єднання двох величезних слов'янських центрів, і ця подія традиційно вважається датою утворення однієї з найбільших країн Європи, найменованої істориками «Київська Русь».

Звичайно, Олег аж ніяк не був творцем держави для русів. Він навіть не спромігся запровадити тут республі­канську форму правління, яка існувала у Новгороді. Ки­ївська монархічна держава на той час здобула міжнарод­не визнання, утвердивши походами дружин київського князя Аскольда на Візантію (860, 863 близько, 866, 874).



Олег і його дружини фактично вступили на службу до Києва.

Процес консолідації слов'янських земель об'єктивно зумовлений низкою внутрішніх факторів: спільність те­риторії, тісні економічні зв'язки, спорідненість матеріаль­ної та духовної культури, релігії, схожість мови, традицій, суспільного, державного, військового устрою, судочин­ства, звичаєвого права. Серед зовнішніх причин об'єд­нання - головною, безперечно, була необхідність спільної боротьби проти експансії сусідніх народів.

Літописна легенда про варязьке походження династії руських князів використана в так званій норманській теорії, яка відмовляє східним слов'янам у здатності самим створити власну державу. Норманізм у XVIII ст. започат­кували німецькі вчені Г, Байєр, Г. Міллер, А. Шлецер, які працювали в Російській академії наук. Вони штучно перебільшили роль варягів у долі Русі, вважаючи норма­нів засновниками східнослов'янської державності. У XIX ст. їх підтримали М. Карамзін, С. Соловйов, М. Погодін. Нау­кову неспроможність норманізму переконливо довели

29М. Ломоносов. М. Грушевський, Б. Греков, Б. Рибаков та ін. Вітчизняний історик права М. Владимирський-Бу-данов зазначав, що прийшлі варяги-князі застали тут гото­вий державний устрій. На відміну від прибережних тери­торій Західної Європи, куди нормани прямували у вели­кій кількості, Русь не знала такої інтенсивної їх експансії. Вплив варягів на Русь не мав вирішального значення, й тому, що вони перебували на тому самому рівні розвитку, що й русичі. Норманська теорія походження Давньорусь­кої держави втратила наукове значення. Рідкісні вияви сучасного норманізму (Г. Янкун, Г\ Штокль, М. Стенбер-гер та ін.), що трапляються переважно за рубежем, віддзер­калюють суто політичні або патріотичні мотиви.

Не знайшли підтвердження також і спроби пояснити виникнення Давньоруської держави з позиції теорії пан­тюркізму. Прихильники цієї теорії вважають, що Дав­ньоруська держава була утворена Хозарським каганатом, а київські князі були, відповідно, тюркського походжен­ня. Активно відстоює хозарську гіпотезу професор Гар­вардського університету (США) О. Пріцак у своїй праці «Походження Русі» (1992 р.). Шляхом етимологічних пошуків він намагається довести ідентичність полян і хозар. Але дані археологічного вивчення Києва перекон­ливо доводять, що його матеріальна культура характери­зується слов'янською самобутністю. Речі хозарського кола складають мізерну долю відсотка від загальної кі­лькості знахідок. Відносно впливу хозарів можна зазна­чити лише той факт, що необхідність боротьби з набіга­ми хозарських племен змушувала слов'ян консолідувати свої сили й об'єднуватися навколо Києва.

Отже, виникнення Давньоруської держави з центром у Києві - закономірний результат внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов'ян.

У подальшій історії Київської Русі можна виділити три основних періоди. Період консолідації державності (кінець ІХ-Х ст.) пов'язується з князюванням Олега (882-912), Ігоря (912-945), Ольги (945-964) та Святослава (964-972). У процесі завершення політичного об'єднання Русі відбу­валось становлення феодального суспільного ладу, утво­рення апарату влади. За цей час було створено величезне господарське й політичне об'єднання.

Найбільший період розвитку держави (X - перша

ЗО

третина XII ст.) припадає на час правління Володимира Великого (980-1015) та Ярослава Мудрого (1016, 1019-1054), а також Володимира II Мономаха (1113-25) та Мстислава Великого (1125-1132). На противагу терито­ріальному зростанню попереднього періоду в цей час переважає внутрішній розвиток, зміцнення законопорядку. Характерною рисою були швидкі темпи соціально-еконо­мічного розвитку. Русь досягла значних успіхів у розвитку господарства, міст, культури.

Надзвичайно важливою подією було прийняття хри­стиянства, яке принесло нову культуру й духовність. Щоправда, на перших етапах долучення Русі до христи­янства переважали політичні розрахунки. То було праг­нення прийняти не стільки нову віру, скільки нову ефек­тивнішу політичну ідеологію. Християнство, яке з 988 р. стало державною релігією, своєю підтримкою й освячен­ням великокнязівської влади сприяло зміцненню внутріш­нього й зовнішнього становища Русі, забезпеченню їй рівноправного становища в колі християнських держав.

Утвердженню міцної централізованої держави спри­яло проведення під час правління Володимира адмініст­ративної реформи. Територія країни, що значно збіль­шилась за рахунок підкорення в'ятичів, радимичів, сусід­ніх литовських племен, була поділена на вісім волостей. На чолі кожної волості були поставлені спочатку наміс­ники, а потім сини Великого князя. Реформа Володимира ліквідувала владу місцевих князів племен, скасувала ав­тономію земель. У такий спосіб Володимир зміцнив вла­ду Києва і запобіг розвиткові відцентрових тенденцій, що підігрівалися місцевою аристократією.

Важливе значення мала й військова реформа, внаслі­док якої було створено сильне військо (що складалося з великокнязівської дружини, дружин місцевих князів, народного ополчення, найманих загонів) і споруджено фортифікаційні укріплення. Внаслідок судової реформи відбулося розмежування світських та церковних судів. Це була доба досягнення Києвом політичної могутності й стабільності, економічного та культурного розвитку.

Наступний період розпаду та занепаду державності (друга третина XII ст.- перша половина XIII ст.) харак­теризується загостренням міжусобної боротьби, поси­ленням нападів кочовиків, економічним застоєм. Сильні

31доцентрові тенденції спостерігаються під час княжіння Ярополка Володимировича (1132-1139), Всеволода Оль-говича (1139-1146), Ізяслава Мстиславича (1146-1154) та Ростислава Мстиславича (1158-1167). Занепад Києва почався з розгрому міста в 1169 р. військами володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського. Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами у 1240 р. ознаме­нувало собою завершення київського періоду в історії України. Давньоруська держава розпалася на 15 окремих земель, які не визнавали влади Києва.

Серед причин занепаду Київської Русі можна назвати

такі:

• надто великі для середньовіччя розміри держави за

відсутності захищених природних кордонів, надзвичайна родючість земель, що притягувала завойовників;

• розвиток вотчинного землеволодіння, княжі чвари

та міжусобиці;

• слабкість державного устрою, невпорядкованість права успадкування великокнязівського престолу за на­явності величезної кількості нащадків;

• перманентна зовнішня агресія кочових народів (із 1061 по 1210 половці вчинили 46 набігів на руські землі),

татаро-монгольська навала;

• неспроможність замирення з Володимиро-Суздаль-ським князівством, Польщею, Угорщиною, Литвою,


Дата добавления: 2015-08-05; просмотров: 8; Нарушение авторских прав







lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2021 год. (0.009 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты