Суспільний лад

За соціальною структурою і правовим статусом насе­лення Київської Русі поділялося на численні, строкаті групи, які ще не мали того майже замкненого характеру, що його матимуть пізніше суспільні стани. Саме ця чисельність станів приводила до того, що правові від­мінності між ними не мали жорстких меж, поступово переходячи від вищих, у привілейованих, до нижчих, з меншими правами, і, навіть, до найнижчих, що не мали жодних прав. Умовно тогочасне суспільство можна по­ділити на три великі категорії: феодали, особисто вільна верства, феодально залежне населення,

Феодали. Найвище місце в суспільній ієрархії посідали Великий князь і численні члени різних відгалужень династії Рюриковичів. Наприкінці X ст. склалися великокнязівсь-

кий домен і домени місцевих князів, які стали адміністра­тивними й господарськими центрами феодальних володінь. Феодали були пов'язані між собою системою васальних відносин. Клас бояр або «княжих мужів» складався у X-XI ст. з бояр земських (старовинного, місцевого поход­ження) і дружинників князя (вояцько-лицарських елементів, здебільшого варязького походження). Згодом різниця між ними зникає і вони складають групу бояр-землевласників. На відміну від Західної Європи, де феодальне земле­володіння узалежнювалося службою своєму сюзерену, на Русі бояри, як про це свідчить Розширена редакція Руської правди, користувалися правом спадкового воло­діння вотчинами. Боярське успадкування вотчин могло зберігатися навіть із переходом від одного князя до ін­шого. Бояри у багатьох випадках мали свої військові дружини, брали участь у князівських радах, обіймали вищі посади в князівській адміністрації. Помітне місце в панівній верхівці давньоруського суспільства X ст. посі­дали «старці». У літописних розповідях про діяння кня­зя Володимира вони згадуються поряд з боярами у якості радників. Деякі вчені (В. Мавродін, 1. Фроянов). Вважають, що «старці» - це племінна знать, що виконувала судово-адміністративні функції. Поряд із великими феодалами виростав клас дрібних феодалів, які отримували жалува­ні землі без права успадкування, дарування чи продажу. Такі тимчасові держателі земель могли жалувані або ін­ші землі викупити і в такий спосіб стати довічними влас­никами. Верства бояр не була замкненою кастою. За ви­значні заслуги перед князем (державою) до неї міг увійти представник нижчих верств чи іноземець.

На щабель нижче від бояр стояла міська знать («стар-цІ градські», «нарочиті мужі»), найвизначнішими пред­ставниками якої були великі купці («гості»), що займа­лися міжнародною торгівлею, вступали в родинні зв'яз­ки з боярами й домінували в міській політиці. Міська верхівка часто виступала союзником боярства, яке меш­кало в містах, у боротьбі проти посилення влади князя. За даних обставин, з XII ст. князі змушені були укладати «ряд» (договір) із вічем.

Із уведенням християнства на Русі почалося форму­вання духовенства, верхівку якого становили митропо­лит, єпископи, ігумени монастирів. Духовенство ділилося

33на чорне (монастирське) і біле (мирське). Значну роль відігравало чорне духовенство, серед якого було чимало вихідців із вищих верств населення. Досить часто князі й бояри ставали засновниками монастирів.

Все вільне населення Київської Русі позначалось за­гальним терміном «люди». Найчисельнішою соціальною верствою були вільні общинники (селяни), яких назива-ли смердами. Вільний селянин мав право переїжджати з місця на місце, звертатися до суду. Основним обов'язком смердів була сплата князям, боярам та іншим власникам (залежно від того, на чиїй землі посажений) данини, а також відбування військової повинності під час війни. Збір данини отримав назву «полюддя». Проте у XII ст. з'являються ознаки зростаючого поневолення селянства феодалами, що проявляється у ширшому застосуванні «уроків» (відробіток на користь власника землі), захоп­ленні феодалами общинних земель. Збільшення боярсь­ких землеволодінь призводить до виникнення численної групи смердів, які працюють на боярській землі, залиша­ючись дочасу особисто вільними. В разі смерті такого селянина і відсутності спадкоємця по чоловічій лінії (си­на), ця земля разом з усім майном поверталася феодалу.

До особисто вільної соціальної верстви також нале­жала більшість міського населення: ремісники, що поді­лялися на майстрів та підмайстрів і гуртувалися в реміс­ничі корпорації, а також дрібні торгівці, крамарі, рядове духовенство. Ремісники й торгівці несли основний тягар міських повинностей. Вони сплачували податки грішми, платили натурою (хлібом, пшоном, солодом), відробляли на будівництві й ремонті міських укріплень. Місто в цей час ще не мало свого окремого самоуправління і його людність ще не відокремилась від решти населення в замкнену суспільну групу.

Феодальпо залежне населення, за Руською правдою, становили напівзалежна та цілком залежна верстви. До першої належали рядовичі, які перебували у тимчасовій феодальній залежності на умовах «ряду» (договору). Чи­сельним різновидом рядовичів були зак}^!пи - селяни, які розорившись, брали у феодалів «купу» (позику) і за це мали працювати у їхньому господарстві. До відробітку боргу вони втрачали значну частину своєї правоздатнос­ті й опинялися в становищі, близькому до невільників.

Позикодавець мав право фізично карати закупа «за' вину». У разі неповернення купи він перетворювався на холопа.

Холопи, челядь повністю залежали від феодалів і були їхньою власністю. Вони не мали ні особистих, ні майно­вих прав. В Руській правді термін «челядин» має широке поняття і стосується різних категорій залежного насе­лення. Джерелом формування челяді на Русі був, пере­важно, полон. Соціальне становище холопа було анало­гічним рабському. За злочини холопа відповідав феодал, він же отримував винагороду («урок»), якщо хтось не­правомірно вбивав холопа. Руська правда встановлювала відповідальність за надання допомоги холопу-втікачеві та обов'язок сприяти тому, щоб його було спіймано. Дже­релами холопства були: самопродаж чи продаж батьками дітей, вступ на службу до феодала «без ряду», народ­ження від холопів, одруження з чужою рабинею, продаж боржника, який збанкрутував, безнадійна заборгованість, покарання за злочини. Проте холопи могли самі викупити себе на волю чи, як повідомляє Данило Заточник, бути звільненими феодалом за вірну службу. Холоп міг одер­жати волю також через суд.

Окремий прошарок населення, за Руською правдою, становили ізгої - люди, які вибули з однієї соціальної верстви і не потрапили до іншої. Найчастіше на ізгоїв перетворювалися смерди, які в процесі феодалізації втра­тили зв'язки з общиною, та холопи, які викупилися чи були відпущені на волю. Матеріально незабезпсченІ, вони змушені були проситися під владу пана або під патронат церкви і згодом ставали залежними від землевласників. Ізгоями могли стати й вихідці з вищих верств суспільства: збанкрутілі купці, діти священиків, які не навчилися гра­моті, князі-сироти, які втратили «причетність» до руської землі. Такі ізгої вважались вільними доти, поки не по­трапляли до когось в услужіиня,