Етапи становлення і розвитку науки

Історія зародження й розвитку науки нараховує багато століть. Ще на зорі свого розвитку людство поліпшувало умови життя за ра­хунок пізнання і незначного перетворення навколишнього світу. Сто­літтями і тисячоліттями нагромаджений і, відповідно, узагальнений досвід передавався наступним поколінням. Механізм успадкування нагромадженого досвіду поступово удосконалювався за рахунок вста­новлення певних звичаїв, традицій, писемності. Так історично ви­никла перша форма науки (наука античного світу), предметом вив­чення якої була вся природа в цілому.

Першопочатково створена антична наука ще не поділялася на окремі сфери і мала риси натурфілософії. Природа розглядалась цілісно з перевагою загального і недооцінкою конкретного. Натур­філософії властивий метод наївної діалектики і стихійного матеріа­лізму, коли геніальні здогадки переплітались з фантастичними ви­гадками про навколишній світ.

Розглянутий період розвитку науки він належить до першої фази процесу пізнання - безпосереднього спостереження. Наука антич­ного світу ще не дійшла в своєму розвитку до поділу світу на окремі більш-менш відокремлені галузі. Тільки в V ст. до н.е. із натурфіло­софської системи античної науки в самостійну галузь пізнання по­чинає виділятись математика. В середині IV ст. до н.е. потреби відліку часу, орієнтації на Землі, пояснення сезон них явищ привели до ство­рення основ астрономії. У цей період відокремлюються основи хімії, результати досліджень яких використовувались при вилученні ме­талів із руд, фарбуванні тканин та виробів із шкіри.

Перші елементи науки з'явились у стародавньому світі у зв'язку з потребами суспільства і мали суто практичний характер.

Для науки стародавнього світу (Вавилон, Єгипет, Індія, Ки­тай) характерний стихійно-емпіричний процес пізнання, при яко­му об'єднувались пізнавальні і практичні аспекти. Знання мали прак­тичну спрямованість і фактично виконували роль методичних роз­робок (правил) для конкретного виду діяльності.

У стародавній Греції в науці зароджується науковий рівень пізнання. Елліністичний період давньогрецької науки характери­зується створенням перших теоретичних систем у галузі геометрії (Евклід), механіки (Архімед), астрономії (Птоломей). Корифеї на­уки стародавньої Греції - Арістотель, Архімед та інші в своїх дослі­дженнях для опису об'єктивних закономірностей користувались аб­стракціями, заклавши основи доказу уявлення про ідеалізований матеріал, що є важливою рисою науки.

В епоху Середньовіччя великий вклад у розвиток науки внесли вчені арабського Сходу і середньої Азії: Ібн Сіна, Ібн Рушд, Біруніта інші.

В Європі в Середні віки великого поширення набуває специфіч­на форма науки - схоластика, що основну увагу надавала розробці християнської догматики, разом із тим вона внесла значний вклад у розвиток осмислення культури, в удосконалення мистецтва теоре­тичних дискусій.

У науково-філософській системі Арістотеля намітився поділ на­уки на фізику і метафізику. В подальшому поступово всередині цієї системи починають виділятися як самостійні наукові дисципліни логіка і психологія, зоологія і ботаніка, мінералогія і географія, есте­тика, етика і політика. Таким чином, почався процес диференціації (розподілу) науки і виділення самостійних за своїм предметом і ме­тодами окремихдисциплін.

З другої половини XV ст. в епоху Відродження починається пе­ріод значного розвитку природознавства як науки, початок якого (се­редина XV ст. - середина XVI ст.) характеризується нагромаджен­ням значного фактичного матеріалу про природу, отриманого екс­периментальними дослідженнями. У цей час проходить подальша диференціація науки; в університетах починають викладати основи фундаментальних наукових дисциплін - математики, хімії, фізики.

Перехід від натурфілософії до першого наукового періоду в роз­витку природознавства проходив досить довго - майже тисячу років, що пояснюється недостатнім прогресом розвитку техніки. Фундаментальні науки в той час не мали достатнього розвитку. Аж до початку XVII ст. математика являла собою науку тільки про чис­ла, скалярні величини, відносно прості геометричні фігури і вико­ристовувалась в основному в астрономії, землеробстві, торгівлі. Алгебра, тригонометрія і основи математичного синтезу тільки за­роджувались.

Другий період у розвитку природознавства, який характеризуєть­ся як революційний у науці, припадає на середину XVI ст. і до кінця XIX ст. Саме в цей період були зроблені значні відкриття в фізиці, хімії, механіці, математиці, біології, астрономії, геології. Ця епоха дала плеяду видатних учених, праці яких сильно вплинули на подаль­ший розвиток науки.

Геоцентрична система побудови світу, створена Птоломеєм у II с., заміняється геліоцентричною, винайденою М. Коперником, Г. Галілеєм. До цього періоду належить створення аналітичної геометрії Р. Декартом, логарифмів Дж. Непером, диференціального і інтеграль­ного обчислення І. Ньютоном і Г. Лейбніцем, як самостійні науки виникли хімія, ботаніка, фізіологія і геологія.

У період кінця XVII ст. І. Ньютоном був відкритий закон все­світнього тяжіння. По суті це була перша наукова революція, пов'я­зана з іменами Леонардо Да Вінчі, Г. Галілея, Й. Кеплера, М.В.Ломоносова, П. Лапласата інших видатних учених.

Слід зазначити, що в цей період поряд із спостереженнями ши­роко застосовується експеримент, котрий значно розширив пізна­вальну силу науки (Г. Галілей і Ф. Бекон є початківцями і засновни­ками сучасної експериментальної науки).

У XV-XVIII ст. наука починає перетворюватись у реальну базу світогляду. Вирішальна роль у формуванні наукового світогляду на­лежить механіці, в рамках якої здійснюється пізнання не тільки фізич­них і хімічних, а й біологічних явищ.

У середині XVI11 ст. учені висловили ідею про всезагальний взає­мозв'язок явищ і процесів, що проходять у реальному світі. Ці ідеї вперше висловив Р. Декарт, потім розвинули Ломоносов (закон кіне­матичної теорії матерії, ідея розвитку Землі), І. Кант, К. Вольф.

Промислова революція кінця XVIII ст. - початку XIX ст. - ви­нахід Д. Уаттом парової машини, яка перетворювала теплову енер­гію в механічну, стали могутнім стимулом подальшого розвитку на­уки. Фізики відкрили електричний струм і явище електромагнітної індукції (представниками науки були А. Вольт, В. Петров, Г. Деві, А. Ампер, М . Фарадей та інші), успішно розроблялась хвильова тео­рія світла (Т. Юнг, О. Френель). До того часу належить також фор­мування біології як науки про закони життя і розвитку живих організмів, порівняльної анатомії, морфології, палеонтології. Нагро­мадження фундаментальних результатів з питань дослідження живої і неживої природи сприяло створенню умов для великих відкриттів XIX століття, які, в свою чергу, стимулювали швидкий розвиток усіх природничих наук. Це закон збереження і перетворення енергії, відкритий Й.Р. Майєром, Г. Гельмгольцем, Дж. Джоулем, який є основним законом природознавства, що виражає єдність всіх фізич­них форм руху матерії; це клітинна теорія, розроблена!. Шванном і М. Шлейденом, які довели єдність всіх складних організмів; це ево­люційне вчення Ч. Дарвіна, який доказав єдність видів рослин і тва­рин, їх природне походження і розвиток.

Такий великий стрибок у розвитку науки сприяв подальшому процесу її диференціації.

Великим науковим досягненням XIX ст. є відкриття Д. Менде­лєєвим періодичного закону хімічних елементів, який і довів на­ явність внутрішнього зв'язку між речовинами. Величезне значення мали відкриття неевклідової геометрії (М. Лобачевський) і законів електромагнітного поля (Дж. Максвелл), електромагнітних хвиль і тиску світла. Ці відкриття були принциповими для природознавства і викликали в ньому глибокі зрушення.

Революційні процеси в науці, що пройшли в XVI -XIX століттях, привели до корінної зміни поглядів на навколишній світ. Перший етап революції (середина XVIІ - кінець XVIII ст.) дозволив виявити, що за видимістю явищ існує дійсність, яку наука має вивчати. Саме з цього часу природознавство практично стає наукою, опирається на поняття і пояснення цих спостережень. Революційна ідея розвитку і всезагального зв'язку природи характеризує другий етап революції в науці (кінець XVIII ст. - кінець XIX ст.).

Наприкінці XIX ст. - на початку XX ст. революція в природо­знавстві вступила в нову, специфічну стадію, фізика переступила поріг мікросвіту, був відкритий електрон, закладені основи кванто­вої механіки (М.Планк, 1900 р.). Було встановлено, що закони мікросвіту істотно відрізняються від законів класичної механіки, а в природі взагалі немає «останніх» будь-яких малих величин.

Електрон, так само невичерпаний, як і атом, природа безкінеч­на.

У XX ст. розвиток науки в усьому світі характеризується досить високими темпами. На основі досягнень математики, фізики, хімії, біології та інших наук одержали розвиток молекулярна біологія, ге­нетика, хімічна фізика, кібернетика, біокібернетика, біоніка тощо.

У середині XX ст. розпочалася науково-технічна революція, яка являє собою корінне, якісне перетворення продуктивних сил. У цей період провідну роль посідає наука щодо техніки і виробництва. На основі багатьох наукових результатів упроваджено ряд технічних рішень.

Нині наука розвивається в трьох напрямах: мікросвіт - вирішення проблеми на рівні елементарних частин і атомних структур; ме­гасвіт - вивчення Всесвіту, починаючи з сонячної системи до сфер позагалактичного простору; макросвіт - вивчення функцій вищих структур живої матерії.

Наприкінці XX ст. - на початку XXI ст. для науки властиві такі особливості:

- Диференціація і інтеграція науки. Це складний діалектичний процес, характерний для всього процесу розвитку науки. Диферен­ціація науки є об'єктивною, оскільки через кожних 5-10 років подвою­ються наукові дисципліни. Диференціація знань обумовлена прак­тично невичерпним об'єктом пізнання, потребами практики і роз­витку самої науки.

Також об'єктивна інтеграція науки, що відображає взаємозв'я­зок і взаємообумовленість наукових знань, посилене проникнення одних наук в інші. Диференціація і інтеграція науки чітко просте­жується на процесі переходу сучасної науки від предметної до про­блемної орієнтації при вирішенні великих комплексних теоретичних і практичних питань. З одного боку, проходить процес диференці­ації наук (виділення нових наук), а з іншого - їх інтеграція, що доз­воляє комплексно вирішувати проблеми. Так, проблема охорони природи розв'язується об'єднаними зусиллями технічних наук, біо­логії, наук про Землю, медицини, економіки, менеджменту, матема­тики та інших.

- Прискорений розвиток природознавчих наук. Природознавчі науки, вивчаючи базові структури природи, закономірності їх взає­модії та управління, є фундаментом науки в цілому і повинні розви­ватися випереджаючими темпами. Тільки на основі випереджаючих фундаментальних досліджень і винаходів у природознавстві при­кладні науки і техніка зможуть успішно вирішувати проблеми, які виникають у зв'язку з розвитком прогресу виробництва. Як приклад може бути клонування живих організмів вищого класу.

- Математизація наук. Математика є мозком науки і душею тех­ніки. Математизація науки сприяє використанню ПЕОМ, посилен­ню зв'язку між наукою, технікою і виробництвом. Математика підви­щує вимоги до корисності поставлених завдань, підвищує рівень уза­гальнень, ефективності пояснюючих і прогнозованих функцій науки.

Сучасний період розвитку науки характеризується груповим лідерством, комплексністю наукових досліджень, вирішенням гло­бальних проблем. Глобальними проблемами є: вивчення Космосу, економічні проблеми, проблеми здоров'я людей, тривалість життя тощо, у вирішенні яких повинні брати участь всі науки без винятку: природничо-математичні, і гуманітарні, і технічні.

- Посилення зв'язку науки, техніки і виробництва. На сучасно­му етапі наука є продуктивною силою суспільства, що проявляється в глибоких змінах у взаємозв'язках науки і виробництва. Слід відміти­ти, що нові види виробництва і технологічні процеси спочатку за­роджуються в надрах науки, науково-дослідних інститутах. Розви­ток атомної енергетики, отримання надтвердих матеріалів, роботи­зація, створення штучного інтелекту - все це ілюструє наведене вище. Йде процес зменшення терміну між науковим відкриттям і впрова­дженням його у виробництво. Раніше від відкриття або винаходу про­ ходили сотні і десятки років. Так, відкриття фотографії пройшло цей шлях більш ніж у сто років, телефон і електромотор - приблизно за 60 років, радіолокатор - за 15, ядерний реактор -з а 10, транзистор - за 5 років. Потрібно зазначити, що при цьому проходить не тільки прискорення реалізації отриманих результатів, але кожен раз це при­скорення приводить до нових якісних характеристик, до оновлення параметрів, вигляду і можливостей технічних засобів.

Важливим є і те, що на виробництві успішно розвиваються нау­кові дослідження, збільшується мережа наукових закладів, створю­ються наукові технополюси. Наука є суспільною за своїм походжен­ням, розвитком і використанням. Усі наукові відкриття це всезагальна праця, на кожний момент часу наука виступає як сумарне виражен­ня людського успіху в пізнанні світу.

Основні сучасні тенденції розвитку науки полягають у переході від їх диференціації до їх інтеграції, перехід від координації наук до їх субординації і від одноаспектності наук до розгляду їх у комплексі. Саме ця тенденція проявилася в створенні міждисциплінарних галу­зей знань, які цементують собою фундаментальні науки; у взаємодії між різними науками, які вивчають один і той же об'єкт одночасно з різних боків; у посиленні цієї взаємодії аж до комплексного вивчен­ня об'єкта системою наук. Нині ця тенденція характерна для об'єктів, які мають глобальний характер.

3. Поняття, цілі і функції науки

Наука - це сфера безперервного розвитку людської діяльності, основною ознакою і головною функцією якої є відкриття, вивчення й теоретична систематизація об'єктивних законів про об'єктивну дійсність з метою їх практичного застосування.

Наука має велике значення в розвитку людського суспільства. Вона проникає як у матеріальні, так і в духовні сфери діяльності людини.

У літературі є ряд тлумачень поняття «наука». Одні з них визна­чають науку як суму знань, досягнутих людством, інші - як вид людської діяльності, спрямованої на розширення пізнання людиною законів природи і розвитку суспільства. Але найбільш загальним виз­наченням можна вважати таке: наука - сфера людської діяльності, функції якої - розробка і теоретична систематизація об'єктивних знань про дійсність. Безпосередня мета науки - опис, пояснення і передбачення процесів, явищ дійсності, які є предметом її вивчен­ня, на основі відкриття наукою законів.

Науку можна розглядати в різних вимірах:

- як специфічну форму суспільної свідомості, основу якої скла­дає система знань;

- як процес пізнання закономірностей об'єктивного світу;

- як певний вид суспільного поділу праці;

- як важливий чинник суспільного розвитку і як процес вироб­ництва нових знань і їх використання.

Поняття «наука» включає в себе як діяльність, спрямовану на здо­буття нових знань, так і результат цієї діяльності - суму здобутих знань, що є основою наукового розуміння світу. Термін «наука» зас­тосовується для назви окремих галузей наукового знання.

Наука - це динамічний розвиток системи знань про об'єктивні закони природи, суспільства і мислення, отриманих і перетворених у безпосередню продуктивну силу суспільства в результаті спеціаль­ної діяльності людей.

Використання знань у практичній діяльності передбачає на­явність певної групи правил, які регламентують як саме, в яких ситу­аціях, за допомогою яких засобів і для досягнення якої мети можуть застосовуватись ті чи інші знання. Тому наука систематизує об'єк­тивні знання про дійсність.

Отже, основною метою науки є опис, пояснення і передбачення процесів та явищ об'єктивної дійсності, які є предметом її вивчення, з метою використання їх у практичній діяльності людства.

Отже, основним змістом науки є:

- теорія як система знань, яка виступає у формі суспільної свідо­мості і досягнень інтелекту людини;

- суспільна роль у практичному використанні рекомендацій у виробництві як основи розвитку суспільства.

Наука в сучасних умовах виконує ряд конкретних функцій:

· пізнавальну - задоволення потреб людей у пізнанні законів при­роди, суспільства і мислення;

· культурно-виховну - розвиток культури, гуманізація вихован­ня і формування інтелекту людини;

· практично-діючу - удосконалення виробництва і системи сус­пільних відносин.

Сукупність окремих, конкретних функцій науки формують ос­новну її функцію - розвиток системи знань, які сприяють створен­ню раціональних суспільних відносин і використанню продуктивних сил в інтересах усіх членів суспільства.

Наукове пояснення явищ природи і суспільства зафіксоване лю­диною і отримання нових знань, використання їх у практичному ос воєнні світу і є предметом науки: пов'язані між собою форми розвит­ку матерії або особливості їх відображення у свідомості людини.

Наука передбачає створення єдиної, логічно чіткої системи знань про той чи інший бік навколишнього світу, зведений в одну систему.

Основною ознакою і головною функцією науки є пізнання об'єк­тивного світу. Наука створена для безпосереднього виявлення сут­тєвих сторін усіх явиш природи, суспільства і мислення.

Мета науки - пізнання законів розвитку природи і суспільства, їх вплив на природу на базі використання знань з метою отримання корисних для суспільства результатів. Поки відповідні закони не відкриті, людина може тільки описувати явища, збирати, система­тизувати факти, але вона нічого не може пояснити і передбачити.

Перед наукою ставляться такі завдання:

- збір і узагальнення фактів (констатація);

- пояснення зовнішніх взаємозв'язків явищ (інтерпретація);

- пояснення суті фізичних явищ, їх внутрішніх взаємозв'язків і протиріч (побудови моделей);

- прогнозування процесів і явищ;

- встановлення можливих форм і напрямів практичного вико­ристання отриманих знань.

Наука як специфічна діяльність характеризується рядом ознак:

- наявністю систематизованих знань (наукових ідей, теорій, кон­цепцій, законів, закономірностей, принципів, гіпотез, понять, фактів);

- наявністю наукової проблеми, об'єкта й предмета дослідження;

- практичною значущістю як явища (процесу), що визначаєть­ся, так і знань про нього.