Принципи формування системи українознавчих/культурологічних знань

Навчальний курс „Українознавство ” передбачає засвоєння низки термінів, що характеризують сучасний стан українського суспільства, яке прагне набути рис громадянського суспільства. Це – громадянське виховання, громадянська культура, громадянська позиція, національне виховання, інтеркультурне виховання, національна свідомість та самосвідомість особистості, національна ідея, національна ідентифікація, толерантність тощо. Переважна більшість цих понять формуються в процесі вивчення змістової лінії „Україна - Культура”, оскільки за своїм змістом вони цілком співпадають із її завданнями.

Національне виховання – це формування й самовиховання гармонійно розвиненої, високоосвіченої, соціально активної й національно свідомої людини, залучення її до глибинних пластів національної культури й духовності.

Інтеркультурне виховання – це прилучення до різноманітних культур, виховання поваги до представників усіх культур, не зважаючи на расове або етнічне походження, сприйняття взаємозв’язку та взаємовпливу загальнолюдського та національного компонентів культури в широкому значенні.

Національна свідомість та самосвідомість особистості – це усвідомлення себе часткою своєї національної (етнічної) спільноти та оцінка себе як носія національних (етнічних) цінностей, що склалися у процесі тривалого історичного розвитку національної спільноти.

Національна ідентифікація – усвідомлення людиною належності до свого етносу, нації, своєї близькості, спорідненості з нею.

Толерантність – терпляче ставлення до інших, чужих думок, вірувань, політичних уподобань та позицій.

Головною метою змістової лінії „Україна - Культура” є полікультурне виховання – процес цілеспрямованої соціалізації людини, що передбачає оволодіння особистістю системою національних і загальнолюдських цінностей, комунікативних умінь, що дозволяють здійснювати міжкультурну взаємодію і виявляти розуміння інших культур. Полікультурне виховання здійснюється на рівні засвоєння взірців і цінностей національної і світової культури, а також через активну соціальну взаємодію з представниками різних культур при збереженні власної культурної ідентичності.

Проблеми полікультурної освіти є актуальними в середовищі учених, культурних діячів, в системі освіти, політики. Сучасні педагогічні реалії вимагають враховувати в освіті етнокультурний фактор, а також створювати умови для пізнання і розуміння культур інших народів, виховувати толерантність до інших етносів, конфесій, рас.

Як підкреслює Л.М.Масол, завданням полікультурної освіти є:

глибоке і всебічне оволодіння культурою власного народу, що є необхідною умовою інтеграції в інші культури;

формування уявлень про розмаїття культур у світі, виховання позитивного ставлення до культурних розбіжностей, що забезпечує прогрес людства і умови для самореалізації особистості;

розвиток умінь та навичок щодо продуктивної взаємодії з носіями різних культур;

виховання в дусі миру, толерантності, гуманного міжнаціонального спілкування.

Зазначимо, що склад населення України – поліетнічний: на її теренах живуть представники 130 національностей (за переписом 2001 року українці складають 78% населення). Однак особливість реальної етнополітичної ситуації в тому, що в країні існує стереотип подвійної ідентичності. Тобто національна належність особи не завжди збігається з її мовною поведінкою та культурними орієнтаціями. Тому важливим завданням для всіх етнічних спільнот України є формування цілісного поліетнічного і полікультурного простору нації.

Значення полікультуної освіти як транслятора духовних цінностей різних народів полягає у тому, що завдяки їй з'являються певні соціальні системи і норми спільної діяльності народів на певній території.

Засвоєння етнокультурного досвіду має сприяти усвідомленню того, що рідна культура є однією з форм культурного розмаїття світової спільноти, частиною досягнень цілісного світу. При вивченні вітчизняної культури ведеться ознайомлення із власною історією, мистецтвом, традиціями в контексті культурного розвитку країни та світу. Це дає можливість більш чітко визначити роль і місце рідної культури в загально цивілізаційному процесі, не допустити самоізоляції етносу, забезпечити єдиний культурний і освітній простір і розширити соціальну мобільність особистості. Разом з тим під час вивчення етнічної/національної культури важливо ознайомитись з полікультурними рисами, притаманними тим чи іншим культурним цінностям.

Формування системи українознавчих/культурологічних знань грунтується на емпіричних фактах, уявленнях, елементарних поняттях, які опосередковано відображають закони і закономірності природи, суспільства, культури та місце в ній людини.

Методологічний підхід враховує загальні принципи дослідження проблеми – принцип науковості, систематичності, послідовності, доступності, наочності, історизму.

Необхідним є також застосування особливих, специфічних принципів, які відображають специфіку системи культурологічного знання – цілісність, конгруентність, гармонізація, інтегративність, варіативність, діалогічність, естетизація.

Цілісність – єдність навчання, виховання і розвитку особистості;

конгруентність – відповідність освітньої моделі і моделі культури;

гармонізація – поєднання загальнолюдського, національного і регіонального в культурі й освіті;

інтегративність – полікультурність у вихованні, навчанні й розвитку особистості;

варіативність – поглиблення диференціації й індивідуалізації змісту і технологій навчання;

діалогічність – втілення ідеї діалогу культур;

естетизація – взаємодія системи освіти із соціокультурним середовищем.

Ці принципи пов’язані з відомими принципами природовідповідності і культурвідповідності освіти, які розкривають зміст відношення „людина в культурі” – „культура в людині”.

Досягнення взаємозв’язку культурних цінностей і компетентностей відбувається на підставі розуміння діалогу „минуле – сучасне”, „національне – загальнолюдське”, „суспільне – особистісне”. Цьому сприяє використання нетрадиційних принципів – народоналежності, етнічності, краєзнавчого.

Сучасні навчальні програми містять не лише навчальну інформацію, але й компоненти комунікативних, творчо-діяльнісних і самоосвітніх практичних завдань. Важливим елементом у формуванні комунікативних компетентностей є впровадження інтерактивних технологій: кросворди, ребуси, вікторини, елементи театрального дійства, інсценізація уривків з літературних творів.

Для розвитку самоосвітніх компетентностей пропонують різні види пошукової діяльності: започаткувати ведення словника; записати найдавніші зразки українського фольклору; зібрати матеріали для шкільного музею.

Для формування творчо-діяльнісних компетентностей передбачається організація проектної діяльності: збирання творів місцевого народного мистецтва, знайомство з творчістю місцевих митців (художників, поетів, композиторів, музикантів тощо); екскурсії до музеїв, походи по культурним місцям рідного краю. Результатом проектної діяльності може бути презентація збірки аудіоматеріалів, фотовиставка та інше.