Методологія вивчення української культури

Що стосується української культури в системі українознавства, то методологічною основою її вивчення, на думку сучасних дослідників, є історичний підхід, запропонований М.Грушевським та іншими вченими-дослідниками, які зазначають, що ознаки цивілізації на терені Праукраїни знаходимо ще за 40-30 тисяч років до нашої ери.

Духовні і культурні здобутки українського етносу зростали від покоління до покоління, формуючи його психологію, світогляд, спосіб життя та національну ментальність. Як відомо, культура виникла на ранніх стадіях розвитку суспільства і нерозривно пов’язана з його історією. Можна з упевненістю сказати, що українська культура – одна з найдавніших європейських культур, яка творилася і розвивається упродовж тисячоліть.

Коріння української культури є оригінальним синтезом автохтонних (місцевих) попередніх культур і зовнішніх культурних взаємовпливів. Автохтонними джерелами української культури вважають трипільську культуру V-III тис. до н.е. і кімерійсько-скіфо-сарматський культурний сплав II-I тис. до н.е. Початок нашої ери ознаменувався культурою Антського царства (відомого під назвою черняхівської археологічної культури), яке Михайло Грушевський вважав першим державним об’єднанням українців-русів. Твір, що став відомим у нас нещодавно під назвою „Велес книга” і вирізняється етично-філософськими категоріями та музикальністю на основі світосприйняття, дослідники вважають продуктом цієї епохи. Наступний розвиток української культури дає нам можливість виділити два повноцінні типи:

перший – культура Княжої Русі (середньовіччя);

другий – ренесансно-бароковий (козацький).

Вершинами світової культури є літописи: “Літопис Аскольда”, “Повість врем’яних літ”, “Іпатіївський”, “Самовидця” та ін. Викликає захоплення різноманітна діяльність князя Ярослава Мудрого, від створення вершини києво-руської архітектури – храму європейського значення Святої Софії в Києві до його освітньої діяльності (школи, бібліотеки тощо); князя Володимира Мономаха, який залишив нам свої „Поученія”, наповнені цінностями добра, любові, працелюбства, поваги до старших тощо. Літописні свідчення про княжих музик і співців існують упродовж ХІ-ХVІІ століть. („Повість врем’яних літ”, „Радзивилівський літопис”). Києворуську культурну традицію зберегло Галицько-Волинське князівство, а на центрально-південноукраїнських землях почало зростати нове культурне явище – козацтво, що закорінене в дохристиянський період (згадаймо тут князів Ігоря і Святослава та їхні походи на Візантію). Цей унікальний феномен як соціальна і державно-політична сила сягнув європейських вершин, викликавши до себе інтерес наприкінці ХV ст. і в ХVI ст. У ХVII ст. козацтво стає найвпливовішою культуротворчою силою. Тут розвивалася освіта та мистецтво, ренесансно-бароковий тип української культури. Саме тоді з’явилася перша в світі демократично-республіканська Конституція 1710 р. Пилипа Орлика, філософсько-етична система, – „філософія серця” Григорія Сковороди.

Із завершенням розвитку козацької України в усіх галузях творчості виявив себе новий стиль класичності. Це Артем Ведель, Дмитро Бортнянський, Максим Березовський – представники української духовної музики; Левко Боровиковський, Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Микола Гоголь творили у Петербурзі, але вони не переставали бути українськими митцями. В ХІХ ст. українська культура заявляє про свою європейськість в особах Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Миколи Костомарова, Михайла Драгоманова, Івана Котляревського, Пантелеймона Куліша, композиторів Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича, Кирила Стеценка, театральних діячів Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського, Марії Заньковецької і багатьох інших. Це століття закінчується фундаментальною працею Михайла Грушевського „Історія України-Руси”, правдивою оцінкою всіх попередніх історичних та суспільних явищ.

ХХ ст. – найтрагічніше в долі української нації та її культури. У 20-х - 30-х роках творили визначні авангардисти – серед них літератори Павло Тичина, Микола Хвильовий, Максим Рильський, митці Лесь Курбас, Гнат Хоткевич, Михайло Бойчук тощо. Цей феномен Василь Симоненко назвав „цвинтарем розстріляних ілюзій”. Зовсім недавно ми відкрили для себе поетичну, пісенну, політично-публіцистичну творчість січових стрільців, українців в еміграції, дисидентів-шістдесятників Василя Стуса, Івана Світличного та інших. А ще пригадаємо творчість Олександра Довженка (фільми “Земля”, “Звенигора” тощо); Сергія Параджанова (“Тіні забутих предків”); Івана Миколайчука (“Пропала грамота”, “Вавилон ХХ”); Юрія Іллєнка (“Білий птах з чорною ознакою”), які подарували світові „поетичне кіно”, письменників Івана Дзюбу, Євгена Сверстюка, Миколу Руденка, Григора Тютюнника, Івана Драча, Петра Кононенка, Дмитра Павличка, Ліну Костенко – майстрів українського слова, згадаймо живописців Івана Гончара, Аллу Горську, Катерину Білокур, Марію Приймаченко, визначних композиторів Володимира Івасюка, Івана Карабиця, братів Майбород, голоси оперних співаків Євгенії Мірошниченко, Діани Петриненко, Анатолія Солов’яненка, Ніни Матвієнко, тріо „Золоті ключі”, розвивається молода українська естрада, гідними представниками якої є Тарас Петриненко, Олександр Пономарьов, Ірина Шинкарук, Жанна Боднарук.

Разом з цим у процесі викладання змістової лінії „Культура” в межах навчальної дисципліни „Я і Україна” (3 – 4 кл.) необхідно враховувати сучасні методологічні підходи, на яких грунтується логіка змістової лінії та й загальна логіка курсу „Громадянська освіта” у початковій школі: культурологічний, аксіологічний, особистісний, компетентнісний.

Культурологічний підхід дозволяє інтерпретувати культуру не тільки як результат цивілізаційного розвитку людства, але людину – як творця культури.

Аксіологічний підхід дозволяє сформувати таке мислення, що не лише раціонально осмислює інформацію, а насамперед пізнає культуру через особистісні духовні смисли за допомогою художньо-образного осмислення й розуміння, розвиваючи інтуїцію, асоціативність мислення.

Особистісний підхід передбачає діалогічний зміст освіти, що у даному разі співпадає із діалогічною сутністю культури як соціального явища. Насамперед художньо-мистецький зміст культури сприяє формуванню евристичного мислення, а також усвідомленню власної причетності до художніх традицій свого народу.

Компетентнісний підхід зумовлює необхідність модернізації усіх компонентів змісту освіти – мети, завдань, технологій, оцінювання досягнень. Такий підхід переносить акценти із засвоєння інформації на формування комплексу загальнокультурних компетентностей, тобто розвиток „авторської здатності” – спроможності виступити ініціатором того чи іншого культурно-мистецького проекту, задуму і втілити його у власній творчій діяльності.

Отже, кінцевим результатом вивчення змістової лінії „Україна - Культура” повинна стати система культурних цінностей і компетентностей.