Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Тема 2. Міжнародні відносини та світова політика до ХХ століття.




Читайте также:
  1. Антицерковна політика влади в Україні.
  2. Валютна політика і контроль
  3. Відносини власності.
  4. Відповідно до чинних законів міжнародного ринку країни спеціалізуються на тому виробництві, національні вартості продукту якого нижчі за міжнародні.
  5. Внутрішня політика князів Київської Русі.
  6. Внутрішня та зовнішня політика лівобережних гетьманів доби «Руїни».
  7. Внутрішня та зовнішня політика правобережних гетьманів доби "Руїни".
  8. Встановлення радянської влади в Україні. Політика «військового комунізму» та її наслідки.
  9. Гетьманат П.Скоропадського і його політика.
  10. Готувати пропозиції щодо відрядження представників служби реклами на міжнародні ярмарки та виставки, симпозіуми, семінари й конгреси з метою вивчення досвіду рекламної роботи.

1. Зародження і розвиток локальних систем міжнародних відносин у Стародавньому світі.

2. Еволюція міжнародних відносин у Середньовіччя.

3. Великі географічні відкриття.

4. Початок формування глобальної системи міжнародних відносин.

 

Глобальна система міжнародних відносин склалася за історичними параметрами зовсім недавно – наприкінці ХІХ чи в першій половині ХХ століття. До цього періоду, впродовж тисячоліть, серед великих систем міжнародних відносин переважали окремі регіональні системи. Перші міжнародні відносини мали вигляд силової або ненасильницької взаємодії між племенами: у ті найдавніші часи відносини мали характер саме “міжнародних”, оскільки етнічні групи вже існували, а держави – ні. Коли приблизно в кінці IV тисячоліття до н.е. в Єгипті і Південній Месопотамії виникли перші держави, на міжнародній арені з’являється той суб’єкт, який згодом стане основним і навіть на деякий час своєю діяльністю майже ототожнить поняття “міжнародних” і “міждержавних” відносин. Однак складання систем міждержавних відносин у Стародавньому світі відбувалося дуже повільно, оскільки повільно виникали і розвивалися держави, до речі, зазвичай, на великій відстані одна від одної. Легше було сформувати відповідну систему в рамках одного народу на порівняно невеликій території (наприклад, шумерські міста-держави на ранньому етапі, а значно пізніше – система китайських царств), ніж надати їй справді регіонального масштабу з включенням до неї держав, створених іншими народами. Крім того, в той період велика кількість народів залишалася поза державним устроєм, тобто навіть ті стійкі регіональні системи міжнародних відносин, що були в решті решт утворені, обов’язково містили “недержавні” відносини із сусідніми кочовими народами, які часто мали вирішальний вплив на стабільність даної системи.

Зрештою, коли зв’язки між державами і народами на території певного великого регіону стали достатньо міцними, себто починаючи з першого тисячоліття до н.е., у Стародавньому світі з’явився феномен “світових імперій”. Вони час від часу виникали на теренах Близького Сходу і Середземномор’я і отримали свою умовну назву від того, що охоплювали більшу частину населеного світу, що була відома тогочасній людині – уродженцю даного регіону. Перша з них була Ассирійська (VIІІ –VIІ ст. до н.е.), потім Перська (VI – IV ст. до н.е.), далі – імперія Олександра Великого (Македонського) Фактично будь-яка зі “світових імперій” являла собою насильницьким чином об’єднаний набір дуже різних за багатьма показниками (раса, мова, рівень розвитку) племен і держав, а недосконалість тодішніх засобів пересування і передачі інформації змушувала центр залишати районам імперії велику кількість повноважень, іноді зберігаючи внутрішні кордони. Це дозволяє констатувати, що деяким чином імперія сама ставала специфічної системою міжнародних відносин, однак, на відміну від попередніх контактів тих самих народів і держав, не анархічною, а впорядкованою, де існували більш-менш чіткі правила взаємодії. Період “світових імперій” сприяв зближенню етносів, інтеграції культур, релігій, наукових здобутків і, природно, військових, економічних і політичних досягнень різних народів, що волею долі опинилися в межах однієї держави. Саме тоді відбувається перша і небезуспішна спроба поєднати східну і західну культури та моделі розвитку (імперія Олександра Македонського, Римська імперія). Розпадаючись, “світові імперії” залишали після себе сформовану систему справжніх міжнародних відносин у тому чи іншому регіоні (система близькосхідних держав після Ассирійської імперії, система елліністичних держав після імперії Олександра, система “варварських” королівств після падіння Західної Римської імперії). Паралельно з ними в інших регіонах планети існували не менш великі за розміром і навіть більші за чисельністю населення імперії, які в решті решт теж сприяли зближенню місцевих народів і теж насильницьким шляхом – Китайська імперія, імперії Маур’їв і Гуптів на території Індії. В епоху Стародавнього світу відбуваються перші спроби кодифікувати відносини між народами і державами (“закони Ману” в Індії тощо), налагоджується стабільний економічній обмін між державами, іноді навіть дуже віддаленими одна від одної (караванний шлях з Близького Сходу до Китаю через Середню Азію – “Великий шовковий шлях”), а також обмін дипломатичними місіями. Останні мали нерегулярний характер, зазвичай посольство відряджалося при виникненні такої потреби, однак вже тоді з’явились деякі правила дипломатичного етикету.





У Середньовіччя, після періоду Великого переселення народів (перше тисячоліття нової ери), коли маси людей хаотично переміщувалися по Євразійському материку, стираючи держави і народи та утворюючи нові, системи міжнародних відносин залишались роздробленими і доволі замкненими. Однак саме тоді на перший план виступають релігійно-ідеологічні зв’язки, що певною мірою об’єднують великі території в ментально-культурному сенсі на релігійному ґрунті. Контакти між цими великими релігійно-культурними, а відповідно й економіко-політичними просторами (оскільки спільність у менталітеті накладає свій відбиток і на форму державного устрою, і на модель господарювання), носили переважно ворожий характер. Війни під релігійними гаслами набувають великого поширення (арабські та османські завоювання, походи еміра Тимура, хрестові походи, Реконкіста в Іспанії, утворення мусульманських держав в Індії тощо). Хоча також існували величезні імперії, які створювалися не на релігійній основі (Монгольська імперія Чингіз-хана та його нащадків, XIII ст.). Проте навіть умови військового протиборства забезпечували зближення народів, збільшення торгівельних і культурних контактів, появу деякої взаємозалежності між різними, порівняно віддаленими один від іншого регіонами. Ланцюговий зв’язок між регіональними системами Євразії підкреслює, наприклад, той трагічний факт, що у середині XIV ст. нищівна епідемія чуми (“чорна смерть”), яка почалась у Китаї, охопила не лише Середню Азію та Близький Схід, але і Західну, а потім і Східну Європу.



Відкриттю нових земель та залученню їх до вже існуючих міжрегіональних зв’язків сприяв розвиток морського флоту. Цей процес багатократно посилився в XV-XVIII століттях, коли завдяки океанським переходам західноєвропейських мореплавців були відкриті нові землі Африки, Азії, Америки, Австралії та Океанії. Період Великих географічних відкриттів подарував нову, планетарну карту світу, розширив географічні уявлення європейців майже до сучасного рівня, сприяв розселенню європейців в різних куточках земної кулі, розповсюдженню їхніх цінностей, економічних і політичних здобутків. Разом з тим відбувався процес завоювання, винищення, грабунку, перетворення на рабів місцевого населення. Західноєвропейські країни перетворились на метрополії, а підкорені ними території – на їхні колонії. Капіталістичний розвиток європейських країн вимагав від них постійно збільшувати свої колонії задля отримання нових ринків збуту товарів власного виробництва, сировинних ресурсів і дешевої робочої сили. Старі колоніальні імперії (Португальська, Іспанська, Голландська) зазнавали значних втрат і майже руйнувалися, інші, навпаки, укріплювалися. Найбільшими заокеанськими імперіями у XIX ст. стали Британська і Французька. Однак протягом цього періоду існували і величезні континентальні імперії: Турецька (Османська), Індійська (Великих Моголів), Китайська (Цин), які до XIX ст. занепали, і, найбільша і наймогутніша, Російська. Побудова колоніальних імперій була однією з основних тенденцій у світовій політиці протягом більш ніж 4 століть – аж до початку ХХ ст. Однак у той же час заокеанська колоніальна політика створила унікальний симбіоз рас, народів, культур, релігій у Новому світі, де люди згодом стали себе ототожнювати з місцевою територією і боротися за незалежність. Результатом такої боротьби і стала поява нових держав – Сполучених Штатів Америки, що звільнились від Англії, та низки держав Латинської Америки, що звільнились від Іспанії (Мексика, Аргентина, Венесуела тощо) та Португалії (Бразилія). Вони істотним чином змінили розклад сил у світі в XIX – XX століттях.

Завдяки заокеанським завоюванням Європа стала найважливішим континентом світу. Саме тут відбулося становлення нової системи міжнародних відносин за активної участі національних держав (Вестфальська система, з 1648 р.). Міжнародні відносини в Європі у другій половині XVII – XVIII ст. характеризують як “систему європейської рівноваги”, оскільки провідні держави постійно утворювали коаліції задля недопущення надмірного посилення однієї з них. Росія, яка з початку XVIII ст. перетворилась на провідну державу континенту з найміцнішою сухопутною армією в світі, змусила європейські країни інтегрувати її до цієї системи, однак вони так і не визнали її по-справжньому європейським гравцем.

Значними потрясіннями для системи взаємозв’язків європейських країн були міцні буржуазні революції в Нідерландах (XVI ст.) та Англії (XVII ст.), які вивели на авансцену світової політики ці держави. Нідерландам (Голландії) не вдалося протриматися в якості великої держави довше за століття; Англія навпаки після періоду деякого спаду відродила свою могутність і навіть посилила її, домінуючи на морях і океанах протягом XVIII – XIX ст. Однак найзначнішим потрясінням стала Велика Французька буржуазна революція (з 1789 р.) та період Наполеонівських війн після неї. Французька імперія Наполеона Бонапарта охоплювала майже весь континент, однак при спробі завоювання Росії (1812 р.) Наполеон був вщент розгромлений; багатополярність у Європі реставрована. У другій половині XIX ст. європейським країнам довелось визнати фактичну рівноправність з ними на світовому рівні США, які з 1880-х рр. посіли перше місце у світі за рівнем економічного розвитку. Разом з тим, і в цьому столітті процес утворення національних держав у Європі активно продовжувався: на початку 70-х рр. через зовнішні війни та об’єднання дрібних країн з німецьким та італійським населенням з’явились нові держави Німеччина та Італія. Німецька імперія швидко стала наймогутнішою країною Європи. Завдяки підтримці з боку Росії здобули незалежність від турок народи Балканського півострова (поява Греції, Румунії, Сербії, Чорногорії, Болгарії).

Підбиваючи деякі підсумки історичного розвитку міжнародних відносин до ХХ століття, потрібно виділити наступне. По-перше, тривалий час міжнародні відносини носили характер міжплемінних відносин, і навіть з виникненням держави плем’я чи група племен, племінний союз, залишаються одними з найважливіших акторів на міжнародній арені. Однак про існування систем міжнародних відносин у той період навряд чи можливо казати. По-друге, тенденції розвитку людства призвели до розвитку і розширення державотворчих процесів у різних місцях світу, внаслідок чого держава поступово заміщає плем’я як головного суб’єкта міжнародних відносин. Незважаючи на те, що вже на племінний етап міжнародних відносин припадає формування звичаїв так званого права народів, або, надалі, міжнародного права, а також зачатків дипломатії та стратегії, усе це може отримати належні умови розвитку і сягнути свого апогею тільки за умов домінування державного суб’єкту міжнародних відносин. Саме в державах з’являються відповідні професійні служби, що виробляють і реалізовують її зовнішньополітичний курс. Держави настільки міцно закріплюються в людському суспільстві, що час від часу виникає певна проблема, чи можна відносини між ними йменувати міжнародними: адже численні приклади свідчать, що на одному історичному етапі у одного народу могло бути кілька державних утворень, які часто знаходились між собою в конфліктній взаємодії. По-третє, саме міждержавні контакти дозволяли формувати стійкі міжнародні системи на субрегіональному і регіональному рівні. По-четверте, дані системи мали тенденцію до розширення, вступаючи в контакти з іншими великими регіональними системами. По-п’яте, зазначений процес знаходився у прямо пропорційній залежності від науково-технічного прогресу, який дозволяв швидше і якісніше проводити ці контакти. Відповідно активізація науково-технічної думки значно сприяла інтенсифікації зближення різних регіонів планети. По-шосте, Великі географічні відкриття та капіталістичний розвиток утворили стабільний набір зв’язків між регіонами світу і призвели до поділу планети між провідними державами, переважно європейськими. Вони сформували європоцентричну модель міжнародного порядку – вперше в історії на глобальному рівні. Наприкінці XIX ст. фактично існувала глобальна багатополярна система міжнародних відносин, де головними полюсами сили були Німеччина, Велика Британія, Франція, Австро-Угорщина, Росія, США та Японія (“світовий концерт націй”).

 

Міжнародні відносини в Давньому Світі

Кінець IV тис. до н.е. ознаменувався новим етапом в історії людства – появою держав. Історія ранніх держав з кінця IV тис. до н.е. приблизно до середини I тис. н.е. має назву історії Стародавнього світу. В історії давніх держав простежуються два основних варіанти розвитку – давньосхідний і античний. Сучасні країни Сходу: Єгипет, Ірак, Індія, Китай – по праву вважаються колискою сучасної цивілізації, оскільки саме на території Близького і Далекого Сходу, а також у Південній Азії, зазвичай поблизу великих водних артерій, в епоху бронзи зародилися перші держави в історії людства. Для них було властиве “патріархальне рабство” – досить слабке спочатку, яке, однак, з часом набувало все більше жорстких рис. При тому студентам слід запам’ятати, що на Сході рабство ніколи не сягало тих розмірів, і ніколи не характеризувалося таким антигуманним ставленням до рабів, як в античному світі (Греції та Римі).

Першими державами були так звані номи – об’єднання кількох територіальних общин з центром у великому за уявленнями тих часів місті. Місцем їхнього формування стали басейни великих річок Ніла в Єгипті, Тигра і Євфрата – в сучасному Іраку (даний регіон отримав назву Месопотамія, тобто Межиріччя, Дворіччя). Інтеграція номів призвела до появи царств Верхній і Нижній Єгипет, а після їх насильницького об’єднання фараоном (царем) Міна у XXX ст. до н.е. – першої великої централізованої держави Стародавнього Єгипту. При вивченні Давнього Єгипту студенти повинні зосередитися на характерних рисах єгипетського суспільства, державного механізму, релігії тогочасних єгиптян (звернути увагу на спробу релігійної реформи фараона Ехнатона у першій половині XIV ст. до н.е.), культурних і наукових досягненнях, а також зовнішній політиці, особливо на розширенні впливу Давньоєгипетської держави за часів фараонів Тутмоса ІІІ і Рамзеса ІІ. При цьому необхідно пом’ятати, що, попри тривалі періоди великої військової могутності, Єгипет неодноразово ставав жертвою зовнішніх загарбників. В решті решт, загальна криза єгипетської держави, її розкол (в XI ст. до н.е.) призвели до поглинання Єгипту завойовниками.

Дещо інакше склалася доля перших номів у Месопотамії. Шумерська цивілізація, на відміну від єгипетськой, не призвела до появи спільної для всіх шумерів міцної країни. Однак за часів правління Саргона Давнього (2316-2261 рр. до н.е.), царя міста Аккад, розрізнені, ворогуючі між собою шумерські міста-держави Лагаш, Ур, Урук, Умма, Ларса та ін. були об’єднані в єдину досить велику державу. Останнє піднесення шумерської Південної Месопотамії відбулося під час так званої третьої династії Ура (XXII-XXI ст. до н.е.), яка позбулася влади внаслідок нападу кочових аморейських племін, заселивших Дворіччя.

На початку другого тисячоліття до до н.е. в Месопотамії виділяються дві держави, які тривалий час так чи інакше впливатимуть на долю регіону – Вавілон на півдні та Ассирія на півночі. На короткий термін вони були об’єднані під владою вавілонського царя Хаммурапі (1792-1750 рр. до н.е.), залишившего між іншім пам’ять про себе і як про одного з перших у світовій історії законодавців, завдяки зберігшимся на кам’яній стелі своїм законам.

Великих успіхів у військовій сфері досягла Ассирія. Її підйом, розпочатий у правління Тиглатпаласара І (1115-1077 рр. до н.е.), тимчасово перерваний боротьбою з арамейськими племінами, досяг апогею під час правління Тиглатпаласара ІІІ (745-727 рр. до н.е.) та його преємників, коли внаслідок винятково жорстоких завойовницьких походів Ассирія перетворилася на величезну імперію від іранського нагір’я аж до Єгипту включно. Однак після смерті царя Ашшурбанапала (669-631/29 рр. до н.е.) імперія розпадається, і сама Ассирія потрапляє під владу іноземних завойовників.

Найбільшою державою Близького Сходу стародавніх часів стала Перська імперія династії Ахеменідів. Такою її зробили завоювання Кіра ІІ, Камбіза, Дарія І (др. пол. VI – початок V ст. до н.е.). Перси багато зробили для вдосконалення системи правління, однак і ця імперія виявилася нестабільною. У другій половині IV ст. до н.е. вона вже була вкрай ослаблена військовими невдачами, повстаннями підкорених народів, боротьбою за престол і вплив у Перській державі з боку різних її центрів сили, що стало причиною її порівняно легкого захоплення армією Олександра Македонського протягом 334-329 рр. до н.е. Після смерті Олександра його імперія теж не уникла розпаду. Проте, починаючи з II ст. до н.е., відбувається нове об’єднання більшості країн Близького і Середнього Сходу у велику імперію зусиллями царів Парфії, яка з перемінним успіхом вела виснажливі війни з Римом за домінування в Месопотамії та Арменії. У III ст. н.е. Парфія поступається місцем новій могутній державі – Сасанідському Ірану, який загалом успадкував її територію та зовнішню політику.

Студентам необхідно також знати історію країн Східного Середземномор’я: Фінікії, Ізраїльсько-Іудейського царства, географічні відкриття фінікійських мореплавців, досягнення фінікійців у сфері торгівлі, культурно-релігійні здобутки населення цього регіону.

Перша цивілізація на території Індії (так звана хараппська, за місцем розташування в Хараппа і Мохенджо-Даро) з’явилась у III тис. до н.е. в долині р. Інд, але проіснувала лише приблизно до початку XVIII ст. до н.е. На початку І тис. до н.е. власну цивілізацію, яка стала основою індійського суспільства на тисячоліття вперед, започаткували індоарійські племіна, що заселили Індію. Студентам слід пом’ятати, що в давню епоху Індія не була єдиною централізованою державою, хоча на її території існували дуже великі за розміром країни – Магадха за часів династії Нандів; імперія Маур’єв, яка в правління Ашоки (268-231 рр. до н.е.) охоплювала майже весь півострів Індостан за винятком півдня; імперія Гуптів (кін. III – сер. VI ст. н.е.). Разом з типовою для Сходу деспотичною формою правління, в Індії існували й держави з республіканським устроєм, хоча і незначні за розміром. Студентам треба звернути увагу на особливості суспільного життя Індії, зафіксовані в “Законах Ману”, існуванні варн (брахмани, кшатрії, вайшьї, шудри) і каст, а також на релігійні течії Стародавньої Індії.

Китайська цивілізація виникла дещо пізніше, ніж єгипетська, шумерська і навіть хараппська – прблизно на межі III-II тис. до н.е. в басейні р. Хуанхе. Тривалий час інтеграційні процеси в Китаю були досить слабкими; незважаючи на тимчасове піднесення певних державних об’єднань (Шан, Західне Чжоу), єдиної країни не існувало. Натомість була велика кількість (до 200) незалежних та напівзалежних країн, які безперервно ворогували між собою: епоха «царств, що воюють». Першим імператором єдиного Китаю вважається Цинь Ши-хуан-ді (221-210 рр. до н.е.), правитель царства Цинь, який підкорив більшу частину Китаю. Перше об’єднання виявилося нетривалим і після смерті Цинь Ши-хуана його імперія фактично припинила існування під впливом селянських повстань та сепаратизму місцевих можновладців. Однак у 202 р. до н.е. єдину державу вдалося реставрувати новій династії Хань, засновником якої був Лю Бан, простий селянин. Студенти мають ознайомитися з основними напрямками внутрішней і зовнішней політики цієї династії, знати причини і характер народних рухів, таких, як повстання “червонобрових” та “жовтих пов’язок”. Велику увагу треба приділити вивченню внеску Китаю у світову науку і культуру.

 


Дата добавления: 2015-08-05; просмотров: 109; Нарушение авторских прав







lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2021 год. (0.021 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты