Міжнародні відносини у ХIХ ст.

Наприкінці XVIII – у ХІХ ст. свого апогею сягає розвиток класичного капіталізму. Велика Французька революція знаменує собою початок інтенсивного розвитку капіталістичних відносин по всій Європі, а отже і світу, оскільки саме європейські держави грають провідну роль у тогочасній системі міжнародних відносин. Починаючи з кінця XVIII ст. відбувається активне проникнення європейців у найвіддаленіші райони планети, утворення гігантських колоніальних імперій. Завдяки цьому процесові, який забрав життя десятків мільйонів жителів підкорених колоніальними державами територій, на земній кулі поступово сформувалася взаємозалежна економічна система, загальнопланетарна система міжнародних відносин, відбулося взаємопроникнення культур. Зростання економіки, науково-технічний прогрес (“промисловий переворот”), який протягом ХІХ ст. розвивався скоріше, ніж будь-коли до того, в решті решт сприяли підвищенню рівня життя у більшості європейських країн і частині країн американського континенту. Однак студентам не слід забувати, що все відбувалося на тлі величезних жертв, які несли підкорені народи.

Велика Французька буржуазна революція, викликана надзвичайним незадоволенням “третього стану” Франції (близько 98 % населення) внутрішнею політикою французького абсолютизму, почалась у 1789 р. штурмом королівської в’язниці – Бастилії. В своєм розвитку революція пройшла через кілька етапів, найбільш важливими з яких були жирондистський і якобінський (на чолі з Ж.-П. Маратом, М. Робесп’єром, Ж. Дантоном). Саме тоді були здобуті основні досягнення революції. Революція, покінчивши з феодальними порядками і церковним впливом, викликала запеклий опір з боку дворян, священників і частини селян, особливо на північному заході Франції (Вандея та Бретань). Внутрішня боротьба між революційними партіями теж набула дуже запеклого характеру. У громадянську війну у Франції спробували активно втрутитись європейські монархічні країни, але всі їх спроби наштовхнулись на опір революційної армії. Відбивши атаки інтервентів, французи самі перенесли військові дії на їх територію. Під час цих подій на перший план вийшов генерал революційної армії Наполеон Бонапарт. В решті решт, він здійснив державний переврот, оголосивши себе спочатку первшим консулом Франції, а потім і імператором. Франція за часів імперії Наполеона підкорила майже всі континентальні держави Європи, зберігши формальну незалежність частини з них. Проте в Іспанії вони зіткнулись із загальнонародною партизанською війною (герилья), яку так і не змогли подолати. У 1812 р. Наполеон здійснив спробу підкорити Росію, але його величезна загальноєвропейська армія була знищена народним опором і російською армією, очолюваною М. Кутузовим. Після цього розгрому Наполеон вже не міг оправитись; протягом 1813-14 рр. об’єднані армії Росії, Прусії, Австрії, Англії, Швеції остаточно розбили армію Наполеона, взяли Париж, а його самого змусили зректися престолу, реставрувавши королівську династію Бурбонів, яку скинула революція. У 1815 р. Наполеон зробив спробу повернутися (“сто днів”), але був знов розбитий англо-пруськими військами при Ватерлоо і зісланий на острів св. Олени.

Віденський конгрес між державами-переможцями (1814-15 рр.) створив “Священий союз” для боротьби з революційним рухом у Європі, закріпив панівне становище Великобританії на морях і Російської імперії на європейському континенті. Однак Віденська система не змогла ні попередити появу нових держав (Греції, Бельгії), ні запобігти “революціонизації” європейської політики, де боротьба народних мас за національну незалежність і соціально-економічні права є одним з найважливіших політичних чинників (у Франції успішні революції сталися у 1830 і 1848 р., в Італії у першій половині XIX ст. поширювався рух карбонаріїв, в Англії – рух чартистів, у 1848 р. відбулися революції у більшості країн Західної Європи, хоча їхні досягнення були не завжди великими). На тлі подальшої капіталізації європейських держав кріпосницька Росія, домінуючи політично, дедалі більше відставала у своєму економічному розвитку, який став головною причиною поразки Росії у Кримській війні (1853-56 рр.) від коаліції Франції, Англії, Туреччини. Наслідком цього стало скасування кріпацтва в Росії (1861 р.) та буржуазні реформи царя Олександра II.

Після поразки Росії домінування в Європі на короткий час перейшло до Франції. Однак тоді ж розпочався підйом німецького Пруського королівства. Під керівництвом канцлера О. Бісмарка Прусія після перемоги над Австрією (1866 р.) об’єднала спочатку північні німецькі держави, а потім, після повної перемоги над Францією (1870-71 рр.), – і південні (за винятком власне Австрійської імперії, яка під тиском угорського населення перетворилась у 1867 р. на Австро-Угорську). Бісмарку вдалося створити нову велику європейську імперію – Німецьку (1870-1918); її бурхливий розвиток забезпечив їй, випереджаючи Англію, перше місце у Європі і друге у світі за економічними показниками. Паралельно з об’єднанням німецьких земель, у 1860-х рр. проходило об’єднання італійських, ініціатором чого був П’ємонт (Сардинське королівство), а найзначнішу роль в цьому процесі зіграв Дж. Гарібальді. З кінця 70-х рр. боротьба за вплив у Європі та за володіння заокеанськими колоніями провокує формування воєнно-політичних коаліцій великих держав Європи – спочатку німецько-австро-італійської (Троїстий союз), потім – франко-російської (основа майбутньої Антанти), до якої на початку XX ст. приєдналась Англія.

Наполеонівські війни, послабивши стару колоніальну державу Іспанію, надали змогу її латиноамериканським володінням боротися за незалежність. Боротьба, очолювана С. Боліваром, Х. Сан-Мартіном, А. Сукре, тривала у 1810-1826 рр. і закінчилась перемогою прихильників незалежності, появою нових країн – Мексики, Великої Колумбії, Болівії, Перу, Аргентини тощо. Надалі внаслідок внутрішньої боротьби кількість латиноамериканських держав значно збільшилась. Мирним шляхом від влади Португалії звільнилась Бразилія, яка оголосила себе імперією. На відміну від іспанських колоній, де рабство було ліквідовано доволі швидко після здобуття незалежності, в Бразилії рабство існувало аж до 80-х рр. XIX ст.

США протягом XIX ст. значно збільшили свою територію придбанням володінь Франції, Іспанії, Росії у Північній Америці, а також шляхом військової агресії проти Мексики. У середині століття США контролювали землі від Атлантичного до Тихого океану. Так звана “доктрина Монро” з головним принципом “Америка для американців” чітко висувала претензії США на гегемонію в обох Америках. До того ж, США перетворились на одну з найпотужніших в економічному сенсі держав світу. Важливу роль в цьому відіграла кровопролитна Громадянська війна 1861-65 рр. між північними і південними штатами, під час якої президент США А. Лінкольн оголосив про ліквідацію рабства. Перемога північних, промислово розвинених штатів не лише зберігла територіальну єдність США, але й призвела до їх активного капіталістичного розвитку. Наприкінці XIX ст. США посіли перше місце у світі за обсягом промислового виробництва; крім того, їх населення швидко зростало завдяки масовій еміграції з європейських і частково азійських країн. Разом з тим, слід пом’ятати, що з початку свого існування і до XX ст. уряд США проводив фактичний геноцид тубільного індійського населення, а також (особливо з кінця XIX ст.) політику активної експансії стосовно країн Латинської Америки.

Антиосманська боротьба народів Балкан у XIX ст. спиралась головним чином на підтримку Російської імперії. У 1858 р. з’явилась нова держава Румунія (з колишніх князівств Молдавії та Валахії). Після перемоги Росії у війні з Туреччиною (1877-78 рр.) повну незалежність здобули Сербія і Чорногорія, фактичну незалежність – Болгарія. Однак згодом Болгарія стала орієнтуватись на країни Троїстого союзу.

Студентам слід вивчити колоніальний розподіл світу наприкінці XIX ст., приділити особливу увагу боротьбі народів Азії та Африки за незалежність (Яванське повстання 1825-30 рр., Сипайське повстання в Індії 1857-59 рр., війни проти Афганистану, Судану, Єгипту, Абіссінії, “опіумні війни” проти Китаю та ін.).