Стародавня Греція та Рим.

Роль Давньої Греції та Риму в історії людства неможливо переоцінити. Саме тоді були закладені підвали європейської цивілізації, отримані неперевершені досягнення у мистецтві, зроблений вагомий внесок у наукову скарбницю людства. Проте, студентам слід пом’ятати, що суспільне життя античних держав мало дуже суперечливий характер; незважаючи на численні здобутки у сфері демократизації, громадянських прав тощо, вони часто-густо зверталися до диктаторських форм правління, а рабство в них сягає свого апогею, приймаючи найжорстокіши форми.

В історії Давньої Греції (її самоназва – Еллада) зазвичай виділяють п’ять періодів. На першому з них, егейському або крито-мікенському (III-II тис. до н.е.), починається формування перших державних утворень на грецький території, відбувається нашестя племін ахейців, створення високорозвиненої критської та ахейської культури, яка загинула під час навали дорійців. Передполісний період (XI-IX ст. до н.е.) характеризується розповсюдженням заліза на території Греції, реставрацією частини інститутів племінного строю, властивого дорійцям; рятуючись від дорійської небезпеки, греки-ахейці заселяють узбережжя Малої Азії. Ці два перші періоди історії Греції за браком писемних джерел досліджені порівняно слабо. Саме тому передполісний період часто йменують “темними віками”.

Для архаїчного періоду (VIII-VI ст. до н.е.) властивим є формування полісів (міст-держав з навколишнею територією, зазвичай невеликою), розвиток ремесла, торгівлі, культури; поява законодавства Солона в Афінах і Лікурга у Спарті, які заклали підвалини піднесення даних полісів, дуже різних за багатьма аспектами внутрішнего устрою. Афіни, позбувшись тиранії, перетворились на демократичний поліс з розвиненою економікою та культурою. Спарта, навпаки, спрямувала всі зусилля державного аппарату на виховання зі своїх громадян ідеальних воїнів, переклавши роботи з ведення господарства на рабів-ілотів (етнічних греків, тоді як в інших грецьких полісах рабами ставали так звані “варвари”, тобто негреки).

На класичний період (V-IV ст. до н.е.) припадає розквіт полісного устрою, вершини здобутків давніх греків у мистецтві. Однак у той самий час Греція зазнала одного з найважчих випробувань за свою історію: нападу з боку могутньої Перської держави. Греко-перські війни тривали майже півстоліття (490-449 рр. до н.е.) з перемінним успіхом, однак грекам, завдяки перш за все Мільтіаду, Фемістоклу, Кімону, не лише вдалося зберегти власну незалежність, а і визволити з-під перського панування грецькі міста Малої Азії, правда, на короткий термін. Боротьба Спарти, Афін і Фів за гегемонію в Греції послабила самі грецькі поліси. Особливо виснажливою була Пелопонеська війна (431-404 рр. до н.е.) між Афінами (1-й Афінський морський союз) і Спартою (Пелопонеський союз), яка закінчилася повною перемогою спартанців; у 371-362 рр. до н.е. відбувається тимчасовий підйом Фів. На цьому тлі починається стримке піднесеня Македонії після масштабних реформ царя Філіппа ІІ. Спроба грецьких полісів протистояти македонській експансії завершилася розгромом македонцями грецького війська при Херонеє (338 р. до н.е.) і підкоренням Греції. Син Філіппа ІІ Олександр Великий (Македонський) на чолі об’єднаного греко-македонського війська завоював величезні території на Сході.

Завоюваннями Олександра Македонського починається елліністичний період (друга половина IV – середина І ст. до н.е.), для якого характерний сімбіоз несхожих між собою культур: греків з одного боку і народів Близького Сходу – з іншого. Цей процес, почавшись ще за життя Олександра, продовжувався і після його смерті, коли імперія в ході війн була поділена між його колишніми полководцями. Низка греко-варварських елліністичних держав у Східному Середземномор’ї, як і власне грецькі поліси та Македонія, припинили своє незалежне існування під тиском римської військової машини. Македонія й Епір були завойовані римлянами в 168 р. до н.е., у 146 р. до н.е. сталося остаточне підкорення грецьких земель Римом, а останнє елліністичне царство – Єгипет – було приєднане до Римської держави в 30 р. до н.е., що вважається кінцем епохи еллінізму.

Римська історія нараховує три основні періоди: царський (753-509 рр. до н.е.) – від приблизної дати заснування Рима, що фігурує в давньоримських джерелах до вигнання останнього царя (лат. rex) етруської династії Тарквінія Гордого; республіканський (509-27 рр. до н.е.) – від встановлення Республіки (перші консули Брут і Коллатин) до захоплення влади Октавіаном; імператорський (27 р. до н.е. – 476 р. н.е.) – від початку одноосібного правління Октавіана Августа до узурпації влади Одоакром, в межах цього періоду виокремлюють принципат (з часів правління Августа) і домінат (з часів правління імператора Діоклетіана (284-305 рр.)).

За легендою, Рим був заснований братами Ромулом і Ремом. Населення раннього Риму складалося з патріціїв – нащадків «батьків-засновників» міста, і плебеїв – переселенців з інших місць Італії та їхніх нащадків. Боротьба плебеїв за свої громадянські права виявилася тривалою, однак закінчилася успіхом за часів Республіки. Консолідувавши сили всередині країни, Римська республіка активізувала експансію стосовно сусідніх італійських земель і протягом V-III ст. до н.е. підкорила Апеннинський півострів. Дуже важкою для римлян виявилася боротьба з Карфагеном за панування у Західному Середземномор’ї: Перша (264-241 рр. до н.е.), Друга (218-201 рр. до н.е.) і Третя Пуничеські війни (149-146 рр. до н.е.). Після остаточної перемоги над Карфагеном римські легіони підкорили Східне Середземномор’я; на Сході їх просування було призупинено лише Парфією.

У I ст. до н.е. Римська республіка, незважаючи на продовження активної завойовницької політики, знаходилась у перманентному кризовому стані. Країну роздирали внутрішні суперечності; з величезними складнощами було придушене повстання рабів на чолі зі Спартаком (73-71 рр. до н.е.). Боротьба найуспішніших полководців і державних діячів за владу, загострюючи весь цей комплекс суперечностей, спровокувала кілька громадянських війн. Довічними диктаторами ставали Люцій Корнелій Сулла (82-79 рр. до н.е.), Гай Юлій Цезар (45-44 рр. до н.е.). Але лише спадкоємцеві Цезаря Октавіану Августу вдалося остаточно закріпитися у влади. Він фактично став першим правителем Римської імперії. Максимального розширення імперія сягає у правління імператора Траяна (98-117 рр. н.е.). II ст. н.е. назвуть “золотим віком” імперії. Однак з часом могутня країна починає входити в кризу. Всередині її рабство поступово перетворюється на іншу форму особистої залежності, так званий колонат, предтечу кріпацтва. Ззовні її дедалі більше турбують варварські народи; багатьом з них римляни змушені віддавати свої землі як залежним союзникам (федератам), хоча насправді самі римляни вже значною мірою залежать від них.

В надрах Римської імперії серед нижчих її класів виникла нова релігія, якій судилося стати однією з найзначніших за всю історію людства – християнство. Після кількох невдалих спроб силового придушення адептів нової релігії, римська верхівка змінила ставлення до неї, враховуючи її величезний духовний вплив. Імператор Константин (306-337 рр. н.е.) запровадив християнство як державну релігію у 330 р. н.е.

У 395 р. Римська імперія розпалась на Західну (столиця м. Равенна) і Східну (майбутню Візантію; столиця м. Константинополь). У 410 р. Рим вперше захоплений варварами – вестготами під проводом короля Алариха, у 455 р. Рим розгромлений племенем вандалів. Об’єднаним силам римлян та їх созників-варварів під керівництвом Флавія Аеція в 451 р. на Каталаунських полях ще вдалося завдати поразки великому гунському війську Аттили, однак доля Західної Римської імперії була вже фактично вирішена. Останній її імператор Ромул Августул був скинений вождем найманої варварської дружини Одоакром у 476 р., що прийнято умовно вважати кінцем великої епохи Стародавнього Світу.

Міжнародні відносини у Середні Віки

Епоха Середніх Віків охоплює період більше тисячи років. Чіткі рамки її завершення позначити важко. Представники радянської марксистської школи вважали ними рік початку Англійської буржуазної революції – 1640. Деякі вчені воліють брати для цього рік захоплення турками Константинополю (1453). Однак більш перспективним, на наш погляд, виглядає орієнтація на кінець XV – початок XVI ст., коли в деяких країнах Західої Європи активно затверджуються капіталістичні відносини; завдяки Великим географічним відкриттям поступово зближуються та об’єднуються різні регіони планети, відбуваються необоротні зміни у господарюванні та грошовому обігу; колишня основна військова сила – лицарство – зникає з полей битв; нарешті, принципово трансформується ментальність людей, що знаходить відображення в культурі Відродження і Реформації.

Для Середніх Віків характерний феодальний спосіб виробництва, з широким застосуванням праці особисто залежних людей – кріпаків, і жорстка градація суспільства за становими ознаками, де привілейованими станами вважаються духовенство та дворянство (шляхта), тобто дуже незначна меншість населення будь-якої середньовічної країни. Студентам треба пом’ятати, що саме в цю епоху склалися основні європейські народи і мови, сталося поширення християнства на величезні території германців, слов’ян, угро-фінів. Слід також приділити увагу складним процесам у європейській культурі того часу, знати головні напрямки стилів (романський, готика), бути готовими пояснити, чому, незважаючи на великі досягнення в мистецтві, чимало представників Ренесансу і Просвітництва вважали період Середніх Віків темною плямою в історії людства.

Середньовіччя в Європі починається з так званого “великого переселення народів” (IV – VI ст.), коли маси людей різних племін, що перебувають на різних етапах розвитку, активно пересуваються по європейському континенту, руйнуючи рабовласницький устрій обох Римських імперій. На уламках Західної імперії оформлюються варварські королівства – франків, бургундів, вандалів, готів, саксів тощо. Провідну роль на цьому етапі відігравали салічеські франки, яки за часів короля Хлодвіга (481-511 рр.) створили велике королівство на території римської провінції Галлія (сучасна Франція) і прийняли християнство. У 732 р. франки під проводом Карла Мартелла перемагають війська арабів при Пуатьє, що призводить до припинення арабського натиску і збереження християнства в Західній Європі. Найвищого підйому Франкське королівство сягає за часів правління Карла Великого, який підкорив більшу частину Західної Європи і коронувався у 800 р. в Римі як імператор нової “римської” імперії. Після його смерті ця держава розпалася, започаткувавши самостійну історію Франції, Німеччини, Італії. У 962 р. Німецький король Оттон І, володівший великою частиною Центральної та Західної Європи, знову реставрував імперію під назвою “Священна Римська імперія”, ключову роль у якій грали німці.

Поступово відбувалося формування феодального строю, становлення феодального маєтку, створення феодального стану і складної феодальної ієрархії. В економіці превалювало натуральне господарство У той самий час європейські держави переживали період феодальної роздробленості, коли влада короля над своїми васалами (герцогами, графами, баронами), є суто номінальною.

Починаючи з XII ст. в Європі простежуються інші тенденції. Розквіт середньовічних міст із властивими їм цеховим ремеслом і особливим міським суспільним устроєм надав королям в особі городян природних союзників у боротьбі проти феодалів, що, разом з іншими факторами, призвело до зміцнення королівської влади і формування централізованих держав; тоді ж з’явилися станово-представницькі інститути – кортеси в Іспанії, парламент в Англії, генеральні штати у Франції. Створення централізованих держав викликало спротив не лише з боку внутрішньої опозиції (великого дворянства), але й з боку сусідніх країн. Так, приближена до сучасної територія Франції склалася під час кровопролитних війн з Англією (Англія була підкорена у 1066 р. нормандським герцогом Вільгельмом Завойовником, тому англійські королі по спадковому праву володіли значною частиною земель з французьким населенням). Остаточну крапку в боротьбі між англійською і французькою коронами за володіння Францією поставила Столітня війна (1337-1453), де, незважаючи на ряд катастрофічних поразок, французи в решті решт здобули повну перемогу завдяки військовому таланту Бертрана дю Геклена та Жанни д’Арк. З VIII ст. по кінець XV ст. тривала Реконкіста (відвоювання) Піренейського півострова проти підкоривших його маврів (мусульман Північної Африки) кількома вцілівшими невеликими християнськими державами; її завершенням стало створення єдиного могутнього Іспанського королівства наприкінці XV ст. Однак Священна Римська імперія залишалася нестійким політичним утворенням, де влада імператора часто була символічною; Німеччина та Італія складалися з великої кількості світських і духовних князівств, республік, вільних міст, і процеси інтеграції йшли дуже повільно.

Вплив католицької церкви на суспільно-політичне життя раннього Середньовіччя був домінуючим; багато государів визнали свою залежність від папи римського і сплачували йому данину. За ініціативою католицької церкви у 1096-1270 рр. було здійснено 8 хрестових походів з офіційно проголошеною метою звільнення від мусульман “гроба Господня”, які завершились повною невдачею. Однак з XIII ст. вплив папської курії поступово зменшувався аж до фактичного взяття у полон папи французьким королем Філіппом IV і тимчасовим переносом резиденції пап до французького міста Авіньйон. Великим потрясінням для папства стала героїчна боротьба чеського народу проти численних зловживань церкві і підтримуючих її німецьких феодалів – “гуситські війни” (XV ст.). Задля захисту своїх позицій у суспільстві католицькою церквою був створений особливий суд – інквізиція, що розслідувала справи, пов’язані з діяльністю “слуг Сатани”: єретиків, колдунів, відьом. Інквізицію характеризували виняткова жорстокість при проведенні слідства, боротьба з дисідентами, науковцями тощо.

У 1054 р. стався церковний розкол, що остаточно відособив католицьку церкву на чолі з папою римським і православну, очолювану константинопольським патріархом. Після цього різниця між шляхами розвитку країн католицького світу і тих країн Європи, які потрапили під вплив не Західної, а Східної Римської імперії (Візантії), суттєво відрізнявшийся за своїм релігійно-культурним змістом, неухильно посилювалась. Ящо на Заході тривалий час церковна влада була вища за світську, то православні митрополіти і патріархи зазвичай грали вторинну роль у порівнянні зі світськими государями.

Візантійська імперія, досягши значних розмірів за правління Юстиніана (527-565 рр.), потім була змушена сильно скоротити свої володіння під тиском арабів, турків-сельджуків; на Балканському півострові з-під влади Візантії вийшли Болгарія та Сербія; у 4-ому хрестовому поході, який католицькі держави спрямували не проти мусульман, а проти православної Візантії, католиками був навіть тимчасово захоплений Константинополь (1204 р.). Однак з цими невдачами Візантії вдалося впоратися. Проте натиск турків-османів зупинити виявилось неможливим. У 1453 р. візантійська столиця була захоплена турками, на цей раз остаточно. Однак свої досягнення у сфері культури Візантія встигли поширити не лише на країни Балканського півострова, які теж були захоплені турками-османами у XIV – XV ст., а й на віддалену Русь.

Після монгольскої навали доля руських князівств склалася неоднаково. Галицька Русь була приєднана до Польщі. Сучасні білоруські та більша частина українських земель опинилися у складі Великого князівства Литовського. Північно-східні князівства Русі до кінця XIV ст. були підвладні Орді, хоча номінальна залежність від татар зберігалась набагато довше, до 1480 р. У внутрішній боротьбі між цими князівствами перемогу здобуло Московське; за правління Івана III Великого Велике князівство Московське стало наймогутнішою та найбільшою державою Східної Європи.

Країни Сходу у Середні Віки.

У східних країнах не було настільки чітких проявів Середньовіччя, пов’язаних зі способом виробництва, господарюваням, системою ієрархії, як у Європі, про що необхідно пом’ятати студентам. Як і в давні часи, на Сході держава не припиняє втручання в економічне життя країни. Панування натурального господарства тут не настільки значне, як у ранньосередньовічній Європі. Окрім того, рабство у своєму східному варіанті зберігається тут аж до Новітнього часу. Крім того, у східних країнах вихідець з низів суспільства значно частіше, ніж у тодішній Європі, міг досягнути високого положення і навіть посісти престол.

Видатною подією Середніх Віків стала поява нової монотеістичної релігії – ісламу. Її творцем став пророк Мухаммед (570-632 рр.). У 622-632 рр. розпочалося створення Мухаммедом теократичної держави на Аравійському півострові з главними, священими для мусульман містами Мекка та Медина.

За часів правління «чотирьох правоверних халіфів»: Абу-Бекра (632-634), Омара (634-644), Османа (644-656), Али (656-661) араби завоювали Сирію, Палестину, Іран, Єгипет. Тичасове пом’яшеня арабами податкового гніту і переслідування лихварства сприяли популярності ісламу на нових землях. Під час так званого халіфату Омейядів (або Дамаського халіфату, 661-750) араби підкорили Північну Африку, Піренейський півострів, Афганистан, північний захід Індії, частину Середньої Азії. Однак тоді ж стався і великий розкол в мусульманскому світі на суннітів і шиїтів, а податки і зловживання правителів значно збільшились. Омейядський халіфат, загинувший внаслідок народного повстання і внутрішней боротьби між можновладцями, змінив халіфат Аббасидів (або Багдадський халіфат, 750-1055). Тоді відбувався розквіт наук, торгівлі, ремесництва; разом з тим, посилювалась експлуатація народних мас, що призводило до масштабних народних повстаній. Поступово халіфат розпадається на низку арабських (арабізованих) держав: з 756 р. незалежним став Кордовський емірат (з 929 р. – халіфат), із середини IX ст. – Єгипет. Фактичне падіння Аббасидських халіфів відбулось у 1055 р., коли турки-сельджуки заволоділи Багдадом. Кордовський халіфат теж увійшов у смугу феодальної роздробленості; в ході Реконкісти християнські королівства в решті решт розгромили маврів, і в 1492 р. останнє арабська держава на території Іспанії, Гранадський емірат, припинила своє існування. Найзначнішим з правителів Єгипту був Саладин (Салах-ад-Дін, 1171-1193), об’єднавший Єгипет, частину Сирії та Месопотамії і завдавший важкої поразки хрестоносцям у Палестині. У XVI ст. населені арабами території потрапили під владу турків-османів.

Надзвичайно велику за розмірами імперію вдалося створити монголам. Засновником її став Темучин (Чингиз-хан), який не лише об’єднав розрізнені племена скотарів, але й на початку XIII ст. завоював Сибір, Північний Китай та Середню Азію (державу хорезмшахів). Його спадкоємці розширили імперію: Бату закріпив за монголо-татарами значну частину Східної Європи (Русь була поставлена у васальну залежність), Хулагу підкорив більшість земель Близького Сходу (його просвання на захід було зупинене лише державою воїнів-мамлюків в Єгипті), а Хубілай завершив приєднання Китаю. Однак ця імперія являла собою конгломерат фактично незалежних держав і не могла проіснувати довго. Наприкінці XIII ст. вона припинила своє існування, однак окремі створені монголами держави ще кілька століть впливали на політичну ситуацію в тому чи іншому регіоні.

Тюркізований монгол Тимур (або Тамерлан), уродженець Маверранагру (міжіріччя Амудар’ї та Сирдар’ї в Середній Азії), у другій половині XIV ст. об’єднав ханства цього регіону, підкорив Близький і Середній Схід, Делійський султанат, Золоту Орду, Османську імперію і помер (1405 р.) при поході на Китай, який він теж планував завоювати. Після його смерті імперія, створена з такою ж надзвичайною жорстокістю, як і монгольська, стала поступово розпадатися.

Наприкінці XIII ст. в Малої Азії з’явилася нова сила – тюркська Османська держава. Користуючись послабленням Візантії та Балканських держав, турки-османи в XIV-XV ст. підкорили значну частину Малої Азії, Болгарію, Сербію, Грецію, Боснію, захопили Константинополь, який султан Мехмед II Завойовник перетворил на столицю нової імперії – Стамбул. Невдовзі, у XVI ст., за часів Селіма І та Сулеймана І Кануні (Законодавця, 1520-1566 рр.) Османська імперія поширила свою владу на Угорщину, Молдавію, Валахію, Месопотамію, Сирію, Єгипет, Північну Африку. З величезними складнощами Священій Римський імперії вдалось у 1529 р. відбити напад турків на Відень. Однак у другій половині того самого століття Османська імперія починає втрачати свою міць.

Індія у Середні Віки не являла собою єдиної держави. На її півночі домінували мусульманські завойовики, які у XIII ст. створили Делійський султанат. На півдні існували держави індусів. Делійський султанат у XIV ст. поширив свою владу на значну територію півдня, однак, розгромлений Тимуром у 1398-99 рр., втратив колишню велич. У 1526 р. афганський емір Бабур, нащадок Чингиз-хана, завоював північну Індію, поклавши початок так званої імперії Великих Моголів, масимальне піднесення якої припадає на другу половину XVI – XVII ст. Шах Акбар (1556-1605 рр.) вперше в історії офіційно видив указ про релігійну толерантність, дозволивши індусам сповідувати свою віру без репресій з боку мусульманського керівництва держави Великих Моголів (1593 р.).

Значними китайськими державами в епоху раннього Середньовіччя були імперія Суй (589-618), Тан (618-907), Сун (960-1127/1279). Однак окрім них існували й інши досить великі держави, як китайські, так і з домінуванням некитайського етносу (Наньчжао, Ляо, Західна Ся). На початку XII ст. тунгуські племіна чжурчженей створили свою імперію Цзинь на півночі Китаю, поглинувши Ляо та північні володіння Сун; століття потому ця держава була підкорена монголами під проводом Чингиз-хана. Південний Китай, де правили представники династії Сун, був завойований лише у 1280 р. Монгольский хан Хубілай заснував нову династію Юань, під контролем якої знаходились практично всі китайські землі. Монгольські завойовники певною мірою китаїзувалися, засвоївши багато китайських звичаїв, китайську систему управління тощо. Але влада монгольських феодалів була для селян Китаю дуже важкою. Покінчило з пануванням іноземців народне повстання “Червоних військ”. Чжу Юаньчжан створив нову імперію Мін (1368-1644), яка спочатку проводила помірковану політику щодо селянських мас, однак потім феодальний гніт знову відчутно зріс. Наслідком стала селянська війна 1628-1644 рр. на чолі з Лі Цзиченом. Незважаючи на тимчасову перемогу над імператором, йому не вдалося закріпити її, оскільки Китай був завойований маньчжурами. Нова маньчжурська династія Цин правила Китаєм до 1911 р.

Середньовічна Японія бере свої витоки з племінної федерації Ямато (з III ст.), коли з’являється царський (імператорський) клан тенно. За епохою Ямато настала епоха Фудзівара (645-1192), коли були спроби реформувати внутрішній устрій Японії на китайський зразок. Але успіхі цих спроб були відносні, оскільки в Японії вплив знатних аристократів залишався надзвичайно сильним. Боротьба між ними лише на нетривалі періоди переривалася посиленням центральної влади військового правителя – сьогуна, якому належала фактичная влада в Японії після 1192 р. Імператор обожнювався, але реальної влади не мав. Перманентні внутрішні війни призвели до появи місцевого лицарства – самураїв, з досить специфічною мораллю. Сьогунати Мінамото (1192-1335), незважаючи на розгром двох спроб монгольсько-китайського імператора підкорити Японію, та Асикага (1335-1573) були не в змозі припинити жорстокі внутрішні війни. Об’єднання Японії сталося наприкінці XVI – поч. XVII ст. завдяки зусиллям трьох військових діячів – Ода Нобунага, Тойотомі Хідейосі та Іеясу Токугава. Останньому вдалося заснувати свою сьогунську династію, яка шляхом ізоляції Японії міцно тримала владу аж до середини XIX ст.

Таким чином, в Азії протягом XVI – XVII ст. відбувається інтеграція роздроблених держав. Проте, на відміну від західноєвропейських країн, на Сході домінують феодальні відносини і спосіб виробництва; піднесення локальних лідерів уже у XVIII ст. змінюється стагнацією та занепадом, викликаними, перш за все, технічним відставанням, самоізоляцією, небажанням використовувати передовий європейський досвід.