ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

Концептуальні основи державного регулювання інвестиційних про­цесів у країнах із ринковою економікою змінювалися та розвивалися під впливом розвитку економічної теорії, яка базувалася на класичній, неокла­сичній, ксинсіанськіи та інших моделях механізму ринкового регулювання національної економіки.

Зокрема, класична школа політичної економії, започаткована Адамом Сміхом (1723-1790) і Давидом Рікардо (1772-1823), здійснила великий вплив на подальший розвиток економічної науки та формування економіч-

пої політики держави. Універсальність та космополітичність класичної тео­рії (характеристика якісних основ ринкової економіки - вартість, ціни, до­ходів, інвестицій та інших джерел, доведення об'єктивної суті економічних законів, необхідності свободи підприємництва) забезпечували їй виняткову увагу у будь-якій країні, хоча особливості економічного розвитку кожної з них сприяли її модифікації. Класичні доктрини набули розвитку у працях «економістів нової хвилі» - Сея, Лодердейла. Мальтуса, Сенсора, Бастіа, Мілля та інших, які висвітлили проблеми відповідного етапу розвитку сус­пільства, їх особистий внесок у теорію інвестицій полягає у визначенні ролі держави у регулюванні інвестицій та інвестиційних процесів, зокрема [11]:

*Жан Батист Сен (1767-1832) трансформував теорію про трудове походження багатства в теорію трьох факторів виробництва: людина, капі­тал та земля - основні агенти виробництва, чинники зростання багатства у суспільстві. На думку Сся, збільшення пропозиції є передумовою зростання попиту. На підставі ринкових законів Сея, згідно з якими врівноважування економіки відбувається через ціноутворення, він формулює свою доктрину щодо державного регулювання економки, а саме: завданням доброго уряду є стимулювання виробництва, а поганого - попиту, бо проблема попиту ви­рішується разом із отриманням засобів для придбання продукту, а ці засоби дає виробництво.

*Джеіімс ЛодердеГи (1759-1839) - його суттєвим внеском у тео­рію інвестицій було визнання ролі реальних доходів у процесі інвестування та визначення порядку формування сукупного попиту, раціонального та рівномірного його розподілу між верствами населення, а також впливу фіс­кальної політики держави на сукупний попит і привернення уваги до про­блеми науково-технічного прогресу як чинника інвестицій.

*Томас Мальтус (1766-1834), як і всі тогочасні економісти приді­ляв значну увагу проблемі впливу міжнародної торгівлі на внутрішній еко­номічний розвиток. Обстоюючи право па вільне підприємництво як основну умову саморегулювання економіки, Мальту водночас був прихильником втручання держави у сферу міжнародної торгівлі. У вільній торгівлі він пе­редбачає загрозу для нормальної дії механізмів саморегулювання інвести­ційних процесів, оскільки приплив імпортних товарів негативно впливає на прибутковість національних галузей. Мальтус пропонує контролювати рух товарів між країнами, забезпечуючи розвиток власної економіки, але не стримувати імміграції інвестиційних товарів і капіталів. Іноземні інвестиції, на думку Мальтуса, є стабілізатором, що забезпечує вирівнювання коливань попиту на інвестиційні товари. Немає необхідності їх регулювати, оскільки вони припливають у пошуках високої норми прибутку. Однак держава по­винна обережно ставитися до іноземних капіталів, особливо до відпливу таких, що загрожують балансу попиту на капітал.

*Джеймс Мілль (1773-1836). Особистий внесок Мілля в теорію ін­вестицій полягає у визначенні ролі держави в регулюванні інвестицій та

інвестиційних процесів, зокрема, через грошову політику держави. Він ви­ходив із нейтральності грошей, стверджуючи, що вони лише беруть участь у перерозподілі доходів і не впливають на інвестиції. Гроші не є капіталом і не виконують, на думку Мілля, жодної функції капіталу. Тому й банківсь­кий кредит покликаний лише «переказувати» капітали з однієї сфери в ін­шу. Але стосовно інфляції, Мілль погоджується, що вона є суттєвим чинни­ком капіталоутворення. Він аналізує можливість застосування інфляційних заходів для регулювання інвестиційних потоків, спрямування їх у необхідне русло. Інфляція підвищує норму процента тоді, коли її спричинено держав­ними витратами, що фінансуються за рахунок випуску неконвертованих паперових грошей, але одночасно додатковий банківський кредит або прип­лив золота веде до зниження норми процента. Обсяги кредитних операцій та інвестицій зростають, якщо норма процента знижується. У точці рівноваги ринкова норма процента і прибутку на капітал вирівнюються, забезпечуючи стабілізацію інвестиційних процесів. Отже, неконвертована валюта може бути використана державою з метою валютного регулювання ставки проце­нта. Одним із найважливіших важелів, за Міллем, є оподаткування, яке зу­мовлює підвищення цін і звужує попит. Він зазначає, що якби можна було відокремити споживання від інвестицій, то податок на споживчі товари був би бажанішим, ніж податок на доходи. Але оскільки цього зробити не мож­на, не зруйнувавши основи інвестування, необхідно шукати інші шляхи по­повнення бюджету, наприклад використовуючи прогресивне оподаткування надмірних нетрудових доходів (ренти, процента).

У другій половині XIX ст. та на початку XX ст. спостерігається тран­сформація класичної інвестиційної концепції у нові неокласичні теорії. Зок­рема, у 20-х роках в СІЛА з'явилась група економістів-прихильників ідеї стабілізації економіки через регулювання інвестиційного циклу за допомо­гою виваженої кредитно-грошової політики, лідером якої був Ірвінг Фішер (1867-1946). У своїх працях Фішер зазначає, що на економіку впливають зовнішні щодо дії ринкових сил чинники - передусім державні грошові ін­ститути, які формують грошову масу. Держава, змінюючи обсяги пропози­ції грошей, здатна впливати на ставки дохідності, тим самим посилюючи «ефект доходів» щодо «ефекту заміщення». Фішер розкриває механізм впли­ву грошової маси на розміри заощаджень: пропозиція грошей у коротко­строковому періоді знижує розміри процентних ставок, але за більш трива­лого часу збільшення кількості грошей в обігу призводить до «розкручуван­ня» інфляції та спричиняється зростання процентних ставок. Водночас, ін­фляція спонукає до негайного споживання, звужуючи обсяги заощаджень і руйнуючи основи майбутнього інвестування.

Фішер вперше докладно описав зв'язок між процентною ставкою і темпами інфляції. Він показав, що прогнозоване зростання рівня інфляції призводить до пропорційного зростання процентних ставок і, навпаки, зни­ження прогнозованого рівня інфляції веде до зниження рівня процентних

ставок. Ця закономірність отримала назву «ефекту Фішера». Згортання інвестиційного потенціалу суспільства і сповільнення темнів економічного зростання внаслідок розширювальної грошової політики держави та інфля­ції згодом назвали «правилом Фішера». [11, с 70- 72)

На основі класичних та неокласичних теорій на початку XX ст. була започаткована доктрина економічного регулювання державою економіки, зокрема у працях Д. Гобсона, А. Пігу, Р. Хоутрі та інших.

У працях Джона Гобсона (1858-1940) розкрита функція держави на інвестиційному ринку - суспільство не може регулювати споживання, але воно може впливати на доходи, зрівнюючи їх для запобігання нераціональ­ному, марнотратному споживанню заможних верств населення. Перерозпо­діляти доходи держава може фіскальними та регламентуючими методами. Останнє стосується визначення н законодавчого затвердження мінімального рівня заробітної плати. Витрати держави на соціальну допомогу сприяють розширенню кола споживачів традиційних товарів, а також збільшенню заощаджень. Держава також повинна створювати додаткові робочі місця та інвестувати створення для неї галузей виробництва. Отже, Гобсон вважав, що держава може и повинна створювати умови, які б сприяли розвитку ін­вестиційних процесів.

Аріпур Пігу (1877-1959) визначає за неможливе втручання держави в економіку на мікроскономічному рівні і формулює теорію «зовнішніх ефек­тів», відповідно до якої руйнування ринкових механізмів відбувається під впливом зовнішніх щодо економіки чинників, дію котрих зумовлено розбі­жністю приватних та суспільних інтересів, розбіжністю інтересів фірм та суспільства загалом. Формою прояву таких розбіжностей є суперечність між прибутками та національним доходом. Ці зовнішні чинники утворюють се­редовище, в якому функціонує економіка. Пігу доводить, що держава може впливати на них. не гальмуючи вільної дії ринкових механізмів і стимулю­ючи економічний розвиток.

Таким чином, у центрі уваги Пігу опиняються інвестиційні процеси, інтенсивність яких зумовлює відповідний рівень економічного зростання. Тому він досліджує проблему формування державного середовища. Як засоби виливу на формування відповідного інвестиційного середовища він розглядає непрямі - грошову сферу, перерозподіл доходів за допомогою фіскальних засобів, субсидування розвитку перспективних галузей і капіта­ловкладення за рахунок бюджетних витрат, а також прямі - використання державою "'зовнішніх ефектів" через адміністративний вплив: контроль за ціноутворенням і встановлення квот та тарифів з метою обмеження влади монополій на ринку.

Ральф Хоутрі (1879-1975), інший представник неокласичної теорії, вважав, що основою економічної системи будь-якої країни є грошово-кредитна політика, а щоб така політика була ефективною, необхідний конт­роль держави передусім за діяльністю банків.

Ральф Хутрі визначав, що грошово-кредитна політика держави має бути гнучкою: не надто експансіоністською, не надто обмежувальною. Ді­йовими чинниками такої політики мають бути: інвестиційна діяльність са­мої держави; надання державою кредитів комерційним банкам під регульо­вану ставку відсотку; політика високого рівня заробітної плати, що маг за­безпечити пропорційно більший приплив грошей і пропорційно вищі при­бутки і ціни; перерозподілі,™ політика держави, що має сприяти частково­му вирівнюванню доходів. Політика у сфері заробітної плати та кредитно-грошова політика мають бути взаємопов'язані, бо тільки за рахунок стабілі­зації процесів інвестування можна забезпечити грошову рівновагу і стабіль­ність заробітної плати та цін.

Майже всі представники неокласичного напряму початку XX ст. ви­знавали, що в центр економічного розвитку треба покласти інвестиційні нроцсси, які саморегулюванню не піддаються, а потребують координуючого втручання з боку держави.

Вагомого значення проблемі державного регулювання інвестиційних процесів і формування інвестиційного середовища за умов кризового розви­тку надав Джон Майнард Кейис (1883-1946). Провідна ідея теорії Кеіінса — необхідність державного регулювання капіталістичної економіки, зокрема свідомого створення макроекономічних умов для економічного зростання через формування економічних механізмів залучення інвестицій у націона­льне господарство. Він не заперечує впливу меркантилізму на його концеп­цію державного регулювання економічних процесів: як і меркантилісти, він розглядає збільшення маси грошей в обігу, як засіб їхнього здешевлення і. відповідно, зниження ставок процента; схвалює зростання цін як засіб сти­мулювання розвитку торгівлі й виробництва; стверджує, що недостатня кі­лькість грошей в обігу породжує, безробіття і скорочення виробництва; під­носить проблеми економічної політики до національного рівня.

Кейнс уперше вказує на необхідність стимулювання інвестиційного процесу шляхом втручання держави в економіку через стимулювання ефек­тивного попиту. Узявши як засадну тезу тс, що визначальною складовою ефективного попиту є інвестиційний попит (виробниче споживання), Кейнс пропонує впливати на інвестиційні процеси за допомогою грошово-кредитної та бюджетної політики.

Грошово-кредитна політика, за Кейнсом, має, базуватись на враху­ванні "ефекту Фішера", у т. ч. заходи, спрямовані на створення ілюзії під­вищення норми прибутку, щоб сприяти інвестуванню заощаджень, а саме: & помірне нарощування інфляції методом грошових шоків, що забезпечує знецінення заощаджень та створює ілюзію збільшення доходу на інвес­товані кошти, а з іншого боку, внаслідок інфляційного очікування спри­яє зростанню поточного споживання;

планове зниження норми процента через штучне зниження і фіксацію норми процента на державні кредитні засоби (Кейнс не виключав, що

коли зниження ставки процента відбуватиметься одночасно зі збіль­шенням грошової маси, може виникнути «пастка ліквідності», тобто спрацює правило Фішера).

Бюджетні методи, які є, складовою економічної програми, Ксйнс пов'язує зі збільшенням державних витрат та зменшенням доходів бюджету (дефіцит державного бюджету). Він пропонує:

* використовувати щодо підприємців, що здійснюють інвестування, сти­мулюючу систему оподаткування;

* нарощувати державні інвестиції в пріоритетні галузі (такі, що стиму­люють розвиток інших виробництв) за рахунок витрат бюджету;

* створити систему держзамовлень і держзакупівель, що дало б можли­вість підприємцеві прогнозувати наслідки своєї діяльності; здійснювати державне субсидування корпорацій з мстою стимулювання

інвестицій;

* розвивати державну позичкову систему, яка уможливлювала б вплив на

ставку процента;

* розвивати та підтримувати систему суспільних робіт (навіть щодо «па­разитуючих» виробництв, особливо виробництва озброєння).

Як важливий фактор стимулювання інвестиційної діяльності. Ксйнс розглядає споживчий попит, а тому завданням державної політики вважас виховання нових потреб, особливо в заможних верств населення. З цією метою він пропонує створити цілу індустрію, підпорядковану ідеології еко­номічного відродження (пропаганда через засоби масової інформації, кіноі-ндустрія, освітні заклади тощо).

Значну роль у макроекономічній моделі Кейнса відіграє механізм ін­вестиційного мультиплікатора.

Мультиплікатор — це відношення обсягів доходів до обсягів інвес­тицій. Інвестиційний мультиплікатор власне і є показником зростання попи­ту та, відповідно, й доходів зі збільшенням інвестицій. Таким чином, Ксйнс формулює правило:

* будь-який поний приріст інвестицій автоматично забезпечує приріст сукупних доходів, в яких частка заощаджень зростає переважаю­чими темпами стосовно частки, котра споживається, а, отже, забезпечу­ється основа майбутніх інвестицій.

На думку Кейнса, мультиплікатор дає змогу оцінити ефект від держа­вного стимулювання, тобто державних витрат. Стимулюючий ефект муль­типлікатора залежить від багатьох факторів. Так, якщо збільшуються подат­ки, то розміри віддавання державних витрат знижуються. Якщо імпорт є досить значним, то частина «нових» доходів йде за кордон, зростає ймовір­ність дефіциту платіжного балансу.

Оскільки за Кейнсом, інвестиційна діяльність є менш стабільною, си­льніше впорядкованою зовнішнім впливам, ніж сфера попиту, то приймаю-

чи рішення з макроекопомічного регулювання, економічну політику слід будувати саме на дії мультиплікаторних зв'язків.

Окрім названих напрямів розвитку економічної науки в сучасних умовах, у практиці державного регулювання інвестиційних процесів вико­ристовуються й інші пропозиції, сформульовані в рамках різноманітних економічних теорій. Усі вони свідчать про тс, що ефективність регулювання в умовах ринкової економіки визначається переважно кон'юнктурою інвес­тиційних ринків, що склалася, та очікуваною (прогнозованою), які в широ­кому розумінні слід розглядати як сукупність ринків інвестицій (процеси накопичення й використання ресурсів) і ринків інвестиційних товарів (зде­більшого, процесів емісії й розміщення фінансових активів). У зв'язку з цим, та чи інша модель системи державного регулювання інвестиційної дія­льності має застосовуватися залежно від кон'юнктури інвестиційних ринків.

Теоретична та практична цінність систем державного регулювання, апробованих у країнах із ринковою економікою є для України дуже важли­вою. Однак перехідний характер української економіки мас свої специфічні особливості, які роблять неможливим наслідування досвіду становлення ринкових відносин в передових країнах світу і подолання негативних нас­лідків кризових явищ.

В умовах реформування економіки в Україні мають бути розроблені власні механізми державного регулювання інвестиційних процесів, орієнто­вані на створення правових основ функціонування на ринку капіталу, фор­мування стратегічних та тактичних цілей і пріоритетів, дотримання соціаль­них цінностей, спрямованості інвестицій на вирівнювання сукупного попи­ту і сукупної пропозиції, частковий перерозподіл доходів галузей і вироб­ництв, регулювання зовнішніх інвестицій і валютного ринку, спрямування інвестицій на розвиток економіки і повну зайнятість.

Державне регулювання інвестиційної діяльності здійснюється з ме­тою реалізації економічної, науково-технічної і соціальної політики. Воно визначається показниками економічного і соціального розвитку України, республіканськими і регіональними програмами розвитку народного госпо­дарства, республіканськими і місцевими бюджетами, передбачуваними в них обсягами державного фінансування інвестиційної діяльності.

Державне регулювання інвестиційної діяльності складається з управ­ління державними інвестиціями, а також регулювання умов інвестиційної діяльності і контролю за її здійсненням усіма інвесторами та учасниками інвестиційної діяльності.

Державне регулювання умов інвестиційної діяльності здійснюється шляхом прямого (адміністративно-правового) та непрямого втручання в інвестиційну діяльність, див. рис. 1.5.

Відносини, що виникають при здійсненні інвестиційної діяльнос­ті в Україні, регулюються Законом «Про інвестиційну діяльність» [1J та ін­шими законодавчими актами України. Інвестиційна діяльність суб'єктів

України за її межами регулюється законодавством іноземної держави, на території якої ця діяльність здійснюється, відповідними договорами Украї­ни, а також спеціальним законодавством України.

Рис. 10.1. Важелі державного впливу на інвестиційний клімат

Особливості здійснення інвестиційної діяльності на території України суб'єктами інвестиційної діяльності, розташованими за межами України, а також цими суб'єктами і суб'єктами України в зонах вільного підприємниц­тва в Україні визначаються спеціальним законодавством України. При цьо­му створюються пільгові умови інвесторам, що здійснюють інвестиційну

діяльність у найбільш важливих для задоволення суспільних потреб напря­мах.

Інвестиційна діяльність суб'єктів України за її межами регулюється законодавством іноземної держави, на території якої ця діяльність здійсню­ється, відповідними договорами України, а також спеціальним законодавст­вом України.

Одним з найважливіших методів державного регулювання інвести­ційної діяльності є обов'язкова комплексна державна експертиза інвести­ційних програм та проектів. Інвестиційні програми та проекти будівництва незалежно від джерел фінансування підлягають обов'язковій комплексній державній експертизі у повному обсязі, крім об'єктів, затвердження проектів будівництва яких не потребує висновку комплексної державної експертизи. Перелік таких об'єктів встановлюється Державним комітетом з будівництва та архітектури відповідно до законодавства.

Держава гарантує стабільність умов здійснення інвестиційної діяль­ності, дотримання прав і законних інтересів її суб'єктів. Умови договорів, укладених міжсуб'єктами інвестиційної діяльності, зберігають свою чин­ність на весь строк діїцнх договорів і у випадках, коли після їх укладення законодавством (крім податкового, митного та валютного законодавства, а також законодавства з питань ліцензування певних видів господарської дія­льності) встановлені умови, що погіршують становище суб'єктів або обме­жують їх права, якщо вони не дійшли згоди про зміну умов договору.

Державні органи та їх посадові особи не мають права втручатися в діяльність суб'єктів інвестиційної діяльності, крім випадків, коли таке втру­чання допускається чинним законодавством і здійснюється в межах компе­тенції цих органів та посадових осіб.

Інвестиційну діяльність держава регулює і через захист інвестицій -це комплекс організаційних, технічних та правових заходів, спрямованих на створення умов, які сприяють збереженню інвестицій, досягненню цілі вне­сення інвестицій, ефективній діяльності об'єктів інвестування та реінвесту-вання, захисту законних прав та інтересів інвесторів, у тому числі права на отримання прибутку (доходу) від інвестицій.

Держава гарантує захист інвестицій незалежно від форм власності, а також іноземних інвестицій. Захист інвестицій забезпечується законодавст­вом України, а також міжнародними договорами України. Інвесторам, у тому числі іноземним, забезпечується рівноправний режим, що унеможлив­лює застосування заходів дискримінаційного характеру, які могли б переш­кодити управлінню інвестиціями, їх використанню та ліквідації, а також передбачаються умови і порядок вивозу вкладених цінностей і результатів інвестицій.

З метою забезпечення сприятливого та стабільного інвестиційного клімату держава встановлює державні гарантії захисту інвестицій.

Державні гарантії захисту інвестицій - це система правових норм, спрямованих на чахнет інвестицій та які не стосуються питань фінансово-господарської діяльності учасників інвестиційної діяльності та сплати ними податків, зборів (обов'язкових платежів). Державні гарантії захисту інвес­тицій не можуть бути скасовані або звужені стосовно інвестицій, здінснених у період дії цих гарантій.

Основними формами непрямого регулювання державою інвестицій­ної діяльності с: створення відповідного інвестиційного середовища (полі­тичного, економічного, правового, соціального), що передбачає, своєю чер­гою, крім створення певних економічних умов господарювання для суб'єктів інвестиційної діяльності, і методи макроекономічного впливу па інтенсивність інвестування через бюджеіно-податкову, грошово-кредитну, амортизаційну та інноваційну політики, а також політику сприяння залу­ченню іноземних інвестицій.

Бюджетно-податкова політика держави направлена, насамперед, на систему заходів, пов'язаних із перерозподілом доходів підприємств і громадян країни, з метою оптимального формування дохідної частини бю­джету і збереження у підприємств ринкових стимулів до інвестиційної дія­льності та одержання прибутків. Оскільки бюджет складається з дохідної і витратної частини, то і бюджетні методи регулювання інвестиційної діяль­ності можна розділити за двома напрямами: податкова політика держави та державне управління видатковою частиною бюджету.

Податкова політика держави вважається одним з найвагоміших на­прямів регулювання інвестиційної діяльності. Важлива роль у активізації інвестиційної діяльності засобами податкової політики належить загально­му рівню оподаткування та ставкам окремих податків, які формують обсяги прибутків господарюючих суб'єктів. Стратегічною метою податкової полі­тики є створення стабільної податкової системи, яка забезпечувала б доста­тній обсяг надходжень до бюджетів усіх рівнів, ефективне функціонування економіки, створення умов для подальшого інтегрування України до світо­вої економіки.

Податкова політика держави має сприяти покращенню інвестиційно­го клімату в Україні через:

* зниження податкового навантаження шляхом скорочення переліку по­датків, зборів (обов'язкових платежів), зменшення податкового наван­таження на фонд оплати праці для формування солідарних соціальних фондів та перехід до формування персоніфікованих фондів;

* розширення бази оподаткування шляхом скасування пільг, які безпосе­редньо не пов'язані з інноваційною та інвестиційною діяльністю;

* запровадження механізму декларування податкових пільг суб'єктами -

платниками податків;

* запровадження оподаткування нерухомості;

* стимулювання інноваціино-інвестиціиної діяльності підприємств з удо­сконаленням умов оподаткування, що стимулюють поновлення основ­них виробничих фондів та розвиток малого бізнесу; => підвищення рівня сплати податків і зборів (обов'язкових платежів); => недопущення подвійного оподаткування нерезидентів.

Державне управління видатковою частиною бюджету є дієвим ме­ханізмом або засобом впливу на економічне зростання і підвищення інвес­тиційної активності. Бюджетне регулювання інвестицій здійснюється пере­важно через: визначення обсягів бюджетного фінансування та кредитування для пріоритетних галузей економіки; державні контракти, за допомоіою яких можна регулювати інвестиційну активність підприємств недержавної форми власності, продукція яких є важливою необхідністю для державного споживання. Розробка, фінансування та реалізація цільових комплексних програм - це також одна з форм державного регулювання, а у країнах з рин­ковою економікою вона є основною формою програмного управління.

Значний вплив на рівень інвестиційної активності має грошово-кредитна політика держави, яка проводиться Національним банком Украї­ни і в рамках якої можуть застосовуватися інструменти прямого державного регулювання. У цьому випадку об'єктом регулювання є грошова маса, яка у відповідних співвідношеннях з основними макроекономічними показника­ми позитивно або негативно впливає на економічне зростання в країні та на рівень інвестиційної активності. Суб'єктом грошово-кредитної політики є НБУ, який здійснює грошову емісію та за допомогою арсеналу засобів, а саме - ставки рефінансування, норми обов'язкових резервів, операцій на відкритому ринку та валютних інтервенцій, впливає на рішення суб'єктів господарювання про доцільність інвестування.

Основними напрямами держаної грошово-кредитної політики в сти­мулюванні інвестиційних процесів в Україні є:

* створення правового механізму регулювання економіки, який забезпе­чить фінансово-кредитним установам належне місце в регулюванні ін­вестиційного процесу для поєднання фінансово-банківського та проми­слового капіталів;

*визначення державної політики щодо оподаткування фінансового капі­талу, зокрема оптимізації податків на прибуток кредитних установ, які здійснюють кредитування інвестиційних проектів;

*врегулювання ризику та рівня прибутковості операції!, пов'язаних з інвестиціями, а також правових умов перетворення короткострокових фінансових ресурсів у довгострокові;

* розвиток фінансово-банківських установ, що здійснюватимуть інвести­ційні операції, діяльність яких мас зосереджуватися на фінансуванні ін­вестиційних проектів у пріоритетних напрямах розвитку економіки України;

* впровадження заходів, які забезпечать розвиток участі банків у ство­ренні фінансово-промислових груп та холдингів;

*запровадження механізму страхування інвестиційних ризиків банків з метою заохочення їх до надання довгострокових кредитів;

*залучити до активної інвестиційної діяльності суб'єктів різних форм власності та господарювання для розвитку національного виробництва та ринкової інфраструктури, створення інвестиційних нагромаджень, в якому мас брати участь весь фінансовий капітал держави, в тому числі і його тіньові форми.

Безпосередній вплив на рівень інвестиційної активності має міра роз­витку банківської системи, можливості кредитування та обсяги фінансових ресурсів окремих банків, їх регіональна концентрація та інші чинники, які залежать від грошово-кредитної політики, що проводиться в країні. Крім того, основними причинами, що стримують надання банками довготерміно­вих кредитів суб'єктам господарської діяльності, є високий рівень кредит­них ризиків, неплатоспроможність більшості позичальників, відсутність реальної гарантії повернення ними кредитів та ліквідної застави, а також неефективна система оподаткування.

У зв'язку з цим, поліпшення інвестиційного клімату в державі зале­жить і від розв'язання проблеми діяльності банківської системи, зокрема, від забезпечення підвищення рівня концентрації банківського капіталу, збі­льшення обсягів довготермінового кредитування реального сектору еконо­міки, залучення коштів населення.

Значний вплив на рівень інвестиційної активності в Україні має амо­ртизаційна політика, яка повинна бути спрямована на підвищення фінансо­вої зацікавленості суб'єктів господарювання у здійсненні інвестицій в осно­вний капітал за рахунок коштів власних амортизаційних фондів.

Основними напрямами державної амортизаційної політики є;

*створення економічної та правової бази для запровадження раці­ональних рівнів споживання, відшкодування та оновлення основного капі­талу;

*обмеження державного регулювання у сфері амортизаційної по­літики та стимулювання інвестиційної ініціативи суб'єктів господарювання;

*відмова від суцільного примусового нарахування амортизаційних відрахувань за єдиним методом та запровадження кількох методів нараху­вання амортизації, надання суб'єктам господарювання нрава вибору конк­ретного методу нарахування амортизаційних відрахувань, а також права самостійно встановлювати конкретні строки служби основного капіталу в визначених законом межах;

* розмежування практики нарахування амортизаційних відрахувань відповідно до її економічної та податкової ролі;

■ стимулювання суб'єктів господарювання до застосування прис­кореної амортизації та її інвестиційного спрямування шляхом надання пода­ткових знижок;

■ запобігання зростанню цін виробників шляхом надання можливо­сті суб'єктам господарювання відносити прискорену амортизацію не на ви­трати виробництва, а на зменшення оподатковуваної частини прибутку.

Вітчизняні підприємства можуть використовувати різні методи нара­хування амортизації, проте, найчастіше, надають перевагу податковому, при якому встановлені конкретні норми амортизації та чітко регламентований порядок її нарахування. Податкову амортизацію можна, власне, розглядати і як пільгу для підприємств, які інвестують свій капітал у розширення вироб­ництва, придбання основних фондів і підтримання їх у належному стані.

Надання підприємствам права самостійно проводити амортизаційну політику, безумовно, прогресивний крок, який дає змогу підприємствам визначити термін експлуатації основних засобів і обирати метод нарахуван­ня амортизації згідно з власними економічними інтересами.

Однак для подальшого удосконалення механізмів нарахування амор­тизації з метою активізації інвестиційних процесів на виробництві основни­ми завданнями державної амортизаційної політики має бути:

* запровадження нарахування амортизаційних відрахувань на всі основні фонди (крім землі);

* закріплення за суб'єктами господарювання права на використан­ня коштів власного амортизаційного фонду та заборона будь-яких централі­зованих вилучень з нього;

* надання податкових знижок тільки тим суб'єктам господарюван­ня, які мають документальне підтвердження інвестиційного використання коштів амортизаційного фонду;

* збільшення кількості методів нарахування амортизаційних відра­хувань;

* розробка класифікації основного капіталу за групами відповідно до характеру і строків його використання та зносу;

* запровадження для кожної групи основного капіталу економічно обгрунтованих індикативних норм для нарахування економічної амортизації та діапазонів припустимих відхилень, у межах яких суб'єкти господарюван­ня обирають конкретні норми економічної амортизації самостійно;

* затвердження максимальних граничних рівнів податкової амор­тизації, в межах яких її обсяг може перевищувати обсяг економічної амор­тизації.

У результаті проведення цих заходів очікується:

по-перше, поліпшення фінансових результатів господарювання суб'єктів господарської діяльності;

по-друге, створення умов для формування додаткових інвестиційних ресурсів суб'єктами господарювання;

по-третье,, формування бази даних для об'єктивної оцінки параметрів руху основного капіталу, необхідної для розробки прогнозів та програм економічного і соціального розвитку.

Для активного економічного зростання та підвищення інвестиційної активності важливе значення має також державне регулювання фондового ринку, інноваційна політика держави та політика заохочення іноземних ін­вестицій в економіку країни тощо.

Перелік і вплив засобів державного регулювання на інвестиційну дія­льність можна продовжити і за іншими напрямами. Зокрема, актуальними сьогодні є проведення:

а) єдиної державної регулятивної політики у сфері nidnpucMumjinea,
спрямованої на досягнення оптимального рівня регулювання державою під­
приємницької діяльності, визначення правових засад державної підтримки
малого підприємництва, регулювання процедури ліцензування та перегляду
нормативно-цравових актів з регулювання підприємницької діяльності в
окремих секторах економіки з метою підвищення ефективності та конкуре­
нтоспроможності суб'єктів господарської діяльності;

б) державної політики у сфері приваїтрації, яка спрямовується на:
заміну фіскальної моделі приватизації інвестиційною та інноваційною; при­
ватизацію великих підприємств та підприємств-монополістів за окремими
планами шляхом продажу контрольних пакетів акцій промисловим інвесто­
рам; технічне та технологічне поновлення підприємств за рахунок частини
коштів, що надійдуть від приватизації;

в) регіональної політики держави, завданням якої є надання істотно­
го динамізму регіональному соціально-економічному розвитку шляхом по­
внішого та ефективного залучення у господарський обіг ресурсного потен­
ціалу регіонів, використання переваг територіального поділу і кооперації
праці на основі розширення повноважень і підвищення відповідальності
місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за
вирішення поточних і перспективних проблем територій.

г) державної аграрної політики, основним завданням якої є за утвер­
дження повноцінного ринку землі, сучасних земельно-орендних та іпотеч­
них відносин, запровадження економічних стимулів раціонального викорис­
тання та охорони земель, застосування дозволених нормами COT механізмів
захисту національного аграрного ринку. Найголовнішими державними
пріоритетами аграрної політики, направлений на активізацію інвестиційної
діяльності в агропромисловому комплексі, є: інституційне забезпечення
реформ; за утвердження ефективних механізмів захисту прав власності на
землю; створення на селі сучасної ринкової інфраструктури, зокрема, опто­
вих ринків, торгових домів та бірж; фінансове оздоровлення галузі через
створення спеціалізованих банківських і альтернативних небанківських
кредитних інституцій, механізмів фінансових гарантій повернення сільгосп-

виробниками кредитів, страхування фінансових ризиків; стимулювання роз­витку сільськогосподарської кооперації тощо.