ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ПОРЯДОК ФОРМУВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНИХ РЕСУРСІВ НА ПІДПРИЄМСТВІ 3 страница

Найважливішою формою державного фінансування інвестиційних проектів є державшій інвестиційний кредит, обсяги та напрями якого визначаються державною політикою.

Велике значення у стимулюванні розвитку виробництва та зайнятості мають кошти, що надаються державою за рахунок бюджетних або позабю-

д.жеттіх фондів. За їх допомогою забезпечується прискорений розвиток відповідних регіонів або необхідних напрямів економіки на тій чи іншій території.

Такі фонди фінансових ресурсів мають цільове призначення, є самос­тійною ланкою фінансової системи і входять до складу державних фінансів. Основним централізованим фондом грошових коштів держави є бюджет. Кошти бюджету знеособлені і забезпечують реалізацію функцій держави. Разом із тим, у держави можуть бути певні потреби, які мають особливе значення і потребують гарантованого фінансового забезпечення. Це і с при­чиною формування фондів цільового призначення.

Державні цільові фонди - це форма перерозподілу та використання фінансових ресурсів, що залучаються державою для фінансування деяких суспільних потреб. Через цільові державні фонди можливо:

• впливати на процес виробництва через фінансування, субсидування та кредитування підприємств;

• забезпечувати природоохоронні заходи, фінансуючії їх за рахунок спеціально визначених джерел і штрафів за забруднення навколишнього середовища;

• надавати соціальні послуги населенню через виплату пенсій, соціа­льну допомогу, субсидування соціальної інфраструктури загалом.

Залежно від цільового призначення державні фонди поділяються на економічні і соціальні, а відповідно до рівня управління - на державні та регіональні. Цільові фонди можуть бути постійними та тимчасовими. Ство­рення постійних фондів пов'язане з вирішенням окремих функцій держави. Зокрема, в реалізації соціальної функції особлива увага приділяється соціа­льному страхуванню,. У процесі створення системи самостійних соціальних фондів ставилося завдання «розвантажити» бюджет від значної частки соці­альних видатків і забезпечити їх автономне гарантоване фінансування. Тим­часові фонди формуються з метою прискореного вирішення актуальних проблем і припиняють своє функціонування після виконання покладених на них завдань. Для втілення певних економічних програм можуть створюва­тися позабюджетні фонди як у межах держави, так і на міжнародному рівні. Так, країни Євросоюзу створюють фонди надання допомоги країнам Схід­ної Свропи.

Надходження з державних цільових фондів за своїм змістом ідентич­ні бюджетним асигнуванням. Вони здійснюються у формі державних інвес­тицій і субсидій. Ці надані ресурси мають цільовий характер, що випливає із сутності цих фондів.

Фінансування інвестиційних проектів здійснюється і шляхом надання державних субсидій. Основним джерелом при такому методі є кош і и дер­жавного та місцевого бюджетів, а також кошти централізованих державних фондів. Інвестиційні проекти, які передбачають залучення цих коштів, оби­раються на конкурсній основі і мають відповідати стратегії економічного і

соціального розвитку та пріоритетним напрямам структурної перебудови економіки. Перевага надається інвестиційним проектам у паливно-енергетичному комплексі, машинобудуванні, соціальній сфері, агропромис­ловому комплексі, а також на подолання наслідків Чорнобильської катаст­рофи.

У загальному розумінні субсидування - це нсповерненс фінансуван­ня, тобто надання грошових коштів та інших постійних та поточних активів на засадах неповернення.

До субсидій у вузькому значенні належать трансферти підприємствам з боку держави (у грошовій формі або у вигляді послуг, що мають грошову оцінку) на фінансування поточних витрат. До субсидій у широкому значенні належать всі форми втручання держави в економічну діяльність, унаслідок яких змінюються ціни на товари або фактор виробництва, а отже - і умови конкуренції на користь окремих підприємств або сфер економічної діяльно­сті. Тобто субсидією вважається будь-яка виплата держави на користь суб'єкта підприємницької діяльності, якщо ця виплата обмежується певною галуззю, певною метою економічної політики, певним регіоном, певним виробничим фактором. В умовах ринкової економіки до субсидій у широ­кому значенні також належать трансферти, що мають характер субсидій. Цс платежі домогосподарствам і приватним організаціям, які суттєво вплива­ють на структуру економіки.

Розрізняють такі види субсидування, як: дотації, гранти, субвенції, спонсорська або донорська допомога.

Фінансування шляхом надання дотацій - це спосіб підтримки будь-яких проектів урядом чи місцевими органами влади. Зазвичай, дотуються соціально важливі програми та проекти, природоохоронні та ресурсозбері­гаючі технології. Дотації надаються на фінансування тільки частини інвес­тиційного проекту, а частка державних інвестицій, зазвичай не перевищує 50 %. У ряду випадків, надаючи певну дотацію, держава виступає умови, щоб решта була профінансована приватним капіталом, та контролює цільо­ве використання коштів. Існують також експортні дотації, які надаються з державного бюджету з метою заохочення вивозу товарів. У цьому випадку встановлюються різноманітні податкові та митні пільги.

Гранти - близькі за змістом до дотацій. Відмінність полягає у тому, що їх розміри порівняно невеликі, вони можуть надаватися на фінансування проекту загалом, які мають переважно інноваційний або соціальний харак­тер. Звітність про їх виконання має більш суворий характер, підлягає ауди­торським перевіркам, а іноді призначаються менеджери, які стежать за пов­ним виконанням умов договору гранту.

Субвенції, на відміну від дотацій та грантів, надаються урядом місце­вим органам влади та мають цільове призначення. У випадках порушення цих умов підлягають поверненню. Ініціатором субвенцій виступають місце­ві органи влади.

Очевидно, що всі ці форми державного втручання в економіку визна­чаються економічними умовами, зі змінами яких змінюються як форми бю­джетного фінансування, так і форми їх застосування.

Змішане фінансування - базується на комбінаціях різних методів фі­нансування інвестиційних проектів, і тому може бути використаним для фінансування будь-яких інвестиційних проектів.

8.3. ОЦІНКА ВАРТОСТІ ІНВЕСТИЦІЙНИХ РЕСУРСІВ

У прийнятті рішення про залучення джерел для фінансування інвес­тиційних проектів важливу роль відіграє визначення вартості інвестиційних ресурсів, або капіталу, що інвестується.

Вартість інвестиційних ресурсів (капіталу) - цс необхідна ставка доходу, яку повинна мати фірма, щоб покривати витрати для залучення ка­піталів на ринку. Основними факторами, що визначають вартість капіталу є: ризикованість одержаних доходів, питома вага заборгованості в його струк­турі, фінансова стійкість компанії та інші фактори. Наприклад, якщо споді­вані надходження та грошовий потік мінливі, заборгованість висока, а підп­риємство немає міцної фінансової репутації, інвестори купуватимуть його акції тільки тоді, коли їх ризик буде компенсований високими доходами. І навпаки, постійно зростаючі доходи, низька заборгованість і гарна фінансо­ва репутація дають змогу фірмі випустити облігації та акції з низькими ви­тратами.

Крім рівня дохідності та ризику, на вартість інвестиційного капіталу впливає і те, які джерела фінансування залучаються для реалізації інвести­цій, бо ціна власних (прибутку), боргових (банківські позички, емісія облі­гацій) та залучених (емісія привілейованих та звичайних акцій) ресурсів різна.

Далі розглянемо механізми формування ціни на кожен вид інвести­ційних ресурсів окремо.

Вартість капіталу від залучення боргових ресурсів.

У процесі інвестиційної діяльності підприємство часто використовує боргові кошти. Вартість цього капіталу визначається на ринку з урахуван­ням: терміну користування позичкою; заходу, що кредитується; забезпечен­ня своєчасності розрахунків позичальника за раніше одержаними позиками та міри ризику.

Крім того, на вартість боргового капіталу впливають такі фактори, як;

> зміна процентів за депозитами;

> офіційно оголошений індекс інфляції;

> можливості одержання довгострокового інвестиційного кредиту в ін­ших фінансово-кредитних установах на більш вигідних умовах;

І. Аналіз складу капіталу v динаміці за низку періодів (кварталів, років), а також: тенденції зміни його структури. При цьому розглядаються такі показники, як коефіцієнт фінансової незалежності, заборгованості, спів­відношення між довгостроковими та короткостроковими зобов'язаннями. Далі вивчаються показники оборотності та рентабельності активів та влас­ного капіталу.

1. Оцінка основних факторів, гио визначають структуру капіталу. До них належать:

* галузеві особливості господарської діяльності;

*стадія життєвого циклу фірми (молоді компанії з конкурептноздат-іюю продукцією можуть залучати для свого розвитку більше позичкового капіталу, а зрілі використовують, переважно, власні кошти);

*кон'юнктура товарного та фінансового ринків;

врівень прибутковості поточної діяльності;

* податкове навантаження на компанію (частка податків, що сплачу­ються, у виручці прямих і непрямих від продажу - брутто);

*міра концентрації акціонерного капіталу (прагнення власників капі га­лу зберегти контрольний пакет акцій.

З урахуванням цих та інших чинників управління структурою ка­пітал передбачає вирішення двох основних завдань:

а) встановити пропорції використання власного або зовнішнього
капіталу;

б) забезпечити (за необхідністю) залучення додаткового внутріш­
нього або зовнішнього капіталу.

3. Оптимізаиія структури капіталу за критерісм прибутковості вла­сного капіталу.

4. Оптимізаиія структури капіталу за критерісм мінімізації його ва­ртості (ціни). Вона базується на попередній оцінці власного та залученого капіталу за різних умов ного залучення й варіантних розрахунках середньо­зваженої вартості капіталу.

Найчастіше для вирішення проблем оптимізації структури капіталу використовують ефект фінансового важеля (леверіджу).

Структура капіталу, що інвестується пов'язана з співвідношенням бо­ргу та власного капіталу. Чим більшу заборгованість, порівняно до власного капіталу, має фірма, тим вищий її фінансовий леверідж. Крім того, у тих випадках, коли ставка щорічних фінансових вигод від інвестицій, що здійс­нюються із залученням позичкових коштів, перевищує процент за кредит, леверідж с позитивним. Якщо дохідність з інвестицій не перевищує процент за позичковими коштами, леверідж с негативним. У випадках, коли, інвес­тиції приносять дохід, що дорівнює проценту за кредит, леверідж є нейтра­льним.

Властивість фінансового леверіджу (важелю) полягає у тому, що ви­никає можливість використовувати капітал, взятий у борг під фіксований

Коли фірма бере в борг, вона зобов'язується сплатити проценти і у майбутньому погасити основну суму боргу. Ці проценти вираховуються з оподатковуваного доходу, отже інвестори отримують більше доходу.

Таким чином, чим більше боргів має фірма у структурі свого капіта­лу, тим вищий фінансовий ризик. Це означає, що, незалежно від рівня дохо­ду від своїх операцій, фірма повинна продовжувати сплату фіксованих про­центних платежів і основної суми боргу, коли настає термін погашення. Отож, чим більше фірма бере у борг, тим більше у неї фіксованих фінансо­вих витрат і тим вища небезпека неспроможності покрити ці періодичні фіксовані платежі. У випадку, коли борги зростають, зростають і відсоткові платежі. Та попри те, що вони забезпечують фінансовий леверідж, однак зростає ризик, що проценти за позички стануть дуже високими щодо ДВКП. Якщо у період загального спаду економічної активності підпри­ємство скорочує свої операції, її ДВКП теж знижується, що збільшує мож­ливість несплати відсотків за рахунок прибутків підприємства.

Таким чином, варто запам'ятати, що фінансовий леверідж може бути вигідний у період загального підйому інвестиційної активності, але в період спаду може принести втрати через зростання ризиків.

Зростаюча заборгованість може спричинити підвищення мінливості ДНА. Отже, переваги фінансового леверіджу слід порівнювати зі зростаю­чим фінансовим ризиком неплатоспроможності. Настає момент, коли при­ріст витрат на відсотки за кредит з урахуванням поправок на оподаткування перевищує виграш фірми від фінансового леверіджу.

Враховуючи зазначене вище, підприємству слід вміти правильно оби­рати погрібну структуру капіталу для ефективної реалізації інвестиційного проекту.

Оскільки структура капіталу впливає на ризик, дохід на акцію (ДНА) та фінансовий стан фірми, тому менеджери повинні повсякденно враховува­ти вплив змін у структурі капіталу.

Фінансування за рахунок боргів - це добре, але до певної межі. Пере­ваги фінансового леверіджу зникають у фірм, які мають у структурі капіта­лу занадто високу частку боргів. Забагато боргів посилює ризик і підвищує

потенціальну загрозу неплатоспроможності. Надмірне фінансування за ра­хунок випуску акцій - теж не краща політика. Вона повністю позбавляє фі­рму переваг, які дає фінансовий лсверідж, а середньозважена вартість капі­талу (IVACC) стає занадто високою.

Більше того, у деяких випадках випуск надмірної кількості простих акцій може призвести до втрати контролю під час голосування акціонерів. Як наслідок - незбалансованість у структурі капіталу (або дуже багато бор­гів, або дуже багато акцій) може зашкодити позиції фірми на ринку.

Таким чином, головна мета фінансових менеджерів - обрати таку структуру капіталу, яка за найнижчої вартості капіталу допомагатиме підт­римувати стабільні дивіденди та доходи, збагачуватиме акціонерів. Іншими словами, оптимальна структура капіталу має зводити до мінімуму WACC та, водночас, підтримувати кредитну репутацію фірми на рівні, то дозволяє залучати нові капітали для реалізації нових інвестиційних проектів на при­йнятних умовах.

Вартість фірми визначається сумою боргів, а також чистого доходу, який капіталізується або дисконтується за необхідною ставкою доходу. Ви­ходячи з цього, таблиця 8.6 показує, як змінюється вартість фірми, коли змінюється співвідношення (заборгованість фірмн)/(загальний капітал фір­ми) (В/К), що має 300 000 гри загального капіталу фірми (борг плюс влас­ний капітал) і ДВПІІ 100 000 гри.

Таблиця (V. 6. Зміни вартості фір.ми за різних співвідношень (В/К), грн.

Якщо змінювати співвідношення боргу та власного капіталу без змі­ни загальних доходів фірми (ДВ1ІГІ), то стане очевидним, що вартість фірми підвищується зі зростанням показника В/К. За боргу 67 % та акційного капі­талу 33 %, вартість фірми становить 866 670 грн проти 848330 грн при спів­відношенні 30/70.

Загалом, коли заборгованість фірми стрімко зростає, порівняно з вла­сним капіталом фірми, інвестори схильні пов'язувати це із підвищеним фі­нансовим ризиком. А тому з майбутнім очікуваним доходом вони пов'язують вищу ставку дисконту. Своею чергою, дисконтування будь-яких певних доходів еприятиме швидше зниженню вартоеті фірми. Цс пов'язано з тим, що зростаючий ризик сплати порівняно вищих відсотків призводить до підвищення ставки капіталізації доходів від випуску простих акцій. Ме­неджери намагаються проводити фінансування так, щоб досягти оптималь­ної структури капіталу. Це зменшує IVACC до найнижчого рівня і забезпе­чує фірмі максимальну вигоду від фінансового лсверіджу.

До певної межі, зростання заборгованості, порівнянно з власним ка­піталом, може призвести і до підвищення дохідності на акцію (ДНА). Але на певному рівні значення співвідношення В/К стане завеликим, а це значно ускладнить фірмі сплату її боргів. Цс призведе до підвищення вартості капі­талу, залученого від зовнішніх джерел, тримати акції стане ризикованіше.

Вплив фінансового леверіджу на дохід на акцію (ДНА) добре видний з таблиці 8.7. За того самого ДВКП, підвищення значення співвідношення В/К з 0 до 50 % збільшує Д11А з 7,5 грн до 13,5 грн.

Таблшія 8.7, Фінансовий леперідж і дохід на акцію, грн.

Отже, ми з'ясували, що рівень фінансового леверіджу визначається приростом ДНА від певної зміни значення ДВГІІІ, і цю взаємозалежність можна показати так:

У фірми інвестують тому, що хочуть одержати більше доходів. При­пускаємо, їло, коли фірма інвестує кошти від тонно випущених нових облі­гацій. ДВКП зростає до 50 %, а ДНА подвоюється. За цих умов рівень фі­нансового леверіджу стає рівним - 100 %/50 % = 2,00.

Цс означає, що за цієї фінансової структури фірми будь-яка зміна ро­зміру ДВПП у відсотковому значенні призводить до відповідної подвійної зміни ДНА у відсотковому значенні. Якщо вираховувати рівень фінансового леверіджу фірми у певний момент, рівняння стає таким:

Наприклад, порівняємо рівень фінансового ліверіджу (РФЛ) для фір­ми А та фірми Б, представлених у таблиці Н. 7.

РФЛ_А = 100 000 гри / 100 000 гри = 1.00

РФЛ_Б = 100 000 гри / (100 000 гри - 10 000 гри)= -1,11

Таким чином, фірма Б мас вищий рівень фінансового леверіджу, ніж фірма А. У фірми А немає боргів. Огже, будь-яка відносна зміна ДВКП при­зводить до такої ж відносної зміни чистого доходу.

Співвідношення В/К фірми Б становить 50 %. Якщо ДВКП фірми Б зростає на певний відсоток, то її чистин дохід відповідно зростає у 1,11 рази.

Загалом, чим вища заборгованість, тим вищий рівень фінансового ле­веріджу. Проте ліверідж працює в обох напрямах. Наприклад, коли рівень фінансового леверіджу має значення 2,00, зменшення ДВКП на 1 % змен­шує ДНА на 2 %. Отож, чим вищий фінансовий леверідж, тим мінливішими стануть доходи на акцію, а фірма - більш ризикованою.

Таким чином, можна зробити висновок, що фінансовий леверідж призво­дить до підвищення вартості фірми. Коли заборгованість стає дуже високою у порівняно, з власним капіталом, то фінансовий ризик і шанси неплатоспромож­ності (неспроможність сплатити борги) зростають, тому, ймовірніше, ринкова вартість фірми впаде. Мета підприємства - знайти такий рівень фінансового ле­веріджу (В/К), який не призводить до значних змін доходу на акцію фірми і не насторожує інвесторів щодо зростаючого ризику неплатоспроможності.

Враховуючи інтереси власників компанії, підприємствам необ­хідно мати реальну можливість оптимізації структури капіталу інвестицій­ного проекту за рахунок вибору такого її варіанта, при якому досягається максимальний рівень ефективності використання власних коштів та мінімі­зується фінансовий ризик.

8.5. ФОРМУВАННЯ БЮДЖЕТУ КАПІТАЛЬНИХ ВКЛАДЕНЬ ТА ЙОГО ОПТИМІЗАЦІЯ

Ефективність реалізації будь-якого інвестиційного проекту визначає обгрунтований план фінансування. В інвестиційній діяльності такий план мас назву «бюджет реалізації інвестиційного проекту» або «капітальний бюджет», який містить всі витрати та надходження коштів, пов'язаних з реалізацією проекту. Процес складання та управління фінансовим планом інвестиційного проекту прийнято називати бтджетуванням інвестиційно­го проекту.

Стрижневим питанням, яке вирішується при формуванні планів капі­тальних вкладень, є: реалізувати нові інвестиційні проекти або замінити (вдосконалити) існуючі елементи основного капіталу. У зв'язку з цим, капі­тальні бюджети складають при: розробці програм розвитку підприємства; оцінці ефективності об'єднання та поглинання: впровадженні принципово нових технологій та продуктів: інвестуванні у некомерційні об'єкти (охоро­на навколишнього середовища, безпека об'єкта тощо); активізації реклам­них компаній та ін.

У процесі бюджстування інвестиційного проекту варто врахувати:

♦ відповідність інвестиційної пропозиції стратегічним цілям компанії;

♦ часовий фактор та вартість капіталу при розгляді проекту;

♦ співвідношення ризику та дохідності проекту;

♦ співвідношення інвестиційних витрат та вигод (прибутку) за проектом;

♦ максимальну вигоду від інвестиційної пропозиції;

♦ результати виконання робіт за проектом та зівставлення їх із початко­вими очікуваннями (у процесі моніторингу проекту);

♦ вплив проекту на фінансовий стан компанії;

♦ розрахунок можливого грошового потоку за весь життєвий цикл проек­ту тощо.

У великомасштабних проектах капіталовкладення можуть передбача­тися на декілька років, а їх результати проявляються у довгостроковій перс­пективі (у вигляді притоку грошових коштів), що знаходить своє відобра­ження у капітальному бюджеті. Тому нерідко виникає необхідність у розро­бці прогнозу стратегічного бюджету, що інтегрує елементи довгострокового планування інвестицій та бюджетного контролю. Він корисний у періоди невизначеності та нестабільності економічного середовища, що його оточує. У додатковому бюджеті передбачають фінансування заходів, які не були внесені до основного бюджету.

Бюджет капітальних вкладень залежить від:

- майбутніх інвестиційних можливостей;

- дохідності передбачених інвестицій;

- строку окупності інвестованих коштів:

- вибору моменту інвестування;

- рівня інвестиційних ризиків:

- фінансової стійкості забудовника - ініціатора проекту та його стану на ринку капіталу;

- технічного рівня виробництва піднриємства-ініціатора проекту, наяв­ність у нього незавершеного будівництва та невстановленого обладнання;

- грошово-кредитної політики держави тощо.

Процес бюджетування має ряд етапів: розгляд та затвердження ТЕО та кошторисної документації, розподіл відповідальності та повноважень, я також подальше супроводження (моніторинг) реалізації проекту. Якщо ка­піталовкладення перевищують встановлені межі (ліміти), то необхідно спе­ціальне затвердження керівництвом компанії. Проект, який не задовольняє очікуваним показникам або під впливом поточних обставин перестає бути необхідним, може бути призупиненим. Доцільно також призупиняти про­ект, коли показник «прибуток/інвестиційні витрати» свідчить про його не­життєздатність. Кошти капітального бюджету, що вивільняються, можуть бути направлені на реалізацію більш ефективних проектів.

Фінансовий менеджер інвестиційного проекту має складати бюджет капітальних вкладень тільки після консультацій з інженерно-технічним пер­соналом певного підприємства. Не допускається придбання основних акти­вів, якщо вони не передбачені капітальним бюджетом. Після детального вивчення інформації фінансовий менеджер разом із проектним менеджером складають та затверджують капітальний бюджет на наступний рік та органі­зують контроль за його виконанням.

Вихідною інформацією для складання капітального бюджету є:

> оперативний (календарний) план реалізації проекту;

> загальна стратегія та тактика фінансування інвестиційного проекту;

> кошторис витрат на виконання окремих видів будівельно-монтажних робіт, розроблених у розрізі окремих функціональних блоків оперативного плану;

> попередній графік грошового потоку, який складається на основі ТЕО та бізнес-плану проекту;

> фінансовий стан ініціатора проекту у поточному періоді та прогноз на майбутнє.

Мета планування капітальних витрат - забезпечення реалізації проек­ту у передбачених будівельними нормами та правилами обсягах, строках та технології. Оскільки обсяг та структура капітальних вкладень попередньо обґрунтовується в ТЕО проекту, то розрахунки цих витрат у бюджеті на майбутній період (квартал, рік) зводяться до такого:

1) виділення із загальної маси капіталовкладень тієї частки, яка сто­сується поточного періоду, що розглядається;

2) уточнення обсягу капітальних витрат поточного періоду, виходя­чи з вимог підрядника у зв'язку зі змінами у технології будівельно-монтажних робіт;

3) уточнення обсягу та структури капітальних вкладень через зміни цін у поточному періоді на будівельні матеріали, обладнання, транспортні послуги тощо;

4) уточнення початкового обсягу капіталовкладень з урахуванням фінансового резерву, передбаченого у договорі з підрядчиком на відшкоду­вання непередбачених витрат.

Надходження коштів при розробці капітального бюджету містить приток грошових ресурсів у розрізі окремих джерел: власних, боргових та залучених. Тому процес розробки дохідного розділу бюджету повинен міс­тити такі процедури:

- уточнення обсягу надходження коштів, який маг відповідати сумарним капітальним вкладенням;

- уточнення джерел надходження коштів за структурою (внутрішні та зовнішні);

- забезпечення відповідності за часом потоку інвестиційних ресурсів по­токами капітальних втрат.

За строками планування капітальний бюджет поділяють на річний (з поквартальною розбивкою показників) та квартальний (з помісячним роз­поділом доходів та витрат).

Багато підприємств часто мають справу не з окремими проектами, а з інвестиційним портфелем, який складається з декількох проектів. Відбір та реалізація проектів з цього портфеля здійснюється також у рамках розробки бюджету капітальних вкладень. Інвестиційні проекти, то входять до порт­феля, ранжують у капітальному бюджеті, виходячи зі стратегічної важливо­сті для підприємства та прибутків, що вони генерують. При плануванні ка­пітальних вкладень слід враховувати особливості галузі (сфери бізнесу) та характер діяльності підприємства. Контроль здійснюють шляхом порівнян­ня бюджетних та фактичних параметрів капіталовкладень.

Теоретично до бюджету можна вносити всі проекти, що задовольня­ють критеріям відбору, прийнятим на певному підприємстві. На практиці завдання суттєво ускладнюється внаслідок урахування ряду вихідних пере­думов:

1) проекти можуть бути, як незалежними, так і альтернативними;

2) внесення наступного проекту до капітального бюджету передба­чає пошук джерел його фінансування (власних та зовнішніх);

3) вартість капіталу (capital costs, CO, що використовується для оцін­ки проектів на предмет внесення їх до бюджету, може бути різною, бо зале­жить від рівня ризику, що генерується тим чи іншим проектом. Чим більший рівень ризику за проектом, тим вища і ціна капіталу, що залучається;

4) з ростом обсягу капіталовкладень ціна капіталу може підніматися (наприклад, внаслідок необхідності залучення позичкових коштів), тому кількість проектів, які приймаються до реалізації, обмежена інвестиційними можливостями підприємства;

5) існує ряд обмежень за ресурсними та часовими параметрами, які доцільно враховувати при складанні капітального бюджету. Деякі з обме­жень врахувати у процесі бюджетування досить складно. Наприклад, цс стосується врахування фактору взаємозалежності та заміщення, можливого дострокового припинення того чи іншого проекту, часової та просторової варіації інвестиційного ризику тощо.