Економічні і фінансові кризи: сутність та функціональна детермінованість

В науковій літературі під фінансовою кризою розуміють – банківські кризи, валютні кризи та боргові кризи. Домінуючими причинами цих криз виступають погані макроекономічні показники. Першочергово фінансова криза починає випробовувати стійкість економіки з банківської системи, з другого боку – стійка банківська система в значному ступені базується на макроекономічній стабільності та економічному зростанні.

Однією з основних причин виникнення кризових ситуацій є виникнення проблем з платіжним балансом – сповільненням темпів економічного росту, зниження обсягів експорту, зростання імпорту, що стимулює виникнення негативного сальдо. Одним із можливих наслідків є спекулятивні атаки, падіння курсу національної валюти, ринку акцій, виникнення проблем з обслуговуванням зовнішньої заборгованості, а також зовнішнього боргу.

Рух фінансових ресурсів у світі пов’язаний з можливістю виникнення різного роду економічних криз. Причому, враховуючи специфіку міграції капіталу, власне рух фінансових потоків може вважатися важливим джерелом, як виникнення валютних криз, так і їх подолання. Рух фінансових потоків у контексті валютних криз залежить від міжнародних фінансових відносин, інтернаціоналізації системи соціально-економічних і грошових відносин по акумулюванню, розподілу і перерозподілу інтернаціональних фінансових ресурсів і міжнародних фінансових потоків.

Рух фінансових потоків дуже актуальний з точки зору як загальної глобалізації, так і фінансової глобалізації, зокрема. Саме від інтеграції фінансових потоків залежить можливість інтеграції національних економік окремих країн. Враховуючи ж неоднорідність розвитку національних економік, у тому числі і їх фінансових систем, фінансова інтеграція є важливою складовою підвищення зрілості національних економік окремих країн і служить основою для їх поступової гармонізації і уніфікації.

Основні економічні і політичні процеси в світі стають більш взаємопов’язаними. При цьому глобалізація рішуче охоплює всі грані сучасного життя і робить його більш структурованим. Світові економічні центри, які сформувалися після Другої світової війни, здаються майже непохитними. Зараз можна говорити лише про зміни питомої ваги економік США, Західної Європи і Японії в спільному світовому господарстві, але ні в якому разі про те, що – будь-який з названих центрів зникне, або утворяться нові. Навіть з введенням євро всі дискусії концентруються саме на перспективах його співвідношення до долара, а не на тому, чи виникне який-небудь новий конкурент євро.

Для нинішньої фінансової глобалізації характерний рух фінансових ресурсів за межами державних кордонів, тобто вона регулює сукупність відносин, пов’язаних з формуванням, акумулюванням і використанням ресурсів у міжнародному масштабі.

За останні два сторіччя протягом тривалих тимчасових відрізків капітал переміщався туди, де він був потрібним, і тим самим, впливав на економічний розвиток. Наприклад, в останній чверті ХІХ ст. британський капітал у розмірі, який перевищував 5% вітчизняний ВВП, щорічно надходив у США, Канаду, Австралію і Аргентину. Франція і Німеччина також експортували капітал, хоч і в менших, ніж Англія, обсягах. Ці потоки становили значну частину інвестицій в країни-імпортери капіталу.

Перша світова війна розірвала фінансові зв’язки, які відновилися лише згодом. Потім більше, ніж на півстоліття – з часів Великої депресії до 1970-х рр. – міжнародний потік приватного капіталу був практично на нулі. У 1970-х роках чистий приплив приватного капіталу в найбідніші країни світу складав трохи більше 1% від ВВП країни його походження. Цього вистачало лише для фінансування 5% потреби інвестиційних вкладень найбідніших країн. Протягом 1970-х років приплив капіталу збільшувався, але йому було далеко до інвестиційного буму XIX ст.

Хрест на відродженні інтересу інвесторів поставила боргова криза 1980-х років. До кінця 1990-х років експортери капіталу задовольнялися таким становищем справ. Більше того відбулися: девальвація мексиканського песо 1994 року і східно-азіатська криза 1997-1998 років.

Порівнюючи ці десятиріччя, відзначимо: в 1980-х роках потік капіталу був приблизно на рівні 1970-х років, а у 1990-х роках, незважаючи на відомі потрясіння, значно перевищував його. До кінця 1990-х років щорічний приплив капіталу по відношенню до розміру ВВП країн, що розвиваються, втричі перевищував показники 1970-х років. Проте в порівнянні з можливостями інвестування в країни, що розвиваються, а також з рівнем ХIX ст. приплив капіталу був ще незначним. До кінця 2001 року (останній рік, за який є відповідні дані) накопичений обсяг світових трансграничних банківських кредитів і депозитів становив 9 трлн. дол. З них лише 700 млрд. дол. складала частка позичальників із країн, що розвиваються. Накопичений обсяг трансграничних інвестицій у цінні папери оцінювався десь у 12 трлн. дол., з яких на частку позичальників із країн, що розвиваються, доводилося лише 600 млрд. дол. Як і в XIX ст., велика частина капіталу продовжує експортуватися в обмежене коло країн.

Різке зростання мобільності капіталу, як одне з неминучих слідств всеосяжної глобалізації, стало однією з причин валютних потрясінь, які впевнено пройшли світом у дев’яності роки ХХ ст. Так, спекулятивні атаки проти валют спровокували валютні потрясіння в межах Європейської монетарної системи 1992 року, в 1994 — 1995 роках в Мексиці і Латинській Америці, в Східній Азії — в 1997 році, в Бразилії — в 1999 році, а в Аргентині і Туреччині — в 2000-2001 роках.

Більшість з цих потрясінь були несподіваними, вони змінили уявлення про самі валютні кризи, які ще в 1980-х роках вважалися передбачуваними. Відповідно до традиційних поглядів, які сформувалися на основі досвіду, отриманого деякими латиноамериканськими країнами у вказане десятиріччя, країна опиняється перед можливістю виникнення кризи в ситуації, коли монетизація зростаючого бюджетного дефіциту приводить до неухильного розмивання її валютних резервів. І у разі досягнення певної критичної позначки починається атака на фіксований валютний курс. Переоцінка реального валютного курсу і зростаючий дефіцит балансу поточних операцій вважалися ознаками можливих потрясінь. Таким чином, була підтримана думка про те, що атака на валюту з боку спекулянтів відбувається лише тоді, коли існує загроза неможливості дотримання існуючої монетарної політики, що має на меті утримання фіксованого валютного курсу.

Однак потрясіння 1990-х років виявили інші причини виникнення криз, і зрозумілим стало те, що початок спекулятивних атак, може бути спровокований не стільки існуючими внутрішніми невідповідностями вибраної економічної політики, скільки можливістю здійснення непередбачених кроків з боку керівництва країн. І ось вже лише одне очікування валютної кризи було здатне стати причиною його старту. Так, більшість західних вчених зазначають, що східноазіатська криза 1997-1998 років і навіть кризи в Латинській Америці 1994-1995 років відрізнялися від тих, які відбувалися в 1980-і роки. Якщо причини останніх ховалися у невідповідностях між напрямами економічної політики (частіше за все - це спроба зафіксувати курс валюти центральним банком на рівні, що суперечить іншим цілям монетарної політики), то кризи дев’яностих більшою мірою є прикладом саме самореалізуючих очікувань, що викликали різкі і непередбачені зміни в русі капіталів, ніж неспроможною економічною політикою.

Нестабільний економічний розвиток – одну з причин виникнення постійно зростаючого дефіциту платіжного балансу – можна назвати однією з головних причин виникнення валютних криз у Латинській Америці у вісімдесяті роки і, разом з тим, їх спільною межею. Мінусовий економічний розвиток, падіння обсягів експорту, значне збільшення зовнішньої заборгованості і стік капіталу – складові поняття «рецесія» - спостерігалися в країнах Південного конусу ще з кінця 1970-х років.

Рух світових фінансових потоків передбачає облік як внутрішніх, так і зовнішніх чинників. Внутрішні чинники є основною причиною притоку іноземного капіталу на ринки, що розвиваються. До них відносяться:

- стабільність економічного розвитку;

- політична і позаекономічна стабільність;

- параметри фінансового ринку;

- система валютного і грошово-кредитного регулювання і т.п.

Зміни зовнішніх чинників (насамперед - валютно-фінансове позиціонування країни у світі і її здібність до протидій світовим і регіональним економічним кризам) не співпадали і навіть з деяким спізненням реагували на зміни в багатьох країнах. Крім того, факт відхилення початку інвестицій за часом, по інтенсивності і відносних обсягах для кожної з країн говорить про те, що інвестори беруть до уваги, передусім чинники, специфічні для тієї чи іншої країни.

У дослідженнях Світового банку велика увага приділяється саме внутрішнім чинникам і визначенню їх домінування над зовнішніми. Так, основні макроекономічні показники національної економіки впливають на рівень ставок з довгострокових інвестицій. Країни з кращими макроекономічними даними (тобто, високий коефіцієнт інвестицій до ВВП, низький рівень інфляції, стабільність реального курсу національної валюти) залучили найбільший обсяг іноземних інвестицій в процентному відношенні до ВВП, а країнам з негативними макроекономічними показниками практично не вдалося залучити іноземних інвесторів.

Прямі іноземні інвестиції є основним компонентом інвестицій на ринки, що розвиваються. Це явище хоч і залежить від макроекономічних показників, але не пояснюється лише рівнем процентних ставок у глобальному масштабі.

На нинішньому етапі розвитку світової фінансової системи зарубіжні портфельні інвестиції виступають домінуючою формою міжнародних фінансових потоків, залишивши далеко позаду і за абсолютними обсягами, і за темпами зростання, як прямі іноземні інвестиції, так і звичайні міжнародні кредити. Саме портфельні інвестиції є більш чутливими до рівня процентних ставок. Хоч, незважаючи на збільшення останніх, обсяг портфельних інвестицій зростав з 1992-93 років.

Таким чином, вказані положення дозволяють стверджувати про можливості залучення іноземних капіталів у великих обсягах, хоч останнє не є однозначно позитивним явищем, тому що інколи викликає швидке зростання грошової маси, інфляційний тиск, підвищення реального валютного курсу, рівня ризиків у національному фінансовому секторі і зростання дефіциту платіжного балансу. Крім того, як показав досвід Мексики у 1994-95 роках, Азії у 1997 році і Росії в 1998 році, фінансова інтеграція може приводити до більшої непередбачуваності капіталу і, в кінцевому результаті, до більшого стоку інвестицій при зміні очікуваної прибутковості активів шляхом так званої «стадної» поведінки інвесторів і внаслідок глобального впливу регіональних криз.

Особливого значення набуває питання інтеграції світових фінансових потоків в економіку України. Це пов’язано як з необхідністю загальної інтеграції економіки України в сучасні світогосподарські відносини, так і з визначенням адекватного єдиного місця економічної системи України у світі. Крім цього, рух світових фінансових ресурсів в економіку України пов’язаний з розумінням суті і основних напрямів фінансової стабілізації, відміченої в Україні.

З одного боку, це пов’язано з тим, що на попередніх етапах у колишніх соціалістичних країнах сформувалися серйозні фінансові диспропорції, з іншого – фінансова нестабільність посилювалася внаслідок розпаду раніше єдиного економічного комплексу СРСР і господарських зв’язків між країнами РЕВ, формування власних економічних і політичних систем у нових незалежних державах. Ця специфіка пояснює особливості не тільки макроекономічної ситуації в країні і напряму в неї фінансових потоків, а і можливості виникнення валютних криз.

Сучасна ситуація в країнах Центральної і Східної Європи дозволяє стверджувати про певні успіхи в напрямі стимулювання надходження фінансових потоків в країни регіону. Така досить енергійна економічна активність у Східній Європі і СНД насамперед пояснюється переходом із зовнішніх на внутрішні джерела зростання. Активність внутрішнього попиту була одним із головних чинників, які перешкоджали подальшому уповільненню зростання виробництва. Однак подібна модель зростання має для економіки країн східної Європи і СНД як позитивні, так і негативні наслідки. З одного боку, стійкість внутрішнього попиту служить знаком довіри до майбутніх перспектив економіки цих країн, як з боку споживачів, так і інвесторів. Вона демонструє значний прогрес, досягнутий деякими з цих країн у своїх ринкових реформах, про що свідчить пропозиція східноєвропейським країнам вступити в Європейський союз у 2004 році. Однак і в деяких країнах СНД декілька років високого зростання викликали збільшення прибутків і рівня добробуту населення, який, у свою чергу, посилював внутрішню підтримку економічної активності.

З іншого боку, спирання на внутрішній попит, як головний локомотив зростання, навряд чи може бути збережене, оскільки більшу частину регіону представляють маленькі країни з відкритою економікою. За деякими виключеннями, для більшості країн Східної Європи і СНД характерний великий хронічний дефіцит з поточних операцій в деяких випадках супроводився бюджетним дефіцитом (проблема подвійного дефіциту). Надмірна переорієнтація, заснована на розвитку внутрішніх джерел зростання, очевидно, не може бути відповідною стратегією обмеження обох цих дефіцитів.

Зміни реального чистого експорту загалом не внесли позитивного внеску в зростання ВВП у 2002 році, хоч висока постійна динаміка східноєвропейського експорту спостерігалася за умов, як і раніше, млявої економічної активності в західній Європі: в середньому експорт зростав більш швидкими темпами в порівнянні з зростанням імпортного попиту і сукупного світового експорту. Крім того, відносно висока динаміка спостерігається другий рік поспіль, наслідком чого стало збільшення східноєвропейської частки західноєвропейських ринків. Такий результат, ймовірно, зумовлений декількома чинниками. З початку економічної трансформації понад 10 років тому у низці східноєвропейських країн мав місце великий притік прямих іноземних інвестицій, значна частина яких була розміщена великими експортоорієнтованими багатонаціональними компаніями. Такі нові зростаючі виробництва використовують економічні порівняльні переваги цих країн у плані дешевої робочої сили (зокрема, дешевої кваліфікованої робочої сили), а також їх близькості до великих ринків західної Європи. Ця основна конкурентна перевага, очевидно, служить одним із чинників, який, незважаючи на слабість західного попиту, дозволив східноєвропейським експортерам і далі нарощувати свою частку експортного ринку по деяких окремих товарах.

У період глобального економічного гальмування – як в 2001 і 2002 роках – значення східноєвропейських порівняльних переваг, можливо, посилювалося глобальним натиском на норму прибутку, що примусило багатонаціональні компанії прискорити перебазування частини свого глобального обсягу виробництва в країни з більш низькими витратами, у тому числі деякі східноєвропейські країни. У той же час сама східна Європа піддається тиску з боку країн, які пропонують більш конкурентноздатні економічні умови (з погляду оплати праці або більш вигідної прихильності до інших великих ринків, на що вказує недавнє перебазування деяких виробництв зі Східної Європи в південно-східну Азію). Тому в загальному плані факт зростання ринкової частки східноєвропейських експортерів – це середньостроковий феномен, який ілюструє зміни у міжнародному розподілі праці. Враховуючи характер властивих їм базових порівняльних переваг і існуючих розходжень у вартості робочої сили, східноєвропейські країни, ймовірно, розширять у короткостроковій і середньостроковій перспективі свою частку західноєвропейських і глобальних ринків. Однак у довгостроковому плані порівняльні нинішні переваги не статичні, і в міру підтягнення рівня прибутків у східній Європі до рівня промислово розвинених країн необхідно буде освоїти нові джерела міжнародної конкурентноздатності на основі накопичення фізичного і людського капіталу.

Сучасний стан розвитку національної економіки України свідчить про її неінтегрованість у світову економіку протягом всього періоду незалежності. Це допомогло державі спокійно пережити світову фінансову кризу 1997-1998 років і події 11 вересня 2001 року. Враховуючи загальностратегічні орієнтири нашої держави з точки зору необхідності його інтеграції у світову економіку, доцільно визначити можливості здійснення орієнтування фінансових потоків безпосередньо в Україну.

Очевидно, залучення в Україну фінансових потоків у вигляді іноземних інвестицій не виключає необхідності напряму в Україну капіталу за рахунок розвитку кредитних відносин у банківському секторі, виходу акцій українських підприємств на світові фондові ринки, розміщення в Україні акцій іноземних корпорацій і т.п.. У той же час особливості залучення в Україну фінансових потоків за рахунок іноземних інвестицій передбачають врахування цілої низки чинників. А це вимагає визначити основні етапи, які дозволяють не тільки з теоретичного, а й з практичного погляду стимулювати інтеграцію фінансових потоків. Можна говорити про три етапи державної політики заохочення руху капіталу і інтеграції фінансових потоків.

Початок залучення світових фінансових потоків передбачає лібералізацію руху капіталу і відкриття секторів національної економіки іноземним інвесторам. У цьому напрямі залучення фінансових потоків обумовлює необхідність не тільки лібералізації руху іноземного капіталу в країну, а й руху національного капіталу за межі держави.

Подальший розвиток залучення фінансових потоків передбачає необхідність для країни активно провести маркетинг і просування своєї території як місця знаходження транснаціональних корпорацій і місця надходження інвестиційних ресурсів. Ця політика пов’язана зі створенням національних агентств стимулювання інвестицій. У цьому контексті досить важливим є створення умов для безповоротності залучення фінансових потоків.

Більш зрілий етап залучення фінансових потоків пов’язаний з характерно чітким визначенням пропозицій іноземним інвесторам на галузевому і секторальному рівні національної економіки, з маркетинговим просуванням цілих адміністративно-економічних регіонів і секторів. Основна мета цієї кампанії – гармонізувати вигоди місцезнаходження країни з потребами іноземного інвестора. Саме останній етап передбачає подальшу інтеграцію країни в міжнародні економічні відносини.

Різке зростання мобільності капіталу у результаті всеосяжної глобалізації стало однією з причин валютних потрясінь у дев’яностих роках ХХ ст. Так, спекулятивні атаки проти валют спровокували валютні потрясіння в межах Європейської монетарної системи 1992 р., в 1994-1995 рр. в Мексиці і Латинській Америці, в Східній Азії – в 1997 р., в Бразилії – в 1999 р., в Аргентині і Туреччині – в 2000-2001 рр.

Відкритість економіки в умовах глобалізації підвищує ступінь взаємозалежності, взаємопов’язаності країн. Як наслідок, несприятливі явища у фінансовій сфері однієї держави виходять за її межі і поширюючись на інші, викликають негативні, непередбачувані зміни як в національних економіках окремих держав, так і в світовій економіці, загалом.

Валютно-фінансові кризи, які виникають в одній країні, можуть мати регіональні, або глобальні наслідки. Це пояснюється тим, що при взаємозалежності країн набагато виразнішою стає їх взаємна вразливість. Глобалізація та транснаціоналізація практично виводять економічне життя окремих держав за межі національного регулювання, обмежуючи можливості національної макроекономічної політики, що створює труднощі в управлінні їхніми економічними процесами, змушуючи уряди при прийнятті рішень враховувати світові тенденції.

Таким чином, поширення кризових явищ з однієї країни в іншу можливе за рахунок тісних взаємозв’язків між економіками країн, які охопила криза. Так, безпосередніми каналами поширення криз є торгівельні зв’язки та валютні девальвації; інвестиційні процеси та валютно-кредитні операції на фінансових ринках.

Таким чином, роль фінансової глобалізації у виникненні та поширенні криз полягає, насамперед, у створенні передумов для їх переростання в кризи глобального характеру, що обумовлюється тенденцією лібералізації фінансової сфери в країнах, що розвиваються, за умов постійного зростання міжнародної мобільності капіталу. Фінансова лібералізація сприяє поступовому зникненню обмежень на міжнародний рух капіталу та на валютні операції, що, з одного боку, відкриває національні економіки для міжнародного капіталу, а з другого – дає можливості для його швидкого вилучення з неї.

Слід зазначити, що дія механізмів поширення фінансових криз безпосередньо залежить від ступеня інтеграції національних фінансових ринків у глобальний ринок капіталу: чим більшим є її рівень, тим більш вразливою до зовнішніх кризових шоків є національна економіка. Навпаки, країни з належним контролем за рухом капіталу і обмеженим доступом до міжнародних фінансових ринків є невразливими до ефектів «фінансової кризової інфекції».

Валютно-фінансова криза 90-х рр. минулого століття, продемонструвала руйнівний потенціал і механізми передачі негативних впливів глобального характеру від групи азійських країн до східноєвропейських, і довела, що національні уряди і МВФ неспроможні запобігти та нейтралізувати ланцюговий розвиток кризи, зокрема через відсутність дієвих регулятивних засобів впливу на потоки приватного спекулятивного капіталу. Відтак, у сучасних умовах кризи продукують синергічний ефект, а наднаціональні органи регулювання практично не готові здійснювати системні антикризові заходи, адекватно реагувати і відповідати на сучасні глобальні виклики.