КАТЕГОРИИ:
АстрономияБиологияГеографияДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника
|
Рейтингова шкала оцінювання роботи в межах блоку Б- 1-7. 1. Балушок В. Світ середньовіччя в обрядовості українських цехових ремісниківЛітература 1. Балушок В. Світ середньовіччя в обрядовості українських цехових ремісників. – К., 1993. 2. Дюркгайм Е. Первісні форми релігійного життя. Тотемна система в Австралії. / Пер. з франц. Г.Філіпчук, З.Борисюк. – К.: «Юніверс», 2002. 3. Івановська О. Суб’єктність імперативів предметно-практичної діяльності в українському фольклорі //Студії з україністики. –К., 2009. –Вип.8. 4. Наймитські та заробітчанські пісні. /Упор.С.Й.Грица, О.І.Дей, М.Г.Марченко.– К.: Наук.думка, 1975. 5. Пошивайло О. Феноменологія гончарства. – Опішне, 2000.
2.2.6. Диспропорція та синтезуючі елементи аксіологічної шкали в опозиціях «заробітчанин –роботодавець», «продавець – покупець» Вираження суб'єктності через стереотипну модель внутрішньої опозиційності притаманна мікросоціальним групам, які виступають контрагентами в економіко-правових відносинах між продавцем і покупцем, наймитом, заробітчанином та роботодавцем. Розведення і глобалізація подібних опозицій у фольклорі відбуваються через поступове утвердження домінуючого становища однієї зі сторін. Мотивацією такої домінанти є власність на матеріальні цінності та засоби виробництва, а отже, економіко-правові чинники. Однак функціонування економічного механізму будь-якого суспільства, в якому продукти виробництва є товаром, потребує відповідних правових форм організації обігу товарів, переходу їх від одних власників до інших, незважаючи на вихідну домінанту власності. Саме договірні стосунки передбачають вироблення стереотипів у поведінці, мисленні, природою яких є стереотипні уявлення про світову модель, в якій панує рівновага, допоки обидві сторони виконують узяті на себе зобов'язання. Суб'єктне начало договору починає діяти за необхідності синтезувати половинки розірваного та протиставленого простору існування суб'єктів економічної діяльності, це виражається в компромісі з вихідною міфо-ритуальною традицією. Причому світоглядна визначеність кожної зі сторін договору пов'язана з тим, які цінності вважаються першочерговими, синтезуючими, а які витісняються на ментальну периферію. Зокрема фольклорні тексти договорів купівлі–продажу свідчать про визнання обома сторонами центрального місця за концептом «власність», що є синтезуючим первнем і сприяє стабілізації в ситуації переходу майна від одного власника до іншого. Це підтверджується і закріпленням поняття власності у слові «держати», яке вживалося із змістом: користування, тобто отримання від будь-якої речі вигоди; застосування її в справі шляхом знищення її економічної вартості; обміну на будь-який замінний еквівалент вартості. Говорячи мовою юриспруденції, договір купівлі-продажу спрямований на безповоротне відчуження продавцем майна і перехід його у власність покупця, отже, є юридичною підставою виникнення зобов'язальних правовідносин [34; 89]. Тому в основі акту купівлі-продажу лежить універсальність уявлень про бінарну структуру світу (зокрема про баланс свого – чужого), яка має глибинну психологічну передумову. Аналізуючи фольклорний текст договірних стосунків, бачимо, що елементи аксіологічної ієрархії соціумів у різних ситуаціях набували різних суб'єктних акцентів. Зокрема, якщо предметом продажу були рухомі й нерухомі речі, то обов'язковою умовою було встановлення права власності на них продавця, оскільки продаж викраденої речі вважався злочином, і той, у кого ця річ була вкрадена, міг подати позов на продавця з метою відшкодування збитків: «Краще своє віддати, ніж чуже держати» [231; 209]. Спостерігаємо, як спочатку витіснене за межі безпосередньої договірної ситуації поняття права володіння річчю швидко опиняється в центрі нової ціннісної ієрархії: у певних умовах покупця швидше цікавить не просто власність, а право володіння нею. Привласнення чужого пов'язувалося із втручанням у демонічний простір. Так, у легенді «Чорт ягням» знаходимо: «старо-вишневецький староста та поїхав чогось до Заруддя, літ тому двадцять це було..., баче ягнятко маленьке біга над дорогою... Шкода стало старості покинути такеє ягнятко у лісі, він зліз, висадив його на коня і сам сів; а кінь усилу йде, ніяк не скине староста того ягняти, таке здорове стало. Тільки скинув, а воно вже тоді до його узялось, учепилось за ноги, стягло з коня..., потягло під місток і давай там уже розправляться з ним» [374; 56]. Ще одним видом синтезуючої цінності в суб'єктній опозиції «продавець-покупець» є ціна товару. Ще до укладання угоди про купівлю-продаж, як правило, між продавцем і покупцем відбуваються попередні переговори про кількість товару, що продається, та про його ціну. Покупці мають переконатися в доброякісності товарів, оглянути та випробувати їх. Продавець міг запевнити покупця у відповідності між ціною і якістю товару в три способи: клятвою або божінням; демонстрацією товарів нижчого сорту поряд із тими, що продаються, або зазначеною ціною на товар у торгових книгах. Хазяїн ніколи не оголошував ціни на худобу, поки не знайдеться бажаючий її купити, і не подавав руки долонею догори, – власник товару бив по ній, одночасно називаючи ціну. У відповідь покупець вдаряв хазяїна по долоні, називаючи свою, обов'язково нижчу, на що той, як правило, відповідав рукобиттям і знижував початкову ціну. Так продовжувалося до остаточної згоди між сторонами й угода запивалася могоричем. У казці «Неправдиве діло» зафіксований момент остаточної передачі покупцеві кабана: «– Ну що, як за сім, так за сім, давай богу молитися. – Давай! Помагай тобі бог ним попользуваться! Оддаю тобі дешево. – Спасибі, що уважили на мою бідність, – ударили вони по руках, помолились Богу. А цей вийняв йому гроші, оддав. Той поблагодарив і поїхав» [374; 105]. Стабільність і збереження опозиційної рівноваги за рахунок синтезуючих цінностей, актуальних для обох контрагентів, завжди вимагала певних обрядів фіксації. Так, укладання угоди купівлі-продажу супроводжується обрядодіями, в яких закладене прагнення очистити, освятити сам акт привласнення чиєїсь власності (хай навіть і по сплаті грошей). При укладанні угоди про продаж худоби та інших речей спочатку знімають шапки і хрестяться, звертаючись до Божої ласки, потім продавець та покупець б'ють по руках і лише тоді відбувається торг. Особливу вагу мав могорич – звичай пригощати горілкою при укладенні угоди або приплачувати відповідну суму до обумовленої ціни. Могоричі застосовуються за будь-якого роду договорів про найм, купівлю-продаж, при обміні, підрядах та ін., становлячи предмет побічних умов у договорах, при обміні та купівлі-продажу могоричі інколи розподіляються порівну між обома контрагентами договору. Запивання могоричу як символу спільної трапези належить до обряду включення чужого (зокрема привласненої покупки) до свого і є знаком матеріальної єдності, закріпленої у певному співвідношенні (угоді). Синтезуючу функцію виконує обрядодія передавання покупцеві вуздечки коня, налигача корови, мотузки вівці при купівлі худоби, що означало безповоротність угоди. В українській казці, де часто покупцем виступає образ нечистої сили (чорт, Ох, відьма), продавець не віддає вуздечки, передбачаючи неправочинність угоди. Так, у казці «Ох або Чорт» у записах П. Чубинського, батько продає Охові коня, на якого перетворився його син. Сподіваючись повернути сина, батько «здіймає уздечку з коня... і оддає коня». Між Охом та батьком-продавцем відбувається діалог: «– А нащо ж ти, чоловіче, уздечку здіймаєш? Як же я його без уздечки доведу додому? – Як хочеш, так і доведеш, а уздечки, каже, не оддам я тобі; я тобі коня продав без уздечки; уздечка мені самому знадобиться» [325; 371]. Укладання угоди купівлі-продажу корови чи коня супроводжувалося натиранням спини тварині землею з-під копита чи ратиці («щоб була така тучна, як земля»), і це маркувало її незворотність. Рукобиття відбувалося зазвичай голою рукою, а в холодний час через рукавицю, по закінченню рукобиття висловлювалися найкращі побажання один одному й, нарешті, договір скріплювався могоричем, обмиванням копит, ратиць худоби. Укладання угоди, як правило, засвідчується третіми особами, як поручителями, так і свідками. Коли після укладення угоди чи про найм, чи про купівлю-продаж сторони моляться Богу і беруться за руки, в багатьох регіонах існує юридичний звичай роз'єднувати руки третьою особою, що була присутня при цьому. Відправною точкою суб'єктності в межах моделі «покупець-продавець» слугували певні договірні норми, що не виходили з кола цінностей, прийнятних як для однієї, так і для іншої сторони. До них можна віднести норми завдатку, застави, неустойки, поручительства. Взаємопроникнення норм і цінностей різних соціумів забезпечує синтез аксіологічних компонентів і послідовно вибудовану суб'єктну систему у фольклорі. Отже, опозиційні різносоціумні цінностівсе ж таки формують суб'єктну фольклорну єдність, яка реалізується безпосередньо в тексті. Об'єднання цінностей опозиційних сторін в єдину ціннісно-смислову систему забезпечувала третя сторона – свідки. Вони, за звичаєм, мали бути присутніми на ярмарках при купівлі коней, волів, корів, а також при роздачі скупщиками в зимовий час грошей під закупівлю овець. Свідків залучалися і у випадках, коли особа малознайома або зовсім незнайома продає цінну річ, а з боку покупця виникають сумніви, чи ця річ справді належить продавцеві, щоб, купуючи цю річ, не піддати себе наріканням з боку справжнього власника або уникнути відповідальності перед законом. Купівля-продаж худоби неодмінно відбувалася при сторонніх особах, які могли б засвідчити дійсність законного її придбання. При свідках кожен хазяїн мав вихваляти свого коня й гудити чужого, щоб отримати при обміні якнайбільшу «придачу». При цьому був присутній «підбріхувач», який виступав від якоїсь із сторін, підтверджував найкращі якості товару. Звичайно, за вдалого обміну з доплатою хазяїн спроданого товару винагороджував підбріхувача, і той мав свій зиск. Так само діяли підбріхувачі і при укладанні угод купівлі-продажу: виконували роль «випадкової особи», що знає ціну товару, не бачить аж ніяких вад і подумує, чи не купити його самому. Усна угода вважалася дійсною після рукобиття та розпивання могоричу, а письмова – після внесення підписів сторін. Після цього жодні претензії покупця до якості товару чи умов угоди не приймалися: «Бачили очі, що купували…». Якщо при купівлі-продажу у худоби на момент укладання угоди не було помічено ніяких вад, то на будь-які висловлені претензії продавець міг відповісти, що його вини тут немає, «скотину домовий не прийняв» або «не до двору прийшлась». Наслідки чинності договірних норм купівлі-продажу демонструють українські приказки та прислів'ях: «Твої гроші, твої й очі, не сподобалось – не бери, а на торг не гніви» (на виправдання нечесного торгу); «Ціну бери, а мірою не ображай, бо дивись, і без хліба зостанешся, ніхто купувати не стане» (як застереження непорядних продавців від обмірювання, обважування та підміни одного товару іншим); «Хоча очі й заливав, але крамом торгував» (на підтвердження правочинності угоди, укладеної продавцем у нетверезому стані) [150]. Найдавнішим втіленням суб'єктності конвенційного синтезу є зобов'язальний договір про обмін або міну, що спрямований на невідворотне відчуження кожною зі сторін майна, що їй належало, і передачу його у право власності. Цей договір за своїм змістом і формою має багато спільного з договором купівлі-продажу. У ранній період історичного розвитку за відсутності товарно-грошових відносин міна була основною правовою формою забезпечення потреб товарообігу. Найістотнішою ознакою для розмежування цих двох договорів є те, що в договорі купівлі-продажу передбачається лише грошова форма розрахунку [34; 124]. При обміні не вимагається, щоб речі, які обмінюються, були однорідними, можна «проміняти сірка на вовка», як говорять у народі. У казці «Про двох братів», записаній на Волині, бідний брат каже: «Я пішов до брата, щоб дав хліба, а він мені каже: «Дай око виколю, тоді дам одну мірку». У казці «Про царівну, що сиділа на шкляній горі» Дурень пропонує покупцям мінятися, за сім морських кабанів просить: «Дайте каждий по мізинному пальцю, дак оддам». А за сім корів морських пропонує: «Дайте каждий по уху за корову». А за кобил морських: «Дайте каждий по кавалку носа одрізати» [325; 342]. Така дивовижна міна є відгомоном прадавнього звичаю таврування боржників, які не могли чи не хотіли обмінювати майно на рівноцінний еквівалент. За народними уявленнями, обмінювані речі все ж таки повинні мати приблизно однакову вартість, в іншому випадку робиться «придача» – доплата. Однак договір з доплатою все рівно вважається договором міни (а не купівлі-продажу). За звичаєм, контрагенти спочатку оглядали обмінювані речі, щоб не «обміняти шило на швайку». Договірні стосунки були відповіддю на потребу соціуму виходити за межі своєї соціальної матриці. Тому синтезуючою цінністю для контрагентів часто був сам процес договору. Про це свідчить інституціалізація процесу торгу: «Купив не купив, а поторгуватися можна»; «В торгу нема гніву»; «Купити чи не купити, а могоричу треба ся напити» [360]. Такий самий синтезуючий потенціал містить і так званий «мовчазний обмін», коли контрагенти, не оглядаючи обмінюване майно, укладали угоду «на віру». Якщо в останній момент контрагент передумав обмінюватися, він мав вигукнути: «чур, мінки – не розмінки!» Як правило, мовчазний обмін відбувався сокирами, серпами, молотками, іншими знаряддями праці. Траплялося, що замість молотка контрагент отримував лише топорище, що стриміло з кишені. У таких випадках він мав право вимагати доплати. Виникає питання: який ціннісний компонент опозиційної системи є первинним у названих ситуаціях? Це, безперечно, не власність, не право власності і не норма набуття власності. Реальна суб'єктність тут належить саме потребі синтезу позицій представників відповідних соціумів, задоволенням якої виявляється процес торгу чи мовчазної міни. Українське звичаєве право репрезентує як найбільш вагомі синтезуючі ціннісні елементи економіко-правової системи суб'єктність власності, права власності, норми набуття власності, а також процесу відчуження або привласнення. Дещо іншу конфігурацію має ціннісна система опозиції «заробітчанин, наймит, бурлака – господар», яка ґрунтується більшою мірою не на тимчасовій статусній опозиції (як у моделі «продавець-покупець»), а на обов'язкових для представників зазначених соціумів ознаках, зумовлених сталим життєвим статусом. Якщо наймит чи заробітчанин за соціальними ознаками має продати власну працю, то господар має забезпечити ринок такої праці – це свого роду взаємозобов'язання соціальних груп одна перед одною. У багатовіковій практиці застосування особистого найму в Україні склалася система звичаєво-правових норм, які регулювали його організацію й поведінку сторін, взаємні обов'язки, вид, терміни та місце роботи, умови та характер оплати праці. Такі взаємозобов'язання соціумів і постають суб'єктним началом цієї опозиції у фольклорі. Український фольклор закріпив сумісність двох моделей стосунків, що спираються на зазначені взаємозобов'язання. За В. Тернером, перша модель передбачає входження у жорсткі, збудовані за ієрархічним принципом соціальні структури [313]. Тобто, кожному представникові соціальної групи відповідає певний соціальний статус, який вимагає відповідно унормованого ставлення до себе. Така модель, названа «структурою», охоплює звичаєві правовідносини особистого найму. Так, свої особливості мав найм працівника чи працівниці (наймита, наймички) на річну службу. Наймалися зазвичай безземельні селяни, найчастіше люди одинокі, сироти. Текстову фіксацію цього простежуємо у казці «Про хлопця-сироту»: «Був хлопець-сирота – не мав, де подітись. Думав-думав і пішов у найми за мірку жита на рік, щоб господар йому посіяв на своєму полі» [325; 151]. і видавалася йому платня за усталеним звичаєм, у кінці року грішми, хлібом та одягом. Концентрацією звичаєвого досвіду є текстеми про найми «за коня»: парубок «найнявся у хазяїна на цілий рік за короставого коника…, іншого разу у пана служив «за нивку пшениці» (казка «Про сонце, море, Юрія й Петра»). За звичаєм, протягом року хазяїн одягав наймита за свої кошти, одяг потім залишався наймитові, що заступить його місце. Річний термін вважався від свята до свята, хоч би воно й припадало не на один день і не на одне число, наприклад, від Великодня до Великодня. Прогули підраховувалися по завершенню терміну, а за втрату та псування доручених речей (в основному сільськогосподарського реманенту) також робилися вирахунки з оплати. За неписаним законом, господареві слід було пригостити наймита після закінчення терміну служби. Жива традиція трансформувалася у казковому тексті «Про П'ятницю»: «Прослужив наймит рік – добре справляється, так за той гріш, що інший і за шістдесят рублів так не буде справлятися. Прийшов він до господаря і каже: «Ну, тепер розщитай мене: давай гріш і одхідний обід, я собі піду» [325; 167]. Якщо ж наймит бажав піти від хазяїна до закінчення терміну, він мав повернути одяг і не отримував платні за відпрацьований час. Коли ж хазяїн за певних обставин надалі не мав потреби в наймитові й відпускав його до закінчення терміну, то був зобов'язаний повністю сплатити за роботу. Робітникам, яких наймали для служби у панських покоях, виплачували деяку суму грошей наперед. У казці «Про чоловіка і його жінку аньола» звичаєва традиція виконує художню функцію психологічного характеру: «Жебись як господарочку годив, жебись як йому старався, але йому не вгодиш: то не так і то не так зроблене. Станеш одходити, візьмеш рахунок – і грошей нема… Та це йду й думаю, що в наймах скільки не служи, то так наймитом і на той світ підеш» [325; 187]. Тут спостерігаємо свідчення про недотримання звичаїв та правових угод роботодавцем. Такі факти породжували поширені мотиви оскарження договірних умов наймитом у наймитських піснях: То ж лихо наймитові, та й лихо сироті, Виробляє свою силу на чужій роботі. То ж лихо наймитові, нема ся де діти, Виробляє свою силу на чужії діти. То ж лихо наймитові, та й лихо малому, Виробляє свою силу сам не знає кому. Проте часто подібні скарги мали конкретний предмет: наприклад, порушення господарем звичаєвої норми не працювати у неділю чи свято: Господиня каже в неділю і в будень робити, А я мушу чужим людям служити [300; 259]. Інший предмет оскарження – харчування, яке обумовлювалося в угоді, проте без зазначення його якості та споживчої цінності. Тому це дозволяло господареві порушувати угоду: Приймай, жінко, та приймай мила, Та вареники з столу! Не дай, жінко, тому наймитюзі Та й хліба м'якого, А дай, жінко, тому наймитюзі Та сухаря сухого! Не дай, жінко, тому наймитюзі Та гарячої страви, А дай, жінко, тому наймитюзі Та помиї з-під лави [300; 264]. Особливий вид особистого договору становив найм пастуха. Порівняно з іншими видами особистого найму, він полягає перш за все в суб'єкті наймача, яким є не фізична, а юридична особа, ціла община чи громада. У казці «Про діда (Бога)» йдеться про договір найму пастуха, який пропонує свою працю громаді: «Скілько то є всього скота в селі і як пастух бере дорого за пастбу, то я цей скот хочу сам пасти» [325; 143]. Термін найму пастухів чітко визначався: «з весняного Юрія до самих білих мух», а «снігу не буде, то й до заговін (14 листопада) пропасе». «Пастушне» – оплата за найм – сплачувалося по розкладці або з голови худоби. Таким чином, у казці звичай типологізується як соціальне явище: «…в ту карнавку скидали люди по гривні, яка стояла біля вікна» [325; 144]. У культурі правовідносин зобов'язання сторін зводяться до виконання угод, обумовлених у ряді: община має годувати пастуха, надавати місце для ночівлі «не то на три часи, хоть на три дні», дотримуючись при цьому черговості. Косарі, погоничі з парою волів і плугом наймалися за гроші, причому існував звичай взаємовідробітку: за п'ять днів роботи хазяїн на шостий день мав плугом орати ниву погонича, і такий спосіб винагороди був обопільно вигідним. Структурна модель взаємовідносин представників соціумів впливає на процес смислоутворення, і попередня опозиція між господарем та наймитом долається таким чином за рахунок їхніх спільних взаємозобов'язань один перед одним. Допоки не існувало писаного права, важливим свідченням сформованості трудових інститутів були юридичні формули та прислів'я, здатні в короткій і стислій формі ввібрати в себе зміст накопиченого правового матеріалу. І вже в писаному праві поняття про трудове зобов'язання як про право впливу на дії іншої особи ще тривалий час зберігається як право впливу на особу (кабала, холопство). Так, щодо зобов'язань про особистий найм прислів'я вказують на той період, коли угода про особистий найм призводила до встановлення неповного холопства: «Найнявся – продався»; «Їж, що дають, а роби, що кажуть» [336]. Зобов'язальні права при особистому наймі не передбачали рівності між роботодавцем і найманим робітником: останній був змушений укладати невигідні для себе трудові угоди, що нерідко утискали його особисті права і свободи. Ще «Руська Правда» законодавчо закріпила таку правову нерівність між учасниками трудових відносин, утверджуючи особисту залежність холопів та кабальних людей, що випливала із непомірних трудових обов'язків, покладених на них. Як відомо, ще наприкінці XVІ століття існував звичай так званої «виданої кабали», за яким, власне право кабали передавалося роботодавцем третій особі в дарунок або в рахунок боргу; найманий працівник мусив працювати на іншого господаря, не укладаючи з ним особисто трудової угоди. Велике значення мав порядок укладання угоди: її правочинність визначалася наявністю обов'язкових атрибутів та здійснення певних обрядодій. Договір особистого найму передбачав такі моменти: запит, пропозицію і ряду. При укладанні договору особистого найму здійснювалася та ж обрядовість, що й при договорі купівлі-продажу – молитва, рукобиття, могорич, завдаток. Суттєвою частиною угоди є визначення терміну найму. Термін, за звичаєм, погоджувався: загальний (при наймі для домашніх або польових робіт) і підряд (із завершенням роботи). З договору особистого найму випливають і ті зобов'язання, що стосуються як особи, що наймає (наймача), так і самого наймита. Наймач зобов'язаний по завершенню строку особистого найму сплатити наймиту гроші або обумовлений еквівалент ціни; протягом всього часу роботи наймита наймач зобов'язаний давати йому харчі, одяг – все це має бути відзначено в договорі; хазяїн не має права змушувати наймита працювати у вихідні та святкові дні. Хазяїн має тримати працівника до закінчення терміну найму і без поважних причин не має права достроково його звільнити. Водночас, найманий працівник також повинен виконувати всі ті умови, котрі були зазначені в договорі про особистий найм, адже «взявся за гуж, не говори, що недуж», працівник має слухатися хазяїна, виконувати його накази («Хазяїн свиснув, а козак уже осмислив»), невиконання яких може спричинити розірвання договору або вирахування із заробітної плати певної суми як покарання за непослух, бо, як кажуть, «Можна й погуляти та не можна справи забувати», оскільки «Хто вітром служить, тому димом платять». П. Чубинський, вивчаючи рішення волосних судів, наводить приклад, коли на роботу був найнятий тесля, але умов праці, зазначених в угоді, не виконав. Коли ж той, хто його найняв, зібрався подати на теслю позов, то почув аргумент найманого працівника: «Ми могоричу не пили», – і суд не прийняв позову [326; 27]. Коментуючи цей випадок, П. Чубинський зазначає, що за народними поняттями могорич є необхідністю, він дає санкцію договору. Семантика цього звичаю, на думку П. Чубинського, пов’язана із сприйняттям могорича як частування; це своєрідна послуга з боку того, хто його виставляє, а отже, скориставшись нею, неприпустимо відмовити у взаємній послузі (не лише почастунку). Крім того, при розпиванні могоричу присутні свідки, а домовитися на людях все рівно, що укласти формальний договір. Відмінність особистого найму для прислужування від найму для виконання обумовлених робіт з давніх часів була суттєвою. Найм для виконання обумовлених робіт пізніше відокремився і виділився в особливу угоду підряду або замовлення. Найм для прислужування призводив до кабального холопства, панівною старовинною формою цієї угоди був запис на кілька років у так званий «кабальний запис», а приводом до такої угоди були крайні нестатки, що змушували людей закладати за свій борг власну працю, робочу силу й особисту свободу. Така практика протягом досить тривалого часу не могла не відобразитися в народній свідомості і на правових поглядах на договори особистого найму як на цілковиту експлуатацію особи. Саме такі погляди відобразилися у кріпацьких піснях, у яких оскаржуються несправедливі договірні зобов'язання, що поступово відбирають у кріпака право на частку його ж власної праці: Зразу були добрі пани, легкі на роботу: Цілий тиждень собі роби, панові в суботу. Як настали лихі пани, тяжкі на роботу,- Цілий тиждень на панщині, толоку в суботу. Найбільший осуд у кріпацьких піснях лунає на адресу тих панів, котрі порушують не лише трудову угоду, але й звичаєві норми, пов'язані з деструкцією релігійного сегмента людської життєдіяльності: Ой чи ж єсть нам час, батюшко, До церкви ходити? Як чорний віл, в свято і в неділю Мусиш панщину робити [300; 138]. Звичаєве право допускало: найматися і наймати може будь-хто; навіть вік як обмеження дієздатності особи не мав значення. Набагато більшу роль при договорі про особистий найм відіграє селянська сім'я як господарська одиниця, де праця окремих її членів повинна бути спрямована на підтримку добробуту сім'ї в цілому. Отже, глава сім'ї мав право розпоряджатися працею членів родини і за потреби віддавати будь-кого з них у найми, отримуючи за це гроші чи інші винагороди. Ще один вид особистого найму, котрий ніде в діючому праві не отримав своєї санкції, але який належить до царини трудових правовідносин, – це праця молільників, псалтирників по селах при похоронах, а також священнослужителів для відправи на похоронах. При укладанні угод із ними здійснювалися запит, пропозиція, ряда і навіть обумовлювалося забезпечення оплатних зобов'язань: «Родись, хрестись, помирай, а все грошики подай». Свідченням договірної оплати є інформація, зафіксована і в казковому епосі. Так, у казці «Царевичі Васильки» цар звертається до дяка, який мав читати над померлими Васильками Псалтир, зі словами: «Читай, брате, я не дурно хочу. Я заплачу» [331; 130]. У деяких селах укладалася спільна угода, громадський договір прихожан із священиком: пропонувалася оплата, яку громада зможе забезпечити за різні види відправ. Найбільшою диспропорцією у стосунках між контрагентами відзначалися угоди між бурлаками та артільними отаманами. Зважаючи на те, що у період розпаду феодально-кріпосницьких відносин з'явилося багато селян, колишніх кріпаків-утікачів, без постійного місця проживання, їхня наймана праця цінувалася найменше, а безправне становище використовувалося роботодавцями різних верств: Отаман-голова Нерозсудливая: Гей, він суду не розсудить З нас, бурлаків, гроші лупить У свою користь. Писарець маленький На ручку бравенький, Гей, він письма не розбере, З нас, бурлаків, гроші дере, Все по п'ять рублів [133; 356]. Друга модель правовідносин, за Тернером, презентує вже не структурне, а недиференційоване утворення, що складалося з людей, організованих у братство чи спілку. Формою колективних трудових зобов'язань селян у XІV–XVІІІ століття були трудові кооперації під час нагальних господарських робіт. Нестача тяглової сили у господарствах була поширеним явищем; про тих, хто мав змогу обробити землю власними силами, говорили: «Добре йому, має чотирьох добрих волів, з весни до зими плугом ковзає серед полів» [169; 74]. Це зумовило появу звичаю колективної взаємодопомоги селян – супряги (спільного запрягання худоби). Суть супряги в тому, що сусіди, «як брат брату», допомагають один одному в обробітку землі, спільно впрягаючи своїх волів і коней у плуг. При оранці спільними силами й засобами (плуг, рало, борона тощо) той, до кого йде працювати сусід, бере на себе зобов'язання на час обробітку землі годувати його худобу й погоничів, а також допомогти сусіду при оранці такої ж кількості десятин, яку сам зорав з його допомогою. Поява перших супряжних спілок була зумовлена багатьма чинниками: складністю освоєння цілинних земель силами одного господарства; особливостями конструкції українського плуга і традиційної волової упряжки, які потребували кількох чоловік і не менше трьох пар волів. Супряга ґрунтувалася переважно на усному договорі, який укладався родичами, кумами, близькими сусідами. У договорі супряги визначався спосіб участі кожного – плугом, волами, в ролі плугатаря чи погонича, черговість оранки, умови забезпечення працівників харчуванням, догляду худоби, ремонту плуга. Якщо внесок супряжників був неоднаковий, то угода обумовлювала справедливий розрахунок на користь того, чия участь у спільній праці була більш вагомою. Традиційними видами колективного найму серед землеробів були зажин та замолот – угоди, які укладалися з найбіднішим селянством, що вдавалося до такої форми найму і називалося зажнивниками (зажонщиками, женщиками), гребчиками та молотниками. Одчиняй, пане, ворота: Іде твоя робота, Одчиняй і сіни, Щоб гребчики сіли; Одчиняй, пане, хату, Давай гребцям плату. Ой, чуй, пані, чуй Вечерю готуй [333; 70]. Те, що за давніми звичаями українців праця завжди мала характер взаємної допомоги, свідчить і така форма трудових взаємин, як толока (клака, поміч). Витоки звичаю беруть початок від появи осередків відособленої власності й перетворення первісної общини на сусідську. Про це свідчить існування подібних форм взаємодопомоги у різних народів: «маммат» у карачаївців та балкарців, «шихту» в адигейських народів, «зіу» в осетинів, «хотар» в узбеків [249; 26]. Діапазон робіт, виконуваних толокою, був широким – польові роботи, численні домашні й господарські (включаючи побудову житла та інших споруд). Різні етапи толочних робіт мали власну назву і часто усвідомлювалися селянами як самостійні звичаї – зажинки, обжинки, возовиця, гребовиця, закладини, здимки, вальки, оденки тощо. Більшість видів толочних робіт виконувалася змішаним контингентом – чоловіками, жінками, молоддю. Цілі села на час жнив залишалися порожніми, оскільки доросле населення ватагами вирушало у хлібні місця «шукати хліба», «зажинати снопи». Підтвердження цьому знаходимо в легенді «Втеча з турецького полону»: «В суботу люди молотили овес і в'язали вівсянку в стоги. Там були всі – старі і молоді, дівки і хлопці» [204; 201]. Ті, хто став до зажнивку, зобов'язувалися допомагати хазяїну в різноманітних роботах: чоловіки косити траву, молотити хліб, перевозити копи тощо; жінки – поратися на городі, у дворі по господарству та ін., що називається басаринком. Як і при зажинках, при замолоті частка результатів праці молотника була залежна від ставлення до нього хазяїна і від рівня врожаю. Розрахунок із робітниками відбувався у снопах або коробах (мірках) зерна, зазвичай, від 6 до 13. Легенда «Золотий міст» фіксує звичай жати за десятий сніп: «Було се тоді, коли буковинські бідаки за десятий сніп пшенички працювали…» [204; 245]. За гарного врожаю молотник міг отримати 12-ту коробку, за неврожайного року – інколи й 20-ту, причому молотник зобов'язаний не лише перемолотити й провіяти зерно, але прибрати полову, скласти солому в скирти тощо. В обов'язок господаря входило частування таких робітників. Господарі та робітники, виконуючи правові зобов'язання, створювали єдиний текст звичаєво-правових норм. Таким чином, договірні стосунки виступали моделлю фольклорної суб'єктності, де визначальним фактором було опанування предметним світом. Взаємозалежність контрагентів договірних стосунків забезпечувала контроль за ціннісною шкалою з обох сторін опозиційної соціальної моделі. Суб'єктність інституалізованих контрагентів соціально-економічних відносин таких, як роботодавець (господар, наймач), з одного боку, і наймит, бурлака, кріпак, з іншого, або в опозиції «продавець-покупець» проявляється через диспропорцію правових та соціальних статусів або через синтезуючу цінність аксіологічної шкали, що визнається обома сторонами. Фольклорні тексти, зокрема звичаєво-правові норми, обряди та соціально-побутові пісні, демонструють як схвалення, так і осуд контрагентних стосунків залежно від дотримання балансу між уже сформованими смислами представників різних субкультур. Запитання та завдання до модуля 3 Тема 12. Диспропорція та синтезуючі елементи аксіологічної шкали в опозиціях «заробітчанин –роботодавець», «продавець – покупець» Блок А (перевірка знання лекційного курсу) Запитання до модульного контролю: 1. Договірні стосунки – основа поведінкових фольклорних стереотипів. Власність як визначальний концепт синтезуючого характеру. 2. Міфологічна закоріненість обрядів фіксації. 3. Форми колективних трудових зобов'язань у традиціях українців. 4. Обрядові тексти, які надають чинності договірним стосункам.
|