Рейтингова шкала оцінювання роботи в межах блоку Б- 1-7. 1. Байбурин А. Ритуал в традиционной культуре: структурно-семантический анализ восточнославянских обрядов

Література

1. Байбурин А. Ритуал в традиционной культуре: структурно-семантический анализ восточнославянских обрядов. – СПб.: Наука, 1993. – 242 с.

2. Івановська О. Подолання внутрішніх особистісних конфліктів у рекрутській темі українського фольклору // Вісник Київського славістичного університету. – К.: КСУ, 2005. – № 22. – С.66-77.

3. Кравченко А. Основы социологии. – М.:Академический проект, 2003.

4. Правдюк О. Пісні про рекрутчину та солдатчину/ Рекрутські та солдатські пісні. – К.: Наук. думка, 1974.

5. Пропп В. Исторические корни волшебной сказки. – М.: Лабиринт, 2000. – 330 с.

6. Соціально-побутові пісні // За ред.: І.П. Березовського та ін. – К.: Дніпро, 1985.– 331 с.

7. Соціологія: Навч. посібник / За ред. С.О.Макеєва. – К.:Знання, 2003.

8. Человек как субъект культуры / Отв. ред. Э.В. Сайко. – М.: Наука, 2002.– 441 с.

9. Человек как субъект культуры. /Отв. ред. Э.В. Сайко. – М:Наука,2002.

10. Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних губерниях / Рассказы, сказки, предания, пословицы и проч. // Сост.: Б.Д. Гринченко. – Чернигов: Типография Губернского земства, 1895.– Вып.1. – 308 с.

11. Юридична енциклопедія: В 6 т.// Гол.ред.: Шемшученко Ю.С.; НАНУ, Ін-т держави і права Ім. В.М. Корецького НАНУ. – К.: Україн. енциклопедія, 1998. – Т.5 – 736 с.

2.2.5. Суб'єктність імперативів предметно-практичної діяльності представників різних ремесел

Діяльність людини як спосіб перетворення зовнішнього світу через внутрішню активність реально має суб'єктну властивість, яка відображається у творчій складовій її професійної діяльності. Таким чином, творчий компонент предметно-практичної діяльності в галузі ремесла чи професії формує особливу ціннісну шкалу, зумовлену належністю людини до певного ремісничого цеху чи трудової спілки. Традиційні цінності фахових форм діяльності передаються через колективні уявлення, формуючи особливу культуру світосприйняття, де простір духовної культури закріплюється й новостворюється в процесі щоденної практики. Саме так суб'єктне творчодіяльнісне начало організації соціальної практики проникає у фольклорні сфери, створюючи предметний контекст для постійного відтворення в духовній формі. Витвори гончарства, кравецтва, шевства, малярства мають зміст суб'єктного стану, втіленого в художній формі. Шкала цінностей трудових колективів як рушійний первень фольклорної творчості доцільно аналізувати на матеріалі звичаєво-правових норм цеховиків українських міст.

Міста почали відігравати вагому роль у соціально-економічному і культурному розвитку України XV – XVІІ століть, оскільки ставали центрами товарного виробництва й обміну, а також політичного, адміністративного і культурного життя країни. У першій половині XVІІ століття в Україні нараховувалося більше тисячі міст, найбільшими з яких були Київ, Львів, Біла Церква, Умань, Острог, Луцьк, Перемишль, Житомир, Самбір та ін. Розвитку українських міст сприяло самоврядування відповідно до Магдебурзького права. Виробничу основу середньовічного міста становило ремесло – ручне та напівручне виробництво промислових виробів. Наприкінці XVІ ст. існувало близько 120 ремісничих спеціальностей; найпоширенішими з них були ковальська, слюсарська, зброярська, ювелірна, шкіряна, деревообробна, гончарська, кравецька й шевська та харчові галузі. Об'єднання ремісників однієї спеціальності відбувалося за цеховою організацією, яка мала традиції розвитку ще від часів створення Київської держави, хоча документально наявність цехів засвідчують грамоти XІV ст. Загальну структуру та семантику обрядовості українських цехів XV – першої половини XVІІ століття найповніше представлено у дослідженні В. Балушка [25].

Здебільшого ремісничі цехи об'єднували чоловіків, але у кравецькому, ткацькому, хлібопекарському ремеслах існували суто жіночі цехи, наприклад, цех бублейниць у м. Борзні на Чернігівщині. Зарахування до членів цеху мало важливе значення – ремісники, котрі не вступили до цеху належали до особливого позацехового прошарку працівників – так званих партачів. З їхньою появою цехові громади почали відстоювати свою першість права на працю.

Трудова етика цеховиків вимагала дотримання принципів корпоративності й не допускала збагачення одних майстрів та зубожіння інших. Так, у статуті мулярського цеху було зазначено, що цехмістри мали розподіляти роботу між ремісниками так, «щоб кожному майстрові не було кривди» і «жоден майстер не може мати більш, як дві роботи»; у львівському золотарському цеху не можна було тримати більше трьох підмайстрів і трьох учнів, щоб члени цеху мали достатній обсяг роботи.

Трудова дисципліна як сукупність норм і правил поведінки працівників у процесі колективної праці засновувалася на давніх звичаєвих традиціях, закорінених в архаїчних віруваннях. Виробничий рік у цехах починався з Нового року і поділявся на весняний, літній та осінньо-зимовий періоди. Влітку працювали від сходу до заходу сонця, не маючи права працювати при штучному світлі. За звичаєм, працювати при свічках та каганцях дозволялося від Семена, коли проводили обряд «весілля свічки» і починали «засиджувати вечори», аж до Другої Пречистої, коли щоденно півгодини працювали при свічці. Після цього штучне освітлення було законним; ремісники вважали, що обряд «засиджин» дозволить виготовляти якісну продукцію, незважаючи на те, що вона «не освячена сонцем». Сприятливим часом для ремісничих робіт вважалися дні молодого місяця та повного місяця. Виробництво, що займало тривалий час, слід було розпочинати у вівторок або четвер, бо тоді справа буде успішно доведена до кінця. У понеділок не розпочинали відповідальної роботи. Підмайстер, що з поважних причин не міг працювати у понеділок, не повинен був працювати протягом тижня, а майстра, який змушував його працювати, карали штрафом. Серед гончарів Чернігівщини був звичай починати виготовлення молочного посуду лише в суботу і працювати лише до кінця церковної служби [321; 43]. На Поділлі молочний посуд виробляли тільки натщесерце і зранку, оскільки ранок у міфології вважався часом створення світу, тому створення чогось нового мало відбуватися саме о цій порі. Перед випалюванням посуду, що сприймалося своєрідним оволодінням вогняною стихією, цехові майстри здійснювали низку ритуальних дій, зокрема полум'ям страсної свічки проставляли хрестики на гончарному крузі, горно освячували гілочкою свяченої верби. При закладанні посуду в піч слід було пильнувати, щоб не завітали сторонні; бо можуть «зурочити» святу справу [265; 166]. Отже, саме таким чином система мислення ремісничого колективу відновлювала архетипні структури, закріплені міфологічно, та раціоналізувала їх у вигляді суб'єктності імперативів для тих, хто долучався до ремісницької практики. Тому доцільно говорити про суб'єктність певних форм свідомості, орієнтованих на освоєння виробничої практики.

Те, що ці форми мають архетипний характер, свідчить потреба у божому благословенні трудових процесів. Саме тому розпочинати роботу слід було після вшанування богів Сварога, Перуна, Мокоші, однією з функцій яких було покровительство ремеслам, а за часів християнства після молитви св. Кузьмі й Дем'яну, покровителям ковальства та металургії, св.Зосиму, покровителю бджільництва, св. Параскеві, покровительці жіночих ремесел [24; 57].

Процедурний бік свідомісної суб'єктності простежуємо у проведенні виробничих свят. Свята на честь цехових покровителів називалися «складка», «складчина», «свіча», оскільки передбачали збір продуктів і коштів на проведення заходів. Їм передувала процедура кануну, під час якого збиралися кошти, що надходили до церкви, до якої відносилосмя цехове об'єднання: належало «к праздникам, которим кануни справляти, і на церкви з доходів тих укладати» [137; 355]. Бенкет членів цеху на честь покровителя ремесла тривав три дні. Правила поведінки на таких бенкетах були досить суворими, їхнє порушення вважалося недотриманням трудової дисципліни, каралося штрафами або відлученням від братства цеховиків: від посадових осіб цеху вимагалося ретельно пильнувати, щоб не було «непоштивої» поведінки та непристойностей, сварок, бійок, а також образ на адресу начальства.

Свідомісна суб'єктність проявляється у тих першообразах, які виникли задовго до з’яви розвиненої системи понять ремісничої практики. Так, для теслярства й мулярства виняткове значення мав вибір «чистого» місця для будівництва нової оселі чи храму. Не можна було зводити житло на перехресті доріг чи там, де проходить межа, де хтось помер неприродною смертю, а також там, де пишно росте бузина, яка вважалася «чортовою» рослиною.

Процес формування свідомісної суб'єктності спирався на часово-просторові поняття, а також відбір об'єктів подальшої обробки. Поряд із вибором сприятливого часу й місця роботи здійснювався відбір матеріалу, сировини. Так, у деревообробних ремеслах існувала заборона на деревину, що мала сакральне значення. Не можна було використовувати дерева, що росли на кладовищах та місцях, де стоїть або колись була церква, оскільки їх, за повір'ям, охороняли духи померлих предків. Непридатними для обробки вважалися дерева, що виросли на лісових перехрестях, влучені блискавкою або дуплисті, бо вони є «домом чортів». Гончарні звичаї веліли використовувати для роботи «непочату воду», набрану з криниці раннього ранку. Майстер примовляв: «Я прийшов по воду гладущика робити на сир, на сметану, на масло», – засвідчуючи добру мету своєї праці. Посуд для церковних потреб виготовлявся тільки з червоної глини, бо вона «замішана божою кров'ю». Так само й у бондарських цехах існував звичай розподіляти вироби на «діжі» з парною кількістю клепок і «діжуни» – з непарною. У діжах, яким приписувалася жіноча стать, слід було замішувати тісто, бо вони асоціювалися із жіночим лоном. Діжуни не використовувалися для хлібопекарства, бо, за повір'ям, хліб у них не вдавався.

Архетипне смислове ядро свідомісної суб'єктності проявлявся в момент набуття чи збут нової речі. В народі побутували уявлення, що майстер, незадоволений ціною, за яку купець придбав його виріб, може зробити річ непридатною для вжитку і навіть шкідливою, оскільки він має магічний зв'язок зі своїм витвором. Так, існували уявлення, що пічники могли поселити у піч злих духів, гончарі вміли зробити горщик непридатним для збирання сметани. Тому збут ремісничих виробів, за звичаєм, супроводжувався рукостисканням та розбиванням рук третьою особою. Так узаконювалося право нового господаря, а майстер назавжди втрачав зв'язок із своєю річчю. З цією ж метою здійснювалися обрядові пригощання теслярів після першого зрубу, запивався могорич після купівлі кушнірських виробів, наприклад, кожухів.

Усвідомлені архетипи дозволу й заборони проявляються в дотриманні ремісниками трудової дисципліни. Порушення трудової дисципліни у мандрах особливо часто спостерігалися під час переходу з одного цеху до іншого, тобто, коли підмайстри, фактично, не підпадали під контроль якоїсь цехової громади. Система дисциплінарних стягнень у ремісничих цехах XІV – XVІІ століття включала штрафи, усунення від роботи, передачу обвинуваченого до міського суду. З погляду моралі найболючішим було покарання – відлучення від роботи. У статуті Львівського мельницького цеху зазначалося: «Кожен товариш, який робив би у млині з наказу свого майстра або майстрової, а довели б йому якийсь непристойний вчинок, на який би він відважився, кожний такий буде усунутий від ремесла, поки не виправиться» [24; 73]. У кінці мандрів відбувалося посвячення в майстри в середовищі своєї громади або у цеху іншого міста. Наприклад, мечники Львова, що вважалися у своїй галузі найкращими фахівцями, мали право надавати звання майстра підмайстрам усієї Речі Посполитої.

Здатність порівнювати успадковані архетипні орієнтири з практичною діяльністю проявляється у зміні правового статусу члена виробничого колективу. Із званням майстра член цехової спільноти отримував право вивішувати на своїй оселі геральдичний знак цеху, а також із нього знімалася заборона на шлюб: «Брат повинен мати чесну дружину, з якою повинен жити по християнському закону, а хто б інакше робив – в цех не приймати і ремесла робити не може». В обов'язки майстра входило підтримання авторитету цеху високою якістю виробів. У разі виготовлення неякісної продукції на майстра накладалися дисциплінарні стягнення чи навіть застосовувалися публічні покарання. Так, «у XVІІ столітті пекарі Львова карали майстра, що випікав недоброякісний хліб, підтягуючи його «журавлем» на міському ринку біля «стовпа ганьби» [170; 38].

Обрання на одну з виборних керівних посад було наступною віхою професійного (і статусно-правового) зростання майстра і відбувалося на новорічних сходах. Іноді про перевибори керівництва свідчив цеховий прапор, виставлений біля оселі чинного цехмістра. Вибори розпочиналися з урочистого читання статуту цеху та звіту його керівництва про фінансовий стан цехової скарбниці. Після представлення кандидатів на посадуи та голосування новообрані цехмістер та ключник приймали скриньку з грішми та майно громади, а також знак цехмістра (палицю чи шаблю). Ікона цехового покровителя залишалася в світлиці або переносилася до оселі нового цехмістра. Вибори цехового керівництва так само, як і посвячення в підмайстри та майстри, супроводжувалися святковою трапезою.

Навіть процес поховання майстра демонстрував реалізацію архетипної пам’яті членів колективу. Поховання відбувалося при матеріальній допомозі цехового братства або й взагалі на кошти цехової скарбниці. Якщо серед цеховиків були люди різних віросповідань, то померлого ховали лише брати однієї з ним віри. Для скликання майстрів на похорон надсилали спеціальну ціху (хрестик, ікону, чорну пір'їну). Труну з тілом покійника ставили на так звані мари – носилки і покривали оксамитом. Після поховання відбувалися заупокійна служба і поминальний обід.

Великою мірою на становлення системи суб'єктності представників різних ремесел впливали архетипи, що пов'язані з мандрами та набуттям професійного досвіду в іншій (нерідній) землі. У розвитку трудових спілок України особливе місце посідали громади лірників та кобзарів, що звалися гуртами або, за прикладом міських ремісників, цехами. Ці корпорації були територіальними, об'єднували всіх мандрівних співців певної місцевості, що в кінці XІХ століття охоплювала кілька повітів. Хоча мандрівний спосіб життя робив представників цих спілок генетично спорідненими із жебраками, однак їхнім об'єднанням були властиві норми трудової дисципліни, як і в ремісничих цехах. Вони «як іниї ремісники цех мають, так і оні, спасет їх бог, в цеху зоставають, і ведлуг церковного укладу поражають, і до церквей божіїх свічі часто справляють» [137; 355]. Майстер-учитель брав у навчання учня на 3-6 років, зобов'язуючись навчити його співу, виконанню музичних творів та молитов. Батьки, віддаючи хлопця в науку, ставили кобзареві чи лірнику могорич. Наприкінці навчання хлопець мав знати ритуально-етикетні правила мандрівних співців та втаємничену мову цеху – арго. Ритуал посвячення у майстри так само, як і серед ремісників, називався визволкою. Узвичаєним було і дванадцятиразове проказування молитви і висловлення подяки учителеві. Іспит ініціанта включав перевірку знань молитов, жебрацьких пісень (кантів), таємної мови. Вручення учителем кобзи або ліри учневі символізувало передачу знань та навичок співочої науки. Посвячені давали грошовий внесок до цехової скарбниці. Вони мали присягнути на вірність цеху та зобов'язувалися дотримуватися норм трудової етики (поважати учителя, працювати, рахуватися з інтересами трудової громади).

Таким чином, звичаї, що стали джерелом формування українського трудового права, визначалися колом суспільних відносин: між господарем та наймитом (зажнивництво, челядництво); громадою та особою, яка виконувала на її замовлення певні роботи (випасання череди пастухами, відправи священослужителів); членами цехового братства з урахуванням посадової ієрархії (визначали порядок укладання трудових угод, правила трудового розпорядку, особливості оплати та охорони праці). Зміст трудових правовідносин в їхньому історичному розвитку складала сукупність прав та обов'язків суб'єктів права. Однак національною специфікою трудових правовідносин українців можна вважати принципи взаємодопомоги, спільної відповідальності за результати праці та первинність моральних критеріїв оцінки трудової діяльності члена громади. Саме в цьому проявлявся процес перетворення архетипних форм свідомості на суб'єктне начало у формуванні правових стосунків та організації виробничої діяльності українських ремісників.

Крім ремісничих об'єднань, мікросоціальні групи, які виступають контрагентами в економіко-правових відносинах (продавці й покупці, наймити, заробітчани та роботодавці) теж можуть бути представлені як такі об'єднання, що реалізують суб'єктну ціннісну шкалу у фольклорі.

Запитання та завдання до модуля 2