Навчальні заклади.

Структура журналістики

Журналістика – це поняття багатозначне

1. Це форма суспільної і літературної діяльності по збиранню, обробці ірозповсюдженню інформації через канали масової комунікації.

2. Періодичні видання у цілому, а в останній час усі ЗМІ, включаючи електронні

3. наукова дисципліна, що вивчає різноманітні проблеми нашої спеціальності.

4. Професія журналіста

Журналістику можна розглядати і як наймолодший соціальний інститут, створений для забезпечення всестороннього і об’єктивного інформування усіх суб’єктів суспільного життя про соціальну дійсність, що необхідно для існування суспільства як саморегулюючої системи

Соціальна місія журналістики проявляється в формуванні суспільної думки і управлінні суспільни емоціями. Функціонування журналістики забезпечується у сучасному світі через її інфраструктуру.

Інфрастурнуктура журналістики:

1. Навчальні заклади

2. Технічні організації, що забезпечують виготовлення інформації

3. Державні органи, що виконують нагляд

Навчальні заклади.

Чи можливо навчитися масово-інформаційній діяльності? Адже, ніхто не навчав журналістиці Федора Достоєвського, Івана Франка. Довгий час журналістика обходилася взагалі без професійної освіти (не лише вищої, а й середньої) і не потребувала спеціальних знань. Журналістом міг стати представник будь-якої професії, у якого було легке перо і хист до щоденної творчості.

Але протягом історичного розвитку виробництво газет і журналів усе більше ускладнювалося. З другої половини 19 сторіччя почався розвиток фотожурналістики, з 1920-х років бурхливо розвивається радіожурналістика, а з 1940-х – тележурналістика, а з 1990-х – електронний її різновид. Праця журналіста, залишаючи у собі творче ядро, стала вимагати спеціальних знань, професійної підготовки. Ця необхідність стала очевидною на рубежі 19-20 сторіччя, коли в різних частинах світу майже одночасно почали виникати учбові заклади, які готували фахівців для друкованих ЗМІ.

6 січня 1900 року виникла перша вища школа журналістики у Берліні. У 1902 р за ініціативою редактора «Вестмінсте Газет» Вільяма Гиля була відкрита школа журналістики в Лондоні. Ці школи мало свої програми підготовки майбутніх спеціалістів, співпрацювали з відомими журналістами практиками. Аля дуже скоро ці учбові заклади довели просту істину: талант журналіста не завжди поєднується з талантом учителя. Тому журналістська освіта і злилася з традиційною університетською освітою.

У Швейцарії готувати робітників для преси почали у Цюріхському університеті у 1903 р., куди для організації факультета журналістики був запрошений редактор газети «Зюріче Пост» доктор Веттештейн. У США з 1903р. працює факультет журналістики при Колумбійському університеті, організований головним редактором газети «Ворлд» Джозефом Пулітцером.

Сьогодні у США журналістській професії навчають у 450 університетах. Вища освіта передбачає спеціалізацію в області репортерської і редакторської діяльності для газет, журналів, ведучих теле- і радіопрограм, операторів і режисерів телебачення, робітників реклами і різноманітних інформаційних служб. Робота журналіста стає все більш складною, це відображається і в журналістській освіті, у якій також зявляються нові напрями, відкриваються нові галузеві спеціалізації.

У Росії перша школа журналістики була заснована у 1904 році професором права Владіміровим. Але особливого розвитку журналістська освіта досягла у радянські часи. Адже преса розглядалася комуністичною партією як надзвичайно важливий фактор пропаганди та агітації, впливу на народні маси. Так, у 1918 році в Комуністичному інституті ім.. М. Я. Свердлова були відкриті центральні газетні курси. А з 1921 року почав працювати Державний інститут журналістики у Москві. А з 1930 року розширена система журналістської освіти – створені інститути і факультети журналістики в обласних і краєвих Комуністичних університетах.

Сьогодні склалося три типи підготовки журналістів:

· Школа інструктажної освіти – головний предмет вивчення – виступи політичних лідерів, у текстах яких відшукуються відповіді на філософські питання і безпосередні вказівки на щоденні дії.

СРСР, Куба, Північна Корея.

· Школа виховання інформатора – Англія, США, Скандинавські країни. Журналіст працює з фактами, а не з коментарями. Його обов’язок – всебічно висвітити подію, але не пояснювати її. Це повинні робити спеціалісти (високо посадовці, політичні діячі, учені і т. д.), яких журналіст спеціально для цього запросить. Тут помітний культ репортерської журналістики, професіоналізм у якій вимірюється оперативністю. Журналістська освіта у системі цієї школи передбачає вміння знаходити інформацію, працювати з фактами, перевірити правильність інформації, вміти подати головне.

· Школа виховання аналітика – Німеччина (Німецький інститут публіцистики), Франція, Іспанія – модель «адвокатської», «місіонерської» журналістики

Сучасний читач потребує аби різноманітні факти для нього склали в зрозумілу, логічну і чітку картину світу. А журналіст, який може стати таким же фахівцем у темі як і спеціаліст, викладе факти доступною мовою.

В Україні вища журналістська освіта була вперше введена у Харкові в Комуністичному університеті імені Артема у 1922 році. У 1926 році на базі цього навчального закладу було створено Український комуністичний інститут журналістики.

Крім того, у 1930-х роках у нашому місті існував Харківський технікум журналістики імені Островського (тут навчався Олесь Гончар).

Після війни викладання журналістики у Харкові відновилося на філологічному факультеті ХГУ ім.. Горького в 1947р. Але вже через два випуски відділення було переведене до КГУ ім.. Шевченка.

Можливість повернути журналістику до Харкова стало можливим лише після прийняття Закону України «Про освіту який надав право вузам самим обирати спеціальності, за якими вони будуть готувати спеціалістів.

До технічних організаційналежать редакції, телецентри, центри розповсюдження.

Державні органи, що виконують нагляд –

1. Державний комітет телебачення і радіомовлення – займається реєстрацією друкованих ЗМІ, йому підпорядковані державні телеканали.
2. Національна рада з питань телебачення і радіомовлення – займається виключно електронними ЗМІ.

Державний Комітет з питань телебачення і радіомовлення декілька разів змінював свою назву – Міністерство … - Державний комітет – знову Державний комітет з питань телебачення і радіомовлення.

Державний комітет телебачення і радіомовлення України є уповноваженим органом управління державним телебаченням і радіомовленням України, що забезпечує реалізацію інформаційної політики держави, визначеної Верховною Радою України, Президентом України та контрольованої Національною радою України з питань телебачення та радіомовлення.

Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення

З метою реалізації та додержання законодавства в галузі телебачення і радіомовлення та інших нормативних актів створюється Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення (далі - Національна рада).

Національна рада є позавідомчим державним контролюючим органом, відповідальний за розвиток, якісний стан телебачення і радіомовлення України, за зростання професійного, художнього та етичного рівня програм та передач телерадіоорганізацій.

Склад Національної ради затверджується Верховною Радою України строком на чотири роки у кількості 8 осіб: за поданням чотирьох кандидатур Головою Верховної Ради України та чотирьох кандидатур - Президентом України.

Члени Національної ради та працівники її апарату не можуть отримувати будь-які види винагород (в тому числі і заробітну плату) від телерадіоорганізацій, а також від підприємств, установ та організацій - засновників телерадіоорганізацій. Члени Національної ради та працівники її апарату не можуть бути засновниками (співзасновниками) телерадіоорганізацій або брати участь у комерційній діяльності.

До обов'язків Національної ради належить:

-ведення державного реєстру телерадіоорганізацій України,

-створення єдиного банку даних про них;

-контроль за додержанням телерадіоорганізаціями вимог чинного законодавства, зокрема щодо іноземного інвестування та порядку телерадіомовлення під час виборчих кампаній і референдумів;

- узгодження стандартів та норм технічної якості телерадіопрограм, контроль за їх додержанням;

- визначення, на підставі розроблених положень, порядку ліцензування та використання каналів мовлення, порядку мовлення з використанням супутників;

-погодження розміру грошового збору за видачу ліцензії, а також погодження максимальних граничних тарифів на оренду технічних засобів мовлення,

- мінімальних рівнів розцінок за рекламу, що розповсюджується по загальнонаціональних каналах мовлення та погодження їх з відповідною постійною Комісією Верховної Ради України;

У разі виявлення порушень телерадіоорганізацією чинного законодавства та умов, зазначених у ліцензії, Національна рада: оголошує попередження; застосовує штрафні санкції; тимчасово (до двох місяців) зупиняє дію ліцензії; анулює ліцензію.

За збитки, яких зазнав власник ліцензії внаслідок правомірного анулювання ліцензії, Національна рада відповідальності не несе. Рішення Національної ради про анулювання ліцензії може бути оскаржено у судовому порядку з відшкодуванням збитків у разі неправомірних дій Національної ради.

(Закон про ТБ і радіомовлення)