Причини того, що журналістикознавство перейшло з дисципліни філологія до теорії та історії соціальних комунікацій

1. Багатоманірність феномену журналістики не дозволяє сподіватися, щор вона буде адекватно пізнана однією дисципліною, наприклад філологією
2. Довге домінування філологічної парадигми у журналістикознавчих дослідженнях і безумовне віднесення журналістської науки до філології знижують її пізнавальний потенціал
3. Когнітивна обмеженість філологічної парадигми проявляє себе у зв’язку з розвитком новітніх форм масових комунікацій – телебачення та Інтернету. Сучасний медійний текст створюється шляхом інтеграції різних кодових систем. Наукове пізнання медіа текстів, у яких вербальність мінімізована, або її нема недоступна традиційній філології.
4. Під впливом філологічних підходів до журналістики склалася міфологічна думка, що журналістська діяльність це творчість. Але вона не враховує умов конвеєра. Творчий задум журналіста тісно пов'язаний не стільки з проблематикою самовираження, скільки з впливом організаційно-технологічних, економічних, культурно-ідеологічних, соціально-психологічних факторів.
5. Дослідження журналістики у зв’язку з вивченням комунікації – це більший простір для думки й науки в цілому, ніж втискування журналістики в межі традиційних наук – мовознавства і літературознавства.

Отже,

1. Щоб відповідати вимогам часу і забезпечити більш глибоке і різнобічне наукове пізнання журналістики, журналістська наука повинна активно засвоювати філософські і методологічні наробітки суміжних гуманітарних і, передусім, соціальних наук.

2. Ось чому українська журналістика і журналістикознавство має нову дисциплінарну парадигму «соціальні комунікації» (з початку 2007 року).

Предмет теорія соціальних комунікацій охоплює журналістикознавство, теорію, історію й методологію вивчення видавничої справи і редагування, документознавство, архівознавство, книгознавство, бібліотекознавство, бібліографознавство, соціальну інформатику, соціально-комунікативні технології (піар).

Власне термін «соціальні комунікації» передбачає наявність різних видів спілкування у соціумі. «Соціальні комунікації» належать не тільки журналістам. Навіть у масовій комунікації залучені різні фахівці – агітатори, пропагандисти, піарщики, рекламісти, проповідники. Суб’єктами соціальних комунікацій є педагоги, люди мистецтва, популярні лектори і т. ін.

Отже, ми окреслили горизонтальний комунікативний контекст журналістики, а є ще й вертикальний. «Соціальні комунікації» мають довгу еволюцію. На сьогодні найбільш істотними є два підходи до визначення еволюційної типології комунікації – внутрішньоісторичний і загальноісторичний.

Внутрішньоісторичний підхід демонструє М. Маклюен, котрий заявив, що суспільний розвиток зумовлений тими засобами зв’язку, на основі яких відбувається спілкування людей:

1) усно-акустична комунікація;

2) писемна комунікація;

3) «галактика Гутенберга»;

4) ера телевізійної комунікації.

Загально історичний підхід демонструє Ю. П. Буданцев, котрий пропонує розглядати історичну типологію соціальних комунікацій як таку, що співпадає з соціальними уколадами:

1) соціальна комунікація первісного суспільства;

2) соціальна комунікація рабовласницького суспільства;

3) соціальна комунікація феодального суспільства;

4) соціальна комунікація капіталістичного суспільства.