Теорія журналістської автономії Дж. Мерзіла

Дж. Мерріл виступає як опонент У. Шрама. Він розглядає суспільну функцію мас-медіа через призму теорії «соціального конфліктного циклу», сутність якої полягає у виділенні 3 етапів розвитку соціального конфлікту:

1. Перша стадія розвитку конфлікту: у традиційній соціальній системі конфлікт є локалізований у групі автократичного чи елітарного керівництва.

На цій стадії суспільного розвитку ЗМІ є елітарними; головна мета суспільної комунікації – збереження соціальної стабільності (пом’якшення соціальної напруги та підтримка соціальних інститутів та закладів).

2. Друга стадія розвитку конфлікту – зона конфлікту розширюється, стискаються соціальні групи, прошарки, класи, партії, фракції. Ця суспільна стадія вимагає від суспільної комунікації масовості, тому що еліті потрібна підтримка мас. Вона через ЗМІ ставить перед масами комплекс загальних ідей і цілей, підкреслюючи схожість з ними (культурну, родову, релігійну), потім пропонує загальну негативну мету і формує образ загального ворога.

У перехідну стадію ЗМІ поступово перестають бути засобом гармонізації суспільства і перетворюються на серйозну силу, яка сприяє розгортанню конфлікту. Чим більше свободи слова у ЗМІ, тим глибшим буде конфлікт.

3. Третя стадія розвитку конфлікту – стадія сильної влади, що наступає після перехідної стадії. На цій стадії конфлікт взагалі «вимикається», а протиріччя між політичними угрупованнями і сильними лідерами зведені на нуль.

По мірі просування суспільства до сильної влади, свобода мас-медіа згасає, а суспільна думка стає одним з механізмів, за допомогою якого регулюється влада. ЗМІ використовуються для внутрішнього соціального контролю, управління, стабілізації суспільства, введення зовнішньої пропаганди.

Усі наведені теорії сприяли виокремленню соціології мас-медіа як певної галузі знання з чітким предметом дослідження.

На сьогоднішній день соціологія мас-медіа розвивається за такими напрямками:

1. Взаємозв’язок ЗМІ і суспільства

2. Взаємозв’язок масове суспільство-масова культура – мас-медіа, масова поведінка

3. Функціонування журналістики як соціального інституту

4. Власність і контроль над журналістикою

5. Взаємовідносини між «журналіст-підприємець», «журналіст-суспільство», «журналіст-читач», «журналіст-джерело інформації».

6. Соціальне спілкування під впливом мас-медіа.

Філологія – це сукупність гуманітарних дисциплін, що вивчають історію і сутність духовної культури людства через мовний і стилістичний аналіз письмових текстів.

Філологія дає службові коментарі до тексту, спирається на універсальність культури людства – філолог повинен знати усе.

Філологія виникає як роздуми над текстом і словом і цим вона близька до філософії.

Власне філологія народжується як службовий коментар до незрозумілого тексту. В античній культурі філологія народжується зі шкільного коментування Гомера. В епоху софістів література стає об’єктом філології. Наприкінці античної культури зароджується біблейська філологія. Класична філологія формується як наука про античність в епоху відродження.

Особливості філологічної науки

1. Універсальність – філолог є лінгвістом, критиком, істориком громадського побуту, культури.

2. Сутнісна єдність – і лінгвістику, і літературознавство об’єднує особливий підхід до слова

3. Філологія апелює до традиції, до класики. Текст розглядається як джерело вищої духовної орієнтації.

4. Інтерпретативність.

Як філологія вивчає журналістику

1. Філологія цікавилася публічним текстом, починаючи з античності. Для класичної філології публіцистика не становила окремого предмету дослідження. У радянський час рівень дослідження публіцистики описовий, упереджений, вибірковий.

2. У середині 20 ст. публіцистичний текст сприймався як сукупність особливих мовних прийомів.

3. На основі філології наукова думка вийшла на рівень дискурсивності

Визначальні риси дискурсу:

1) контекстуальність – текстуальна, соціальна, психологічна;

2) особистісність – спільний світ суб’єкта та об’єкта;

3) процесуальність (породження висловлювання та рецепція);

4) замкненість (структура дискурсу замкнена, відкритою є лише інформація тексту

Але журналістський текст є підкреслено дискурсивним, він не сприймається у відриві від ситуації.

1. Журналістика у низці інших типів соціальної комунікації

1. Щоб відповідати вимогам часу і забезпечити більш глибоке і різнобічне наукове пізнання журналістики, журналістська наука повинна активно засвоювати філософські і методологічні наробітки суміжних гуманітарних і, передусім, соціальних наук.

2. Ось чому українська журналістика і журналістикознавство має нову дисциплінарну парадигму «соціальні комунікації» (з початку 2007 року).

Предмет теорія соціальних комунікацій охоплює журналістикознавство, теорію, історію й методологію вивчення видавничої справи і редагування, документознавство, архівознавство, книгознавство, бібліотекознавство, бібліографознавство, соціальну інформатику, соціально-комунікативні технології (піар).

Власне термін «соціальні комунікації» передбачає наявність різних видів спілкування у соціумі. «Соціальні комунікації» належать не тільки журналістам. Навіть у масовій комунікації залучені різні фахівці – агітатори, пропагандисти, піарщики, рекламісти, проповідники. Суб’єктами соціальних комунікацій є педагоги, люди мистецтва, популярні лектори і т. ін.

Отже, ми окреслили горизонтальний комунікативний контекст журналістики, а є ще й вертикальний. «Соціальні комунікації» мають довгу еволюцію. На сьогодні найбільш істотними є два підходи до визначення еволюційної типології комунікації – внутрішньоісторичний і загальноісторичний.

Внутрішньоісторичний підхід демонструє М. Маклюен, котрий заявив, що суспільний розвиток зумовлений тими засобами зв’язку, на основі яких відбувається спілкування людей:

1) усно-акустична комунікація;

2) писемна комунікація;

3) «галактика Гутенберга»;

4) ера телевізійної комунікації.

Загально історичний підхід демонструє Ю. П. Буданцев, котрий пропонує розглядати історичну типологію соціальних комунікацій як таку, що співпадає з соціальними уколадами:

1) соціальна комунікація первісного суспільства;

2) соціальна комунікація рабовласницького суспільства;

3) соціальна комунікація феодального суспільства;

4) соціальна комунікація капіталістичного суспільства.

Феномен явища комунікації визначають 5 елементів її структури:

1) комуніканти;

2) ситуація;

3) текст;

4) мотиви;

5) канали.

Природу комунікації визначають 4 параметри:

І. характер та вид інформації

10. суб’єктивність/об’єктивність

11. вигадка/реальність

12. новинарність/повторюваність

13. духовність/профанність-повсякденність

ІІ. Співвідношення комунікатора і реципієнта

ІІІ. Функціональна спрямованість комунікації: прилучення, переконання, повідомлення, інформування.

ІІІ. Канал та форма комунікації.

Спираючись на цю матрицю комунікації ми визначаємо логіку її розвитку:

1. Біологічна комунікація – інформаційно-комунікативні відносини суб’єктів у біологічній спільноті, еволюційно зумовлені взаємною пристосованістю виробника і отримувача сигналу, що несе у собі певне нерозчленоване значення-повідомлення.

2. Комунікація гомінід – бісоціальна комунікація, що відрізнялася від попередньої принципом підвищення рівня індивідуального спілкування.

3. Ритуально-міфологічна комунікація прилучення – нерозчленована суб’єктно-обєктна комунікація «повторюваного повідомлення», котре

– зберігало стару ціннісну інформацію

- вносило нову інформацію в уже існуючу структуру, знімаючи її новизну й надаючи цінності

4. Комунікація переконання і залучення – релігійно-філософська комунікація, що виникає у вістовий час усе на світі у певний соціальний контекст, котрий став би визначеним і природним. Ця потреба породжує активного суб’єкта комунікації, активізує свідомість реципієнта, наділеного правом вибору.

5. Літературно-журналістська комунікація – зайомить реципієнта з багатьма іншими способами людського існування, множинністю істин.

6. Власне журналістська комунікація – комунікація повідомлення про оточуючий світ, від суб’єктів якої очікується швидке збирання фактів, об’єктивне донесення їх до аудиторії.