Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АстрономияБиологияГеографияДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника


Теорія маркетингу




 

Філіп Котлер (англ. Philip Kotler) вважається засновником концепції маркетингового управління (англ. marketing management), що включає, насамперед, сегментацію, таргетування окремих груп споживачів та позиціонування товару. Він також запропонував сучасну концепцію маркетинг-міксу та його п'яти «P» (читається — пі): продукт (англ. product), ціна (англ. price), дистрибуція (англ. place), комунікація (англ. promo) та персонал (англ. personnel) (насамперед маються на увазі працівники відділу продажу, їхня підготовка та система мотивації).

Ред.] Сутність, цілі та стратегія маркетингу

Маркетинг — це аналіз, втілення в життя, а також контроль за прийняттям рішень щодо комплексу маркетингу (продукт, ціна, просування, розповсюдження) для задоволення потреб клієнта та його очікувань як ключових моментів на шляху досягнення цілей і виконання завдань організації[2].

Маркетингові цілі підприємства — це конкретні якісні та кількісні зобов'язання підприємства у показниках обсягу продажу або прибутку, які можуть бути досягнуті за певний період часу. Маркетинговими цілями можуть бути: прибутковість інвестицій, прибутковість акцій, збільшення ринкової частки, збільшення частки нових продуктів [3].

Стратегія маркетингу — основний спосіб досягнення маркетингових цілей, формуючи та конкретизуючи відповідну структуру комплексу маркетингу. Стратегія маркетингу показує з яким продуктом, на які ринки, з яким обсягом продукції необхідно виходити для досягнення поставлених цілей.

Питання №36

Необхідність в управлінській діяльності виникла на ще на ранніх етапах становлення людського суспільства. Навіть первісні люди потребували певної організації своєї діяльності. Так, у процесі полювання, пошуку рослинної їжі виникала потреба у створенні груп мисливців, збирачів плодів тощо. З'являлися перші лідери (вожді), виникала необхідність в управлінських (хоч і примітивних) функціях (розроблення плану полювання, розташування мисливців під час полювання, заохочення членів колективу шляхом поділу здобичі та ін.). Але ця управлінська діяльність здійснювалася стихійно, непослідовно (щоразу мала різний характер), непродумано (не застосовувались єдині принципи та підходи, не бралися до уваги закономірності та попередній досвід). Тому звичайно ми не можемо стверджувати, що наука про менеджмент зародилась у первісні часи. За рабовласницького ладу, і навіть за феодалізму певних стійких, теоретично обґрунтованих підходів та механізмів менеджменту не було створено.

Потреба в науці про менеджмент з'явилася наприкінці XIX - на початку XX ст., що в першу чергу було зумовлено появою та розвитком машинного виробництва. Саме тоді почали формуватися великі підприємства, на яких працювали десятки, сотні, навіть тисячі людей. У зв'язку з цим виникли проблеми планування їх діяльності, організування робочих місць, створення ефективної системи стимулювання працівників, розроблення технологічних процесів, забезпечення точного обліку, контролю тощо. Саме розвиток машинного виробництва зумовив необхідність дослідження економістами, соціологами, психологами та технологами закономірностей управління людьми, з'ясування тенденцій розвитку виробничо-господарської діяльності під дією управлінського впливу, розроблення стандартних положень, інструкцій тощо. У процесі цих наукових досліджень було сформульовано перші принципові положення, вироблено механізми та рекомендації щодо управління виробничо-господарською діяльністю підприємств, що в кінцевому підсумку і склало основу нової науки менеджмент.

Термін "менеджмент" в Україні почали активно використовувати на початку 90-х років XX ст., що було зумовлено падінням командно-адміністративної економічної системи і початком інтеграції країни у світовий економічний простір. Поряд із ним застосовується термін "управління". Однак між цими термінами існує суттєва відмінність, тому їх не можна ототожнювати. Управління — це цілеспрямована дія на об'єкт з метою змінити його стан або поведінку у зв'язку зі зміною обставин. Управляти можна технічними системами, комп'ютерними мережами, автомобілем, конвеєром, літаком, людьми тощо. Менеджмент є різновидом управління, який стосується лише управління стійкими групами людей (т. зв. організаціями).

Управління організацією в умовах ринкової економіки значно складніше, ніж в умовах центральної командно-адміністративної системи. Це пов'язано з розширенням прав відповідальності та з необхідністю більш гнучкого пристосування до змін у зовнішньому середовищі. Всі різноманітні проблеми, які виникають перед організацією, неможливо вирішити без сучасного професійного менеджменту.

Менеджмент визначається як інтеграційний процес, за допомогою якого професійно підготовлені спеціалісти формують організації та керують ними шляхом постановки цілей та розробки засобів їх досягнення. Менеджмент - цілеспрямований вплив на колектив працівників або окремих виконавців з метою виконання поставлених завдань та досягнення визначених цілей організації. Процес менеджменту передбачає виконання функцій планування, організації взаємодії, мотивації, контролю праці робітників організації для досягнення певних цілей. Крім того, слід зазначити, що менеджмент може бути повноцінно реалізований лише за умов ринкової (чи змішаної) економічної системи.

Вищенаведені визначення є досить приблизними, оскільки важко одним реченням чітко окреслити таку складну і багатогранну . сферу знань, як менеджмент. Феномен менеджменту викликав зацікавлення представників багатьох наук і професій. Нині у світі • існує понад п'ятдесят визначень поняття "менеджмент". В його основі лежить англійське дієслово "manage" - керувати, яке походить від латинського "manua" - рука. Наприклад, Оксфордський словник англійської мови дає такі його тлумачення:

1. Менеджмент - це спосіб та манера спілкування з людьми
(працівниками).

2. Менеджмент - це влада та мистецтво керівництва.

3. Менеджмент - це вміння й адміністративні навички
організовувати ефективну роботу апарату (служб працівників).

4. Менеджмент - це органи управління, адміністративні одиниці,
служби і підрозділи.

Нерідко менеджмент трактується як сукупність принципів, методів, засобів, функцій і форм управління організаціями, установами з метою реалізації стратегічних планів, досягнення ефективності виробництва і збільшення прибутку.

Пітер Ф.Друкер, видатний теоретик у галузі менеджменту, пропонує таке визначення: "Менеджмент - це особливий вид діяльності, що перетворює неорганізований натовп в ефективну, цілеспрямовану і продуктивну групу".

З функціонального погляду менеджмент - це процес планування, організування, мотивування та контролювання, покликаний забезпечити формування та досягнення цілей організацій. Такий підхід є досить поширеним і детальніше ми його проаналізуємо згодом, а зараз зупинимось на особливостях взаємодії менеджерів та їх певних професійних характеристиках.

Будь-яка сучасна організація є складною соціально-технічною системою і для повноцінного функціонування потребує різноманітних фахівців, в тому числі і менеджерів. З метою забезпечення певної впорядкованості та оптимальної взаємодії між різними менеджерами в організації вдаються до поділу управлінської праці. З огляду на його спрямування виокремлюють горизонтальний (призначення конкретних менеджерів для керівництва підрозділами) і вертикальний (координація управлінської роботи) види поділу.

Наслідком вертикального поділу є створення рівнів менеджменту. Американський соціолог Толкотт Парсонс (1902— 1979) називає три основних рівні менеджменту:

- технічний;

- управлінський;

- інституційний.

Цим рівням відповідають три групи менеджерів (керівників):

1. керівники низової ланки (операційні управлінці);

2. керівники середньої ланки;

3. керівники вищої ланки.

Форма піраміди (рис.2.32) демонструє взаємозалежність рівнів
менеджменту та чисельності управлінців.

-

- Рис. 2.32. Рівні менеджменту

У табл. 2.7 наведено характеристику керівників вищеназваних трьох рівнів та визначено їхні пріоритетні функції.

Таблиця 2.7 Загальна характеристика рівнів менеджменту

 

Рівні менеджменту Представники рівнів менеджменту Функції представників рівнів менеджменту
Інституційний рівень Директор, заступники директора; президент, віце-президенти; ректор, проректори та ін. Забезпечують інтереси і потреби власників, здійснюють стратегічне і загальне керівництво, виробляють політику організації
Управлінський рівень Завідувач відділом, декан, начальник цеху, начальник відділу тощо Забезпечують реалізацію політики функціонування організації, розробленої вищим керівництвом, відповідають за доведення деталізованих завдань до підрозділів та їх виконання
Технічний рівень Майстер, начальник виробничої дільниці, завідувач бюро, завідувач кафедри, старший продавець тощо Відповідають за донесення поставлених завдань до безпосередніх виконавців та ефективність їх виконання

- Головна мета поділу праці менеджерів за вертикаллю та горизонталлю є передумовою формування ефективної організаційної структури управління. Цей процес забезпечує чітку ієрархію,

- спеціалізацію управлінської праці, функціональний розподіл, що сприяє зростанню ефективності системи менеджменту організації. Збільшення чи зменшення кількості рівнів менеджменту може спричинити зниження ефективності управлінської діяльності в організації.

- Успішність, ефективність діяльності менеджера, незалежно від його спеціалізації чи рівня менеджменту, визначається певними критеріями, характеристиками:

- Концептуальна майстерність - здатність менеджера розуміти узагальнену перспективу організації, уявляти повну картину умов, в яких функціонує організація.

- Майстерність ухвалення рішень - вміння обирати найкращий з двох чи більше альтернативних варіантів.

- Навички аналітика — талант правильного розподілу робіт та завдань, вибору оптимальної техніки та засобів, діагностика проблем і передбачення розвитку ситуації.

- Адміністративні навички — спроможність виконувати встановлені організаційні обов'язки, ефективно діяти в рамках обмеженого бюджету, координувати діяльність підлеглих.

- Комунікаційне мистецтво - вміння логічно і доступно передавати свої ідеї та погляди іншим як усно, так і письмово. Вплив на поведінку інших за допомогою мовних засобів.

- Психологічна майстерність - здатність безконфліктно взаємодіяти з людьми, створювати сприятливий психологічний клімат у процесі діяльності колективу.

- Технічна майстерність — наявність певних специфічних знань (маркетинг, фінанси, технологія тощо) для виконання поставлених завдань.

- У визначенні менеджменту було використано чотири терміни: планування, організація, мотивація, контроль. Ці чотири поняття утворюють основні функції менеджменту. Функцію менеджменту можна визначити як певний, відносно відокремлений вид управлінської діяльності. Всі ці функції реалізуються в певній строгій послідовності і відображають процес менеджменту, який має циклічний характер - після реалізації останньої функції відбувається перехід до початкової (рис. 2.33)

Планування. Складання плану завжди розглядається як початковий етап управлінського процесу. Воно означає, що хтось повинен вирішити: що, як, коли та ким має бути виконано.

Рис.2.33. Послідовність функцій менеджменту

В процесі планування менеджери організації повинні знайти відповіді на такі запитання:

- Де ми знаходимося в цей час? (Оцінити слабкі та сильні сторони
організації у сфері фінансів, маркетингу, виробництва, трудових
ресурсів.)

- Куди ми хочемо рухатися? (Оцінити можливості та загрози в
навколишньому середовищі: конкуренція, екологічні умови,
постачання, тобто якими повинні бути цілі та як їх досягти.)

- Як ми збираємося це зробити? (Необхідно визначити
послідовність та терміни виконання поставлених завдань.)
Отже, планування - це вид управлінської діяльності, який

визначає перспективу і майбутній стан організації, шляхи, способи та терміни його досягнення.

Організація взаємодії. Як тільки план складений, необхідно підготувати та забезпечити його виконання. Наприклад, якщо у вас є план будування будинку, то організація його виконання передбачає, зокрема, підбір та розміщення відповідних робітників, придбання та доставку необхідних для будівництва матеріалів тощо. Організація взаємодії як функція менеджменту спрямована в першу чергу на налагодження взаємозв'язків, розподіл влади та обов'язків між учасниками певної організації (підприємства).

Мотивація - це таке регулювання спонукаючих стимулів людини (працівника) з боку менеджера, яке формує стале бажання працювати і сприяти досягненню цілей організації. Серед німців існує таке прислів'я: "Хто виробляє, той не керує, хто керує, той не виробляє". Однак насправді якісно й ефективно організувати роботу інших - завдання не з простих. Для цього необхідні талант, знання та вміння.

 

Питання № 37

Питання №38

Сутність економічного відтворення та його основні елементи. Будь-який процес виробництва незалежно від його суспільної форми має бути безперервним, тобто повинен періодично проходити одні й ті самі стадії. Так само, як суспільство не може перестати споживати, так не може воно і перестати виробляти. Тому всякий процес суспільного виробництва, що розглядається в постійному зв’язку і безперервному потоці свого відновлення, в той же час є процесом відтворення (див.: Маркс К. Капітал: Т. 1. — К.: Держполитиздат, 1954. — С. 565). Безперервне виробництво матеріальних благ і послуг є об’єктивною основою існування людського суспільства. Політична економія досліджує суспільне відтворення як економічне.
Економічне відтворення відбувається як у рамках окремих підприємств і домогосподарств галузей і регіонів, так і в масштабі всього суспільства. Основою суспільного відтворення є відтворення на окремих підприємствах і домогосподарствах (див. теми 11 і 12), або одиничне (індивідуальне відтворення). Відтворення на окремому підприємстві, як було з’ясовано в темі 12, є вихідною і необхідною ланкою всього суспільного відтворення.
Водночас суспільне економічне відтворення не є простою сумою одиничних процесів відтворення окремих підприємств. Доведено, що в суспільному відтворенні з’являються нові якісні елементи, які відсутні на рівні первинних підприємств.
Так, вищим інтересом підприємства є максимізація прибутку, а суспільного виробництва — максимізація добробуту населення. Підприємство орієнтується на ринковий попит, а суспільне виробництво на сукупний попит і т. ін.
Суспільне економічне відтворення основане на органічній єдності всіх частин, що його утворюють:
- виробництва, розподілу, обміну, споживання;
- домогосподарств, підприємств, галузей, економічних регіонів і всього виробництва;
- продуктивних сил, складових його частин і економічних відносин;
- суспільного виробництва і суспільного споживання.
В усій системі відтворювальних зв’язків визначальним є виробництво, бо саме воно створює все необхідне для життя і щастя людей. Розподілено, обмінено і спожито може бути тільки те, що вироблено.
Економічне відтворення суспільства включає в себе такі найважливіші моменти:
1) відтворення суспільного продукту та його конкретних форм;
2) відтворення людського ресурсу як особистісного фактора виробництва та його зайнятості;
3) відтворення основного і оборотного капіталу суспільства, тобто засобів виробництва, як необхідних умов суспільного процесу відтворення;
4) відтворення національного багатства;
5) відтворення споживання;
6) відтворення економічних відносин.
Засоби виробництва і людський фактор у своїй єдності являють собою продуктивні сили суспільства. Тому політична економія досліджує також і відтворення продуктивних сил як матеріальної бази всієї економічної системи суспільства.
У складі економічних відносин відтворюються різноманітні форми власності, і перш за все панівна, їх взаємозв’язок і напрями розвитку. Вивчаються відносини розподілу, товарно-грошові відносини, господарський механізм.
Види економічного відтворення.Розрізняють просте і розширене відтворення економічної системи.
Просте відтворенняце відновлення процесу суспільного виробництва з року в рік у незмінних масштабах. Просте відтворення передбачає, що прибуток та інші доходи не використовуються на заощадження та інвестиції, тобто на розширення виробництва товарів і послуг, а повністю споживаються домогосподарствами. Просте суспільне відтворення було типовим для докапіталістичних економічних формацій, для так званої традиційної економіки. У докапіталістичному суспільстві розширене відтворення здійснювалося лише в окремі періоди тривалого історичного процесу. У ці періоди процес виробництва відновлювався на традиційній технічній основі і в майже незмінних масштабах.
Розширене відтворення економікице відтворення суспільного виробництва в зростаючих розмірах. У цьому разі частина прибутку та інших доходів підприємств і домогосподарств нагромаджується та інвестується у виробництво з метою розширення його межі виробничих можливостей.
Підприємці, намагаючись одержати максимум прибутку, значну частину його капіталізують, тобто спрямовують на розширення основного і оборотного капіталу, а на цій основі — і виробництва. Проте просте відтворення продовжує існувати як елемент розширеного відтворення економіки. Так, складовою частиною розширеного відтворення суспільного виробництва є відтворення тієї кількості капіталу, людського ресурсу і продукту, яке було в наявності в попередній період.
В умовах розвинутого товарного виробництва і ринку відновлення процесу відтворення передбачає реалізацію на ринку суспільного продукту. У зв’язку з цим у масштабі суспільного економічного відтворення велике значення мають такі ринкові категорії, як сукупне пропонування, сукупний попит, суспільна рівновага та інші категорії ринкової економіки, які розглядаються не на рівні первинної ланки, а на рівні суспільної економіки.

Суть інтенсивного типу відтворення
Існують два типи розширеного відтворення: екстенсивний та інтенсивний. Перший передбачає зростання виробництва на незмінній технічній основі, за рахунок залучення додаткових ресурсів - трудових, матеріальних і фінансових, другий - зростання виробництва шляхом підвищення його ефективності.
Тривалий час у нашій країні переважав екстенсивний тип відтворення. Сьогодні його можливості вичерпані. Для оздоровлення економіки потрібно перейти до інтенсивного типу відтворення. А це означає необхідність підвищення ефективності суспільного виробництва, поліпшення якості продукції і послуг в усіх галузях народного господарства на основі його всебічної інтенсифікації. Підвищення ефективності виробництва знаходить свій вираз у збільшенні економічних результатів на кожну одиницю затрат, що досягається передусім через прискорення науково-технічного прогресу, глибоку технічну реконструкцію народного господарства.
Форми інтенсивного відтворення
Існують чотири форми інтенсивного відтворення, які характеризуються різними поєднаннями ресурсів, пріоритетами їх використання: фондоємна, фондозберігаюча, нейтральна та всебічна. В усіх формах забезпечується підвищення продуктивності суспільної праці, але різними способами.
За фондованої форми підвищення продуктивності праці досягається за рахунок додаткових затрат виробничих фондів на одиницю продукції. Підвищенню органічної будови фондів не протидіє економія основних і оборотних фондів, і фонди зростають швидше за суспільний продукт і національний доход (йдеться про темпи зростання).
За фондозберігаючої форми підвищення продуктивності праці супроводжується економією виробничих фондів на одиницю продукції. Масштаби і темпи економії живої праці в окремі періоди неоднакові. Тому можна визначити дві стадії цього процесу. На першій - економія живої праці переважає над економією праці, яка уречевлена у виробничих фондах і матеріальних затратах, на другій стадії - розміри й темпи економії уречевленої праці перевищують економію живої праці.
Нейтральна форма інтенсивного типу відтворення характеризується тим, що підвищення продуктивності праці досягається за рахунок додаткових затрат уречевленої праці. Але водночас здійснюється економія засобів виробництва, яка компенсує додаткові затрати уречевленої праці. Тому виробничі фонди зростають тими ж темпами, що й суспільний продукт і національний доход.
Всебічна форма інтенсивного типу відтворення означає, що продуктивність праці досягається шляхом підвищення ефективності всіх ресурсних факторів: засобів і предметів праці, робочої сили. Це - по суті форма всебічного ресурсозбереження у виробництві кожної одиниці продукції.
Наведені форми інтенсивного типу розширеного відтворення є відображенням реальних змін у співвідношенні затрат живої та уречевленої праці в процесі інтенсифікації виробництва.
Для ринкової економіки характерним є переважно інтенсивна форма розширеного відтворення, перехід від часткової до всебічної інтенсифікації виробництва, що базується на економії всіх елементів виробництва.
Нова якість економічного зростання
Сьогодні в інтенсифікації виробництва головне - забезпечити нову якість економічного зростання, яка характеризується насамперед посиленням його соціальної спрямованості. А це вимагає пріоритетного використання результатів розвитку господарства для задоволення соціальних потреб суспільства: забезпечення населення повноцінними продуктами харчування і промисловими товарами, реалізація програми житлового будівництва, перебудова охорони здоров'я і народної освіти тощо.
Нова якість економічного зростання характеризується переходом, як уже зазначалося, від часткової до всебічної інтенсифікації виробництва.
Раніше інтенсифікація відбувалася за рахунок підвищення продуктивності праці. Але вона "з'їдалася" зниженням фондовіддач. Дуже повільно зменшувалася матеріалоємність. Сьогодні стоїть завдання забезпечити поліпшення використання всіх факторів зростання: здійснювати економію живої праці, підвищувати фондовіддачу, знижувати матеріалоємність.
Нова якість економічного зростання передбачає постійне оновлення виробничого апарату і продукції, що випускається. На основі досягнень науково-технічного прогресу відбувається оновлення основних виробничих фондів. Здійснюється нова інвестиційна політика, націлена на докорінну технічну реконструкцію.
Важливим також є значне підвищення якості продукції виробничого і невиробничого призначення, причому вирішується завдання забезпечення адекватності продукції кращим світовим досягненням.

Економі́чне зроста́ння — зміна результатів функціонування економіки. Розрізняють екстенсивне й інтенсивне економічне зростання. Екстенсивний тип зростання, здійснюється шляхом збільшення обсягів залучених до процесу виробництва ресурсів. Інтенсивний тип — це такий, який здійснюється шляхом ефективнішого використання ресурсів на основі науково-технічного прогресу та кращих форм організації виробництва.

Макроекономічні фактори економічного зростання можуть бути поділені на три групи:

ñ фактори пропозиції;

ñ фактори попиту;

ñ фактори розподілу.

Фактори пропозиції включають:

ñ кількість і якість природних ресурсів;

ñ кількість і якість трудових ресурсів;

ñ обсяг основного капіталу (основні фонди);

Саме ці фактори визначають спроможність до економічного зростання. Але слід розрізняти здатність до зростання і реальне зростання по суті, для чого важливим є два наступних фактори.

Фактори попиту: для реалізації зростаючого виробництва потенціалу в економіці треба забезпечити повне використання збільшених обсягів всіх ресурсів. А це потребує рівня сукупних витрат, тобто сукупного попиту.

Фактори розподілу: здатність до нарощування виробництва недостатня для розширення загального випуску продукції. Необхідним є також розподіл зростаючих обсягів ресурсів з метою отримання максимальної кількості корисної продукції.

Зауважимо, що фактори пропозиції і попиту взаємопов'язані. Наприклад, безробіття уповільнює темпи нагромадження капіталу, зменшує витрати на дослідження. І навпаки, низькі темпи впровадження нововведень та інвестицій можуть стати головною причиною безробіття.

Питання №39

Фонди споживання і нагромадження, їх структура.

У результаті розподілу та перерозподілу національного до­ходу утворюються кінцеві доходи, які використовуються для споживання та нагромадження. Нагромадження є не­обхідною умовою розширеного відтворення всіх елемен­тів економічної системи.

Національний доход, що використовується на спожи­вання та нагромадження, не збігається з величиною ство­реного національного доходу. Останній зменшується на суму втрат. Наприклад, у сільському господарстві ко­лишнього СРСР втрачалося до третини вирощеної сільсь­когосподарської продукції. Значна частина врожаю про­падає нині і в Україні. Можливі втрати частки створено­го національного доходу і від стихійного лиха. Крім то­го, використаний національний доход може відрізнятися від створеного на величину сальдо зовнішньоторговельно­го балансу. Якщо країна імпортує більше товарів та по­слуг, ніж експортує, то використаний національний до­ход буде більший від створеного, і навпаки. Але це не означає, що країні вигідно більше ввозити товарів і по­слуг, ніж вивозити.

Велике значення для збільшення величини націо­нального доходу, прискорення соціально-економічного прогресу та розширеного відтворення економічної систе­ми має оптимальне співвідношення між споживанням і нагромадженням національного доходу. Між цими дво­ма величинами постійно існує суперечність, яка може перерости в конфлікт. Так, з одного боку, надмірно великий фонд споживання не дає змоги здійснювати роз­ширене відтворення, тобто будувати нові заводи, фабри­ки, електростанції, впроваджувати нову техніку і техно­логію, розвивати науку, освіту тощо. З іншого боку, над­мірне нагромадження частки створеного національного доходу стримує споживання населення, зростання його особистих доходів. Це, у свою чергу, підриває стимули до праці, формує тип економіки, не спрямованої на за­доволення потреб та інтересів населення, тобто затратну економіку.

Оптимальним у колишньому СРСР вважалося співвід­ношення між споживанням і нагромадженням у пропорції 75:25. У різних країнах світу залежно від соціально-еко­номічної програми розвитку воно відхилялося як в один, так і в другий бік. В Україні за період 1961—1989 pp. нор­ма нагромадження скоротилася з 29 до 18%.

За час економічної кризи норма нагромадження в на­шій державі скоротилася ще більше. Значною мірою це було зумовлено невикористанням амортизаційних відра­хувань (у 2000 р. — понад 10 млрд. грн.).Враховуючи до­свід багатьох держав світу, цю норму в нинішніх умовах слід підняти до 25—26%. Нижньою межею є норма на­громадження 20%. У Китаї в другій половині 90-х років вона становила понад 30%.

Основне джерело нагромадження — додатковий про­дукт. Він використовується для розширеного виробниц­тва, будівництва об'єктів соціального (шкіл, лікарень та ін.), культурного призначення, а також для створення страхових запасів та суспільних резервів.

Для розширеного виробництва необхідно виготовити не лише таку кількість засобів виробництва, яка піде на відновлення зношених протягом року засобів і предметів праці (або фонд заміщення), а й певний надлишок для будівництва нових фабрик, заводів тощо. Оскільки на збудовані нові фабрики й заводи? нові шахти та ін. необ­хідно залучати додаткову кількість працівників, то з фонду нагромадження слід виділити частину коштів для виробництва додаткових предметів споживання.

За рахунок фонду нагромадження здійснюється ви­робниче й невиробниче нагромадження. Виробниче нагро­мадження використовують для будівництва нових заво­дів, електростанцій, залізниць, оснащення діючих під­приємств новою технікою та ін. Завдяки цьому відтворю­ється в розширеному масштабі власність на засоби вироб­ництва (кількісний аспект цієї категорії). Невиробниче нагромадження використовують для будівництва житло­вих будинків, закладів освіти, охорони здоров'я, культу­ри. Воно передбачає також виробництво додаткових предметів споживання для працівників, які працювати­муть у цій сфері, а також витрати на їх підготовку та пе­рекваліфікацію.

Найважливішим елементом фонду нагромадження є виробниче нагромадження. Тому його норма — найваж­ливіша частка валового (сукупного) нагромадження. В структурі останнього провідна роль належить амортиза­ційному фонду.

Шляхи оптимізації фондів споживання та нагрома­дження.

Такими шляхами є:

•*• Зниження матеріаломісткості, енергомісткості, проведення державою активної амортизаційної політи-

ки тощо. Ці заходи мають надзвичайно важливе значен­ня для досягнення оптимально:»'! норми нагромадження.

2. Лізинг. Як сучасний метоед прискорення науково-те­хнічного розвитку, оптимізацід фонду нагромадження, отримав широке використання.. Це довгострокова оренда машин і устаткування, транспоіртних засобів тощо. В умо­вах розгортання НТР лізинг наСбув міжнародного характе­ру, тобто використовується оревйдна форма експорту та ім­порту машин і устаткування. О)днією з форм використан­ня лізингу є зобов'язання ореіндаря купити машини та устаткування після закінчення строку оренди. Лізинг на­був поширення в розвинутих крраїнах світу. Так, наприкі­нці 90-х років об'єктами лізинг-ових угод у Німеччині бу­ли 35% автомобілів, до 15% промислового обладнання.

3. Процес інтенсифікації І суспільного виробництва. Він істотно впливає на оптимізаацію фонду споживання та фонду нагромадження.

4. Проведення активної структурної політики, насамперед скорочення матеріаломістких галузей вироб­ництва. Це один з важливих фгакторів радикальної зміни у співвідношенні фонду споживання і фонду нагромад­ження. Тому уряд насамперед пювинен з'ясувати економі­чну доцільність існування деякіих базових галузей проми­словості у нинішніх обсягах і віибрати найперспективніші наукомісткі та високотехноло^гічні галузі. Основними критеріями вибору галузей є: їх; експортний потенціал або можливість його нарощування; :прискорений розвиток га­лузей, який сприяє підвищеінню конкурентоздатності більшості з них (їх модернізаціі.ї, підвищенню ефективно­сті); можливість заміни імпорту. До найперспективніших галузей в Україні належать елеіктроніка, машинобудуван­ня, чорна металургія, кораблебудування, трубопровідний транспорт, аерокосмічні ракети й апарати, сільське госпо­дарство, харчова і текстильна промисловість, охорона здо­ров'я, охорона навколишнього середовища, їх у першу чергу повинна фінансове підтрщмувати держава, постача­ти ресурсами, вони мають користуватися податковими, кредитними пільгами тощо.

5. Зменшення частки військових нагромаджень. Віді­грає певну роль у поліпшенні структури фонду нагромад­жень.

6. Підвищення якості продукції, скорочення витрат на її зберігання та споживантя, розширення її асорти­менту тощо. Має важливе значення для вдосконалення фонду споживання.

7 Скорочення суспільних фондів споживання (за ра­нок окремих пільг, надмірно високих пенсій для держслужбовців та ін.). Це важливий напрям вдосконалення фонду споживання в Україні. Так, в державі налічується до 18 млн. Пільговиків.

Питання №40

 

Сутність і напрями структурної політики. Під структурною політикою держави розуміють обгрунтування цілей та характеру структурних перетворень в економіці, визначення її пріоритетних ланок та оптимального співвідношення між ними. Її призначення полягає в сприянні досягнення такої структури національної економіки, за якої на даному історичному етапі забезпечуються економічне зростання та вирішення актуальних проблем сьогодення.

До концептуальних орієнтирів структурної перебудови економіки України, що створюють умови її здійснення, слід віднести: подолання технічної відсталості та оновлення виробничого апарату; збільшення порівняльних переваг національних виробників відносно іноземних конкурентів; зменшення залежності від імпорту ресурсів; згортання трудо-, енерго- та матеріаломістких галузей і товарних груп; зростання ресурсозберігаючих виробництв і галузей з науково-технічною перебудовою виробництва на всіх рівнях і в усіх галузях економіки; рівномірний територіальний розподіл виробничих ресурсів; створення розвинутого споживчого сектора; зниження негативних наслідків структурних перетворень для ринку праці (так званого структурного безробіття); підвищення соціальної орієнтації економіки; зниження (підвищення) рівня внутрішньої заборгованості економіки за рахунок переорієнтації засобів виробництва галузей машинобудування, металургійної та хімічної промисловості на більш повне задоволення потреб міжгалузевої кооперації; спеціалізація в міжнародному розподілі праці, прискорений розвиток виробництв, які здатні поліпшити експортний потенціал України.

Через те, що структурна перебудова економіки — довготривалий і капіталомісткий процес, здійснення практичних заходів та найбільш суттєвих змін в основних секторах і галузях економіки доцільно проводити в три етапи.

На першому етапі досягається стабілізація економіки. Головною метою вважається призупинення спаду виробництва та інфляційних процесів. До пріоритетних завдань структурної перебудови належать такі, які здатні в найближчий час зламати негативні тенденції розвитку економіки й стабілізувати соціально-економічний стан України.

На другому етапі забезпечується активізація економічного розвитку. Головною метою є відродження позитивних тенденцій в інвестиційній діяльності та науково-технічній перебудові виробництва, розвиток господарських зв'язків за більш ефективною схемою формування активного торговельного балансу та зміцнення бюджетно-фінансової й кредитно-грошової незалежності України.

На третьому етапі відбувається становлення раціональної структури економіки. Головна мета полягає в досягненні стабільного й ефективного функціонування всіх життєво важливих систем економіки України та створення умов для забезпечення високої якості життя населення, активної мотивації до трудової й підприємницької діяльності та рівноправного партнерства України у світовому економічному просторі.

Для забезпечення макроекономічних пропорцій економіки необхідно виконати такі умови: стабілізувати економіку, вийти з кризового стану та поступово підвищувати темпи і збільшувати обсяги виробництва валового національного продукту;

забезпечувати більш ефективне використання національного доходу шляхом підвищення в ньому частки фонду нагромадження;

поліпшувати структуру валового національного продукту в напрямі соціальної орієнтації за рахунок збільшення в ньому питомої ваги предметів народного споживання; прискорювати розвиток невиробничої сфери з підвищенням її частки в структурі ВНП; поліпшувати структуру особистого споживання матеріальних
благ за рахунок збільшення в них питомої ваги непродовольчих товарів;

удосконалювати структуру ВНП за рахунок збільшення в ньому частки фінансових та загальнодержавних секторів.

На практиці структурна політика виступає як сукупність усіх державних заходів, що цілеспрямовано стимулюють структурні зміни в економіці відповідно до основних напрямів структурної перебудови.

Розрізняють галузеву та регіональну структурну політику. У першому випадку обєктом державної політики виступають підприємства певних галузей чи виробництв, у другому - увага зосереджується на економічно відсталих районах з метою підтягування їх до середнього по країні рівня розвитку. Крім того, самостійною ланкою економічної політики стала технологічна структурна політика, спрямована на підтримку НТП як фундаментальної основи структурних перетворень.

При формуванні структурної політики величезну роль відіграє вибір пріоритетних напрямів у розвитку окремих галузей, видів виробництв економічних районів. Так, наприклад, залежно від стадії індустріального розвитку країни ставка робиться на пріоритетний розвиток трудомістких, капіталомістких або наукомістких галузей. При виборі пріоритетної галузі, перспективи попиту на продукцію галузі на внутрішньому ринку; досягнення вищої індустріальної стадії розвитку; мінімізація залежності від імпорту сировини, енергії та зниження ресурсомісткості промислового виробництва в цілому; мінімізація дефіциту у торговому балансі країни; розв”язання проблем зайнятості; вирішення екологічних проблем та ін. Зрозуміло, що зміни, які постійно відбуваються в умовах економічного розвитку, вносять зміни і в пріоритетність окремих галузей.

Система заходів структурної політики. У межах структурної політики поряд із визначенням пріоритетних напрямів розвитку економіки розробляється та реалізується система заходів державного впливу, яка включає: по-перше, заходи щодо стимулювання переливу праці та капіталу із одних галузей в інші (наприклад, із традиційних у сучасні); по-друге, заходи щодо згортання частини виробничого апарату депресуючих галузей та виробництв; по-третє, на державному рівні можуть розроблятися довгострокові плани, цільові програми, національні проекти для вирішення актуальних проблем структурної перебудови, а також програми підготовки та перепідготовки робочої сили, створення робочих місць та ін.; по-четверте, держава також розв"язує завдання, пов"язані з концентрацією капіталу в капіталомістких напрямах структурної перебудови національної економіки.

В галузевій структурній політиці виділяють два напрями державної підтримки галузей:

1. економічна політика держави спрямована на захист та подання фінансової допомоги галузям, які перебувають у стані занепаду і потребують докорінної реконструкції виробничого апарату шляхом надання субсидій, високих
імпортних тарифів, податкових та кредитних пільг, тощо;

2. економічна політика спрямована на стимулювання розвитку галузей, які або відповідають передовим напрямам, або мають велике експортне значення.

В останні роки більшість країн зосереджують свою увагу на прогресивних галузях, оскільки структурний ефект від розвитку наукомістких галузей полягає не тільки у формуванні та розвитку їх самих, а й у широкому освоєнні технологій та продуктів високої технологічної складності традиційними галузями.

Методи державного впливу. Державний вплив на структурну перебудову може здійснюватися за допомогою методів прямого регулювання (через фінансування, систему державних замовлень та закупок) і непрямого регулювання (через систему правових та економічних регуляторів з метою орієнтації суб'єктів господарювання на досягнення цілей та пріоритетів структурної політики). Використовуючи методи індикативного планування, бюджетно-податкової, кредитно-грошової, цінової експортно-імпортної політики, держава намагаєгься закріпити позитивний та нейтралізувати негативний вплив ринку на процес сгруктурної перебудови.

Важелі державного стимулювання структурних зрушень можуть бути різноманітними: система податків з їх диференціацією за відповідними суб'єктами та об'єктами оподаткування і застосування податкових ставок та пільг; надання різноманітних кредитних пільг, проведення політики прискореної амортизації; надання фінансової допомоги у вигляді інвестиційних надбавок, субсидій дотацій, бюджетних позичок на розвиток окремих галузей, виробництв, регіонів; проведення митної політики, в тому числі встановлення різних імпортних та експортних тарифів тощо.

Незважаючи на те, що інструментарій державного регулювання традиційний, кожній країні притаманна власна система вибору засобів та пріоритетів відповідно до специфіки економічної ситуації, цілей соціально-економічного розвитку, прийнятої концепції державного втручання в економіку. Стандартної відповіді на запитання, як, де і з якою метою використовувати засоби державного регулювання щодо структурних перетворень національного господарства в тій чи іншій країні, бути не може.

Типи структурної перебудови економіки. На практиці існує два типи структурної політики: пасивна й активна. Вони різняться між собою ступенем втручання держави в структурні зрушення.

Пасивна структурна політика полягає в тому, що держава створює правову базу для вільного переливання капіталу та праці з одних галузей в інші, але безпосередньо не втручається в інвестиційні процеси в окремих галузях. Структура змінюється внаслідок змін у нормах прибутку. Якщо в певній галузі попит перевищує пропозицію, то в цій галузі норма прибутку зростає проти інших галузей. Капітал з інших галузей вилучається власниками і вкладається в галузі з підвищеною нормою прибутку. Виробництво товарів цієї галузі збільшується і пропозиція їх поступово починає перевищувати попит. При цьому норма прибутку в цій галузі спочатку знижується до середньої величини, а потім стає менше за середню. Власники капіталів починають вилучати їх з цієї галузі і вкладати в іншу, де забезпечується норма прибутку не менша за середню. Отже, закон попиту і пропозиції поряд з іншими об'єктивними законами ринкової економіки забезпечує найвідповіднішу вимогам ринку структуру економіки, створює конкурентне середовище, підвищує ефективність суспільного виробництва. За цим типом перебудови формувалась структура економіки США і Великобританії. Як свідчить досвід, цей шлях надто тривалий і пов'язаний зі значними соціальними втратами.

Активна структурна політика полягає в тому, що держава широко застосовує державні важелі для прискорення прогресивних структурних зрушень. Цей тип перебудови використовують Японія, Південна Корея, Сінгапур та інші нові індустріальні країни.

До найбільш ефективних напрямків структурної трансформації економіки, таких можна віднести: розвиток галузей, які збільшують обсяги експортної продукції і відповідно забезпечують збільшення валютних надходжень до країни з наступним інвестуванням високотехнологічних виробництв; збільшення обсягів виробництва споживчих та інших товарів, які здатні на внутрішньому ринку замінити імпортну продукцію; розширення виробництва конкурентоспроможних на світому ринку товарів з метою захоплення ринків збуту в країнах, що розвиваються; стимулювання впровадження ресурсозберігаючих технологій, які підвищують рівень конкурентноспроможності товарів; збільшення кількості високотехнологічних та наукомістких виробництв в сферах, які здатні підвищувати ефективність інших галузей національної економіки; скорочення кількості депресивних виробництва, де спадає ефективність ресурсів чи зменшується попит на продукцію.

У процесі стратегічного вибору, як правило, виходять із критеріїв пріоритетності: експортного потенціалу галузі; перспектив попиту на продукцію галузі на внутрішньому ринку; досягнення вищої індустріальної стадії розвитку; мінімізації залежності від імпорту сировини, енергії та мінімізації ресурсомісткості виробництва в цілому; мінімізації дефіциту торговельного балансу країни, розв'язання проблем зайнятості населення, екологічних проблем таін.

Поряд із визначенням пріоритетних напрямків розвитку економіки держава розробляє та реалізує комплекс заходів у межах активної структурної політики, який включає заходи: для стимулювання переливання капіталу в пріоритетні галузі; для стимулювання розвитку галузей, які прискорюють запровадження досягнень НТП; для захист та надання фінансової допомоги галузям, які перебувають у стані занепаду і потребують докорінної реконструкції виробничого апарату: для згортання частини виробництв у депресивних галузях.

Враховуючи, що структурна політика послаблює гостроту соціальних проблем, сприяє підвищенню ефективності галузей, більшість країн орієнтується на прогресивні галузі, які забезпечують досягнення кращих результатів за рахунок структурного ефекту.

Для здійснення структурної політики держава може використовувати методи прямого регулювання - надавати фінансову допомогу у вигляді інвестиційних надбавок, субсидій, дотацій, позичок на розвиток окремих галузей, виробництв, регіонів, або непрямого регулювання - надавати податкові і кредитні пільги з диференціацією за відповідними галузями й виробництвами.

 

2) Найдоступнішим з них є ринкове реформування виключно створювального типу, з одночасним удосконаленням системи організації товаровиробництва, піднесення продуктивності та інтенсивності праці, а також поліпшення всіх якісних параметрів, не зважаючи на технологічну досконалість. Інакше кажучи, треба розпочинати з негайного використання якнайближчих резервів діючого виробництва, з наведенням належного порядку, мотивації, дисципліни і культури праці та комерційної діяльності як початкового імпульсу до приросту доходів та інвестиційних нагромаджень для наступного, кардинального технологічного оновлення. Це, безумовно, тягне за собою жорсткий режим економії, контроль за поточними виробничими і оборотними затратами (собівартістю) та капітальними вкладеннями, вивільнення з підприємств надлишків робочої сили в умовах високоорганізованого виробництва, закриття частини зайвих структур і збанкрутілих підприємств. Усе це відповідно загострює соціальну напруженість, вимагає активізації роботи ринку праці, здійснення науково обгрунтованих соціальних програм, своєасної перекваліфікації і відкриття нових робочих місць - з тим, щоб запобігти масовому безробіттю. Але ж з посиленням руйнування цей етап стає неминучим, і його слід проходити якомога швидше.

Водночас треба законодавчо навести державний порядок у діяльносі грошово-фінансової та банківсько-кредитної системи, спрямувавши її на чітке обслуговування процесів ефективних ринкових реформ, структурної перебудови макро- і мікроекономіки. У перехідному періоді об"єктивно необхідно запровадити ринково-державний механізм концентрації кредитних ресурсів на вирішаьних, пріоритетних напрямах еконоічного зростання. Йдеться як про внутрішні, так і про зовнішні кредити. Без цього швидких результатних перетворень в українській економіці не досягти.

Важливим резервом підвищення доходності є комерційна діяльність, звведенням системи оперативного збирання та аналізу вірогідної інформації пр цінову кон"юктуру, пошуком і використанням найвигідніших ринків збуту для своїх товарів і послуг, обов"язковим виключенням їх продажу за безцінь, на чому Україна втрачає сьогодні, за експертними оцінками, не менше, як третину своїх доходів та інвестиційних нагромаджень. Це саме й стосується пошуку вигідних ринків для імпорту товарів, потрібних нам. Тут також є широкий діапазон виграшних і програшних варіантів. Кожний підприємець повинен володіти наукою складної крмерційної діяльності, знати кон"юктуру ринків і оперативно діяти для їх вигідного використання.

Тільки внутрішні інвестиційні нагромадження є дійсно міцним фундаментом для нормального економічного розвитку країни. Розрахунки на приплив великого іноземного капіталу значною мірою є ефемерними. Довгострокові кредити іззовні, незважаючи на свою важливість, можуть відіграти лише допоміжну роль у структурній перебудові економіки, у переведенні її на сучасні ринкові рейки, про що говорить світовий досвід багатьох країн які розвиваються. Щодо цього потрібні вірні стратегічні орієнтири і зважені тактичні рішення. Стимулюючі дії ринкових відносин спроможні надати могутній поштовх активізації інвестиційної діяльності, і цей фактор слід використати на повну силу. Це стосується всіх джерел інвестування в їх комплексному використанні. Однак державну інвестиційну політику слід спрямувати на першочергову реалізацію пріоритетних програм, тим самим гарантуючи країні економічну безпеку в її широкому розумінні..

Висновки

Структурна перебудова економіки в розвинутих країнах світу передбачала перехід до енергозаощаджуючих, матеріалозаощаджуючих і працезаощаджуючих технологій. Так, у США матеріалоємкість виробництва в нових галузях у 80-х роках була на 27% нижчою, ніж у традиційних.

Така перебудова супроводжувалася переходом до нового технологічного способу виробництва, яким є автоматизоване виробництво. В основі його лежать електронно-обчислювана техніка (у США лише впродовж 1981-1986 рр. продаж комп"ютерів зріс у 2,3 раза) впровадження верстатів з ЧПУ (з 1987 до 1983рр. кількість їх зросла у 2 рази), промислових роботів (їхня кількість у США зросла за 1980-1986 рр. з 22 до 170 тис.), існуючі виробничі системи, формування працівника нового типу, модифікація пріоритетних цілей розвитку суспільства та ін.

Говорячи про необхідність структурної перебудови економіки України та шляхи виходу її з кризи, слід врахувати позитивний досвід розвинутих країн, які здійснили раніше структурні перетворення, зокрема - Японії. Не маючи власних запасів сировинних та енергетичних цінностей, японська промисловість у період другої половини 50-х - початку 70-х років розвивалася по шляху використання переважно екстенсивних факторів зростання, створення наукомісткої структури виробництва виявився вкрай болючим, особливо для енерго- і матеріаломістких галузей, рентабельність і конкурентноспроможність яких у результаті підвищення витрат виробництва було підірвано.

 

Питання №41

Загальна економічна рівновага — це певною мірою абстракція, ідеал економіки. В реальній дійсності відбуваються її порушення, тому розвиток економіки має циклічний характер. Циклічні коливання в економіці були відомі давно, але до початку ХІХ ст. вони мали здебільшого сезонний характер, що було зумовлено переважанням сільського господарства й особливостями сільськогосподарського виробництва, відсутністю сформованого суспільного характеру виробництва у кожній окремій країні, навіть у країні з розвиненою ринковою економікою.

Економічний цикл — це сукупність постійних фаз національної економіки — розширення та скорочення обсягів виробництва. Його ще називають циклом ділової активності або кон'юнктурним циклом.

Економічний цикл являє собою чергування піднесення і спаду рівня ринкової активності протягом кількох років. Економічні цикли можуть відрізнятися один від одного за тривалістю й інтенсивністю, але всі вони мають одні й ті самі фази.

Серед економічних криз — торговельних, валютно-фінансових, грошових, галузевих, структурних, регіональних — циклічні спади посідають особливе місце не лише через їх регулярність, а й тому, що у них у концентрованому вигляді відображаються суперечності економічної системи. Тільки в ХХ ст. у країнах з розвиненою ринковою економікою відбулося 14 циклічних криз.

Існує багато концепцій, за допомогою яких описують кризи та їх циклічність. У другій половині ХІХ ст. англієць В. Джевонс пояснював циклічність появою плям на Сонці, а американець Г. Мур надавав перевагу ритмові руху Венери ("Економічні цикли, закони і причини їх виникнення", 1914). Французький економіст А. Афталіон причиною криз вважав нерівномірність механічного прогресу, його співвітчизник С. Сисмонді — недостатнє споживання населення, а український учений М. Туган-Барановський — диспропорційність між галузями. К. Маркс обґрунтував системний підхід до вивчення циклічних криз. На його думку, криза лише на перший погляд має галузевий характер (досить рідкісні випадки, коли спад охоплює буквально всі сфери економіки і всі підгалузі промисловості), насправді ж це загальноекономічне, загальногосподарське явище, причини якого можуть бути найрізноманітнішими, але справжня причина полягає у специфічній суті виробничих відносин і суперечностей ринкової системи.

Ритмічні рухи, що відбуваються в економіці, залежать від багатьох причин і можуть значно відрізнятися один від одного за тривалістю й інтенсивністю. Наприклад, "Велика депресія" 30-х років ХХ ст. на Заході підірвала економічну активність на ціле десятиріччя. Тоді як до і після неї спад ділової активності був менш глибоким і тривалим. Тому в економічній науці говорять більше про економічні коливання, а не про цикли, бо цикли, на відміну від коливань, характеризуються регулярністю.


Поделиться:

Дата добавления: 2015-04-21; просмотров: 157; Мы поможем в написании вашей работы!; Нарушение авторских прав





lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2024 год. (0.009 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты