Формы (технологии) лоббизма

· через мобилизацию общественного мнения (использование массовых акций, организация массовых обращений к власти и кампаний в СМИ, а также судебных процессов);

· использование избирательных кампаний (личное участие в выборах или выдвижение «своих» кандидатов, финансирование изб. кампаний);

· использование формальных контактов (разработка проектов нормативно-правовых актов и организация их обсуждений, консультирование представителей власти и экспертиза принимаемых решений, предоставление информации, участие в работе органов государственной власти);

· использование неформальных контактов (организация и проведение конференций, круглых столов, использование личных связей, организация неформальных встреч);

Розділ 3. Характеристика економічного потенціалу НЕ

10. Поняття і склад потенціалу НЕ

Економічний потенціал країни - це складна за змістом і багатоаспектна за значенням структура. В теорії й на практиці господарювання він трактується неоднозначно. Найбільш поширене трактування економічного потенціалу - це кількісно-якісна характеристика наявності й можливості використання всіх видів ресурсів, які має держава для свого економічного та соціального прогресу та розвитку.

Економічний потенціал країни вчені-економісти розглядають з таких позицій:

- натурально-речового складу;

- сучасного стану та перспектив його розвитку й виконання;

- організаційних форм управління цим потенціалом;

- окремих його складових, що розташовані й функціонують як на власній (національній) території, так і за її межами;

- вкладу окремих організаційно-правових форм господарювання, передбачених законодавством, у підсумкові результати господарювання в країні, в процеси пошуку, добутку, транспортування, перероблення, виробництва, споживання та нагромадження всіх видів ресурсів.

Економічний потенціал країни може бути подано у вигляді комплексу взаємозв'язаних потенціалів як складових структури національної економіки. Найчастіше як критерії класифікації потенціалів використовують види економічних ресурсів, сфери діяльності, напрями їхнього використання (рис. 4.1).

Природно-ресурсний потенціал характеризує природні багатства національної економіки, уже залучені в господарський оборот, а також доступні для освоєння при існуючих технологіях і соціально-економічних відносинах.

Виробничо-технологічний потенціал - сукупність засобів виробництва (будинки, спорудження, обладнання і устаткування), а також існуючі технології їхнього використання в економічній діяльності.

Трудовий потенціал - трудові ресурси країни, включаючи підприємницькі спроможності. Його обсяг та якість визначаються кількістю активного працездатного населення, його освітнім і професійно-кваліфікаційним рівнем.

Науково-технічний потенціал - можливості, які є в розпорядженні країни в галузі науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок (НДДКР). Це досягнення фундаментальної та прикладної науки, нові технології, дослідно-експериментальна база, а також науково-технічні й конструкторські кадри високої кваліфікації.

Внутрішньо-економічний потенціал - частина загального економічного потенціалу країни, орієнтована на задоволення внутрішніх потреб національного виробництва та соціальної сфери.

Експортний потенціал - здатність національної економіки виробляти продукцію, конкурентоспроможну на світових ринках, експортувати її в достатніх обсягах за світовими цінами.

11. Природо-ресурсний потенціал

Природно-ресурсний потенціал - це можливість країни використовувати сукупні природні багатства у господарській діяльності.

За оцінками економістів, із загального обсягу природно-ресурсного потенціалу України 44,4% припадає на земельні ресурси, 28,3% - на мінеральні, 13,1% - водні, 9,5% - рекреаційні, 4,2% - лісові, 0,5% - біологічні.

Україна не забезпечує себе повністю мінеральними ресурсами, проте має значний природно-ресурсний потенціал (5% природних ресурсів світу).

На території нашої країни розміщується понад 7 тис. розвіданих родовищ з 94 видів корисних копалин. Україна має значні запаси залізної й марганцевої руди, кухонної солі, кам'яного вугілля, бокситів, мідних руд, ртуті, цементної сировини.

Одним з найцінніших ресурсів в Україні є земля. За її забезпеченістю в розрахунку на одного жителя Україна має один з найвищих показників (0,65 га), в той час як у Великобританії - 0,12 га, в Європі - 0,26 га, у світі - 0,29 га

12. Демографічний і трудовий потенціал

Трудовий потенціал як інтегрована динамічна система, яка містить демографічну, економічну й соціальну підсистеми, об'єднані спільністю трудової діяльності. В Україні економічно активне населення (віком від 15 до 70 років) за січень - вересень 2008 року становило 22605,1 тис. осіб, з них працездатного віку - 20819.5 тис. осіб. Зайняте населення працездатного віку - 19465,9 тис. осіб, тобто рівень безробіття - 6,5% [8].

З метою відображення зростаючого значення кваліфікованої праці й інтелектуальної діяльності у відтворенні суспільного життя останнім часом в економічній літературі активно використовується поняття "людський потенціал" як сукупність знань, здібностей і кваліфікації, здатність кваліфікованої робочої сили створити прибуток, а також "інтелектуальний капітал" для характеристики інтелектуальної праці. Розвиток висококваліфікованої робочої сили є найефективнішим способом досягнення економічного зростання, найважливішим ресурсом суспільства. Віддача від працівників, що займаються інтелектуальною працею, в декілька разів вище, ніж від основних робітників.

13. Науково-технічний потенціал

Науково-технічний потенціал національної економіки складається історично, залежно від досягнутого рівня розвитку продуктивних сил. Ефективність сучасної економіки визначають уже не матеріальні товари, а інтелектуальні чинники - знання, інформація, високі технології.

Складовими частинами науково-технічного потенціалу країни є:

1) матеріально-технічна база науки (наукові організації, науково-дослідні лабораторії, експериментальні заводи та ін.);

2) наукові кадри - дослідники, конструктори, винахідники, науково-технічний персонал;

3) фонд винаходів і відкриттів - банк наукових знань і відкриттів, еталонів, наукової інформації та ін.;

4) організаційно-управлінська структура наукової сфери - система управління, фінансування, планування науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт.

Науково-технічний рівень країни визначається також на основі інноваційного потенціалу всієї національної економіки. Інноваційний потенціал визначається здатністю фундаментальної науки забезпечити нововведеннями процес оновлення продукції.

Кількісну характеристику інноваційного потенціалу в можна виразити за допомогою відношення

де V - кількість освоєних зразків нової продукції;

N - кількість створених зразків нової продукції.

Показник - характеризує стан (рівень) інноваційних процесів та інноваційної діяльності в країні. Інноваційні процеси обумовлюють створення й впровадження нових технологій, техніки і розроблення нових матеріалів, розвиток нових галузей і виробництв. Метою інноваційної діяльності є впровадження інновацій у виробництво. У країнах з розвинутою ринковою економікою інноваційною діяльністю займаються 70 - 80% підприємств. В Україні цей показник в останні роки становить 15 - 20%.

Можливість реалізації науково-технічного й інноваційного потенціалу країни залежить від ефективності науково-технічної й інноваційної політики держави. Науково-технічна політика - це політика держави щодо формування й створення умов, сприятливих для ефективного науково-технічного розвитку країни.

Умовами ефективного науково-технічного розвитку вважають:

- раціональну мотивацію використання результатів НТП у виробництві;

- соціальну ефективність впровадження результатів НТП (соціалізація економіки, поліпшення умов праці, охорона навколишнього середовища та ін.);

- конкуренцію в науково-дослідній сфері й захист авторських прав;

- інтеграцію науково-дослідних, виробничих і фінансових структур;

- державну підтримку розвитку НТП й інноваційних процесів.

14. Інформаційний потенціал

- Інформаційний потенціал - наявні та такі, що можуть бути мобілізовані обсяги інформаційних ресурсів, інформаційної техніки і технологій для створення власних і збирання, накопичення, обробки й використання різноманітних форм інформації для задоволення відповідних потреб суспільства. У політекономічному аспекті інформаційний потенціал - це відносини економічної власності між різними економічними суб’єктами з приводу створення власних, збирання, накопичення, обробки та використання різноманітних видів і форм інформації для задоволення потреб окремого індивіда, трудового колективу і суспільства.

15. Виробничий потенціал

Виробничо-технологічний потенціал - це наявні й приховані можливості підприємств щодо залучення та використання чинників виробництва для випуску максимально можливого обсягу продукції.

Україна є досить розвинутою індустріальною державою з потужною промисловою базою, однак у галузевій структурі переважають виробництва з видобутку та первинної переробки сировини. Основний капітал в Україні характеризується високим рівнем морального й фізичного зношування, що істотно обмежує нинішні можливості виходу країни на новий рівень економічного розвитку. Під час переходу до ринкової економіки 1990 - 2000 рр. Україна щороку втрачала в середньому 18,5% вартості знов утвореного капіталу й лише з 2000 р. спостерігається часткове відновлення раніше втрачених позицій (середньорічний темп зростання становить 7,1%) [8].

Про неефективність виробничого потенціалу нашої країни свідчить характеристика технологічної бази та її розвиток, для цього аналізуються шість технологічних укладів національної економіки. Найбільш передові технологічні уклади (п'ятий і шостий) у структурі національної економіки України становлять відповідно 5% і 1%.

16. Зовнішньо-економічний потенціал

1. Експортно-імпортні можливості та загрози

2. Міжнародне співробітництво та перспективи

3. Іноземні інвестиції

4. Ствоерення міжнародних спеці. Економічних зон

5. Міжнародні цільові програми та участь в них

Територіальний поділ праці — об'єктивний процес виробничої спеціалізації економічних районів чи країн і посилення міжрайонної або міждержавної кооперації, обміну спеціалізованою продукцією та послугами. Розрізняють дві форми територіального поділу праці: міжра­йонний — у межах однієї країни і міжнародний — між країнами.

Займаючи територію менше 1 % земної кулі, Україна має 5 % природних ресурсів світу. У системі міжнародного поділу праці Україна спеціалізується на

· виробництві машин (літаки, судна, ракетно-космічна техніка, тан­кобудування),

· продукції чорної металургії (залізна й марганцева руди, прокат),

· продукції АПК, особливо харчової (цукор, борошно, олія, м'ясо, молоко, овочеві консерви, кондитерські вироби),

· вироб­ництві хімікатів,

· цементу.

Незважаючи на спад виробництва сільськогосподарської про­дукції, у т.ч. й зерна, Україна вже нині вступила в конкурентну бо­ротьбу за її збут на світовому ринку.

Основними імпортерами зерна нині є 20 держав світу.

17. Екологічний потенціал

Екологічний потенціал — це придатність середовища для існування людей, можливість забезпечення населення необхідними харчовими продуктами, умовами праці, відпочинку і лікування. Природні фактори створюють обов'язкове і загальне природне екологічне тло, забезпечують потреби людського організму в необхідних умовах існування (тепло, повітря, світло, вода, їжа тощо). У багатьох випадках саме природні фактори відіграють важливу роль у формуванні життєвого середовища людини і створюють екстремальні екологічні ситуації (землетруси, повені, селеві потоки, лавини тощо).

У структурі екологічного потенціалу природного середовища одне з важливих місць займає клімат, насамперед, тепло- і вологозабезпеченість. Вони мають не тільки універсальне і безпосереднє екологічне значення, а й визначають територіальну диференціацію багатьох інших екологічних показників, у тому числі біохімічних і біологічних. Від них залежить біологічна продуктивність, характер рослинності (зокрема, наявність або відсутність лісів), поширення захворювань та ін.

Структура екологічного потенціалу:

— біотичний потенціал — це здатність популяцій, видів, організмів до виживання, визначена за показником співвідношення народжуваності та смертності;

— екологічний потенціал — потенціал середовища для забезпечення життєдіяльності людини та інших живих організмів, придатність середовища для господарського використання.

УЕ:

На всій території України залежно від ступеня забрудненості повітря, води і землі можна виділити наступні території: екологічного лиха, надзвичайно забруднені, дуже забруднені, забруднені, помірно забруднені і умовно чисті.

Умовно чистих територій залишилося дуже мало. До них належать майже весь північний макросхил Українських Карпат, Шацьке поозір’я, південна Волинь на межі Рівненщини і Тернопільщини, Придніпров'я на межі Черкаської і Полтавської областей, північ Сумщини і Чернігівщини, центральне Поділля і деякі ареали в гірському Криму, всього приблизно 50 тис. км2, тобто 8,3% площі України.

Помірно забруднені території заходу України (без Полісся) і майже весь північний схід держави, де забруднені і дуже забруднені території украплюються в зони дії великих і середніх міст. Помірно забруднені території складають приблизно 24% площі України.

Дуже забруднені (117 тис. км2) і надзвичайно забруднені (61 тис. км2) території займають також майже третину площі країни (29,5 %). Виділяються чотири великі ареали цього забруднення: Полісся, середнє Придніпров'я, Донбас і Південь (окрім південного заходу Одещини і Запорізького Донецького Приазов'я), а також декілька середніх: північна Буковина (без гірської частини), південно-східне Поділля, південна Київщина і Черкащина, центральна Полтава.

Нарешті, до території екологічного лиха і екологічної катастрофи, яка складає 7,4 тис. км2 (більш за один відсоток площі України), належать, зони Чорнобильської АЕС, також причорноморські райони інтенсивного зрошування. У останніх забрудненість вод перевищує нормативну в 5,45 а грунтів в10ібільшеразів.

Розділ 4. Господарська система НЕ

18. Елементи нац. господарської системи та їх взаємодія.

Экономическая система представляет собой совокупность экономических процессов, протекающих в ней, доминирующих форм собственности и способов ее организации. Экономическая система оказывает непосредственное влияние на особенности хозяйственной деятельности экономических субъектов.

Хозяйственная система национальной экономики состоит из следующих основных элементов:

1) социально-экономических определяющих специфику отношений между хозяйствующими субъектами по поводу собственности, порядка владения и распределения основных экономических ресурсов и результатов экономической деятельности хозяйствующих субъектов;

2) форм организации деятельности хозяйствующих субъектов;

3) форм и методологии государственного регулирования;

4) экономических связей между субъектами хозяйственной деятельности.

Структура:

1. Держава

2. Виробничий сектор

3. Фінансовий сектор

4. Соціальний сектор

Їх можливі варіанти взаємодії: держава<->Виробничий сектор і т.д.

Див. нижче

В национальной экономике существуют следующие основные виды хозяйствующих субъектов:

1) домашние хозяйства. Это хозяйствующие субъекты, которые осуществляют деятельность, связанную с ведением домашнего хозяйства – зачастую это потребление. Они концентрируют в своей собственности значительную часть экономических ресурсов и факторов производства. Их экономическая деятельность направлена на предоставление экономических ресурсов и факторов производства, например рабочей силы, капитала, земли другим хозяйствующим субъектам. Финансовые ресурсы, полученные в результате этого, используются для приобретения необходимых им благ или же для накопления. В зависимости от существующей в обществе структуры и размеров доходов домашние хозяйства имеют специфическую экономическую свободу – право принимать независимые экономические решения;

2) предприятия (организации). Это хозяйствующие субъекты, деятельность которых направлена преимущественно на производство благ и инвестирование в этот процесс. В национальной экономике существует большое видовое разнообразие внутри этого хозяйствующего субъекта. Например, они различаются по формам собственности (частные, кооперативные, государственные), по видам и масштабам своей деятельности. Общепринято их деление на финансовые – предприятия, деятельность которых направлена на инвестирование капитала в производство благ, и нефинансовые – предприятия, деятельность которых направлена исключительно на производство благ. Целью деятельности предприятий является исключительно извлечение прибыли из своей деятельности;

3) некоммерческие организации. Это хозяйствующие субъекты, деятельность которых направлена не на получение прибыли, а на реализацию специфических, общественно значимых функций. К ним относятся, например, ассоциации бизнесменов, благотворительные фонды и организации, профсоюзные организации, спортивные клубы. Смещение цели их хозяйственной деятельности от извлечения прибыли к удовлетворению потребностей общества делает их значимыми для функционирования национальной экономики. Например, целью деятельности некоммерческих организаций в области науки является развитие научного потенциала страны. Результатом реализации этой чисто некоммерческой цели является развитие трудового потенциала страны, а следовательно всей национальной экономики;

4) государство. Оно является важнейшим субъектом хозяйственной деятельности, существенным образом определяющим характер функционирования национальной экономики. Несмотря на то что его деятельность больше направлена на реализацию административных и санкционирующих функций, оно оказывает большое влияние на характер большого количества протекающих экономических процессов. Для этого оно использует широкий набор методов, позволяющих ему занять активную позицию в национальной экономике. Оценка экономической активности государства производится с привлечением различного рода индикаторов, к числу которых относятся, например, объем государственной собственности, доля благ, производимых государством, объем государственных расходов и налогов в ВВП.

19. Поняття господарської системи НЕ і господарського механізму.

Господарський механізм – система основних форм і методів, важелів впливу, використання економічних законів, розв’язання суперечностей між суб’єктами господарської системи, реалізації системи власності, а також всебічного розвитку людини і узгодження її інтересів із інтересами суспільства, громади, держави, соц. класу.

Базова основа господарського механізму:

1. Механізм ціноутворення

2. Механізм взаємодії попиту та пропозиції

3. Конкуренція

4. Державне регулювання

Формування господарського механізму супроводжуєься утворенням:

1) Системи форм і методів організації та функціонування виробництва

2) Організованої виробничої інф-ри.

3) Системи органів управління вир. інф-рою і суспільством вцілому.

20. Рівні господарського механізму.

Господарський механізм функціонує на трьох рівнях:

1. Організаційний (Інституціональний):

Суб’єкти: вищі органи державного управління.

Економічний механізм управління: формування та впровадження загальнонаціональної економічної політики, а також соціальної, екологічної та ін. політик.

Організаційно-правовий механізм управління: закони, укази президента, постанови Кабміну, тощо.

2. Управлінський рівень:

Суб’єкти: галузеві органи управління, місцеві органи управління та держ. адміністрації.

Економічний механізм управління: розробка планів тактичних дій, управління на місцевому та галузевому рівнях.

Організаційно-правовий механізм управління: розпорядчі документи, вказівки управляючих органів(накази по міністерствам, рішення місцевих адміністрацій і т.д.).

3. Господарський (технічний) рівень:

Суб’єкти: підприємства та організації, їх адміністративні органи управління.

Економічний механізм управління: здійснення діяльності на рівні підприємства з метою досягнення його цілей, створення та реалізація річних планів, стратегічне та атктичне планування, досягнення певних параметрів ефективності, економічна та екологічна відповідальність.

Організаційно-правовий механізм управління: накази та розпорядження по підприємству, виробничі та ін. плани підприємства, тощо.

Розділ 5. Інфраструктура НЕ

21. Поняття інфраструктури

Інфраструктýра — сукупність галузей та видів діяльності, що обслуговують економіку, виробництво (транспорт, зв'язок, комунальне господарство, загальна і професійна освіта, охорона здоров'я та ін.).

Включає основні споруди і послуги, зокрема, системи каналізації, водопостачання, електропостачання, від яких залежить розвиток як окремих населених пунктів, так і економіки в цілому.

Включає також будівництво доріг, каналів, портів, мостів, летовищ, складів, енергетичного господарства, систем зв'язку, водопостачання, каналізації тощо.

Розрізняють інфраструктури виробничу та невиробничу.

Основні види інфраструктури: виробнича (транспортна, інформаційна, енергетична), соціальна, ринкова.

22. Виробнича інфраструктура.

Виробнича інфраструктура – це комплекс галузей, що обслуговують основне виробництво і забезпечують його ефективнуекономічну діяльність

Виробничу структуру підприємства, зокрема, складають:

— допоміжні та обслуговуючі цехи та господарства підприємства (ремонтний, інструментальний, енергетичний, транспортний, складське господарство тощо);

— допоміжні дільниці та служби, що розміщені у основних цехах;

— магістральні об'єкти, комунікаційні мережі, засоби збору та обробки інформації, природоохоронні споруди тощо.

Склад та розміри об'єктів виробничої інфраструктури підприємств залежать від галузі, типу та масштабу виробництва, особливостей конструкцій та технології виготовлення виробів, рівня спеціалізації підприємства.

Включає:

• Енергетична інфраструктура – ЛЕП, трансформатори та всі системи енергозабезпечення підприємств.
• Транспортна - це сукупність об’єктів (підприємств, закладів), які займаються ремонтом, будівлею та реконструкцією, а також експлуатаційним утриманням доріг, мостів та інших дорожніх шляхів, наданням якісних транспортних послуг з перевезення пасажирів та вантажу всіх можливих видів. Транспортна інфраструктура також забезпечує наявність рівних та якісних доріг, а також зберігання їх у гарному стані.
• Інформаційна - комплекс програмно-технічних засобів, організаційних систем та нормативних баз, який забезпечує організацію взаємодії інформаційних потоків, функціонування та розвиток засобів інформаційної взаємодії та інформаційного простору країни або організації.

23. Соціальна інфраструктура.

Соціальна інфраструктура - це сукупність, або комплекс, галузей, призначенням яких у суспільному поділі праці є задоволення потреб населення у соціально-побутових і соціально-духовних послугах.

Відповідно до призначення соціальної інфраструктури її поділяють на соціально-побутову і соціально-духовну.

Складові компоненти соціальної інфраструктури зображені на рис. 15 [8].

Розвиток галузей соціальної інфраструктури створює передумови для запобігання необгрунтованої міжрегіональної міграції населення.

Розвиток усіх ланок обслуговування населення має бути комплексним. Умовами комплексного розвитку соціальної інфраструктури в регіонах є:

^ врахування регіональних чинників, що визначають обсяг і структуру потреб населення в послугах;

^ розроблення і використання нормативів з урахуванням особливостей статей видатків;

^ досягнення оптимальних меж і внутрішньо-регіональних пропорцій у розвитку соціальної інфраструктури;

^ обґрунтоване визначення обсягів капітальних вкладень у галузі соціальної інфраструктури та їх розподіл за підгалузями.

24. Ринкова інфраструктура.

Ринкова інфраструктура — це різні установи, підприємства, організації, що обслуговують різноманітні види ринків, створюють сприятливі умови для їхнього ефективного функціонування. Це — біржі, банки, фінансово-кредитні посередники, комерційні фонди, страхові агенції, служби зайнятості, торговельні та інші організації, кожна з яких діє у своїй сфері.

Ринкова інфраструктура значно полегшує і спрощує обіг товарів, послуг, природних ресурсів, грошей та цінних паперів, дає змогу доцільніше розподіляти й використовувати трудові ресурси, оптимальніше вкладати й використовувати капітал, створює безпечніші умови для діяльності ринкових установ.

Важливу роль у ринковій інфраструктурі відіграють посередники. Оскільки ринок є місцем співпраці двох основних суб'єктів — виробника і споживача, рух товарів та послуг від виробника до покупця потребує не лише певного часу, а й значних зусиль досвідчених саме у цій справі людей. Якщо всіма такими питаннями займатиметься сам виробник, то ефективність його роботи буде надто низькою через значні витрати часу й ресурсів. Зайвий час і ресурси витрачав би й споживач, шукаючи необхідні йому товари та послуги. Тому на допомогу їм приходять посередники.

Посередники — це юридичні або фізичні особи (фірми чи окремі підприємці), які представляють інтереси виробника та споживача чи діють від їхнього імені на різних видах ринків. Їхнє завдання — наблизити двох основних учасників ринку.

Розділ 6. Програмування НЕ

25. Сутність державного програмування

Програмування як форма державного регулювання економіки є особливим способом втручання держави в економіку товаровиробника, який коригує її в потрібному у даний час напрямі; виступає як сучасний неадміністративний метод організації економіки, оскільки не управляє суб´єктами ринку, а лише орієнтує їх у поведінці і забезпечує самостійність; основу програмування становить структурне регулювання з точки зору об´єкта програмування.

Отже, програмування - це процес орієнтації економіки з боку органів державного управління шляхом регулярного і комплексного впливу на її структуру відповідно до поставленої мети соціально-економічного розвитку на певний період.

Основу державного програмування становлять розробка і виконання державних програм економічного і соціального розвитку. Ці програми існують не як субординовані одна щодо іншої, а як співіснуючі і взаємодоповнюючі.

Державні програми включають комплексні програми розвитку національної економіки; спеціальні програми розвитку окремих галузей, секторів, територій. Прикладом комплексної програми в Україні є програма "Україна - 2010", а спеціальної - Державна програма ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, Національна програма розвитку паливно-енергетичного комплексу, Програма конверсії військово-промислового і машинобудівного комплексу, Державна програма зайнятості населення, Державна програма соціального захисту населення, Програма надзвичайних заходів щодо стабілізації економіки України та виходу її з кризового стану, Державна програма приватизації, Державна програма підтримки підприємництва тощо.

Особливістю програмування є те, що функції розробки програм відділені від функцій їх реалізації. Виконання функцій перебуває в руках різних суб´єктів господарювання, що робить їх необов´язковими при виконанні як для самих суб´єктів господарювання, так і для органів державного управління. Програма розглядається як керівництво, орієнтир, який може коригуватися в часі.