Станово-представницька монархія в Франції. Великий березневий ордонанс.

У Франції в ІХ-Х століттях король обирався верхівкою світських і духовних феодалів і лише з XII століття утверджується спадкова пере­дача трону. Центральне управління здійснювалося за зразком Франксь­кої держави. Радником і помічник короля - сенешал, який вважався главою королівського двору і командував армією. У військових справах - конетабль - глава королівської кінноти, помічником якого був маршал. Королівський скарбник, якому допомагав камергер- скарбни­ця. Канцлер керував роботою канцелярії. На місцях адміністративні, військові і судові функції виконували королівські чиновники. З XI сто­ліття в королівському домені з'явилася нова посада прево, який зби­рав податки, командував гарнізоном та ополченням. У XII столітті ви­никають великі територіальні одиниці, на чолі яких стояли бальї.

З розвитком феодальних відносин створюються збори королівсь­ких васалів, так звана королівська курія, роль якої поступово зростає.

В межах верстви феодалів існувала чітка градація, що фіксувалося за допомогою системи титулів, які засвідчували становище феодала на щаблях внутрішньостанової стратифікації. У Франції система “сюзерен – васал” мала наступний вигляд:

Король – герцоги - маркізи - графи - барони - віконти - шевальє.

Королівська влада, яка боролася за цен­тралізацію держави і поступово ламала політичну структуру, що була характерною для феодальної роздробленості, знаходила надійну опо­ру у дворянстві і міщанах, таким чином отримуючи можливість роз­почати боротьбу за об'єднання країни проти великих феодальних маг­натів.

Боротьба за цент­ралізацію розпочалася у XIII столітті військовою, судовою і монетною реформами Людовіка IX, на початок XIV століття успішно завершувалася. Три чверті Франції було об'єднано під владою коро­ля.

Наслідком політичного союзу верховної влади та окремих станів суспільства стала поява станово-представницьких установ - Генеральні штати (1302 р.) . Зазвичай до їх складу входили дворянство, духовенство та міщани – найпотужніші страти середньовічного суспільства. В обмін на фінансову та військову підтримку верховна влада була змушена, до певної міри, ділитися з ними своїми повноваженнями. Періодич­ність скликання Генеральних штатів не була встановлена. Королі скликали їх залежно від обставин і політичних міркувань. Графи, герцоги і вище духівництво отримували запрошення від короля і з'яв­лялися особисто або надсилали своїх представників. Решта дворян­ства і церковників обирала своїх депутатів. Міста були представлені патриціансько-бюргерською верхівкою. Це були особи або обрані, або призначені королівськими чиновниками.

Генеральні штати скликалися для того, щоб з'ясу­вати думку станів щодо миру або війни, у зв'язку з підписанням між­народних договорів і т.д. Але найчастіше король звертався до Гене­ральних штатів з проханням про фінансову допомогу або дозвіл на введення чергового податку. Генеральні штати зверталися до короля з проханнями, скаргами, протестами.

Відповідно до затвердженого королем регламенту кожен стан за­сідав і голосував окремо. У зв'язку з цим були виділені три курії, в кожній з яких засідали духівництво, дворяни і міщани. Кожна курія мала | один голос, і тому у феодалів була завжди перевага над третім станом.

У деяких регіонах Франції виникали місцеві станово-представницькі установи.

«Великий березневий ордонанс» (фр. La Grande Ordonnance de mars) – документ, вершина діяльності Генеральних штатів, який був прийнятий «третім станом» у 1357 р. в період розмаху народного руху 1356-1358 рр. у Парижі, очолюваного купецьким старшиною Етьєном Марселем. «Великий березневий ордонанс» був вираженням глибокого невдоволення городян політикою монархії в умовах Столітньої війни і повинен був здійснити глибоку реформу державного управління. Генеральні штати змусили спадкоємця короля Карла підписати цей документ.

Зміст цих реформ був викладений у 67 статтях і зводився до такого:

§ надавав право Генеральним штатам збиратися самостійно без дозволу короля для обговорення державних справ два рази на рік ;

§ проголошувалася недоторканність депутатів Генеральних штатів;

§ Генеральні штати отримували право контролювати податки та витрати державних коштів (§2);

§ королівська влада без узгодження з Генеральними штатами не могла запроваджувати нові податки, укладати мир із супротивником, змінювати цінність монети (§39);

§ запроваджувалася відповідальність посадовців за доручену їм справу;

§ заборонялася незаконна конфіскація майна;

§ контролю з боку Генеральних штатів підлягали рада короля, армія та державний апарат;

§ змінювати цінність монети.

§ передбачалася реформа адміністрації та суду, скорочення кількості посадовців і зменшення витрат на їх утримання

Королівські чиновники тепер не могли займати тільки одну посаду і передавати свої функції іншим особам. Ордонанс забороняв продавати на торгах посади суддів.Король був обмежений у праві помилування. Скасовувалася практика грошового викупу за 8 тяжких злочинів (як правило, представники « «третіх станів» це через відсутність коштів не практикували). Виникла можливість перетворити Генеральні штати на постійно діючий парламент. У країні півтора роки існувало двовладдя: влададофіна і Генеральних штатів.

38. Утворення Московської централізованої держави (14-пер.пол 16 ст.)

Утворення Московської держави пов'язане із формуванням російської народності. Перша літописна згадка про Москву датується 1147 р. У XIV ст. Московське князівство стає центром боротьби проти монголо-татарського ярма. Московські великі князі постійно проводили політику завоювання інших земель і приєднання їх до Москви. З початку XIV ст. і по 1917 рік Росія провела у війнах 329 років, тобто майже дві третини своєї історії. Вона воювала з 26 державами і регіонами. Великий князь Іван III наприкінці XV ст. оголошує Московське князівство спадкоємцем гинучої Візантійської імперії, а в 1547 р. Іван IV (Грозний) вінчається на царство, що було кроком до здійснення теорії третього Риму (у 1561 р. царський титул затверджений грамотою константинопольського патріарха). 31550 р. і по XVII ст. скликаються так звані Земські собори, на яких приймались рішення з досить важливих державних питань. Незважаючи на існування Боярської думи та Земського собору, влада великого князя, а потім і царя не була обмеженою, тобто формально органи станового представництва існували, але домінуюча роль Великого князя (царя) була незаперечною. Царі досить жорстоко розправлялися з будь-якою опозицією. У Московській державі існувала двірцево-вотчинна система управління. Органами управління держави були так звані путні (сокольничий, ловчий, конюший, сто-льничий, чашничий), які у кінці XV ст. переростають у прикази, що очолювались дяками. Країна ділилася на повіти, стани і волості на чолі з намісниками і волостелями, компетенція яких не поширювалась на боярські вотчини.

Армія складалася із феодального ополчення — боярських дружин і вільних слуг, інколи скликали всенародне ополчення. На початку XV ст. на перше місце виходить нова організація війська — дворянські полки, які були більш боєздатними.

Судові функції здійснювали великий князь, Боярська дума, путні бояри, а на місцях—намісник і волостелі. З XV ст. центральні судові органи розглядали лише скарги на вироки місцевих судів. Існували також церковний і вотчинний суди. З середини XV ст. намісники і волостелі не могли чинити суд без виборних представників дворянства і верхівки тяглового населення.

Отже, законодавча і судова гілки влади концентрувались в руках Великих князів (царів). За формою правління Московська держава була деспотичною монархією. Особливо яскраво це проявилося після падіння у 1453р. Константинополя. Іван III вважав себе законним спадкоємцем візантійських імператорів як у політичній, так і у духовній сферах. Щоб підвести юридичну базу, він одружився з небогою і спадкоємицею останнього візантійського імператора Софією Палеолог. У відповідності з візантійськими поглядами, держава і церква складали єдине ціле, а імператор був їх главою. Москва таким чином, за твердженням Івана III, перетворилась у «третій Рим» - «четвертому же не бьівати». Цар-самодержець вважався помазаником Божим, а тому опір його волі вважався як гріх і злочин. На початку XVIII ст. було юридично оформлене верховенство царської влади над церквою. Імператор управляв церквою через спеціально створений Синод. Тому російське духовенство було не станом, а служилими людьми - чиновниками, які виконували царську волю.

У Московській державі верховним власником землі також вважався цар. Усі землеволодільці повинні були відбувати службу на користь царя. Тому титул «князь», «боярин» був титулом не власника вотчини, а титулом служилої людини.

У Московській державі існував клас феодалів і феодально залежного населення. До панівного класу належали служилі князі, бояри, слуги вільні, «діти» боярські, «слуги під двірським». Боярство було придворним чином.

Селяни (сироти) поділялися на чорнотяглові і тих, що належали володільцям. Вони мешкали на землях, які належали поміщикам і вотчинникам. Період з XV ст. характеризується закріпленням чор-нотяглових до землі (закріплення за князем), а також закріпленням селян, що мешкали на землі володільців. Першими були закріплені старожили, потім новопорядчики (збіднілі селяни), що не мали засобів для самостійного ведення господарства; срібники, що брали кредит у феодала сріблом. У кінці XV ст. з'явилися бобилі, які шукали залежності від заможного і впливового пана, щоб уникнути державного тягла. Існували і холопи, які інколи обіймали високі державні посад.