Кримінальний процес за «Кароліною» 1532р.

На відміну від Салічної правди Кароліна затвердила новий вид судового процесу – пошуковий ( інквізиційний). Його поява пов’язана з рецепцією римського права (екстраординарний процес). Судовий процес носив обвинувальний характер і починався або зі скарги приватної особи, або з ініціативи суду в інквізиційному порядку. У справах по приватних карних позовах укладення зберегло елементи змагального процесу. Позов приватної особи міг бути оскаржений обвинуваченим. Сторони подавали докази своєї правоти. За недоведене обвинувачення випливало покарання – відшкодування збитку й оплата судових витрат.
Основною формою процесу став інквізиційний, ініційований суд від імені держави. Справа збуджувалася на підставі «відомостей» (доносу) або по підозрі. Мета – з’ясування істини, переслідування злочинця, що порушили «королівський мир». Тому інквізиційний процес не міг бути припинений за згодою сторін. Суд самостійно проводив розслідування, збирав доказ і виносив вирок. Судочинство носило закритий характер, використовувалось письмове діловодство. Виділялося декілька стадій інквізиційного процесу. На першій стадії дізнання задачею було встановлення факту здійснення злочину і і підозрюваних у ньому осіб. Для цього суддя займався збором попередньої таємної інформації про злочин і злочинця. Якщо суд одержував дані про те, що хто-небудь «зганьблений загальною полоскою чи іншими доказами, що заслуговують довіри, підозрами і доказами», то ця особа підлягала взяттю під варту. На другій стадії – загальне розслідування – проводився попередній допит обвинувачуваного про обставини справи, з метою уточнення деяких даних про злочин. При цьому діяв принцип «презумпції винності» підозрюваного. Спеціальне розслідування було визначною стадією інквізиційного процесу – збиралися докази для осуду злочинця. Докладно допитувався обвинувачуваний і свідки. Це розслідування ґрунтувалося на теорії формальних доказів. Вони були докладно й однозначно регламентовані законом. На заключній, четвертій, стадії судового процесу виносився вирок.
Щодо доказів та підозр, що застосовувалися на третьому етапі судового процесу, то встановлювалась формальна теорія доказів: свідчення одного свідка вважалося неповним доказом (напівдоказом), повним – не менше двох свідків. Кароліна, крім того, детально характеризує, які докази є «достовірними», «доброякісними», або «достатніми», а які – ні. Для кожного виду злочинів вона перелічує види необхідних доказів і «підозр»(статті XXXIII-XLV). Іншими доказами були присяга, документи, підозріла поведінка (стаття XXXI). Якщо не було прямих доказів вини, то бралися до уваги непрямі: громадська думка (погана слава підозрюваного, зовнішні ознаки поведінки у суді (трясуться руки, бігають очі, тремтить голос та ін.). Кароліна вперше у Німеччині вводила такий вид доказу, як огляд місця події, а також судову експертизу. Разом з тим за загальним правилом усі докази, свідчення і підозри не могли спричинити за собою остаточного осуду. Він міг бути винесений тільки на підставі власного зізнання чи свідчення обвинувачуваного(стаття XXII)., тому його часто домагалися за допомогою тортур.. Таким чином, метою всього збору доказів фактично ставало відшукання приводів для застосування катування.
Формальне застосування катування було пов’язане з низкою умов. Так, катування не повинне було застосовуватися, поки не будуть знайдені достатні докази і «підозри» у здійсненні тією чи іншою особою злочину. Достатніми доказами для допиту під катуванням були показання двох «добрих» свідків. Тільки декілька «підозр» у своїй сукупності і за розсудом судді могли спричинити застосування катування. Характерно, що серед «підозр» вказувались також «легкодумство і дурна слава» людини, її «здатність» вчинити злочин (стаття XXV). Визнання під катуванням вважалося дійсним також за наявності певних умов. Таким, наприклад, було визнання, отримане і записане не під час катування, а після його закінчення, повторене не менше ніж через день поза камерою катувань і відповідне іншим даним у справі. Кароліна вимагала дотримання всіх умов допиту під катуванням, проголошуючи, що за неправомірний допит судді повинні нести покарання і відшкодувати збиток. Усі ці обмеження, однак, не були істотними. По-перше, катування пропонувалося застосовувати відразу ж при встановленні факту злочину, караного стратою. Більше того, навіть найменшої підозри у зраді було достатньо для допиту під катуванням (стаття XLII). По-друге, якщо обвинувачуваний після першого визнання заперечував сказане чи воно не підтверджувалося іншими даними, суддя міг відновити допит під катуванням. В результаті «неправомірність» застосування катування суддею була практично недовідною. При цьому в Кароліні вказувалось, що, якщо обвинувачення не підтверджується, суддя і позивач не піддаються стягненню за застосування катування, тому що «слід уникати не тільки здійснення злочину, але і самої видимості зла, що створює дурну славу чи викликає підозри у злочині»(стаття LXI). Кароліна не регламентувала порядок і прийоми самого катування. Вона вказувала тільки, що допит під катуванням проводиться у присутності судді, двох судових засідателів і судового писаря. Визнання під катуванням повинне було записуватися після його закінчення й підтверджуватися через день, а також відповідати іншим доказам у справі. Наслідок не обмежувався тимчасовими рамками. Вказівки про конкретні прийоми катування містилися у трактатах законознавців. Відомо, що в Німеччині XVIст.. Застосовувалося більше 50 видів катування.
Процес, як це вже зазначалося, завершувався судовим засіданням. Деякі джерела не визнають його окремою стадією процесу, оскільки суд сам проводив розслідування, збирав і обвинувальні і виправдувальні докази, а остаточний вирок визначався вже в ході слідства. Склад і компетенція суду визначався статтею I Кароліни: «…все уголовные суды были снабжены и пополнены судьями, судебными заседателями и судебными писцами из мужей набожных, достойных, благоразумных, опытных, -наиболее добродетельных и лучших из тех, что имеются и могут быть получены по возможностям каждого места. Для сего надлежит также привлечь дворян и ученых. Во всяком случае все власти должны приложить возможное усердие, дабы уголовные суды были устроены наилучшим образом и никому не причиняли неправды, ибо сим важным делам, касающимся чести, тела, жизни и имущества, подобают ревностные и предусмотрительные заботы…Между тем такое отправление правосудия не должно и не может нанести никакого урона их чести или их званию, но напротив служит к утверждению правосудия, наказанию злодеев и оказывает честь таким дворянам и должностным лицам.» Суддя і судові засідателі перед спеціально призначеним «судним днем» розглядали протоколи слідства, згідно зі статтею LXXXI: « Судьи и судебные заседатели перед судным днем должны заслушать чтетие всех протоколов дела, которые должны быть представлены судье и судебным заседателям…(они)совещаются между собой и решают, какой приговор они желают вынести. Если же у них возникнут сомнения, то они должны обратиться за дальнейшими указаниями к законоведам…». Суд мав обов’язково повідомити обвинувачуваного про «судний день», що і закріплювала стаття LXXIX: « Тот, кого по просьбе истца желают подвергнуть наказанию на основании окончательного уголовного приговора, должен быть предупрежден об этом за три дня, дабы он мог заблаговременно подумать о своих грехах, раскаяться и исповедаться за них..». Таким чином, «судний день» зводився в основному до проголошення вироку і його виконання. Оголошення вироку регламентувалося статтею XCII і XCIV: «руководствуясь наилучшим своим разумением настоящего Нашего Уголовно-судебного уложения и в соответствии с обстоятельствами каждого отдельного случая, они должны приказать наиболее справедливо и умеренно составить приговор в письменной форме…судья должен приказать в присутствии обеих сторон присяжному судебному писцу публично зачитать записанный приговор. Если в нем будет назначено уголовное наказание, то должно быть надлежащим образом указано, будет ли то смертная казнь или телесное наказание и каким образом он должно быть произведено…». При винесенні рішення з цивільної справи його виконання від імені суду належало позивачеві. Оголошення вироку відбувалося у публічно-залякуючій обстановці – супроводжувалося дзвоном тощо. Вироки були трьох видів: обвинувальні, виправдовувальні та із залишенням під підозрою. Судова процедура супроводжувалася різними символічними актами й обрядами. Так, наприклад, при винесенні смертного вироку суддя ламав свій жезл, а підсудного вводили до зали засідання в кайданах із залізним обручем на шиї(стаття XCVI).
Висновок: Більша частина статей Кароліни присвячена питанням судочинства. Вона вперше затвердила новий вид кримінального процесу – слідчо-розшуковий інквізиційний. Встановлювалося державне слідство із застосуванням до підозрюваних найрішучіших заходів, в тому числі катування.. Судочинство на всіх стадіях мало письмовий характер. Однак, треба зауважити, що Кароліна все ж зберігала деякі риси обвинувального процесу.