Селянська реформа 1861 року в Російській імперії та її особливості.

Кріпосницькі відносини в Росії існували знач­но довше, ніж в інших країнах Європи. Вони несли в собі надзвичайно жорстокі і потворні риси рабсь­кого примусу і насилля. Питання про відміну кріпос­ного права в Росії піднімалося російськими про­світителями М. Новиковим і О. Радищевим іще у XVIII ст. Декабристи, а також члени Кирило-Мефо-діївського товариства в своїх програмних докумен­тах підкреслювали необхідність відміни кріпосно­го права. Але лише в середині XIX ст. постала про­блема щодо впорядкування відносин між селянами і поміщиками.

Весною 1856 р. Олександр II, приймаючи пред­ставників дворянства, вперше заявив про не­обхідність проведення селянської реформи. Він ви­словив думку про те, що кріпацтво слід скасовувати поступово, але це слід зробити негайно, бо краще його скасувати зверху, ніж очікувати того небезпеч­ного дня, коли воно почне ліквідовуватись знизу.

Причини реформ, як і кожний переломний мо­мент в історії, стали об'єктом гострих наукових

суперечок. Більшість західних вчених стверджує, що вирішаль­ним мотивом у проведенні реформ були економічні чинники, оскільки відкриття чорноморських портів, участь російських зем­левласників у світовій торгівлі зробили ще очевиднішими недо­ліки кріпацької праці. Ще одним з аргументів зарубіжних вче­них є той, що реформу спричинено насамперед прагненням мо­дернізації царської армії, подолання відставання Росії від Захо­ду. Дехто у здійсненні реформи вбачає важливу роль інтелі­генції, котра в своїх працях піддавала кріпацтво нищівній кри­тиці. Радянські історики наполягали на тому, що масові селянські заворушення створили "революційну ситуацію" і, побоюючись її, цар та дворяни змушені були піти на поступки.

З метою вивчення настрою на місцях в усіх губерніях Ро­сійської імперії у 1857 р. були засновані дворянські комітети. Документи, що були підготовлені до 1860 р., були результатом компромісу між різними групами дворян і уряду. Вони врахо­вували об'єктивні вимоги економічного і політичного розвит­ку країни.

19 лютого 1861 р. Олександр II підписав "Положення про селян, що вийшли із кріпосницької залежності". "Положен­ня" включало в себе 17 законодавчих актів і отримувало силу закону. В той же день цар підписав Маніфест про звільнення селян. У відповідності з Маніфестом всі кріпоені селяни отри­мували особисту свободу і громадянські права.

Весь процес звільнення селян включав в себе наступні про­цедури. Згідно з законом за поміщиками визнавалося право власності на всю землю в їх маєтках, в тому числі і на селянську, яку останні обробляли як свої наділи. Селяни отримували над­іли не у власність, а в користування, взамін на відробіток повин-ностей, до повного викупу землі у поміщика. Селяни не мали права відмовлятися від наділу, але викуп землі міг здійснюва­тись тільки "за згодою сторін", тобто за бажанням поміщика.

Вся територія Європейської частини Росії була поділена на три природно-економічні зони - нечорноземну, чорноземну і степову, В чорноземній і нечорноземній зонах були встанов­лені "вища" і "нижча" норми: на чорноземах — від 3 до 4,5 десятин, в нечорноземах — від 3,25 до 8, в степовій зоні - від 6,5 до 12 десятин на ревізьку душу (1 десятина = 1,096 га).

Поряд із встановленням правил про норми земельних наділів, які відкривали поміщикам безліч лазівок для скоро­чення селянського землеволодіння, зберігався невизначений строк феодальної експлуатації. На весь період тимчасово

зобов'язаного стану закріплювалось виконання селянами пан­щини і оброку. На Півдні України і в частині повітів Харкі­вської та Чернігівської губерній сума оброку за вищий наділ становила 9 крб., на Лівобережній і Правобережній Україні за десятину садибної землі - 5,1 крб., польового наділу — від 1,4 до 2,8 крб. За кожну десятину польового наділу селянин мусив щороку відробляти від 12 до 29 днів панщини.

На Правобережній Україні у зв'язку з польським повстан­ням 1863 р. селяни були переведені на обов'язковий викуп, земельні наділі збільшено, а викупна плата зменшена на 20%.

Характерною особливістю реформ у Російській імперії було виділення двох головних форм землеволодіння: приватної та общинної. На відміну від Росії, де понад 95% селян перебувало в общині, в Україні общинні володіння були рідкістю. Понад 80% селян Правобережжя й близько 70% Лівобережжя вели одноосібне господарство. Внаслідок цього більшість україн­ських селянських сімей отримувала індивідуальне право на зем­лю й несла особисту відповідальність за сплату за неї боргу. Це сприяло зміцненню прив'язаності селянства до приватної влас­ності, що й відрізняло українських селян від російських.

Безумовно, реформа не могла не торкнутися селян уділь­них і державних селян. Законом 1863 р. удільні переводили­ся до розряду селян-власників, отримавши право на викуп землі. До них були застосовані ті ж принципи влаштування, що й до кріпосних. Таких в Україні налічувалось понад 40% від усього селянства і поділялися вони щонайбільше на ЗО різних груп. Реформа 1861 р., і зокрема закон 1866 р. звільни­ли державних селян швидше й на більш вигідних умовах, ніж кріпаків. Разом із свободою в більшості українських губерній державні селяни одержали наділи майже вдвоє більші від середнього, а платежі визначалися для них порівняно менші. Розподіл наділів був нерівномірний. Наприклад, на Харківщині він коливався в межах від 0,5 до 5 десятин, у Херсонській губернії - від 2,2 до 24,3 десятини. Частина дер­жавних селян була обезземелена.

У цілому селяни були невдоволені реформою і способом її проведення. Обурення селянства викликало те, що основні маси­ви землі залишилися в руках поміщиків, а колишні кріпаки були змушені ще два роки після оголошення Маніфесту виконувати феодальні повинності й платити великий викуп за наділи.

Розвиток сільського господарства в пореформений період значною мірою був зумовлений характером самої реформи. Вона хоч і залишила цілу низку пережитків кріпосництва,

але й призвела до Істотних зрушень в аграрному устрої краї­ни, насамперед відбувалися корінні зміни в розподілі земель­ної власності. При збереженні поміщицьких прав на володі­ння землею йшло активне витіснення дворянського землево­лодіння буржуазним. Земля дворян переходила до рук купців, заможних селян та представників інших станів. Тоді ж спос­терігався посилений процес товаризації поміщицьких та за­можних селянських господарств, чіткішою ставала спеціалі­зація окремих районів України, що продукувала на ринок. Зокрема, на Правобережжі зростають посіви цукрових буряків, на Лівобережжі - картоплі, тютюну, конопель, на Півдні йде інтенсивне виштовхування скотарства торговим зерновим гос­подарством.

У бажанні збільшити прибутки поміщики використовува­ли декілька форм землекористування. Однією з них була орен­да: поміщик здавав селянинові в обробіток землю за гроші або "з копи", тобто за частину врожаю. Певна частина поміщиків вела власне господарство. Саме в таких маєтках створювалися умови для раціоналізації виробництва, застосування техніки, найманої праці - всього того, що є властивим капіталістичній системі господарювання. Наприкінці XIX ст. у капіталізова­них поміщицьких та куркульських господарствах зостосову-валась праця 425 тис. постійних сільськогосподарських робіт­ників. Разом із строковими і поденниками у сільському гос­подарстві було зайнято 1,5-1,8 млн. найманих робітників.

Запровадження машин у землеробстві, використання вільнонайманої праці, поліпшення структури посівів - усе це сприяло підвищенню врожайності сільськогосподарських культур. Разом із розширенням посівних площ це зумовило збільшення збору зерна. У 1896-1900 рр. на Україні в серед­ньому збиралося по 88,8 млн. чвертей зерна, в тому числі в поміщицьких економіях — 40,2 млн., у селянських господар­ствах - 48,6 млн. Значна частина зерна реалізувалася на рин­ках. За неповними даними у 1898 р. на внутрішньому ринку було продано зерна і борошна на 380 млн. крб., на зовнішньо­му - майже на 350 млн.

Капіталістичні перетворення в сільському господарстві вза­галі проходили двома шляхами — прусським і американсь­ким. Прусський характеризується тим, що кріпосницькі відно­сини в аграрному секторі зникають не одразу — їх існування зумовлюється збереженням чисельних напівфеодальних рис господарювання. Щодо американського шляху, то при ньому

дрібні селянські господарства по-революційному усувають із суспільного організму кріпосницькі латифундії та вільно роз­виваються у напрямі капіталістичного фермерства.

На Україні, як і у всій Росії, капіталізм в сільському госпо­дарстві розвивався цими двома шляхами одночасно. Так, у Чернігівській губернії панувала відробіткова система, у Пол­тавській та Харківській - змішана, на Правобережжі та у півден­них губерніях - капіталістична, але й тут мали місце відробіт-ки. Отже, абсолютно чистих форм економічної організації гос­подарства в пореформену добу не існувало. Поєднувалися риси як панщинної, тобто відробіткової, так і капіталістичної сис­тем, їх переплетення було характерною особливістю економіч­ного розвитку сільського господарства в пореформений час.

Після реформи 1861 р. помітним явищем стала соціальна диференціація селянства. І це цілком закономірно, оскільки ставлення до праці не могло бути в усіх однаковим. Попри загальне несприятливе становище селян, деякі з них, як прави­ло, господарювали краще, інші - гірше, а частина з певних при­чин зовсім не бажала працювати на землі. В цілому людей можна поділити на три групи: вищу, середню та нижчу, що по суті збігається з соціально-економічною структурою українсь­кого села. Українське селянство поступово стало складатись з відносно заможніших, яких називали куркулями; господарів середнього достатку; бідних селян, тобто бідняків.

Завдяки поєднанню землеробського хисту, сумлінної праці, ініціативності, підприємливості з використанням найманої праці односельців, близько 15-20 % селян вдалося збільшити розміри наділів і завести деякий реманент та худобу. У групі заможного селянства в 90-х роках XIX ст. на один двір припадало майже 22 десятини землі, кілька коней, овець, одна-дві корови та не­значна сільськогосподарська техніка. Господар разом зі своєю, як правило багатодітною, родиною обробляв землю, збирав вро­жай. Проте в напружені дні, особливо під час весняно-посівних робіт і зокрема в жнива, селянська сім'я не встигала власними силами вчасно впоратися з комплексом сільськогосподарських робіт і наймала бідніших селян на допомогу.

Середня група селян була трохи більшою і в 90-х роках XIX ст. становила 25-30% сільського населення. Середнякові належало 7-10 десятин землі. Цього вистачало на те, щоб прого­дувати свою родину. В його господарстві були пара коней, кілька голів великої рогатої худоби, свині, кури тощо. Примітивний реманент, в основному виготовлений власними руками, був

основним знаряддям праці, оскільки сільськогосподарської тех­ніки у середняка майже не було. На відміну від селянина-за-можника, середняк не користувався найманою працею, а сам працював у своєму господарстві за допомогою всієї родини.

Найчисленнішою групою виявилися селяни-бідняки, які у 90-х роках XIX ст. становили близько половини селянства України. Це були в основному малоземельні селяни, на один двір яких припадало близько чотирьох десятин землі. Поряд з ними сінували і безземельні селяни, які наймалися до поміщиків, а також на сезонні роботи до селян-заможників. Причини ви­никнення і наявності цієї категорії селян різні: нещастя в сім'ї — втрата годувальника, хвороба, природні лиха, недбале господарювання і досить часто лінощі та пияцтво, що призво­дило родину до катастрофи.

З позицій сьогодення слід відзначити, що вітчизняна істо­ріографія спотворювала причини поділу селянства на групи, погляди на їх місце та роль у суспільстві. Так, виникнення бідняків як соціальної категорії вона тлумачила відсутністю у них землі, але не розкривала причини продажу та передачі в оренду цими селянами своїх наділів. Водночас появу замож­них селян пояснювала тим, що вони експлуатували чужу пра­цю і на цьому збагачувались. Соціальні корені розшарування селянства, і особливо появу безземельних селян, слід вбачати у ставленні їх до праці на землі, вміння господарювати. Інша справа з малоземельними селянами, котрі через матеріальні труднощі мали менші наділи, ніж середняки і заможні. Проте більшість малоземельних селян не продавала і не здавала в оренду свої наділи, а навпаки, прагнула розширити їх.

Для успішного розвитку господарства необхідно було ство­рити нову кредитну систему і запровадити тверду валюту. Характерною рисою банківської системи, що існувала до 1861 р., було те, що держава тримала в своїх руках монополію на використання грошових нагромаджень. Це не могло відпо­відати новим методам господарювання, які мали формуватися в пореформений час. У зв'язку з цим було вирішено одночас­но із скасуванням кріпаччини ліквідувати і стару банківську систему.

У 1860 р. замість Дворянського банку було утворено Дер­жавний банк, який не тільки проводив кредитні операції, а й виконував інші важливі економічні функції. Одночасно з Міністерством фінансів Державний банк регулював діяльність усіх банків і всієї фінансової системи. Його контори були

і в Україні, зокрема в Києві, Харкові, Одесі, інших містах. Після заснування у 1882 р. Селянського поземельного банку і віднов­лення у 1885 р. Дворянського банку, їх відділення були ство­рені і в деяких містах України. У 60-х роках і на початку 90-х років у Російській імперії, в тому числі в Україні, виник­ли міські (громадські банки) - Харківський, Сумський, Мико­лаївський та інші, а також утворилися товариства взаємного кредиту. В Києві і Херсоні почали функціонувати філії рос­ійських акціонерних комерційних банків, де зосереджувалися значні кошти.

Для зміцнення кредиту, розміщення позики та залучення іноземних капіталів була необхідна стійка валюта. Перехід до стійкої валюти вимагав значного золотого запасу, який міг бути створений за умов ліквідації пасивності зовнішньоторгового балансу. З цією метою царський уряд скорочував імпорт фаб­рично-заводських товарів і одночасно збільшував експорт сільськогосподарської продукції.

Іншим джерелом формування золотого запасу була так звана бездефіцитність бюджету, що досягалась шляхом підви­щення податків і доходів від вино-горілчаної монополії.

Завдяки цим заходам була підготовлена грошова реформа 1897 року, основою якої стало золото. Встановлювався вільний обмін кредитних білетів на золоті монети. Як наслідок, з про­веденням грошової реформи була введена тверда валюта, що сприяло обмеженню в обігу грошової маси.

Реформа 1861 р. означала, що епоха феодалізму закінчила­ся, але його пережитки ще довгі роки були реаліями госпо­дарського життя країни. Це виявилось не лише в тому, що поміщики зберегли велике землеволодіння, але й у тому, що селянство довгий час залишалось в лещатах відробітків і ви­купних платежів поміщикам і уряду.

71. Земська та міська реформи в Росії у другій половині ХІХ століття.Земська та міська реформи в Росії у другій половині ХІХ століття.

Скасування кріпосного права викликало необхідність подальших перетворень відповідно до нових історичних умов.

У 1864 р. за земською реформою було створено виборні органи влади в межах губернії та повіту — земства. Земські гласні обирались із землевласників, міських виборців і представників сільських громад. Сфера діяльності земських установ обмежувалася господарськими питаннями місцевого значення: утримання шляхів, пошт, шкіл, лікарень, налагодження ветеринарної та агрономічної служби тощо. Кошти на це надходили із земського податку, яким обкладалося все населення. Однак земські управи не могли вимагати виконання своїх рішень. Для цього вони повинні були звертатися за допомогою до царських властей, насамперед, поліції. Чиновники на місцях на свій розсуд могли призупинити будь-яке рішення земства. І все ж поява земств мала важливе значення. В Російській імперії з'явилися органи місцевого самоуправління, діяльність яких суттєво відрізнялася від панівної державно-бюрократичної системи.

Одне з найважливіших тогочасних перетворень—судова реформа 1864 р. Дореформений суд був становим (тобто кожен стан мав свій окремий суд) і негласним (судові засідання відбувалися за зачиненими дверима, підсудні не мали оборонців). Суд цілком залежав від адміністрації.

Нові судові статути проголошували незалежність суду від адміністрації: суддю призначав уряд, але зняти з посади міг тільки суд. Попереднє слідство проводили незалежні судові слідчі. Суд ставав єдиним для всього населення і гласним: на судових засіданнях могли бути представники преси і публіка. Вводився змагальний процес: обвинувачення підтримував прокурор, оборону — адвокат (присяжний повірений).

Реформа суду була найбільш послідовною. Щоправда, збереглись особливі волосні суди для селянства, суди для духівництва, військові суди; обмежувалася підсудність чиновників; невдовзі жандармерії знову надали право попереднього слідства в політичних справах, особливо важливі справи передавалися до спеціально створених урядом судових комісій; було збережено тілесні покарання для селян, каторжан, солдатів-штрафників; гласність судочинства порушувалася.

У 60-х pp. з ініціативи військового міністра Д. Мілютіна почалися військові реформи.

Найбільше значення мала реформа 1874 р., за якою запроваджувалася загальна військова повинність: її мали відбувати всі чоловіки 21-річного віку, придатні до військової служби. Терміни служби скорочувались. У піхоті строк служби визначався 6 роками з наступним зарахуванням у запас на 9 років. На флоті служба тривала 7 років і 3 роки в запасі. Це давало можливість значно збільшувати армію під час війни. Для осіб з освітою було встановлено менші строки служби. Поліпшилися навчання військ і підготовка офіцерських кадрів. Армія почала оснащуватися сучасними видами озброєнь, створювався паровий військовий флот.

Проте поряд зі змінами в армії можна було бачити багато старого: командний склад залишився дворянським, збереглися муштра та побиття солдатів.

Реформи 60-70-х pp. XIX ст. стали поштовхом до швидкого й динамічного економічного та соціально-політичного розвитку Росії. Особливістю реформ у країні було те, що їх проведення повністю залежало від правлячої верхівки; вони виявилися непослідовними та половинчастими, особливо в політичній сфері. Росія залишалась абсолютною монархією, без представницької системи, багатопартійності, чітко окреслених громадянських прав і свобод.