Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АстрономияБиологияГеографияДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника


Сільського господарства в СРСР.




Колективізація - це процес об'єднання одноосібних селянських господарств у колективні господарства ( колгоспи в СРСР). Проводилась в СРСР наприкінці 1920-х - початку 1930-х рр.. (Рішення про колективізацію було прийнято на XV з'їзді ВКП (б) в 1927), в західних районах Україна, Білорусії та Молдавії, в Естонії, Латвії та Литві, а також в соціалістичних країнах Східної Європи та Азії - після Другої світової війни, на Кубі - в 1960-і рр..

Мета колективізації - формування соціалістичних виробничих відносин на селі, ліквідація дрібнотоварного виробництва для вирішення хлібних труднощів і забезпечення країни необхідною кількістю товарного зерна.

Колективізація породила масовий голод початку 30-х років в російських селах. У той час, коли від голоду вимирали цілі села, за кордон йшли ешелони з пшеницею в обмін на іноземну валюту для проведення індустріалізації країни .

Всеохоплююча колективізація розпочався з кінця 1929 р. Україні як найважливішому зерновому регіону відводили тут особливу роль. Республіка належала до регіонів, де колективізацію планували завершити найперше - восени 1931 р. - навесні 1932 р. Темпи колективізації спускали "згори" у вигляді контрольних цифр. На догоду московському керівництву українські партійно-радянські функціонери прагнули завершити її достроково - до осені 1930 р.

Середняків, які не вступали до колгоспів добровільно, "розкуркулювали", конфісковуючи значну частину майна, насамперед худобу та сільськогосподарський реманент. Упертих бідняків записували у "підкуркульники" і силоміць заганяли до колгоспів. Застосовували адміністрування, залякування, погрози.

Аби прискорити темпи колективізації, було вирішено знищити найзаможніший прошарок українського селянства, так званих куркулів, до яких зараховували всіх, хто чинив спротив повальному усуспільненню. Селянство відчайдушно опиралося. Лише в 1930 р. в Україні відбулося 40 тисяч селянських повстань і заворушень.

Одним із перших нормативних актів була Постанова РНК СРСР від 21 травня 1929 р., яка визначила ознаки куркульських господарств. До них належали ті, де, по-перше, використовували найману працю; по-друге, які мали які-небудь механізми чи машини для посіву, збирання чи переробки сільськогосподарської продукції (сівалки, молотарки, косарки, млини тощо); по-третє, ті, де використовували чужу працю й отримували так звані нетрудові доходи (торгівля, лихварство, служба в культових установах); нарешті, ті, хто здавав в оренду житлові чи виробничі приміщення.

На початку 30-х років проведення колективізації супроводжувалося вже масовим застосуванням репресій щодо тих, хто чинив опір. У січні 1930 р. приймають постанову ЦК ВКП(б) "Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації". Цьому документу позаконституційного партійного органу надано силу закону, який підлягав негайному виконанню.

Приватні селянські господарства, які підлягали ліквідації, поділялися на три категорії. До першої належали "учасники й організатори антирадянських виступів і терористичних актів". Вони мали бути ізольовані у в'язницях і концтаборах. Друга категорія - ті, хто чинив пасивний спротив заходам із розкуркулення й усуспільнення майна. їх разом із сім'ями виселяли до віддалених районів СРСР, зокрема на Північ. Третю категорію становили розкуркулені насильно і саморозкуркулені, які не опиралися колективізації. їм надавали невеликі земельні ділянки за межами колгоспних масивів. Зрозуміло, що вижити селянинові з родиною за таких умов без житла, реманенту, робочої худоби тощо на землях, непридатних для сільського господарства, було неможливо. Селянин мусив "проситися" прийняти його до колгоспу. Характерно, що постанова заздалегідь визначала, скільки людей має потрапити до тієї чи іншої категорії (до першої категорії - 52 тисячі, до другої - 11,2 тисячі).

У квітні 1930 р. ВУЦВК приймає постанову про заборону оренди землі і використання найманої праці в одноосібних селянських господарствах. Вона надавала право колгоспним активістам конфісковувати майно куркулів і виселяти їх за межу районів та округів. Відібране рухоме і нерухоме майно передавали колгоспам. в Україні було експропрійовано 200 тисяч таких господарств. Так знищили найзаможніший прошарок сільського населення, його найхазяйновитішу частку, виробника і постачальника хліба державі. Особливе місце в системі правового забезпечення надзвичайних заходів у вже колективізованому селі посідала заборона отоварювати трудодні до повного виконання плану хлібозаготівель. Це була вже майже неприхована дармова експлуатація селянина-колгоспника, позбавленого права розпоряджатися продуктом своєї праці.

7 серпня 1932 р. опубліковано постанову ЦВК і РНК СРСР "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності", названу в народі "законом про п'ять колосків". Вона передбачала смертну кару навіть для дітей із 12-річного віку, а за "пом'якшувальних" обставин - позбавлення волі не менш як на 10 років із конфіскацією майна. Все це - за розкрадання колгоспної власності. За жменю зерна, винесеного з поля, колгоспнику загрожував тривалий термін у концтаборі. Такі злочинці не підлягали амністії. У деяких регіонах доходило до того, що згаданий правовий акт застосовували навіть за зрізання колосків одноосібниками на власному полі. Цей-таки акт установлював кримінальну відповідальність ще й за анти колгоспну агітацію, насильство та загрозу насильства стосовно колгоспників чи активістів. Міра покарання - позбавлення волі на термін від 5 до 10 років.

Вищезгадана постанова, а також ухвали РНК УСРР від 20 та 24 листопада 1932 р. санкціонували масові обшуки в селян із негайною конфіскацією наявного хліба. Запроваджується практика стягування штрафів продовольством із боржників із хлібозаготівлі. Такі заходи не тільки посилили голод, що вже став масовим, а й, по суті, спричинили справжній голодомор.

Одночасно з проведенням колективізації розпочалася робота із забезпечення правового регулювання діяльності колгоспів шляхом розробки статутів сільськогосподарської артілі. Перший варіант статуту (1930 р.) не передбачав збереження за селянами присадибних ділянок. Приймати до артілей куркулів заборонялося. Виняток робили для тих сімей, де були партизани, червоноармійці, вчителі, агрономи. Якщо з якихось причин колгоспник вибував з артілі, земельну ділянку йому не повертали.

Другий статут (1935 р.), прийнятий по завершенню колективізації, закріплював землю у безстрокове користування за колгоспами. Уперше узаконено присадибні ділянки та визначено їх мінімальний та максимальний розміри, кількість худоби, яку міг тримати селянський двір.

Насильницька колективізація призвела до усуспільнення на середину 30-х років 91% селянських господарств. Відтепер держава могла повністю розпоряджатися всім вирощеним у колгоспах і брати для себе якомога більше продукції.

Однак іще "мозолили очі" селянські присадибні ділянки, які, на думку партійно-господарських функціонерів, "відвертали" колгоспників від продуктивної праці в колгоспах. Тому в 1939 р. видано спільну постанову РНК СРСР і ЦК ВКП(б) "Про заходи з охорони громадських земель колгоспів від розбазарювання". Вона вимагала обміряти присадибні ділянки колгоспників і відрізати лишки землі. Було встановлено обов'язковий мінімум трудоднів для кожного члена артілі (від 60 до 100 на рік). Ті, хто з якоїсь причини не виробляв цього мінімуму, втрачав право на присадибну ділянку. Крім того, восени 1939 р. запроваджено прогресивно-прибутковий податок на присадибну ділянку, який фактично зводив працю на ній нанівець: майже все вирощене треба було здати державі, а коли в неврожайний рік за селянином залишалися ще й борги.

Кримінальне законодавство 30-х рр. поповнюється багатьма новими нормами й інститутами. Підвищується відповідальність за злочини проти економічної могутності радянської держави, спрямовані на дезорганізацію транспорту, за шкідницькі акти, зраду батьківщині.

У квітні 1932 р. прийнято постанову ЦВК і РНК СРСР "Про боротьбу зі спекуляцією". Під спекуляцією розуміли скуповування будь-якого товару з метою його перепродажу. Винні підлягали позбавленню волі на термін до 5 років із конфіскацією майна. У 1932 р. з'явився закон про кримінальну відповідальність за незаконний забій худоби, а також за інші дії, які спричинили її загибель.

У 1931 р. до кримінального кодексу України вносять доповнення (ст. 58) про кримінальну відповідальність куркульських елементів за невиконання у встановлений термін державних замовлень або інші форми опору колгоспному будівництву. Інше доповнення загрожувало кримінальною відповідальністю за погрозу вбивством представнику влади або активісту, а також за побої чи інші насильницькі дії проти активістів і передовиків-колгоспників. Раніше такі дії кваліфікували як злочини чи просто правопорушення проти особи, тепер - як злочини проти порядку управління, які передбачали жорсткіші санкції.

Упродовж 1930-1931 рр. ухвалено ряд законодавчих актів щодо кримінальної відповідальності за дезорганізацію роботи транспорту, виведення з ладу сільськогосподарської техніки, перевитрату пального. За обтяжливих обставин передбачали тривалий термін ув'язнення і навіть застосування найвищої міри покарання.

У червні 1934 р. на загальносоюзному рівні приймають постанову про кримінальні покарання за зраду батьківщині. Документ передбачав розстріл із конфіскацією майна, позбавлення волі на термін до 10 років із конфіскацією майна. До військовослужбовців застосовували розстріл із конфіскацією майна. За недонос про злочин такого характеру давали від 10 років позбавлення волі (для військовослужбовців) до 6 місяців (для цивільних осіб). Члени сім'ї зрадника батьківщини, що жили з ним, підлягали репресії1.

У середині - другій половині 30-х років набувають чинності законодавчі акти, які регламентували злочини проти порядку управління: незаконний випуск цінних паперів (облігацій); переплавка розмінної монети (до 3 років ув'язнення; підбурювання неповнолітніх до здійснення злочину; порушення паспортного режиму; підробка документів, цінних паперів тощо.

У 1940 р. прийнято указ Президії Верховної Ради СРСР про перехід на 8-годиішпй робочий день і 7-денний робочий тиждень. Мало того, що цей нормативний акт суперечить Трудовому кодексу і що не було об'єктивних причин для його прийняття. Він ще й забороняв самовільно залишати робочі місця під страхом кримінального покарання. Того ж року ухвалили закон про кримінальну відповідальність за дрібні крадіжки на виробництві і навіть хуліганство, за яке передбачено до одного року ув'язнення. Інший закон загрожував кримінальною відповідальністю (від 5 до 8 років за фатами) керівникам підприємств, інженерно-технічним працівникам за випуск неякісної продукції.

Отже, головною особливістю радянської правової системи в Україні стала примітивна рецепція права більшовицької Росії, а згодом - СРСР, що обов'язково узгоджувалася з принципом революційної правосвідомості. Переконливий доказ цього - чинність в Україні дії кодексів законів Російської Федерації. Ще однією прикметою радянської правової системи загалом та її дії в Україні зокрема є перевага норм публічного права над нормами приватного. Держава взяла на себе регулювання господарських відносин у тих сферах, що їх традиційно регулювали норми приватного права за мінімального втручання державних структур. Але найвідчутнішим був вплив режиму на кримінальне та кримінально-процесуальне право, що їх було повністю підпорядковано класовим інтересам держави.

 

82. Виборчі реформи Великобританії у першій половині ХХ ст.Демократизація виборчого права Великобританії в XX в. Перша половина XX в. була відзначена новими демократичними перетвореннями в англійському виборчому праві. Так, у 1918 р. за ініціативою консерваторів, які розраховували на підтримку консервативно мислячого жіночого електорату, виборче право було вперше частково надано жінкам. Брати участь у виборах згідно з Актом про народне представництво (1918) могли жінки, які досягли 30 років, якщо вони або їхні чоловіки мали щорічний дохід не менше 5-ти ф.ст.

Акт про народне представництво (1928) поширив право участі у виборах на все жіноче і чоловіче населення старше 21 років - це означало, що у Великобританії вперше було встановлено загальне виборче право.

До 1948 р. у Великобританії існувало правило про «подвійному вотум», при якому право голосувати двічі мали, наприклад, особи, які проживали в одному виборчому окрузі та мали нерухомість в іншому. Те ж правило стосувалося і професури Оксфорда і Кембріжда: вони голосували у відповідних університетах та за місцем проживання. Для демократизації виборчого права Акт про народне представництво 1948 повністю ліквідував «подвійний вотум».

Зниження вікового цензу для участі у виборах до 18-ти років відбулося після прийняття Акту про народне представництво (1969).

Консолідований Акт про народне представництво (1983) звів докупи всі вищеперелічені зміни у виборчому праві Великобританії, що відбулися в XX в.

Завершення Першої світової війни принесло Великобританії розширення її колоніальної імперії, репарації з переможеної Німеччини, усунення в особі Німеччини найважливішого європейського конкурента. Після війни Великобританія впевнено посідає друге місце в світовому економічному змаганні, відразу ж за Сполученими Штатами Америки. Разом з тим демілітаризація економіки, зовнішній борг, воєнні втрати зумовили ту обставину, що в 1924 р. обсяг промислового виробництва країни становив 90% від довоєнного 1913 р. Значно скоротився експорт. Різко збільшилися втрати робочого часу внаслідок страйків та інших акцій протесту (35 млн робочих днів у 1919 р. проти 2,5 млн у 1917 p.). Загострення протистояння між працею і капіталом потягнуло за собою посилення позицій лейбористської партії.

Останнім ліберальним прем'єр-міністром Англії був Ллойд-Джордж (1916-1921), після чого звичне протистояння між лібералами і консерваторами змінюється політичною конкуренцією між консерваторами і лейбористами. В 1923 р. уперше був сформований лейбористський уряд Д. Макдональда, щоправда, прийшов він до влади лише через те, що консерватори потерпіли поразку на дострокових виборах (258 місць замість 344 в 1921 p.). Якщо взяти до уваги, що лейбористи мали в палаті общин лише 191 місце (майже стільки ж мали ліберали - 159), то стане зрозумілим, що партія трималася при владі лише з милості своїх суперників. Лейбористи ввели допомогу по безробіттю, 7-го-динний робочий день для гірняків, знизили акцизи на цукор і чай. їх кабінет провів через парламент дипломатичне визнання СРСР.

У листопаді 1924 р. кабінет Макдональда пішов у відставку, по суті добровільно, використавши незначний привід для свого самоусунення. Як пояснював екс-прем'єр: «Ми були в уряді, але не при владі». Наступний кабінет консерватора С. Болдуїна протримався 5 років. Консерваторам вдалося перемогти найпотужніший в історії країни страйк 3 млн армії шахтарів (травень - грудень 1926 p.). Як наслідок, Закон 1927 р. забороняв загальні страйки під загрозою судового переслідування.

У вересні того ж року була створена Національна промислова рада (НПР), що об'єднувала представників Генеральної ради тред-юніонів та підприємців. Примусове примирення робітників з підприємцями дістало назву політики мондизму від прізвища А. Монді, лідера групи промисловців, ініціатора створення НПР. У 1929-1931 pp. при владі перебував другий лейбористський уряд Макдональда, в основному бездіяльний.

Найважливішими змінами в державотворенні цього періоду слід вважати виборчі реформи 1918 та 1928 pp. плюс посилення ролі уряду, присвоєння ним ряду функцій, які традиційно вважалися прерогативою парламенту. Виборча реформа 1918 р. вводила загальне виборче право для чоловіків віком від 21 року. Жінки отримували право голосу з 30 років за умови наявності річного доходу, не меншого за 5 фунтів стерлінгів. Причому право голосу надавалося навіть тим жінкам, які не мали самостійних джерел фінансування, але були замужем за чоловіками з доходом 5 ф. ст. (50 крб. золотом у цінах того часу). Число виборців зросло з 8 млн до 21 млн чол. Була проведена реформа виборчих округів - вони стали рівними, по 70 тис. виборців у кожному. В такому окрузі обирався лише один депутат до палати общин, а не 1 -2-3, як це було раніше. В 1928 р. жіноче виборче право перестало відрізнятися від чоловічого, це принесло ще 4-5 млн додаткових виборців.

Єдиний ценз, який ще зберігався,- це ценз осідлості у 3 місяці. Посилення ролі уряду у внутрішньополітичному житті було закріплено не лише психологічно, у традиції, але й законодавчо. Так, у 1920 р. був прийнятий Закон про надзвичайні повноваження уряду, який дозволяв виконавчій владі оголошувати надзвичайний стан в країні, здійснювати арешти, оминаючи звичну процедуру, провадити довільні обшуки, вводити попередню цензуру. З часу прийняття Habeas Corpus Act (травень 1679 p.) скасовувати гарантії прав особи міг лише парламент своїм особливим рішенням у кожному конкретному випадку. Уперше Закон 1920 р. був застосований проти загального шахтарського страйку, коли було заарештовано 6 тис. чоловік. З 1933 р. були розширені права поліції на проведення обшуків, в 1935 р. вона отримала право розганяти будь-який політичний мітинг, вдиратися в приватне житло для «припинення безпорядків».

Уряд активно втручається в законодавчу діяльність, пропонуючи депутатам власні законопроекти для наступного затвердження їх парламентом. А. Дженнігс, відомий юрист першої половини XX ст., навіть стверджував: «Функції парламенту - не управляти, а критикувати. Його критицизм спрямований не так на фундаментальну зміну урядової політики, як на виховання суспільної думки». Як не дивно, така переоцінка цінностей не викликає опору самих депутатів.

У міжвоєнний період надзвичайного поширення набуває практика т. зв. делегованого законодавства, тобто наступного видання урядового акта за дорученням парламенту. Як правило, таке розв'язання рук уряду веде до появи абсолютно самостійного документа, часто далекого від побажань депутатів щодо його конкретного змісту. На один прийнятий парламентом акт припадає 15-20 урядових розпоряджень, що мають силу закону. Підраховано, що у 1920-1937 pp. парламент річно приймає до 70 статутів, урядові органи видають їх приблизно у 20 раз більше. Тим самим де-факто уряд додав сам собі до виконавчої влади законодавчу, а, враховуючи Закон 1920 р., частково - і судову владу.

Стрімко зріс державний апарат. Якщо у 1914 р. Англія мала 21 міністерство, то у 1924 p.- 35. До речі, цей процес особливо пришвидчився за роки Другої світової війни, коли на додаток до вже існуючих з'явилися міністерства інформації, економічної війни, паливної й енергетичної промисловості, цивільної авіації тощо. Чиновницький апарат економічних міністерств поповнюється вихідцями з буржуазії, значно менше ця тенденція поширюється на армію та зовнішньополітичне відомство.

Відбуваються зміни у стосунках з домініонами, що веде до переродження колишньої Британської імперії. В 1926 р. Австралія ставить вимогу про призначення губернаторів штатів урядами самих штатів з числа місцевих громадян. Того ж року Канада самовільно встановлює дипломатичні відносини з США, ставлячи решту суб'єктів Британської імперії перед доконаним фактом. Намагаючись згладити виникаючі протиріччя між метрополією і домініонами, запобігти розпаду імперії, міністр у справах колоній Емері висунув гасло: «Співдружності заради спільної експлуатації колоній». Домініони прийняли активну участь у виробленні нового документа, що встановлював принципи їх взаємовідносин з Лондоном. 11 грудня 1931 р. парламент Великобританії схвалює Вестмінстерський акт, згідно з яким на майбутнє генерал-губернатор домініону почав призначатися з місцевих уродженців.

Хоча саме призначення виходило від англійської корони, губернатор був зобов'язаний дотримуватися рекомендацій уряду домініону. По суті, його функції зводяться до представницьких, губернатора становище аналогічне становищу англійського монарха в його власній державі. Домініони «суть автономні одиниці Британської імперії», рівні за статусом, в жодному випадку не підпорядковані одна одній у будь-якому розумінні в їх внутрішніх та міжнародних справах, хоча й об'єднані спільним підданством і вільно об'єднані як члени Британської співдружності націй.

Вестмінстерський акт 1931 р. скасовував дію Акта про дійсність колоніальних законів 1865 р. Парламенти домініонів отримали права відміняти будь-який акт британського уряду, навіть спеціально прийнятий для цього домініону. Основною з'єднувальною ланкою метрополії з домініонами стало спільне громадянство Британської співдружності націй (British Commonwealth). Кожний домініон самостійно визначає умови набуття громадянства домініону, але громадянин домініону є одночасно громадянином Співдружності. Тим самим австралієць має у Канаді чи Англії ті ж права, що й місцевий підданий, і навпаки. Щорічно скликалися імперські конференції. В домініони призначалися посли Великобританії, що іменувалися високими комісарами.

За договором 1921 р. Англія визнала державну самостійність Ірландії в межах Об'єднаного Королівства (за винятком Ольстеру). Ірландія у 1937 р. офіційно відмовилася від статусу домініону. Нова конституція проголосила її республікою. Такий цивілізований розвід теж був ознакою часу.Найважливішими змінами в державотворенні цього періоду слід вважати виборчі реформи 1918 та 1928 pp. плюс посилення ролі уряду, присвоєння ним ряду функцій, які традиційно вважалися прерогативою парламенту. Виборча реформа 1918 р. вводила загальне виборче право для чоловіків віком від 21 року. Жінки отримували право голосу з 30 років за умови наявності річного доходу, не меншого за 5 фунтів стерлінгів. Причому право голосу надавалося навіть тим жінкам, які не мали самостійних джерел фінансування, але були замужем за чоловіками з доходом 5 ф. ст. (50 крб. золотом у цінах того часу). Число виборців зросло з 8 млн до 21 млн чол. Була проведена реформа виборчих округів - вони стали рівними, по 70 тис. виборців у кожному. В такому окрузі обирався лише один депутат до палати общин, а не 1 -2-3, як це було раніше. В 1928 р. жіноче виборче право перестало відрізнятися від чоловічого, це принесло ще 4-5 млн додаткових виборців.

Єдиний ценз, який ще зберігався,- це ценз осідлості у 3 місяці. Посилення ролі уряду у внутрішньополітичному житті було закріплено не лише психологічно, у традиції, але й законодавчо. Так, у 1920 р. був прийнятий Закон про надзвичайні повноваження уряду, який дозволяв виконавчій владі оголошувати надзвичайний стан в країні, здійснювати арешти, оминаючи звичну процедуру, провадити довільні обшуки, вводити попередню цензуру. З часу прийняття Habeas Corpus Act (травень 1679 p.) скасовувати гарантії прав особи міг лише парламент своїм особливим рішенням у кожному конкретному випадку. Уперше Закон 1920 р. був застосований проти загального шахтарського страйку, коли було заарештовано 6 тис. чоловік. З 1933 р. були розширені права поліції на проведення обшуків, в 1935 р. вона отримала право розганяти будь-який політичний мітинг, вдиратися в приватне житло для «припинення безпорядків».

Уряд активно втручається в законодавчу діяльність, пропонуючи депутатам власні законопроекти для наступного затвердження їх парламентом. А. Дженнігс, відомий юрист першої половини XX ст., навіть стверджував: «Функції парламенту - не управляти, а критикувати. Його критицизм спрямований не так на фундаментальну зміну урядової політики, як на виховання суспільної думки». Як не дивно, така переоцінка цінностей не викликає опору самих депутатів.

У міжвоєнний період надзвичайного поширення набуває практика т. зв. делегованого законодавства, тобто наступного видання урядового акта за дорученням парламенту. Як правило, таке розв'язання рук уряду веде до появи абсолютно самостійного документа, часто далекого від побажань депутатів щодо його конкретного змісту. На один прийнятий парламентом акт припадає 15-20 урядових розпоряджень, що мають силу закону. Підраховано, що у 1920-1937 pp. парламент річно приймає до 70 статутів, урядові органи видають їх приблизно у 20 раз більше. Тим самим де-факто уряд додав сам собі до виконавчої влади законодавчу, а, враховуючи Закон 1920 р., частково - і судову владу.

Стрімко зріс державний апарат. Якщо у 1914 р. Англія мала 21 міністерство, то у 1924 p.- 35. До речі, цей процес особливо пришвидчився за роки Другої світової війни, коли на додаток до вже існуючих з'явилися міністерства інформації, економічної війни, паливної й енергетичної промисловості, цивільної авіації тощо. Чиновницький апарат економічних міністерств поповнюється вихідцями з буржуазії, значно менше ця тенденція поширюється на армію та зовнішньополітичне відомство.

Відбуваються зміни у стосунках з домініонами, що веде до переродження колишньої Британської імперії. В 1926 р. Австралія ставить вимогу про призначення губернаторів штатів урядами самих штатів з числа місцевих громадян. Того ж року Канада самовільно встановлює дипломатичні відносини з США, ставлячи решту суб'єктів Британської імперії перед доконаним фактом. Намагаючись згладити виникаючі протиріччя між метрополією і домініонами, запобігти розпаду імперії, міністр у справах колоній Емері висунув гасло: «Співдружності заради спільної експлуатації колоній». Домініони прийняли активну участь у виробленні нового документа, що встановлював принципи їх взаємовідносин з Лондоном. 11 грудня 1931 р. парламент Великобританії схвалює Вестмінстерський акт, згідно з яким на майбутнє генерал-губернатор домініону почав призначатися з місцевих уродженців.

Хоча саме призначення виходило від англійської корони, губернатор був зобов'язаний дотримуватися рекомендацій уряду домініону. По суті, його функції зводяться до представницьких, губернатора становище аналогічне становищу англійського монарха в його власній державі. Домініони «суть автономні одиниці Британської імперії», рівні за статусом, в жодному випадку не підпорядковані одна одній у будь-якому розумінні в їх внутрішніх та міжнародних справах, хоча й об'єднані спільним підданством і вільно об'єднані як члени Британської співдружності націй.

 

Вестмінстерський акт 1931 р. скасовував дію Акта про дійсність колоніальних законів 1865 р. Парламенти домініонів отримали права відміняти будь-який акт британського уряду, навіть спеціально прийнятий для цього домініону. Основною з'єднувальною ланкою метрополії з домініонами стало спільне громадянство Британської співдружності націй (British Commonwealth). Кожний домініон самостійно визначає умови набуття громадянства домініону, але громадянин домініону є одночасно громадянином Співдружності. Тим самим австралієць має у Канаді чи Англії ті ж права, що й місцевий підданий, і навпаки. Щорічно скликалися імперські конференції. В домініони призначалися посли Великобританії, що іменувалися високими комісарами.


Поделиться:

Дата добавления: 2015-08-05; просмотров: 80; Мы поможем в написании вашей работы!; Нарушение авторских прав





lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2024 год. (0.007 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты