Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АстрономияБиологияГеографияДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника


Характеристика Конституції Італії 1947 року. Характеристика Конституції Італії 1947 року.




Конституція Італії 1947 року і конституційні реформи

Конституційне розвиток

Історія конституційних інститутів в Італії налічує більше півтора століть. За цей період країна пройшла через режим конституційної монархії, тоталітарну фашистську диктатуру, а після того, як в 1946 році в результаті референдуму була відкинута монархічна форма правління, в Італії була прийнята одна з найдемократичніших конституцій післявоєнної Європи.

У березні 1848 р. в Королівстві Сардинія вперше був прийнятий конституційний закон, так званий "Альбертінскій статут", названий так на ім'я короля Карла Альберта. Після повного об'єднання Італії в 1870 році, Альбертінскій статут став Конституцією всієї країни.

За своїм характеру Альбертінскій статут - типова дарована "зверху" конституція. Разом з тим Альбертінскій статут вводив окремі елементи народного представництва. При всіх своїх правових і станових обмеження, Альбертінскій статут знаменував собою початок демократичної еволюції Італії, хоча і в рамках конституційної монархії.

Демократичний конституційне розвиток Італії було перерване в 1922 році після встановлення в країні тоталітарного фашистського режиму на чолі з Беніто Муссоліні.

В конституційному плані новий режим оформився з ухваленням 24 грудня 1925 так званого "Закону № 2263". У країні був встановлений однопартійний режим, а голова партії - вождь (дуче) - одночасно був главою всієї виконавчої влади в країні. Інститут монархії при фашизмі зберігся. Такий стан корони полегшило ліквідацію фашистського режиму в 1943 році після поразки Італії в другій світовій війні, в якій вона брала участь на боці Німеччини і Японії.

На референдумі 2 червня 1946 більшістю у 54,3% голосів була відкинута монархічна форма правління і одночасно було обрано Установчі збори. 18 червня 1946 Італія була офіційно проголошена Республікою.

Нова Конституція Італії була прийнята на урочистому засіданні Установчого зборів 22 грудня 1947 453 голосами, проти було подано 83 голоси. 27 Грудень 1947 Конституція була промульгірована Тимчасовим главою держави І. Бономі а з 1 січня 1948 р. вона вступила в силу.

Загальна характеристика діючої італійської Конституції

Італійська Конституція - це багатоплановий, ретельно і детально пророблений політико-юридичний документ. У ній немає окремої преамбули. Філософські установки, соціально-правові основи і юридичні принципи відображені безпосередньо у відповідних розділах самого конституційного тексту.

Конституція складається з вступного розділу "Основні принципи", двох головних частин "Права і обов'язки громадян" і "Пристрій Республіки" і перехідних і прикінцевих постанов. Всього в Конституції 139 статей. Перехідні та заключні постанови мають свою особливу, римську нумерацію (усього XVIII статей).

Італійська Конституція має жорсткий характер. Її перегляд можливий виключно в рамках особливої процедури і за наявності в обох палатах Парламенту розширеного, так званого "конституційної більшості".

У італійському конституційному праві основний закон країни прийнято відносити до категорії "широких конституцій", в які, поряд з нормами, що визначають устрій держави і що гарантують права і свободи громадян, включені також політико-соціальні принципи.

Своєрідно вирішується в італійській Конституції питання про співвідношення міжнародного права і внутрішнього закону. Ст. 10 Конституції визначає, що правопорядок Італії узгоджується із загальновизнаними нормами міжнародного права.

В італійській Конституції, хоча вона і не містить окремої згадки про принцип поділу влади, проводиться чітке розходження трьох основних державних функцій: законодавча функція належить Парламенту та обласним coветам в межах їх компетенції; виконавча влада є прерогативою президента Республіки, міністрів та органів виконавчої влади областей, провінцій і комун; судова в церквою.

Ще в 1929 році між італійською державою і Ватиканом були укладені особливі Латеранські угоди (Договір і Конкордат), які гарантували частковий суверенітет і міжнародну правосуб'єктність Ватикану і регламентували відносини з католицькою церквою як традиційною релігією Італії.

При цьому італійська Конституція зберігає світський характер, дотримується принципів відділення церкви від держави та рівності віросповідань.

 

93. Конституційний розвиток Франції після Другої світової війни. Конституція 1958 року.У Франції поширилися республіканські рухи. У 1848 р. в Парижі вибухнула революція. Король Луї-Філіп зрікся престолу. 25 лютого 1848 р. Франція була проголошена республікою. Це була, так звана, Друга республіка. Цього ж року республіканський лад було закріплено конституцією.

Конституція Другої республіки була прийнята Четвертого листопада 1848 року.

Основний Закон містив численні «соціальні» дек­ларації. Франція проголошувалася Республікою, принципами якої були свобода, рівність, братерство, а основами — сім'я, праця, влас ність, громадський порядок. Конституція обіцяла недоторканність особи, житла.

Система державних органів, за Конституцією, базувалася на прин­ципірозподілу влади. Законодавча влада доручалася Національним зборам, до складу яких входило сімсот п'ятдесят депутатів. Виборче право було прямим і загальним з таємним голосуванням. Виборцями могли бути всі чоловіки старші двадцяти одного року. Майновий ценз було скасовано. Національні збори обиралися на три роки. Ре­альної сили і авторитету вони не мали.

Центральне місце в державі Конституція відводила незалежно­му від парламенту президенту. Відповідно до статті 43 «французь­кий народ передає виконавчу владу одній особі — президенту», який обирався загальним голосуванням на чотири роки. Президент отри­мав дуже широкі повноваження: право внесення законопроектів, пра­во вето, право помилування і т.д. Він призначав і звільняв міністрів, а за порадою останніх — дипломатів, префектів, суддів, прокурорів, роздавав офіцерські посади. Йому фактично були підпорядковані збройні сили. Однак президент не міг бути переобраним відразу на другий строк, не мав права розпускати Національні збори. Проте він безконтрольно розпоряджався сильним поліцейсько-бюрократичним апаратом, йому підкорялася армія.

У країні була утворена також Державна рада, члени якої призна­чалися Національними зборами на шість років. До її компетенції на­лежав попередній розгляд законопроектів. У той же час Конституція залишила недоторканною всю стару організацію управління, суд, му­ніципалітети.

Президентом Другої республіки став небіж Наполеона Бонапарта Луї Наполеон. Йому не давали спокою лаври його славнозвісного дядька.

З усіх західних держав антигітлерівської коаліції Франції в роки війни довелося пережити найбільші потрясіння. За 4 роки окупації на значній території країни було зруйновано 210 тис. будинків, пошкоджено 253 тис. селянських господарств, 195 000 промислових підприємств, з ладу виведено 2/3 транспортних засобів. Вартість франка порівняно з довоєнною зменшилась у 6 разів. Більше 100 тис. дрібних підприємств збанкротували. У країні нараховувалось понад 600 тис. безробітних. Процвітала спекуляція. Чорний ринок, на якому ціни в 10-20 раз перевищували державні, поглинав величезну кількість продукції. 1945 р. обсяг промислового виробництва становив 38 %, а сільського господарства – 60 % рівня 1938 р. Значно послабшали позиції Франції в колоніях.

Після визволення у Франції склалася нова політична ситуація. Колишні політичні сили, які уособлювали Третю республіку, були скомпрометовані внаслідок їхньої капітуляції перед нацистами. На політичну арену вийшли нові суспільно-політичні об’єднання. Впливовою силою став Союз деголлівців. Найбільшим політичними партіями стали Французька комуністична партія (ФКП), яка 1945 р. нараховувала 800 тис. чоловік.

Відновили свою діяльність радикали і праві довоєнні партії. Вони прагнули зберегти конституцію Третьої республіки. ФКП і ФСП виступали за проведення націоналізації промисловості, намагалися залучити виборців обіцянками поліпшення життя.

Ще восени 1944 р. Франція вступила в новий період своєї історії. Він триватиме до кінця 1946 року, до прийняття нової конституції, й називатиметься Тимчасовим режимом. 9 вересня 1944р. генерал Шарль де Голль сформував новий коаліційний Тимчасовий уряд, до якого увійшли учасники руху Опору. Вся повнота влади була фактично зосереджена в руках голови Тимчасового уряду генерала Ш. де Голля.

Тимчасовий уряд прагнув поліпшити економічне становище країни. У 1944 – 1945 рр. було націоналізовано ряд вугільних шахт, заводи авіаційних компаній, автомобільної фірми “Рено”, окремі значні фірми, підприємства енергетики, морський транспорт, Французький банк і чотири найбільших кредитних банки. Збільшувалась зарплата робітникам і службовцям, пенсії ветеранам війни, скасовувалися податки на зарплату малооплачуваних робітників. Колабораціоністи ( особи, які співробітничали з фашистами ) виганялися з державного апарату. Корінне населення колоній допускалося до адміністративних посад у себе на батьківщині; деякі його представники могли обиратися до французького парламенту.

Дії Тимчасового уряду де Голля в 1944-1946 рр. сприяли відродженню французької держави в нових історичних умовах.

Однією з першочергових проблем повоєнної Франції було питання про новий конституційний устрій Франції. Його мали вирішити Установчі збори, вибори до яких було призначено на 21 жовтня 1945 р. Одночасно в країні проходив референдум, який мав на меті визначити статус і повноваження майбутнього парламенту, а також виявити ставлення до політичної системи Третьої республіки. Референдум відкрив ідею повернення до Третьої республіки.

13 листопада 1945 р. Установчі збори знову обрали генерала де Голля главою Тимчасового уряду. У грудні уряд представив на обговорення бюджет на 1946 р. Депутати-соціалісти запропонували скоротити на 20 % військові витрати. Їх підтримали комуністи. Генерал рішуче протестував, він був переконаний у нездатності коаліційного уряду справитися з труднощами економічного й міжнародного порядку, які очікували країну. 20 січня 1946 р. він зробив заяву про відставку. Главою уряду було призначено соціаліста Ф. Гуена. До уряду увійшли сім соціалістів, шість комуністів, шість католиків. У Франції розпочався період правління трьохпалатного блоку.

“Народно-Республіканський рух” спільно з іншими партіями Установчих зборів розробили проект, який у вересні 1946 р. Установчі збори прийняли як новий проект конституції. Його було схвалено в результаті референдуму, що відбувся 13 жовтня.

За новою конституцією парламент поділявся на дві палати – Національні збори і Раду республіки. В руках першої палати була, власно кажучи, зосереджена вся влада. Вона приймала закони і контролювала діяльність уряду. Президентові республіки, якого обрали на сім років, надавалися другорядні функції. 24 грудня 1946 р. нова конституція набрала сили.

16 січня 1947 р. відбулися вибори президента Французької республіки. Ним став правий соціаліст Венсан Оріоль. Так розпочала своє існування Четверта республіка.

Четвертій республіці дісталася дуже складна “економічна спадщина”. Першому урядові на чолі з соціалістом Полем Рамадьє були потрібні великі капіталовкладення для пожвавлення економіки. За умов їхнього дефіциту уряд Четвертої республіки провадив політику “програмування економічного розвитку”, що передбачало надання кредитів, податкових пільг, державних замовлень тощо. Щодо приватного капіталу програмування мало рекомендуючий характер. Як наслідок прискорилися темпи економічного розвитку країни. 1948 р. промисловість перевершила довоєнний рівень, а в 1958 р. випуск промислової продукції зріс у 2,5 рази порівняно з довоєнним рівнем. У сільському господарстві цей рівень було досягнуто в 1950 р. Вже 1947 р. уряд схвалив перший план модернізації і реконструкції економіки, а з 1954 р. – другий. Виникли нові галузі промисловості – атомна, електронна, хімічна, нафтодобувна й нафтопереробна.

У квітні 1947 р. з ініціативи де Голля виникла нова партія “Об’єднання французького народу” ( РПФ ). Генерал кинув виклик Четвертій республіці, вирішив стати на шлях відкритої боротьби за втілення в життя своїх ідей. РПФ не мало програми – її заміняли “ударні ідеї”. Головна полягала у вимозі скасування конституції 1946 р. і встановленні сильної, незалежної від партій виконавчої влади країни.

У 1951-1956 рр. у Франції при владі були правоцентристські уряди ( МРП, радикали, “незалежні”). Всього за час існування Четвертої республіки змінилося 25 кабінетів міністрів.

У травні 1958 р., коли криза в Алжирі досягла апогею, генерал передав до друку декларацію, в якій говорилося, що він готовий взяти на себе владу в разі надання йому особливих повноважень.

1 червня 1958 р. більшість Національних зборів затвердила де Голля главою уряду. 2 червня де Голль одержав надзвичайні повноваження і розпустив Національні збори. Четверта Республіка назавжди пішла в історію.

Нова конституція Франції, прийнята 28 вересня 1958 р., значно звузила повноваження парламенту і значно розширила права президента. Глава держави практично одержав можливість одноосібно визначати внутрішню і зовнішню політику країни. 21 грудня 1958 р. президентом Французької республіки було обрано Шарля де Голля, прем’єр - міністром став М.Дебре ( 1959-1962 рр.).

Режим П’ятої республіки вирізнявся посиленням втручання держави в сферу економіки і соціальних відносин. У 60-ті роки практично зник зовнішньоторговельний дефіцит.

У зовнішній політиці де Голль мав на меті три основних завдання: відродити велич Франції, зміцнити її незалежність і самостійність, послабити вплив США в Європі. Негативно ставлячись до комуністичного режиму, він пішов на зближення із СРСР, що створив противагу США. 1966 р. президент заявив про вихід Франції з військової організації НАТО при збереженні участі в політичних структурах Південно – Атлантичного блоку. Де Голль приділяв першорядну увагу модернізації збройних сил, їхньому оснащенню сучасною зброєю. Франція створила атомну бомбу, атомні підводні човни, балістичні ракети. Президент заперечував проти перетворення ЄЕС на національну організацію й наполягав на створенні “Європи батьківщин”, виступав проти приєднання до ЄЕС Великої Британії, вважаючи її провідником впливу США в Європі. Здійснюючи курс на зближення з ФРН, він залишався принциповим і послідовним противником неофашистських і реванфашистських тенденцій.

За роки правління де Голля виробництво значно зросло, тоді як реальна заробітна плата зростала повільніше. У зв’язку з перебудовою промисловості збільшилась кількість безробітних. Постійно зростали податки. До 1968 р. усі категорії населення були незадоволені соціально-економічною політикою уряду. У травні – червні 1968 р. політична криза в країні вилилася в гостру сутичку робітничого класу, демократичних сил з силами урядових військ. Початок подіям поклали студентські виступи.

Прем’єр – міністр Ж.Помпіду вирішив піти на поступки. Він розпочав переговори з профспілками і підприємцями. Але становище залишалося напруженим. 30 травня де Голль виступив із промовою по радіо і телебаченню, в якій стверджував, що над Францією нависла погроза комуністичної диктатури, і оголосив про розпуск Національних зборів. Того ж дня у Парижі відбулася маніфестація на знак солідарності з де Голлем.

На виборах, які відбулися в червні 1969 р., президентом було обрано Ж.Помпіду. На президентських виборах 1974 р.(після смерті Ж.Помпіду) президентом було обрано послідовника де Голля Жискар д’Естена.

У міжнародних відносинах Франція проголосила курс на прискорення політичного об’єднання Європи, поліпшувалися відносини із США, тривало співробітництво з СРСР.

Конституція 1958 року складається із короткої преамбули і16 розділів, розбитих на 93 статті. В конституції відсутній звичайний для сучасних актів розділ про права і свободи. Преамбула обмежується посиланням на Декларацію прав людини і громадянина 1789 року і на преамбулу конституції 1946 року, яка в цій частині з юридичної точки зору залишається в силі.

Конституція визначила основні параметри держави, встановивши, що Франція є неподільною, демократичною і соціальною республікою. Принцип республіки:"Влада народу, по волі народу і для народу"(ст.2).

В основному законі закріплене надзвичайно важливе положення про те, що республіканська форма правління не може бути предметом перегляду. В цьому акті визначені найважливіші положення про характер французької держави. Неподільність республіки-константа французької республіканської держави. Посягання на неподільність, на цілісність її території карається відповідно до статей Кримінального кодексу. Склад держави може змінитися тільки у відповідності з нормами третього абзацу ст.53: "Ніякий поступ, ніякий обмін, ніяке приєднання території не є дійсним без згоди зацікавленого населення".

Франція - світська держава, тобто в ній відсутня офіційна релігія, а громадяни володіють повною свободою віросповідання. Однак твердження, що держава забезпечує свободу совісті ще не означає, що не може мати будь-яких відносин із церквами, які діють на її території. Кримінальний кодекс містить норму, відповідно до якої підлягають відповідальності священнослужителі, які здійснюють шлюбний обряд до цивільного шлюбу.

Термін "демократична" республіка вперше був включений в конституцію 1848 року і означав введення тільки для чоловіків загального виборчого права. Згідно ст.3 діючого основного закону загальне виборче право може бути прямим і похідним, а також рівним і таємним. Термін "соціальна" республіка вперше був включений в конституцію 1946 року і впроваджений в діючому акті. В середині 40-х років для засновників конституції Четвертої республіки цей термін означав розвиток політичної, економічної і

соціальної демократії.

Важливою нормою акту 1958 року є положення про джерело державної влади, закріплене в статті 3: "Національний суверенітет належить народу, який здійснює його через своїх представників і шляхом референдуму. Ніяка частина народу, ніяка окрема особа не можуть присвоїти собі його здійснення".

Процедура перегляду конституції встановлена в її 16-му розділі, який включає тільки одну 89-ту статтю. Порядок внесення змін включає дві стадії:1) внесення поправок і їх прийняття, 2) ратифікація цих поправок. Ініціатива внесення поправок належить президенту республіки, який діє за пропозицією прем'єр-міністра , і членами парламенту. Друга фаза-ратифікація-може бути здійснена двома способами. Основний-ратифікація на референдумі, на якому досить отримання простої більшості голосів виборців. Однак, президент може передати проект на ратифікацію парламента, який скликається в якості конгресу, тобто президенту належить право вибору способу ратифікації. На загальних зборах парламентських палат проект рахується схваленим, якщо він отримає 3/5 загального числа поданих голосів. Конгрес може тільки прийняти чи відхилити передані йому поправки і не може вносити в них зміни.

 

 


Поделиться:

Дата добавления: 2015-08-05; просмотров: 234; Мы поможем в написании вашей работы!; Нарушение авторских прав





lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2024 год. (0.006 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты