Ви­д-во ЛДУ БЖД 3 страница

За допомогою теорії національного безпекознавства можна буде сформувати категорійно-понятійний апарат, встановити структурно-функціо­наль­ні зв'язки, розробити ефективну методологію дослідження системи національної безпеки та побудувати ієрархічну систему проблемовирішувальних правових теорій, призначених для різногалузевих фахівців у системі забезпечення національної безпеки.

Мета теорії національного безпекознавства – формування ефективної ме­­тодології дослідження системи національної безпеки. Головне її завдання – розробити новий підхід до дослідження національної безпеки шляхом застосування системного та синергетичного підходів.

Концептуальна ідея теорії національного безпекознавства полягає у тому, щоби за допомогою неї можна прогнозувати моменти наближення до точок біфуркації, нейтралізувати фатальні флуктуації, управляти джерелами загроз і рівнями їх небезпек тощо. Цей науковий напрям також дасть змогу обґрунтувати методологічні засади, які мають унеможливити аналіз такої складної системи від суб'єктивізму, спроб віддавати перевагу при оцінюванні суспільних подій і явищ (чи то політичним, прагматичним і раціональним чинникам, чи то стихійним, несвідомим, ірраціональним чинникам), переносити власні уподобання або міркування на відносини попередніх поколінь. Це може спричинити неадекватне сприйняття потреби побудови системи національної безпеки і, цим самим, унеможливити забезпечення безпеки особи, суспільства та держави.

Окрім зазначеного вище, за допомогою цього наукового напряму можна визначати ефективні шляхи закладання фундаменту з підготовки фахівців нової формації – управлінців, діяльність яких ґрунтуватиметься на потребі національної безпеки України і, як наслідок, забезпечення її національних інтересів. Важливість якнайшвидшого вирішення цієї проблеми полягає в тому, що, за словами В.В. Медведчука, в країні ще до сьогодні немає змоги запровадити тонке державне регулювання, оскільки немає керівників найвищої ланки із системним мисленням, немає стратегічних структур, які б інтегрували усі тактичні розробки у практичні дії. У цьому питанні необхідно зважати передусім на ту обставину, що, зазвичай, готують фахівців з управління окремими складовими елементами національної безпеки (наприклад, управлінець у галузі інформаційної чи воєнної безпеки тощо). Водночас, питання управління усією системою національної безпеки, а також її самоорганіза­цій­ни­ми системами – майже не розглядаються, а тому – бракує фахівців з управління макросистемами, які характеризуються власною самоорганізацією.

Отже у допитливого читача може виникнути таке запитання: чому саме така прискіплива увага приділяється питанням управління? Спробуємо відповісти на нього. Насамперед, зауважимо, що у літературі виокремлюють три хвилі війн: аграрна, індустріальна та інформаційна. Сьогодні супротивник прагне паралізувати саме апарат управління для досягнення власної переваги. Але однією з наскрізних ідей теорії національного безпекознавства є та, що вона обґрунтовує основну мету дестабілізації – дестабілізувати передусім особу, призвести її до світоглядної деградації, керувати її світоглядом, впливати на процес її формування як особистості, а через це впливати на поступ і розвиток усієї нації, а відтак – спрямовувати її дії у необхідному руслі. Окрім цього, при розгляді атрибутивних ознак нації, демонструється не тільки відсутність потреби, а навіть серйозно аргументується позиція, згідно з якою ані територія, ані мова, ані навіть культура не є визначальними показниками нації. Вони вважають, що головним атрибутом нації є її бажання бути, самоототожнення окремого індивіда з нацією, усвідомлена інтеграція власного буття у сферу колективної свідомості, спрямування власних інтересів до інтересів нації.

Отже, суб'єктивний чинник має вирішальне значення, саме тому руйнування нації через ведення війн не є ефективним, сепаратизм, нав'язування іншої культури, знеславлення історичної спадщини. Одним з прикладів цього є одвічне намагання Ізраїлю знищити Палестину. Ця нація ще десять років тому не мала де-юре ані території, ані власного національного ядра. Але суб'єктивний чинник, усвідомлення приналежності до палестинської нації, дух палестинського народу спустошили намагання Ізраїлю перешкодити його національного і державного поступу і, напевно, у найближчій перспективі на карті світу знову з'явиться держава Палестина.

Тому центральним компонентом дестабілізації є не емпіричні (зовнішні, об'єктивні) атрибути нації (територія, мова, культура, антропологічна расовість, історичні традиції тощо), а ірраціональні ознаки (внутрішні, суб'єктивні), пригнічення чи дестабілізація яких здатна зруйнувати усю систему і, врешті-решт, знищити націю. Саме тому у теорії національного безпекознавства чільне місце посідають питання побудови не тільки ідеології національної безпеки, скільки світогляду самої нації щодо своєї безпеки. Якраз завдячуючи йому, нація може не тільки плекати надію на власний розвиток, а й упевнено прямувати до своєї державності, застосовуючи на науковій основі значний арсенал знань.

Ця позиція дає змогу сформулювати доктрину пригнічення національних інтересів однієї нації іншою, яка полягає у нав'язуванні певного запрограмованого світогляду, образу діяльності та розвитку особи, суспільства та держави. Це підтверджує теза Г. Кісінджера про те, що знання світогляду супротивника важливіші за об'єктивну реальність.

Загалом викладене вище можна резюмувати так: сучасні геополітичні суперечки вирішуватимуться на рівні дестабілізації системи управління через нав'язування відповідних світоглядних настанов певній нації. Тобто, колапс системи управління відбуватиметься зсередини, але його буде інспіровано ззовні. Саме з урахуванням цієї обставини і має прогнозуватися розвиток підсистем дестабілізації, тому у межах наведеного тут наукового напряму національного безпекознавства саме цьому і приділена основна увага.

Як і будь-яка теорія, теорія національного безпекознавства має певну структуру. Вона має наблизити прискіпливого читача до відкриття нових глибинних нашарувань і гранично важливих знань стосовно ідей, наведених у цьому навчальному посібнику.

Перше нашарування – переконання у безмежних можливостях удосконалення та самовдосконалення системи національної безпеки. Відкинувши архаїчну управлінську систему координат (вхід, параметри процесу, вихід без раціонального усвідомлення, стосовно яких систем мають вживатися дані терміни) у НБЗ аналізуються елементи теорії національної безпеки, використовуючи не тільки управлінські, а й низку теорій інших наук. Висновки про можливу зміну у системі її системоутворювальних елементів є не стільки поглядом про неможливість прогнозування її розвитку, а скільки закликом до пошуку принципово нових шляхів у роботі із системами даного класу. Розглянутий тут науковий напрям певною мірою слугує відкриттям інших дверей до осягнення можливих шляхів еволюції складних, відкритих нелінійних динамічних систем, до яких безперечно належить система національної безпеки, цим самим демонструючи наявність багатьох і, далеко не ідентичних, шляхів осягнення нацією свого буття, забезпеченого надійною безпекою.

Зауважимо, що неврахування положень розглянутого тут наукового напряму може призвести до того, що українська нація прямуватиме вперед тільки хаотично, невпорядковано. Будь-яка нація, яка не має ефективно діючої системи національної безпеки і науково обґрунтованої методології управління цією системою, приречена залишитися з плином часу тільки історичним спогадом про неї. Окрім цього, численні та змістовні намагання узалежнити Україну від інших держав з подальшим позбавленням її суверенітету та самостійності, а також з відвертою інформаційною війною, поєднаною із засобами ведення холодної війни, тільки актуалізують проблему розроблення системи національної безпеки. Основним завданням цієї проблеми є теоретико-методологічне забезпечення поступу української держави, збереження та розвиток її самостійності, незалежності, сприяння розбудові гуманістичної світової спільноти, ґрунтуючись на засадничих положеннях функціонування та розвитку складних самоорганізаційних систем.

Звичайно, цей науковий напрям характеризується поліваріантністю і багатошаровістю теоретичного змісту і веде від осягнення механізмів функціонування системи національної безпеки, до інтерпретації проблем дестабілізації системи як ззовні, так і зсередини. Водночас він уможливлює вперше подивитись на процес націогенезису і державотворення з огляду методології синергетик нового міждисциплінарного наукового напряму про самоорганізацію складних систем.

Друге нашарування – проблема безпеки самої системи забезпечення. Стрижневим компонентом цього питання є функціональна дестабілізація, яка обов'язково призводить до колапсу системи. Водночас при розгляді фундаментальних елементів представленої теорії (нація, національна ідея, національна безпека тощо) головна увага акцентується на існуванні генетичної державності, під якою розуміється – іманентне спадкове на генному рівні прагнення особи (представника нації) до набуття його нацією власної держави. А отже, очевидним є факт генетичного коду системи, яка має забезпечити існування держави та прогресивний її розвиток. Наскрізна ідея полягає в тому, що проблема управління системою національної безпеки в умовах наявності існування у середовищі постійної дестабілізації різної інтенсивності, – проблема захисту української нації, проблема забезпечення еволюції держави, ефективних шляхів її поступу. Цим шляхом має йти цей науковий напрям, ґрунтуючись на серйозному кібернетичному, геополітичному, соціологічному, документальному матеріалі.

Напевно, уперше з такою достовірністю і відкритістю, з поясненням численних технологій, спрямованих на знищення України як самостійної, соборної та незалежної держави, ця теорія уможливлює вироблення не тільки шляхів поступу, а й дає змогу розібратися у причинах виникнення джерел загроз і небезпек системі національної безпеки, зокрема її системі забезпечення. Окрім цього, оригінальним є сам підхід: різноманітні джерела загроз і небезпек не розглядаються окремо від самої системи. Концепція цієї позиції обов'язково вміщує генезис не тільки нації та системи національної безпеки, а й генезис дестабілізаційних чинників як систем, які за певних обставин можуть призвести до функціональної дестабілізації системи, а згодом до її неминучого колапсу.

Лейтмотив наукового напрямку – дуальна природа явищ, тому теорія національного безпекознавства вивчає не тільки систему забезпечення, а й систему дестабілізації самої системи національної безпеки. Дестабілізація, дисфункція системи національної безпеки є іншим боком функціонування та стійкого розвитку держави, тому саме вони у своїй єдності утворюють баланс, що було враховано при написанні цього навчального посібника.

Водночас багато авторів здебільшого розглядають різноманітні джерела загроз і небезпек, а також дестабілізацію як щось окреме, відірване, аномальне. Зокрема, така позиція очевидна при аналізі тероризму, коли його називають соціально аномальним явищем. Таке бачення властиве майже переважній частині наукової літератури, в якій, наприклад, аналізуються причини злочинності, проблеми боротьби з кіберзлочинністю, де основна увага фокусується тільки на самих аномальних об'єктах. Водночас будь-яке аномальне явище не характеризується своєрідністю, воно не є чимось неприродним і невластивим певному явищу; воно існує завжди поряд, і є індикатором помилок у алгоритмі соціального управління. Тому, розглядаючи чинники, що дестабілізують систему національної безпеки, не йдеться про створення теорії дестабілізації, дисфункції (сугестивної деградації), теорії хаосу, теорії знищення або ж теорії пригнічення національних інтересів. Навпаки, детальний розгляд ґенези цих систем, через відповідні теорії, що їх пояснюють, дають змогу за допомогою зворотних зв'язків простежувати процес управління, та віднайти точку біфуркації, на якій та чи інша система обрала неправильний шлях розвитку, тобто був порушений алгоритм управління.

Третє нашарування розглянутого тут наукового напряму – прогностичні сценарії можливих перепон на шляху націо- і державогенези української нації. Визначивши фундаментальні параметри системи національної безпеки на підставі методології дослідження національного безпекознавства, окресливши основний механізм активізації алгоритмів дестабілізації, побудовано ієрархічну модель системи національної безпеки. Водночас побудова цієї моделі не є самоціллю, головне – за допомогою неї окреслити матрицю елементів національної безпеки, визначивши не тільки мету, принципи та функції існування, методи та засоби забезпечення безпеки, а й можливі варіанти еволюції джерел загроз і небезпек. Синхронізація результатів прогнозування еволюції підсистем забезпечення національної безпеки і її дестабілізації має сприйматися як головний верифікаційний критерій ефективності функціонування цієї системи. Події 11 вересня 2001 р. в США показали, що колишні моделі систем забезпечення національної безпеки, які будувалися з огляду на можливість безпосереднього воєнного втручання, і, згідно з цим, проводилася адекватна розвідувальна діяльність, виявилися недієздатними. Світовій громадськості було продемонстровано неспроможність діючої концепції забезпечення національної безпеки, яка ґрунтувалася на принципі створення умов ліквідації наслідків джерел загроз і небезпек у короткий термін.

Актуальним у цьому аспекті є розгляд процесів відновлення та самовідродження структури. І тому серйозним завданням є розроблення механізмів нейтралізації діяльності дестабілізаційних систем, вони відродження української нації та перетворення держави у одну з провідних країн світу.

Розроблення цього наукового напряму дасть змогу, з одного боку, позбавити людський розум лінощів та інформаційного хламу, знявши тавро про нібито помилку історії щодо незалежності України, яка ніколи не зможе бути самостійною державою, з іншого боку – подивитись на процес забезпечення національної безпеки, а у більш загальному плані – забезпечити розвиток нації через розвиток усіх її структурних елементів, і, передусім, системи національної безпеки. Фундаментальним питанням на цьому шляху є розроблення теоретико-методологічних засад державного управління системою національної безпеки.

Загалом, проведений аналіз головних напрямів дослідження наукового напряму "національне безпекознавство" дає підстави говорити про домінування структурно-функціонального підходу щодо розгляду системи національної безпеки. Це виявляється у розгляді теорії національної безпеки як складної системи, яка складає сукупність підсистем, які і піддаються аналізові. Останнім часом навіть цей підхід зазнав певних змін, і навіть сучасні наукові дослідження проблем національної безпеки відбуваються тільки крізь призму інформаційної та воєнної безпеки.

Така звужена, а головне – методологічно невиправданість застосування тільки структурно-функціонального підходу до системи національної безпеки, є неадекватною тим еволюційним процесам, що відбуваються у світі, і свідчить, за умови незміни цієї методології, про неможливість охоплення усього спектру цілей, завдань і проблем побудови системи національної безпеки, а отже унеможливлює вироблення загальної стратегії забезпечення національної безпеки і максимальної реалізації національних інтересів. Тому у цьому контексті розроблення, формування та становлення теорії національного безпекознавства як самостійного міждисциплінарного наукового напряму залишається актуальним і практично важливим завданням.

Очевидно, що за цих умов людству потрібні не тільки нові знання, а й новий світогляд, яким забезпечує синергетичний підхід. Саме за допомогою методології цієї науки можна окреслити нові альтернативи, динаміку розвитку та пошуку алгоритму вирішення численних фундаментальних суперечностей, головна з яких полягає у протиставленні організаційної та самоорганізаційної систем. Саме це і спонукає до вирішення низки важливих і складних проблем побудови надійної системи національної безпеки.

Вирішення цих проблем значно активізувалося, особливо після подій 11 вересня 2001 р. у США. Було утворено нову систему глобальної безпеки, переглянуті підходи до організації та функціонування систем забезпечення національної безпеки цілого ряду країн. Зокрема, у США було утворено Міністерство внутрішньої безпеки, яке за своєю організаційною структурою нагадує державу в державі. Водночас застосування розглянутої тут методології дає змогу дійти висновку про недостатню ефективність та відсутність механізмів оперативного управління цією системою, що при виникненні реального джерела загрози національній безпеці призведе до неможливості прийняття швидкого та ефективного управлінського рішення, а особливо під час його реалізації.

Таким чином, нові проблеми продовжують вирішувати за допомогою "старої методології", призначеної для теоретичного забезпечення функціонування організаційних структур. До речі, український законодавець також не є винятком і Закон України "Про основи національної безпеки", прийнятий 19 червня 2003 р., а також проект Закону України "Про Концепцію (основи державної політики) національної безпеки", прийнятий у першому читанні, повністю відтворюють загальні підходи та методологію попередньої Концепції (основи державної політики) національної безпеки України, прийняту 16 січня 1997 р. Але про це докладніше йтиметься нижче.

Водночас, національну безпеку, що є результатом організаційної та самоорганізаційної структури, запропоновано забезпечувати за допомогою іншої методології – методології дослідження національного безпекознавства. Про потребу застосування нової методології наголошують і В. Шевченко та Г. Костенко, які зазначають, що для вирішення проблем НБ необхідна методологія, яка б дала змогу узгодити різнопредметні знання (суспільних, природничих і технічних наук) у суперечливу єдність так, щоб вирішити конкретне практичне питання.

Особливе місце, окрім питань управління цією системою, посідають питання забезпечення національної безпеки через дослідження та вплив на самоорганізацію складних систем дестабілізації. Наголошуємо на тому, що ця проблема є важливою складовою загальної концепції побудови ефективної системи забезпечення національної безпеки. Основою рішення мають стати принципи самоорганізації систем, з яких випливають загальні цілі, функції, принципи та методи ініціювання самооргашзації систем дестабілізації за умови функціонування складних відкритих нелінійних динамічних систем будь-якої природи і характеризувати умови, за яких дані цілі та методи можуть бути реалізованими при побудові системи національної безпеки.

Найважливішою метою вдосконалення наукових основ національної безпеки необхідно вважати розроблення засобів і методів істотного підвищення рівня зрілості системи забезпечення національної безпеки. Досягнення поставленої мети ґрунтується передусім на функціонуванні гнучкого державного управління системою національної безпеки в умовах різнорівневої активності систем дестабілізації. Традиційні уявлення про можливість застосування ефективної методології дослідження організаційних структур під час параметри системи національної безпекиБ в умовах дестабілізації є не зовсім ефективними, і науково не обґрунтованими, оскільки вони не здатні розробити алгоритми управління самоорганізаційними системами і, як наслідок, дії системи в умовах самоорганізації систем дестабілізації.

При цьому необхідно ураховувати особливості динаміки функціонування складних відкритих нелінійних динамічних систем в умовах дестабілізації, головна з яких полягає у можливості спонтанної ініціації динамічного хаосу у детермінованих ситуаціях.

Як зазначалося вище, теорія національного безпекознавства розглядає національну безпеку як складну, нелінійну, відкриту і динамічну систему. Як міждисциплінарний напрям досліджень вона має об'єднати фрагментарні підходи до її аналізу у цілісну, завершену систему. Глобальні джерела загроз і небезпек зумовлюють створення у межах цього наукового напряму прикладної теорії державного управління системою національної безпеки, в якій фундаментальною методологією має стати методологія синергетики.

Постає запитання: чому синергетика? Зазначимо, що з появою квантової механіки виникло і закріпилось уявлення про те, що єдиного підходу у науці взагалі бути не може. Ця думка виражена у поглядах одного з фундаторів квантової механіки Нільса Бора, який вважав, що описати процеси, які протікають в оточуючому нас середовищі, за допомогою однієї мови неможливо. Це спричинило утвердження думки про потребу різних визначень, у кожному з яких виразніше виявляються певні особливості досліджуваного явища. Але аналіз еволюційних змін дає змогу зазначити, що цей погляд виявився помилковим. Життя поставило вимоги до розроблення універсального єдиного підходу, у межах якого виявляються та знаходять пояснення численні явища об'єктивної дійсності. На це зараз і претендує синергетика, яка розглядає механізми функціонування динамічних нелінійних систем. Використання ефективної методології цієї науки наближає нас до вирішення складного завдання: інтеграції наук, реалізації тенденції мультипарадигмальності, описання усіх явищ природи з одного погляду. І саме синергетика дає змогу наблизитись до вирішення цього завдання, бо в ній описуються точні, природничі та суспільні науки на рівних правах.

Звичайно, інтеграція наук – шлях аж ніяк не легкий. Тому маємо застосовувати спільні зусилля, спільні дії. До речі, з грецької слово "спільний" означає "син", а дії – "ергос", саме тому наука і отримала назву синергетика.

Теорія національного безпекознавства виступає базою, стратегією та апаратом системно узгодженого вирішення завдань щодо виявлення, розпізнавання, прогнозування та мінімізації дії систем дестабілізації у реальному масштабі часу в умовах неповноти, невизначеності, неточності, неочевидності та суперечності висхідної інформації та за неусувного граничного обмеження часу на цикл формування та реалізації рішень з запобігання наслідкам дії цих систем.

Реальне національне безпекознавство – не відтворення різних ідей у різноманітних сполученнях і комбінаціях, а відображення у термінах і поняттях цієї теорії динаміки системи забезпечення національної безпеки як дійового механізму забезпечення національних інтересів. Теорія національного безпекознавства є невід'ємною від сучасного управлінського, геополітичного та геоісторичного знання, від головних тенденцій суспільного розвитку і глобальних проблем сучасності, передусім формування системи глобальної безпеки. З огляду на ідеали громадянського суспільства і критерії оцінки НБЗ, її змістом є зростання гуманістичних начал усього нормативно-правового поля, в якому адекватне місце знайшли ідеї свободи, справедливості, всезагального блага.

Звичайно, цей науковий напрям не є назавжди визначеним зведенням непорушних правил і постулатів. Ми також усвідомлюємо, що окремі його положення можуть, матимуть і повинні мати дискусійний характер. Водночас не варто зневажати і фактом, що теорія національного безпекознавства зачіпає одну з ключових, фундаментальних і іманентних потреб – потребу у національній безпеці, через що її актуальність і важливість є очевидною. Саме це надає більшої забарвленості та насиченості дискусіям, що точаться навколо стратегій забезпечення національної безпеки, саме це відрізняє цей науковий напрям від інших, які, розглядаючи важливі онтологічні питання, не торкаються безпосередніх інтересів людини. З цього приводу влучно висловився Т. Гоббс, зазначаючи: "…не сумніваюсь, що якщо б істина, що три кути трикутника дорівнюють двом кутам квадрату, суперечила праву будь-кого на владу або інтересам тих, хто вже нею володіє, то оскільки це було б у владі тих, чиї інтереси зачеплені цією істиною, вчення геометрії було б, якщо не заперечене, то витіснене через спалення усіх книг з геометрії".

Загалом прогресом у розвитку будь-якої теорії, у тому числі і теорії національного безпекознавства, є постановка і пропозиція допустимих варіантів, а також шляхів вирішення будь-якої важливої проблеми, хоча б і поєднаних із неправильним її вирішенням, або подоланням старого, мертвого теоретичного пошуку світогляду, навіть якщо воно замінюється світоглядом, що базується на помилковій методології.

1.2. Сутність та зміст теорії національного безпекознавства

Теорія національного безпекознавства представляє собою сучасний міждисциплінарний напрям фундаментальної науки і вивчає рівень забезпечення інтересів нації від джерел загроз і небезпек природного, техногенного і антропогенного характеру, а також через дослідження самоорганізації систем дестабілізації.

Сутність головної ідеї концепції полягає у тому, що запропоновано поряд з принципами дослідження організаційних структур (застосування методу екстраполяції, виявлення дисфункції системи національної безпеки на основі виявлення джерел загроз і небезпек системі) застосовувати принципи дослідження самоорганізаційних структур: дослідження системою національної безпеки як складної, відкритої нелінійної динамічної системи, оцінювання допустимих механізмів самоорганізації, прогнозування фундаментальних параметрів еволюції системи. При цьому концепція побудови системи національної безпеки розглядається як важлива складова концепції забезпечення безпеки самої нації.

Теорія національного безпекознавства – система звань, яка описує і пояснює сукупність явищ у системі забезпечення національної безпеки і зводить відкриті у цій галузі закони до єдиної витонченої органічної системи, об'єднаної загальною ідеєю побудови сильної та розвиненої, самостійної та незалежної держави.

При розробленні теорії національного безпекознавства необхідно ґрунтуватися на таких принципах:

● адекватність наукової теорії об'єкту, що описується;

● повнота опису певної галузі дійсності;

● потреба пояснення взаємозв'язків між різними компонентами в межах самої теорії, що забезпечує перехід від одних тверджень до інших;

● внутрішня несуперечність теорії та її відповідність дослідним даним.

Окрім зазначеного вище, цей науковий напрям дає змогу передбачати і пояснювати процеси формування та активізації дестабілізаційних чинників, а також механізмів проліферації – особливого виду системної мутації, за якої з надр однієї системи утворюється інша. Висловлене впевнено уможливлює стверджувати про евристичність теорії національного безпекознавства. Його простота і конструктивність визначаються можливістю звичайної перевірки головних положень та принципів.

Під час формування концептуальних основ теорії національного безпекознавства використовувалися рекомендації, викладені у численних дослідженнях. Розглянутий тут науковий напрям ґрунтується на низці нових принципів і таких початкових положеннях:

● об'єктом дослідження є безпека особи, суспільства та держави, які, будучи триєдиною органічною системою, утворюють систему забезпечення національної безпеки;

● ураховуючи глобальну складність цієї системи та принципову неповноту її інформаційного опису, необхідно брати до уваги інтуїцію, досвід, здатність узагальнення, прогнозування та низку інших психофізіологічних властивостей і можливостей людини.

● оскільки натурні експерименти відтворення джерел загроз і небезпек СЗНБ є принципово недопустимими, то єдиний шлях дослідження національної безпеки полягає у формуванні прийомів, гіпотез, моделей і алгоритмів, які базуються на результатах синергетичного підходу до різних за своїм змістом дестабілізаційних чинників;

● перевірка дієвості прийомів, гіпотез, моделей і алгоритмів має виконуватися через комп'ютерну імітацію активізації систем дестабілізації різнорівневої інтенсивності, процесів прогнозування й інспірування самоорганізаційних процесів з використанням методологічного інструментарію різних наук, зокрема, синергетики та кібернетики.

До головних об'єктів дослідження належать:

● встановлення фундаментальних закономірностей переходу системи від динамічної рівноваги до хаосу;

● якісний і кількісний опис складних нелінійних механізмів взаємодії вказаних систем, об'єктів і структур на різних стадіях виникнення та розвитку джерел загроз і небезпек, а також їх наслідків у часовій та просторовій кінетичній постановці;

● нормування наукових основ діагностування, моніторингу, раннього попередження та припинення дії джерел загроз і небезпек.

Щодо засадничих положень цього наукового напряму, то вони перебувають у галузі теорій вищого рівня. До них, зокрема, належать теорія соціального управління, загальна теорія безпеки (безпекознавство), загальна теорія систем. Окрім цього, будучи за своєю сутністю інтегральною теорією, теорія національного безпекознавства вбирає в себе положення інших теорій, зокрема, теорії нації, теорії суспільного договору, теорії катастроф, теорії криз, теорії динамічних систем, теорії самозародження та ін.

Теорія національного безпекознавства, представляючи собою міждисциплінарний науковий напрям, використовує закони, методи, критерії та принципи природничих, технічних, суспільних наук, зокрема:

● управління та інформатики – кібернетика, теорія соціального управління, теорія інтегральних систем, теорія автоматичних систем і роботів, теорія прийняття рішень, теорія ігор, теорія катастроф, теорія криз, теорія систем, теорія ефективності, дослідження операцій, теорія метамоделювання, теорія мотивації, теорія розвитку, теорія відображення, теорія функціональних систем, теорія генетичної інформації, теорія гіперсистем, теорія макросистем тощо;