Ви­д-во ЛДУ БЖД 13 страница

У широкому розумінні йдеться про Конституцію України, Закон України "Про основи національної безпеки України", закони України, укази та розпорядження Президента України, міжнародні правові акти, пов'язані із забезпеченням як національної, так і регіональної та міжнародної безпеки, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, які визначають компетенцію суб'єктів системи забезпечення національної безпеки, а також відомчі нормативні акти у формі наказів, директив, настановлень, положень, статутів, правил, інструкцій.

Усю нормативну базу, якою керується система забезпечення національної безпеки можна поділити на два рівні. На першому рівні, правова база створюється в рамках системи забезпечення національної безпеки і має загальнообов'язковий для всіх характер (Конституція України, закони та постанови Верховної Ради України, укази та розпорядження Президента України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України). На другому рівні, створюється відомча нормативна база, яка уточнює і конкретизує з урахуванням специфіки кожного суб'єкта сил забезпечення національної безпеки його функції та завдання.

Нормотворчість представляє собою правову форму діяльності суб'єктів СЗНБ, яка здійснюється відповідно до їх компетенції, на основі і на виконання законів та підзаконних нормативних правових актів. їх основне призначення полягає у створенні правових норм, які встановлюють, змінюють або відміняють правові відносини, визначаються зміст діяльності з забезпечення національної безпеки і надають їм загальнообов'язкової сили. Отже нормотворчість в системі забезпечення національної безпеки необхідно розглядати як процес створення відомчих нормативних актів при відповідному забезпеченні технологій їх підготовки та прийняття.

Нормотворча діяльність має своїми цілями забезпечити:

● юридичне закріплення існуючих у галузі відносин та їх право ве регулювання;

● формування нових відносин, відсутніх у поточний момент, але бажаних чи необхідних з погляду виконання перспективних завдань;

● ліквідацію відносин та ситуацій, віджилих та гальмуючих розвиток нових ігрогресивних тенденцій.

Питання функціонування як самої системи забезпечення національної безпеки, а більш коректно і доцільно говорити за цього випадку як про систему забезпечення національної безпеки, так і окремих її суб'єктів знаходить своє правове закріплення головним чином в законах і положеннях, що встановлюють правовий статус суб'єктів сил забезпечення національної безпеки. Водночас, і на цьому ми вже акцентували увагу, доки не буде відпрацьована методологічно вивірена та така, що відповідає реаліям сьогодення Концепція національної безпеки, затверджена законом, говорити про застосування системного підходу, а також про реальне втілення його у життя поки залишається марним. Таким чином, реалізація правової політики у системі забезпечення національної безпеки щодо впровадження системного підходу до формування базису нормативно-правового поля системи забезпечення національної безпеки є неможливою і неефективною без оновленої Концепції національної безпеки. І в даному аспекті прийнятий Закон України "Про основи національної безпеки України" не володіє достатніми можливостями щодо заповнення цієї прогалини і вирішення окреслених питань.

Нормативно-правове забезпечення представляє собою складний і багатошаровий процес, отже виникає потреба у виокремленні певних його завдань, до яких належать:

● забезпечення точного розподілу функцій між суб'єктами системи забезпечення національної безпеки, їхніх прав і обов'язків, налагодження системи взаємодії;

● розподіл функцій щодо збирання, оброблення інформації та надсилання результатів аналізу на відповідні управлінські рівні системи забезпечення національної безпеки;

● раціональна побудова системи прийняття управлінських рішень із закріпленням персональної відповідальності за їх виконання.

3.2. Значення права в системі забезпечення національної безпеки

Розглядаючи проблеми управління системою національної безпеки як матеріалізацію стратегії управління цією системою, важливим є розгляд ролі права у даному процесі.

Право, будучи регулятором суспільних відносин, є одним з дієвих інструментів, з одного боку, як забезпечення національної безпеки (зовнішній чинник), з іншого – як засіб оптимізації функціонування самої системи забезпечення національної безпеки і системи забезпечення національної безпеки, зокрема (внутрішній чинник).

При цьому двоякість права щодо забезпечення національної безпеки зумовлює адекватну картину первинності формування впливу:

● коли йдеться про право як зовнішній чинник, право є похідним від інтересів нації, що забезпечуються системою забезпечення національної безпеки. Право слугує інструментом досягнення нацією її ідеалів, забезпечення потреб та інтересів нації;

● якщо йдеться про оптимізацію функціонування самої СЗНБ, останню необхідно розуміти як інструмент права. Тобто дія СЗНБ є втіленням права у буття. Саме така дуальність співвідношення права і СЗНБ присутня за будь-яких умов і притаманна загальному процесові забезпечення національної безпеки.

Виходячи із сутнісних ознак права, необхідно зазначити: тільки дійсне право, як всеохопний регулятор суспільних відносин, що відображає людські цінності, визнані світовою спільнотою, може розглядатися у контексті управління системою національної безпеки. Річ у тім, що існування різних за своєю сутністю систем забезпечення національної безпеки, відповідно до окреслених тут вище положень, забезпечується адекватним механізмом, одним з елементів якого і є право. Тому різноспрямованість як самих потреб нації, так і розмаїття засобів їх задоволення певною мірою впливає і на право. Через це виникає проблема щодо розмежування права, яке забезпечує поступ нації відповідно до загально визнаних людських цінностей, і права, що відображає егоїстичні інтереси нації, які є "понад усе" і, як наслідок, методи їх забезпечення розглядаються тільки крізь призму їх доцільності та аж ніяк не співвідносяться із загальнолюдськими цінностями та ідеалами.

З іншого боку, виникає коректність такого порівняння: якщо ми вважаємо, що правом є тільки те, що відповідає загально визнаним людським цінностям, то що ми тоді розумітимемо під нормативною системою, створеною як інструмент управління системою національної безпеки, який, маючи на меті забезпечення інтересів власної нації, припускається пригнічення інтересів інших націй? Мабуть, це питання – у площині філософії, яка, досліджуючи те чи інше явище, виходить з іманентних ознак об'єкта. Дане питання можна вирішувати у площині корисності права, як інструмента, засобу, врешті-решт свідомого продукту нації, не тільки для окремої нації, а й для світової спільноти. Хоча і за цих обставин не може йтися про цілковиту свободу щодо втілення інтересів нації, якщо вони суперечать інтересам інших націй.

Своєрідність потенції міжцивілізаційного конфлікту є іманентною ознакою самої цивілізації: він слугує мірою, балансом підтримання якого і становить зміст існування цих цивілізацій. Причому "перемога" будь-якої з них чи то цивілізації, де переважатимуть цінності численніших націй, чи то цивілізації, де переважатимуть інтереси нечисленних націй, є руйнівною для самої цивілізації. Саме у цьому перманентному балансі вбачається найбільш оптимальний шлях розвитку.

Беручи до уваги, що відповідно до ст. З Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, можна впевнено твердити про можливість побудови в Україні СЗНБ відповідно до права в істинному розумінні цього слова.

Виходячи з мети, задля якої створюється СЗНБ, необхідно і розглядати головну, генеральну спрямованість права, яка, має вектор щодо забезпечення потреб та інтересів кожної людини. При цьому даний тезис підкріплюється відображенням у Конституції України положень Загальної декларації прав людини 1948 р., Європейської конвенції про захист прав та фундаментальних свобод людини 1950 р., Європейського соціального статуту 1961 р., Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 р., Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р., Заключного акту Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі 1975 р., Підсумкового документа Віденської зустрічі представників держав-учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі 1989 р., Документа Копенгагенської наради-конференції з людського виміру НБСЄ 1990 р. та інших важливих міжнародних документів.

Україна – одна з держав-засновниць ООН – у своїй як внутрішній, так і міжнародній діяльності має опиратися на міжнародні інститути права. Водночас тотальна імплементація норм міжнародного права у внутрішнє законодавство не повинна мати хаотичний, невпорядкований і тотальний характер. І хоча даним проблемам приділялася значна увага як з боку науковців, так і з боку практиків, важливо акцентувати увагу на тому, що імплементація, будучи виміром включеності держави у світове співтовариство, підтверджуючи її прагнення до гуманізації суспільних відносин, становлячи істотний компонент зовнішньої політики держави, має розглядатися крізь призму потреби забезпечення інтересів нації. Саме такий критерій імплементації відповідатиме не тільки забезпеченню інтересів нації, а й не дисбалансуватиме СЗНБ.

Відтак не є катастрофою відмова України від імплементації окремих положень міжнародних документів, що не відповідають її національним інтересам. Позиція сильної держави, якою, безперечно, прагне і буде Україна, не у тому, щоб "відповідати світовим стандартам", а у тому, щоб, ураховуючи національні потреби та інтереси, на підставі застосування механізму імплементації бути повноправним членом світового співтовариства, входити до нього, зберігаючи як внутрішню самобутність, так і зовнішню самостійність. Сила полягає не в однаковості, а в спільності та прихильності основним принципам світобудови та мирного співіснування.

Право має стати не тільки фундаментом забезпечення реалізації інтересів нації, а й забезпечуватися функціонуванням відповідного механізму його реалізації. Однак це не може бути вирішено простим створенням певної нормативно-правової бази. І ось чому.

Річ у тім, що національні інтереси, становлячи собою системну категорію, є різноспрямованими за своєю сутністю, бо вони відображають прагнення нації до розвитку, а отже стосуються всіх сфер суспільного життя. Відтак продуктивним є застосування конкретно визначеного нормативно-правового регулювання забезпечення національних інтересів у певно визначеній сфері суспільного буття, яке має будуватися відповідно до стратегічного курсу, окресленого у Концепції національної безпеки. Предметне правове регулювання має свої позитивні сторони, одна з яких полягає у встановленні конкретно визначених прав і обов'язків і персональної відповідальності посадових осіб щодо забезпечення конкретних національних інтересів.

Отже, право, будучи, з одного боку, дороговказом системи забезпечення національної безпеки, а з іншого, – інструментом забезпечення національних інтересів, відіграє важливе значення. При цьому така двоякість іпостасі права, ще раз переконує нас у позиції щодо потреби розгляду вдосконалення права як складової частини побудови системи національної безпеки. Більше цього, виникає потреба у формуванні права національної безпеки.

Адже одним із структурних елементів міжнародного публічного права є право міжнародної безпеки, втім право окремої країни на безпеки у концептуальному плані не розглядалося. Відтак нами запропоновано сформувати право національної безпеки.

При побудові системи національної безпеки право відіграє важливе значення, саме тому така побудова має відбуватись паралельно з розробкою пакету нормативно-правових актів, де було б визначено загальні пріоритети розвитку нації, закріплено механізм забезпечення національних інтересів у найбільш важливих сферах суспільного буття. Причому існуюче законодавство має також бути, за потреби, переглянуто з урахуванням постулату забезпечення національних інтересів.

Задеклароване у Конституції положення щодо статусу України як правової, соціальної, демократичної держави є ще одним вагомим аргументом на користь потреби синхронізації процесу побудови системи національної безпеки та удосконалення системи права у системі забезпечення національної безпеки. При цьому необхідно окреслити можливі підходи до розуміння національних інтересів.

Перший – світоглядний, він полягає у тому, що національні інтереси є свідомим конкретизованим визнанням потреб нації у власному розвитку. За цього підходу їх інституціоналізація не є необхідною. Позитивною у даному випадку вбачається можливість щодо постійної зміни цих інтересів відповідно до реалій часу. Відсутність певної визначеності з цього питання надає творчим представникам як титульного етносу, так і інших етнічних меншин, вкладати у це поняття свій, подеколи значно ширший зміст. З іншого боку, певна аморфність та невизначеність поняття національних інтересів не сприяє згуртованості нації. Окрім цього, система забезпечення національної безпеки, хоч і є за своєю сутністю відкритою системою, відтак зазнає впливу динамічного хаосу, має створюватися на засадах визначеності цілей, принципів, функцій і методів свого функціонування.

Другий підхід – інституцій ний – передбачає потреба закріплення у праві не тільки механізму забезпечення національних інтересів, а й конкретне визначення останніх. Позитивним моментом тут є визначеність національних інтересів, що сприяє згуртованості різних прошарків українства у монолітний соціум, визначає пріоритети, окреслюючи теперішні інтереси нації, впроваджуючи їх прозорість, можливість дискутування і, за потреби, корекції. Правове закріплення інтересів нації дасть змогу зробити політику держави більш відкритою, наближеною до кожної людини, а головне – кожному представникові української нації буде відомо, які інтереси нації він має відстоювати, чи сходяться ці інтереси а його інтересами, чи входять його інтереси до інтересів загалу. Окрім цього, правове закріплення поняття та визначення національних інтересів, унеможливлюватиме прикриття чиновників різних рівнів категорією "національних інтересів" як трансцендентальною, розумово неосяжною, а отже такою, що не підлягає концептуалізації. Негативним моментом будь-якого правового закріплення поняття системного явища є його неповнота. Проте це – апріорі, і навряд чи можна навести приклад ідеального відображення у законі визначення поняття того чи того системного суспільного явища.

Отже, продуктивним є законодавче окреслення поняття національних інтересів та основних напрямів їхнього забезпечення. Це сприятиме, з одного боку, позбавленню догматичності при визначенні національних інтересів, оскільки будь-який перелік їх буде неповним, може не враховувати демократичних інтересів усіх етнічних меншин, відтак не відповідатиме за своєю сутністю змістові національних інтересів; а з іншого – надасть ясності цілям нації та намірам і механізмам щодо їх здійснення.

Під час формування механізму нормативно-правового поля системи забезпечення національної безпеки необхідно опиратися на принципи забезпечення вже проголошених, існуючих національних інтересів та утвердження нових, що відповідають реаліям об'єктивної дійсності. Кожен представник української нації має звільнити себе від пут самовизначення поза нацією, тільки у її лоні, тільки у супроводі реалізації інтересів представників усіх національних меншин, що проживають на території України – українського народу – через усвідомлення потреби існування національної ідеї. Через цю ідею і під нею має відбуватися розвиток кожного представника української нації.

Конституція України закріпила життя особи та здоров'я, права і свободи, честь і гідність людини найвищою соціальною цінністю. Через що не буде перебільшенням говорити про виключне значення для матеріалізації у праві, його принципах і нормах положень щодо забезпечення національної безпеки.

При нормативно-правовому забезпеченні національної безпеки питання про потребу удосконалення нормативної правової бази постає закономірно. Адже говорити про існування у нашій країні дійсно системи права у системі забезпечення національної безпеки (у кібернетичному розумінні) поки що важко. Саме тому, забезпечення національної безпеки, побудова СЗНБ мають відбуватись у певному, заздалегідь підготовленому середовищі, створеному за допомогою права. Привнесення до національної системи права сильного, стабільного, системного елементу у вигляді нормативно-правового системного забезпечення національної безпекиУ, може стати прокладеним ядром цієї системи і послугувати сильним поштовхом для приведення усіх норм права до єдиної системи, ідея якої має ґрунтуватися на засадах забезпечення національних інтересів.

Мета створення цього ядра – закладення основ для методологічно обґрунтованого прийняття будь-якого нормативно-правового акта через потреба, доцільність, потребу, рівень і можливість задоволення національних інтересів. Ефективність кожного нормативно-правового акта перевіряється зіставленням очікуваного результату з реальним.

Нині національне законодавство не повністю віддзеркалює потреби та інтереси нації, тим більш, забезпечує ефективне функціонування системи національної безпеки. Саме тому пріоритетними вважаються законодавчі акти, що спрямовані на регулювання функціонування системи національної безпеки. Це, насамперед, закони України "Про національну безпеку України", "Про Агентство національної безпеки", "Про недержавне національної безпеки України" тощо. Напрям щодо створення системи права може мати й інший вектор: створення кодексу національної безпеки, дія якого спрямовувалася б на регулювання суспільних відносин у системі забезпечення національної безпеки. При цьому створення цих правових актів не є самоціллю, адже право, хоча і становить міру рівності, свободи та справедливості, все ж таки відіграє допоміжну значення. Отже, найважливішим критерієм існування того чи іншого Закону має бути його корисність, здатність врегульовувати суспільні відносини у тих чи інших сферах суспільного життя. До того ж національна безпека, будучи системним явищем, не може розглядатися в межах одного закону, вона має створювати засади до побудови відповідних інститутів права як адекватних засобів регулювання функціонування складних систем.

Хаотичність, безсистемність, а іноді ірраціональність прийняття нормативно-правових актів, є відображенням неповного усвідомлення важливості застосування ефективної методології системного підходу щодо дослідження складних явищ, яким є національна безпека.

3.3. Методологія формування правового поля системи забезпечення національної безпеки

3.3.1. Завдання законодавства про національну безпеку

Розглянувши значення права в системі національної безпеки, перейдемо до аналізу самої методології формування нормативно-правового поля системи забезпечення національної безпеки України.

Конституція України створила базу для подальшого розвитку законодавства, одним з напрямків якого є розвиток законодавства Про національну безпеку. Воно має базуватися на принципах верховенства права, відповідати чинній Конституції, а також виконувати поставлені задачі:

● концептуалізувати теорію національної безпеки як такої, визначивши її вихідні характеристики, параметри і чинники, джерела загроз і небезпек, параметри управлінських впливів;

● актуалізувати проблему побудови системи забезпечення національної безпеки як найбільш ефективного засобу забезпечення національних інтересів;

● легітимізувати не тільки процес управління національною безпекою, але і функціонування самої системи забезпечення національної безпеки, яка має складатися із державної та недержавної підсистем забезпечення національної безпеки;

● активізувати діяльність уповноважених органів державної влади і недержавних структур в цьому напрямку;

● закласти фундамент для прогнозованої стабілізації геополітичної ситуації з метою максимальної реалізації українських національних інтересів;

● створити систему моніторингу для відстеження та своєчасної нейтралізації передумов, що створюють загрозу національним інтересам української нації;

● сприяти утворенню гнучкої системи корелюючих нормативно-правових актів, реалізація яких забезпечуватиме подальший розвиток України.

Формування законодавства з забезпечення національної безпеки, яке б відповідало Конституції України, нерозривно пов'язано з підвищенням ролі закону. Саме через відповідні Конституції закони як юридичну форму вираження волі народу чи безпосередньо через своїх представників у парламенті, можливо найбільш ефективне відновлення системи права на демократичних і гуманістичних засадах. Тільки верховенство Конституції та закону в системі нормативно-правових актів держави забезпечить високу якість усієї єдності та внутрішньої погодженості законодавства про національну безпеку. Адже реформування правової системи –, насамперед, відновлення та розвиток законодавства і забезпечення вищого авторитету правового закону в суспільстві і державі.

3.3.2. Причини гальмування процесу формування нормативно-правового фундаменту забезпечення національної безпеки

Хоча загалом не можна стверджувати про повну відсутність нормативно-правової бази щодо врегулювання обговорюваних питань, усе-таки варто констатувати, що розрізнені, несистематизовані правові акти, споконвічно не здатні за своєю сутністю відігравати значну значення для цілісного нормотворчого впливу на національну безпеку.

Передусім необхідно зазначити, що національна безпека є визначальною категорією та системоутворювальним ядром суверенної держави, отже, її основні концептуальні положення мають стати висхідними для забезпечення національної безпеки.

Найбільш вдалим кроком у даній сфері є прийняття 19 червня 2003 р. Закону України "Про основи національної безпеки України", в якому було зазначено про втрату чинності Концепції (основи державної політики) національної безпеки України від 16 січня 1997 р., котра загалом достатньо повно визначала напрями державної політики у системі забезпечення національної безпеки і впевнено можна говорити про те, що свого часу відіграла позитивну значення. Вона відкривала шлях до удосконалення та відпрацювання законів щодо регулювання суспільних відносин у конкретних сферах життєдіяльності, таким чином у принципі закладалися основи для відпрацювання уніфікованого підходу до правового забезпечення як окремих елементів національної безпеки так і загалом.

Водночас при написанні КНВ мають враховуватися геополітичні, геоекономічні та геоінформаційні реалії та взагалі середовище функціонування держави та цивілізації загалом.

Хронометраж становлення законодавства про національну безпеку не вражає своєю змістовністю. 20 лютого 2003 р. у першому читанні приймається проект Закону України "Про внесення змін до Концепції (основ державної політики) національної безпеки України". Водночас як сам підхід до побудови, так і сама структура КНБ залишилися незмінними. Були внесеш незначні корективи щодо змісту окремих положень, зокрема:

● уточнюються суб'єкти забезпечення національної безпеки (український народ, Президент України, Верховна Рада України, Рада національної безпеки і оборони України тощо);

● уточнюються пріоритетні національні інтереси України, зокрема, Концепцію доповнено положеннями про "забезпечення державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів, невтручання інших держав у внутрішні справи України", "додержання конституційних прав і свобод громадян у сфері отримання інформації та користування нею", "захист особи, суспільства та держави від тероризму, в тому числі міжнародного та інших загроз" тощо.

● виокремлено ще одну сферу національно безпеки – прикордонну збору;

● розділ V проекту Концепції було доповнено окремим підрозділом, який передбачав запровадження державного моніторингу національної безпеки.

Разом з цим кардинальних змін не відбулося, і це не зважаючи на те, що в світі, вже давно панує інша традиція щодо формування цього роду документів. Навіть та обставина, що у Концепції не враховано більшість зауважень вітчизняних дослідників як щодо самої структури, так і стосовно її окремих положень, наочно свідчило про потребу істотного доопрацювання цього проекту.

Водночас із прийняттям дійсно оновленої як за змістом, так і за самим підходом формування КНБ законодавці не квапилися. Втім 19 червня 2003 р. зненацька приймається вже не концепція, а Закон України "Про основи національної безпеки України", який за своєю структурою та змістом є майже ідентичним Концепції. Саме цим була створена серйозна небезпека:

● або "оновлена" концепція мала б пристосовуватися під вже існуючу законодавчу базу по різних питаннях національної безпеки, що з методологічної точки зору є абсолютним концептуальним абсурдом;

● або прийнявши насправді оновлену КНБ, яка відображає сучасні реалії та прагнення українського народу, законодавець мав би здійснювати копітку роботу по приведенню чинного законодавства, у тому числі згаданого вище закону, в системі забезпечення національної безпеки у відповідність до прийнятої концепції.

Відсутність нормативно-правової бази із забезпечення національної безпеки призвела до неадекватного і різнорівневого нормативно-правового забезпечення окремих структурних елементів національної безпеки. Відсутність чітких критеріїв щодо віднесення тих чи інших безпекогенних чинників чи то до викликів, чи то до загроз, чи то до небезпек не дає змогу сформувати пояс національної безпеки і скласти загальний рівень національної безпеки, зниження якого слугуватиме індикатором до підвищення активності системи забезпечення національної безпеки.

Серйозним недоліком стала відсутність чітких критеріїв, що віднесення тих чи інтересів до національних. Це створило ситуацію, за якої інтереси правлячої верхівки інколи стали перетворюватися в інтереси усієї нації. Більше цього, відсутність сформованої критеріальної системи щодо окреслення кола національних інтересів, призвела до формування компрадорської буржуазії, яка власні економічні інтереси ставить вище за національні інтереси. І хоча у новому Законі України "Про основи національної безпеки України" і визначено поняття національних інтересів, істотно це навряд чи вплине на загальну картину, тому що механізм їх забезпечення залишився ідентичним тому, який містився у КНБ.

Це призводить до того, що Україна майже не відома на міжнародній арені, а її імідж складають тільки футболіст А. Шевченко та брати Клички. З приходом у 2005 р. нової влади народ України покладав нові сподівання на краще життя і на гарантований для їхнього сталого розвитку рівень безпеки.

Іншим істотним моментом, на який хотілося б звернути увагу, є відсутність у більшості законів у системі забезпечення національної безпеки передбаченого механізму їх реалізації, контролю за виконанням і передбаченої персональної відповідальності за невиконання, гарантії захисту тих, на кого розповсюджується дія цих законів. Ще одним питанням, яке потребує подальшого розроблення, є питання співвідношення державної та комерційної таємниці, рівень їх забезпечення та вплив па національну безпеку. Дане питання набуває все більшої ваги, коли під покривом "комерційної таємниці" банківські та інші установи здійснюють відмивання брудних грошей, що завдає істотної шкоди державі.

Не став виключенням і новий документ – Стратегія національної безпеки України, яку було затверджено указом Президента 12 лютого 2007 р.

Відтак до недоліків законотворчої діяльності у системі забезпечення національної безпеки, можна зарахувати такі:

1) нездійснення оновлення законів відповідно до змін пріоритетних національних інтересів;

2) відсутність чіткого механізму моніторингу та наукової експертизи системологами законів, щодо їх відповідності національним інтересам;

3) пасивність стосовно конкретизації положень Конституції щодо побудови системи національної безпеки;

4) декларативність положень про потребу забезпечення національної безпеки без чіткого механізму реалізації цих положень;

5) "анемія" окремих законів через відсутність норм прямої дії;

6) вирішення за допомогою підзаконних нормативних актів питань, які належать до компетенції законів, що призводить до дисбалансу між законами та підзаконними нормативними актами;

7) відсутність серед законотворців достатньої кількості професіоналів у системі забезпечення національної безпеки, через що окремі закони, маючи "на поверхні" позитивний ефект, насправді можуть шкодити національним інтересам, а отже, дестабілізувати систему НБ;

8) відсутність чітко сформованої об'єднувальної різні партії та рухи національної ідеї;

9) ігнорування потреби дослідження системних явищ за допомогою адекватного методологічного інструментарію – системного підходу;

10) застосування квазінаукових методів, які насамперед є виявом волі тих чи інших політичних партій і не мають нічого спільного ані з наукою, ані з фундаментальними інтересами нації;

11) відсутність інформаційно-аналітичного забезпечення (моніторинг, реалізація, супроводження, налагодження зворотного зв'язку, ідентифікація бажаного і реального результату) самої законотворчої діяльності.

Окрім зазначеного вище, проведений структурний та контент-аналіз щодо правової ентропії законодавства в даній області дає підстави виокремити деякі інші більш конкретні причини, що сприяють процесу гальмування формування правового поля системи забезпечення національної безпеки. Для об'єктивності вони диференціюються на причини макро- і мікрорівня.