Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Етнос і фольклор




Читайте также:
  1. A) Дискретность.
  2. C) создать музеи или отделы фольклора в существующих музеях, где могут устраиваться выставки традиционных и народных культур;
  3. E) поощрять научные исследования, относящиеся к обеспечению сохранности фольклора.
  4. F. Охрана фольклора
  5. G) облегчает составление финансовой отчетности.
  6. http://rumagic.com/ru_zar/sci_philosophy/eliade/0/j70.html 16. Космогонічні сюжети у в’єтнамському фольклорі.
  7. IV. Порядок и сроки представления бюджетной и иной отчетности
  8. IV. Предоставление отчетности таможенному органу
  9. V. Контроль и отчетность.
  10. А. Определение фольклора

Фольклор як підсумок і скарбниця багатовікового досвіду етносу

 

 

Етнос і фольклор

 

Ніякі дослідження й ніякі свідчення не дадуть кращого уявлення про етнос, кращого розуміння етносу, ніж його фольклор. І причина дуже проста: фольклор не бреше. А коли він такий багатющий, як в Україні, то не розуміти цей етнос можуть тільки ті, хто не розуміє фольклору. А не розуміє Українського фольклору майже ніхто. Я знаю, що цей убивчий факт майже нікому й не подобається, але пігулку присолодити нічим. Особливо ж прикро таке чути щирим патріотам. А що, панове й панії, правда очі коле? Чи ви хочете щось заперечити? Тільки не говоріть багато, а краще порахуйте, наприклад, скільки всього знаєте напам’ять справжніх народних пісень. Отак: текст від початку до кінця й мелодію без грубих спотворень (я вже не прошу вас заспівати другий чи третій голос). А скільки народних казок ви розповіли (чи розповісте) доньці або внукові? А чи задумувались ви хоч раз над приказкою «Кому обід, а старцям клопіт»? А в чому різниця між обрядовими й необрядовими піснями? А коли ви востаннє серйозно (без хмелю) співали народну пісню?

 

А чи знаєте ви, що перший крок до будь-якої фольклорної перлини – це тривала й серйозна медитація над нею? З медитації тільки починається розуміння пісні, і без цього труда зась вам проникнути в її справжній багатовимірний простір – фізичний, терапевтичний, магічний, символічний, духовний, містичний... Що таке медитація, я певен, ви знаєте, бо ви ж інтелігентна людина, й вам не знати найпопулярніших заморських слів – чистісінька ганьба. Так ось, з медитації пісня тільки починається. А далі? Мабуть, не так далі, а так, як навчили в школі: визубрив, то й досить! Так сучасні Українці й доспівують – на автопілоті – свої три заяложені десятки пісень. Попереду всіх співаки-професіонали, кожен з яких навік завчив по дві, а хто спромігся, то й по три народні пісні, та й хизується ними на урядових, бізнесових чи благодійних концертах («Я дуже люблю народну пісню, це ж наша основа! Пісня – це душа народу!»). Про решту «співучої нації» не хочеться – але треба – говорити.

 

Без обдумування й осмислення наша пісня справді неможлива. Варто один рядок проспівати механічно, і вся пісня мертвіє. Боляче й соромно дивитися на людей, які співають народну пісню, не перебуваючи в ній. Українці, які мали пісенну культуру, ніколи не співали на замовлення, не в настрої або не в ту пору року, і це було не тупе догматичне правило, а психічна неможливість: пісня робить свою справу тільки у відповідній атмосфері потреби й готовності і співаків, і слухачів, і всього світу – так само як мають бути готовими до своєї пісні розорана земля й відібрана для неї зернина, коли навіть Сонце й хмари завмерли й чекають заспіву-засіву! Про цю готовність сьогодні немає з ким говорити, Українці щиро не розуміють, про що йдеться, або ще гірше – зображують розуміння там, де його немає. Це навіть не брехливість, а глибоке невігластво: люди просто й добросовісно не знають, як поводитися з піснями, і їм здається, що поводитися з ними треба так, як це роблять артисти – голосно і впевнено; дак немає ж, бач, такої горлянки й такої впевненості… то нащо вже його й братися…



 

Але подивіться, який фольклор створили Українці! Що за парадокс? Ніби ті самі люди, а за одне покоління (якраз на моїм віку) наче хто підмінив. Сказав поет: «Того народу вже нема. Від нього зосталися тільки пісні – прекрасні, як його душа, і сумні, як його доля». Ну, це вже й мені очі коле. Та невже ж помістились в тісну домовину всі турботи його, всі надії, жалі? Так і віру недовго втратити. Ні, я шукаю й шукатиму коренів, вони покалічені, але не могли вмерти.



 

Українці складали пісні, очевидно, тому, що не могли без них обійтися – як і всякий здоровий і навіть нездоровий етнос. Але таке неміряне багатство ні в яку видиму логіку не втулиш. Ну навіщо стільки пісень, і одна одної краща? Адже їх за весь вік людина не може навіть просто переслухати, хоч би зранку до вечора слухала. А коли ж тоді їх вивчати, осмислювати, співати? З іншого боку, ще важче уявити, що це якісь побічні, другорядні продукти людської життєдіяльності. Ощадливі, трудові люди не могли собі дозволити такого нераціонального продукування.

 

Тут я прошу шановного читача звернути увагу на те, хто складав ці пісні. Імен, ясна річ, ми знати не можемо; що це були переважно жінки – тільки здогадуємось; єдине, що можна сказати напевно – що це був землеробський люд. Орачі. Гречкосії. Темні (від сонця й вітру) селяни. Ні електрики, ні холодильників, ні магнітофонів, ні навіть телевізорів. Або – як це собі уявити? – ніяких мобільних телефонів! І так усі п’ять чи сім тисяч років! Раз на тиждень або й на місяць, пішки або возом – на ярмарок. Воли, коні, свині, гуси, кури… просо, жито, цибуля, сливи… лобода, бузина, верба, хміль… ставки, річки, ліси, степи… вітер, дощ, ожеледиця, посуха… То ж бо й є: перерахувати все, що оточувало цих людей, було їхнім життям – не декорацією з плетеного тину й глечиків, а справжніми, активними елементами буття, – неможливо.



 

Життя нашого селянина було (і ще й досі значною мірою залишається) на диво складним і багатим. Казкову розкіш сільського світу мало хто розуміє, навіть самі селяни рідко її усвідомлюють. Коли б хто склав словник сільських і словник міських реалій, то перший виявився б незмірно більшим. А ці реалії селянин не просто вміє назвати – він ними володіє! Міські розумники не вважають за сором, коли не можуть відрізнити жито від пшениці чи ячменю, або качку від гуски, або гуску від гусака; зате охоче і вміло знущаються з селянина, коли той злякано переходить столичну вулицю або незграбно ступає на ескалатор у метро. Але ж навчитись переходити міські вулиці або хвацько бігти по ескалатору можна за місяць, і це доводять мільйони пролетаризованих селян; а вжитися в сільське оточення, якщо не виріс у ньому, нікому не вдається. Чого варте «просте» й древнє мистецтво творення хліба! Проте ми вже давно їмо ерзац під цією священною назвою, й ніхто з молодших сучасників не знає, що таке гарний селянський хліб і скільки треба різноманітної майстерності, щоб посіяти, виростити, зібрати, звезти, змолотити, зберегти, змолоти зерно, а потім натопити піч та замісити й випекти з борошна оте сонячне диво, що пахне на все село! А мистецтв і робіт такої тривалості й складності у селян десятки й сотні!

 

Жити селянинові завжди було важко. Робота на землі вимагала великої сили, витривалості, терпіння, знань, уміння, а ще й талану. Все це було – бо інакше не процвітало б як писанка Українське козацьке село. І все це формувало фізично досконалий і психічно врівноважений люд, якому не було потреби шукати розваг у горілці чи розпусті: земля відбирала всі сили й платила за це щедрим врожаєм та неперебутньою красою навколишнього світу. В тому світі, віддзеркалюючи його, розквітала й людська душа. Не треба було придумувати свят – кожна природна подія була водночас і буденною (бо щодня й щороку), і святковою (бо чудесна): скресає крига на річці, засівають поля, садять городи, корова привела телятко, прилетіли ластівки, толока, косовиця, огірки цвітуть і зав’язуються, смородина достигає, старші хлопці ловлять рибу в річці, жнива, яблука, баштан, гриби, одружується молодь, весілля, калита, привезли хуру дров у двір, тато зробив санки з груші, довгі зимові вечори з посиденьками, співами, оповідками, брехнями, жартами, залицяннями… Простий перелік подій, кожна з яких є звичним чудом для землероба і може скласти цілу езотеричну повість для міського дикуна, зайняв би невелику книжку. Землероб жив із своїм полем, садом, обійстям, як із своїм тілом, знав це все, як своє тіло, і відірвати його від тієї землі та переселити кудись чи забрати в солдати було гірше смерті, гірше четвертування; якщо витримував і переживав він такі трагедії, то тільки завдяки неймовірному природному здоров’ю, генетичному терпінню та простій природній вірі: погане минеться, і стане краще.

 

Землеробська праця могла б видатися каторгою (а сьогодні інакше й не сприймається), але насправді це не так. Життя й праця на Українській землі не тільки загартовують і формують фізично здорових людей, але й сприяють розвиткові їхнього матеріального добробуту та культури. А що саме буття на цій землі багате й різноманітне, то й культура Українців виявилася просто розкішною. Працелюбність, багатство й глибокий зміст звичаїв, прекрасні вжиткові мистецтва, ніжна поезія наших казок і пісень, незлий гумор народних бесід, спостережень, приказок, порівнянь, висока суспільна мораль, совість, порядність, охайність, культура харчування, одяг – словом, те, що називається традиційною культурою, – все це завжди вражало чужинців (бо для себе воно якесь непомітне, повсякденне, звичне). Така культура не може творитися в нещасному й хворому або хижому й паразитичному суспільстві; вона розквітає в атмосфері щоденної важкої праці, уваги один до одного, взаємної довіри й віри. Вона завжди й розквітала в Українському селі. До неї довго не могли дістатися московські окупанти – вона терпляче перечікувала їхню жадібну метушню, страждала від їхніх погромів, та й знову квітла своєю мовою, піснею й звичаєм. Тою мірою, як московські пазурі далі й далі вгрузали в тіло України, більше болю ставало чути в наших піснях, більше гіркоти в приказках, більше зневіри, байдужості й тваринної прагматичності в поведінці людей.

 

Все це можна, як по нотах, прочитати в нашому фольклорі. Здорове, ладоване з Природою дохристиянське й позахристиянське буття давніх Українців, їхню нелегку, але щасливу долю засвідчують сонячно прості й радісні давні веснянки, купальські обряди та ігрища, грандіозні весільні містерії, колядки й щедрівки, гарні й доцільні звичаї. Суперечність, конфлікт, страждання, відчай і навіть безнадія з’являються в нашому фольклорі значно пізніше, в XVII–XVIII століттях, і протягом двох наступних століть посилюються до тієї межі, за якою починається анестезія. Хронологічно, а втім і символічно, цю межу можна означити голодомором 1933 року. Далі йде прірва безпам’ятства, в якій борсаємося й досі. Чому? Адже нібито вже вільні, ніхто не розстрілює й не вивозить нас тисячами до Сибіру, навіть націоналістичні пісні можна співати вголос! Чи вже немає кому й для кого співати?

 

І на ці питання фольклор теж дає відповідь – дає її самим своїм звироднінням. Які люди, такі й пісні. Найкращу породу Українців окупанти довго й ретельно винищували або виселяли, натомість цю землю довго й ретельно заселяли тими, хто сам не міг дати собі ради на своїй землі, – нездарами, босяками й пройдами всіх різновидів. Саме вони почали тут «хазяйнувати» та вчити Українців жити. Витворивши величезну масу гібридної робочої худоби (культурно безплідних людей-мулів), більшовицькі параноїки гідно завершили справу Петра І – прорубали вікно в Європу й забезпечили тут той самий технічний прогрес і дегуманізацію суспільства, що й скрізь на Заході. Бо суть європейського прогресу та сама, що й московської експансії: грабунок. Грабувати кого тільки й що тільки вдасться – невід’ємний, а часом і головний спосіб забезпечення життя й добробуту і в Європі, і в Росії. Про Америку й казати нічого.

 

Тому наше звиродніння й занепад нашого фольклору зумовлені не тільки московською окупацією, а й світовим чинником – технічним прогресом, тобто жадобою споживання, тобто неприродним прискоренням соціального та історичного процесу, а значить втратою природних регуляторів; наслідок – нестійке суспільство, нездатне підтримувати лад у середовищі свого існування, в Природі.

 

І що ж далі? Безнадія? Поживемо – побачимо. Культурне безпліддя – явище не біологічне, а соціальне. Наші культурні покручі (яничари) біологічно «практично здорові» й навіть активні, бо расові відмінності між їхніми предками не такі вже катастрофічні; і самі ці покручі не обтяжені ні надмірною роботою, ні докорами совісті. Це означає, що у них буде біологічно здорове потомство, і питання лише в тому, яку культуру воно вибере як свою. Сьогодні це питання не на часі, і то добре; а через два-три покоління відбудеться те саме, що тут відбувалося завжди: здорова молодь візьметься до землі, а значить – до здорового способу життя. У порівнянні з сімома тисячами літ землеробської культури, двісті-триста років технологічного божевілля – це лише прикрий епізод, який, до того ж, уже вичерпав усю свою позірну доцільність.

 

Тому найактуальніша проблема сьогодні – виховання та освіта молоді. А в цій справі, смію твердити, найактуальнішою є передача дітям і юнацтву саме тієї віковічної мудрості, яку за тисячі літ наш народ зафіксував у тисячах звичаїв та в мільйонах фольклорних діамантів. Це вкрай складна проблема, оскільки давньою мудрістю ми сьогодні не володіємо (бо вона сьогодні таки й непотрібна). В кращому випадку ми, як листоноші, лише передаємо фольклорні послання (мелодії, слова, ритуальні дії, навіть цілісні обряди та звичаї), не розуміючи їхнього смислу. Мусимо вірити в заховану в них цілющу силу, яка відкриється достойним.

 


Дата добавления: 2015-08-05; просмотров: 16; Нарушение авторских прав







lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2021 год. (0.011 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты