Фольклор і знакові системи етносу

Не все скажеш словами. А часом і скажеш, і навіть усе, що хотів сказати, висловиш, але воно чомусь не сприймається. Або сприймається неповно. Або повільно. Прагнучи будь-що донести, передати думку, факт, почуття чи емоцію, людина вдається до інших засобів – до інтонації, жестів, міміки, посилення голосу, спеціальної (художньої) організації висловлювань тощо. Отут і з’являються інші знакові системи, що, як притоки в ріку, вливаються в мову.

Здавалось би, звернення до примітивних, первісних, навіть тваринних форм спілкування свідчить про безпомічність, недосконалість людської мови. Але ж очевидним є й те, що з розвитком мови інші знакові системи не тільки не відмирають, але й розквітають; чим багатша й розвиненіша мова етносу, тим багатший і його фольклор, тим ефективніше працюють саме фольклорні технічні, а власне художні засоби – жест, міміка, інтонація, імітація, сила звуку. Модулюючи силу, тривалість і висоту звуку, людина неминуче приходить до мелодії, а сполучаючи мелодію з словами, творить пісню. Формально очевидно, що пісня – потенційно найпотужніший засіб спілкування, оскільки включає в себе, крім слова, ще й величезну знакову систему музики, в яку неявно закладена й система хореографічних ритмів.

А чому ж тоді люди не спілкуються співом? Чи танцями? Правду кажучи, таке буває, але дуже рідко. Такі випадки люди навіть намагаються запам’ятати, зафіксувати – і поступово з’являються обрядові дійства, що іноді виливаються в грандіозні музично-драматичні форми (Українське звичаєве весілля), або дещо штучно вибудовані, та все ж прекрасні завдяки рівнянню на народний звичай сюжети (легенди про життя й творчість Марусі Чурай; так звана «опера» Наталка-полтавка; можна й далі шукати).

То чому ж це – лише випадки? А саме тому, що вони і є найдорожче золото. Це ті найвищі сягання народної мудрості й краси, які ще належить опанувати, вдосконалити, зафіксувати, ввести в музей і в шкільні програми. Це мова геніїв, мова першотворення, те саме Слово, що, кажуть, буває напочатку. (Як на мене, Слово буває в кінці Діла; а якщо й на початку – то на початку усвідомлення.) Величезній же більшості народу такий рівень доступний лише для споглядання й повторення. У повсякденному житті достатньо звичайної мови, ще й дуже спрощеної. Хоча комусь і мова не дуже дається, і тоді людина віддає перевагу не стільки досконалості мови, скільки жестам, інтонаціям та силі горла.

Хай там як, але кожний етнос не просто зберігає, а й удосконалює, розвиває свої неформальні та невербальні засоби спілкування паралельно з звичайною мовою. Цей факт і є найкращим доказом того, що фольклор у широкому розумінні – не рудимент, не залишок минулої культури, а живий організм, актуальне знаряддя етносу, так само важливе, як і мова, і так само живуче, як і етнос. Нехтування цим знаряддям є не меншою загрозою самому існуванню етносу, ніж нехтування мовою, господарством чи захистом території; в окремих випадках, у тому числі для Українців, ця загроза навіть більша. Щоб пояснити це твердження, я мушу зосередитися на вищій формі Українського фольклору – народній пісні – та на її вищій функції – духовній.