Теми рефератів. 1. Сутність та принцип правової держави в сучасному світі.

1. Сутність та принцип правової держави в сучасному світі.

2. Громадянське суспільство і держава: питання співвідношення та взаємодії.

3. Основні тенденції розвитку сучасної держави.

4. Українська держава на шляху демократизації.

Література

Бутенко А. П. Ґосударство: его вчерашнее и сегодняшнее // Ґосударство и право. — 1993. — №7.

Гаджиев К. Гражданское общество и правовое ґосударство. — Мировая экономика и международные отношения. — 1991. — № 9.

Мамут Л. Ґосударство: Полюси представлений // Общественные науки и современность. — 1996. — № 3.

Нерсесянц В. С. Правовое ґосударство: история и современность // Вопросы философии. — 1989. — № 2.

Рябов С. Г. Політологічна теорія держави.— К., 1996.

Тарасов Е. Н. Ґосударство как институт политическои системы // Социально-политический журнал. — 1994. — № 1-2.

Тимошенко В. І. Правова держава. — К., 1994.

Ребкало В. Національна держава. Втеча від самоприниження // Віче. — 1995. — № 6.

Ходаківський М. Громадянське суспільство і національна держава // Ві­че. — 1998. — № 7.

Українська державність у XX ст.: історико-політичний аналіз. — К., 1996.

Цвєтков В. В. Державне управління: основні фактори ефективності. — Харків, 1996.

Якушик В. М. Ґосударство переходного типа (вопросыі теории). — К., 1991.

Гелей-Рутар

Розділ 7. ДЕРЖАВА ЯК ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ

План

Сутність, структура і функції держави.

Типи держави.

Форми державного правління і державного устрою.

Проблеми державотворення в Україні.

Термін «держава» трактується у трьох зна­ченнях:

1) як асоціація, що міститься на окремій тери­торії, об'єднує усіх членів суспільства. В такому розумінні цей термін використовується як сино­нім понять «суспільство», «країна», «вітчизна»;

2) як відносини політичної влади — сукупність зв'язків між громадянами й органами держави;

3) як адміністративні органи влади та правові норми, що визначають їх функціонування.

У різних філософських, соціологічних і політо­логічних теоріях це поняття має неоднаковий зміст.

Представники юридичного позитивізму (К. Гербер, П. Лабанд з Німеччини, А. Дайсі з Англії, А. Есмен з Франції) розглядали державу виключно з правової точки зору. У їхніх концеп­ціях держава трактувалася як правова форма для сукупного життя народу і «верховна юридична особа», «юри­дична організація народу», «юридичне уособлення нації».

Цей напрям продовжив німецький правник Г. Кельзен, який ототожнював державу і право. На його думку, держава — це система відносин панування і підлеглості, де воля одних виступає як мотив для інших. Суть цих відносин полягає в тому, що вони утворюють урегульовану і впорядковану нор­мативну систему примусу. В такому розумінні держава — відносно централізований правопорядок. Г. Кельзен визна­вав, що будь-яка держава є правовою.

Німецький юрист Р. Ієрінг розробив соціологічну тео­рію держави. Він визначав державу як соціальну організа­цію примусової влади, що забезпечує вищість суспільних інтересів над особистими.

Представники класової теорії держави К. Маркс і Ф. Енгельс наголошували на класовій сутності державної влади. Держава, підкреслювали вони, — це комітет, який управляє загальними справами всього класу буржуазії.

Німецький учений-правознавецьЯ. Шмітт розробив тео­рію «тотальної держави», яка передбачає передусім існу­вання владної держави - апарату політичної влади, що в екстремальних ситуаціях бере на себе весь тягар важливих суспільних рішень. «Тотальну державу», на думку К. Шміт-та, можна створити на основі субстанціональної єдності дер­жави і «національної однорідності».

Заслуговує на увагу також концепція держави іспан­ського правознавця Г. Песес-Барби Мартінеса, згідно з якою поняття «держава» означає не будь-яку форму полі­тичної організації (наприклад, античну або середньовічну), а тільки ту, що виникла у Новий час. До її істотних ознак він відносить: суверенну владу, раціональність адміністрації, державну власність, постійну армію, релігійний нейтралітет.

Отже, держава — це організація суверенної політичної влади, яка в рамках правових норм і на певній території здій­снює управління суспільними процесами і забезпечує безпеку особи і нації. Розглянемо найістотніші ознаки держави.

1. Суверенітет. Він має внутрішній і зовнішній вимі­ри. Це означає, що держава володіє найвищою і необмеже­ною владою над внутрішніми суб'єктами у межах кордонів тієї чи іншої країни (внутрішній вимір), а інші держави повинні визнавати цей принцип (зовнішній вимір).

2. Примус. Кожен громадянин зобов'язаний визнавати свою державну належність і підпорядковуватися державній владі, на території якої він живе. Бездержавність (апатри-дизм) трактується як ненормальне явище, що наголошуєть­ся у Гаазькому договорі 1930 р. і Всезагальній декларації прав людини 1948 р.

3. Право на застосування сили. Держава володіє пер­винним, вищим, порівняно з іншими організаціями, правом застосувати силу в межах, встановлених законом.

4. Право. Держава функціонує в рамках встановленого права. Структура і функції державних органів визначаються правом. Право виступає не лише як нормативний механізм діяльності держави, а й як регулятор відносин співжиття громадян у суспільстві.

5. Апарат держави. Під апаратом держави треба розумі­ти сукупність управлінсько-адміністративних структур, покликаних реалізувати рішення центральних і місцевих органів влади.

6. Територія. Держава нерозривно пов'язана з певною територією, на яку поширюється її влада, а закони мають обов'язкову силу.

Організаційна структура держави охоплює сукупність її органів. У структурі сучасних держав, як правило, мають місце такі органи: представницькі (законодавчі), виконав­чо-розпорядчі, адміністративні, судові, прокуратура.

Представницькі органи поділяються на парламент,/регіо­нальні і муніципальні (або місцеві). Не всі представницькі органи є законодавчими. Таку прерогативу має парламент, а у федеративних державах — суб'єкти федерації (штати, кан­тони, землі), частково законодавчі повноваження можуть делегуватися державою на регіональний і муніципальний рівні.

До державних виконавчо-розпорядчих органів нале­жать структури президента і кабінету міністрів, а також регіональні і муніципальні адміністрації, наділені держав­ними повноваженнями. У державних виконавчих органах деяких країн розмежовуються політичні й адміністративні структури.

До політичних виконавчих структур відносять пре­зидента, прем'єр-міністра і міністрів, а весь їхній управлін­ський апарат — до адміністративних.

Судові органи розрізняються; за адміністративно-терито­ріальними ознаками (обласні, районні, міські) і за сферою юрисдикції (конституційні, загальні, господарські, військові, адміністративні, кримінальні, цивільні).

Прокуратура як орган державного нагляду за дотриман­ням законодавства діє в таких країнах, як Росія, Україна, Іспанія; в англо-саксонських країнах прокуратура функціо­нує у системі судової влади.

І держава, і кожен державний орган зокрема виконують певні функції: необхідні для існування суспільства; специ­фічні, що випливають із суперечностей між державними інститутами та соціальними верствами. Функції держави, їхній зміст і пріоритети змінюються залежно від історич­ної епохи. Існують відмінності і в політичних теоріях щодо тлумачення функцій держави.

Марксисти акцентують увагу на класових функціях дер­жави. Представники класичного лібералізму, виходячи з розуміння держави як «нічного сторожа», відводили їй ви­ключно функції правового регулювання відносин між вільними громадянами. Вони категорично виступали про­ти державного втручання в економічну і соціальну сфери.

У рамках теорії соціального лібералізму, економічні ос­нови якої були закладені Дж. Кейнсом і реалізовані в прак­тиці нового курсу Ф. Рузвельта, визріла концепція держа­ви всезагального благоденства, згідно з якою держава по­винна активно втручатися в економічне життя суспільства через прогресивне оподаткування, державну власність, бюджет, планування та підтримку соціально вразливих верств населення. Прихильники цієї концепції виступають також за державне, доступне для всіх категорій населення медич­не обслуговування, безплатне дошкільне і шкільне навчання.

Якщо концепція всезагального благоденства акцентує увагу на економічних і соціальних функціях держави, то концепції плюралістичної демократії обстоюють її владні функції, наголошуючи на тому, що держава повинна вико­нувати роль координатора й арбітра між конкуруючими політичними силами, забезпечувати правові умови для вільної політичної конкуренції.

Теоретики неоконсерватизму виступають за сильні по-літико-владні функції держави. Вони заперечують еконо­мічну і соціальну функції держави на тій підставі, що ті породжують утриманську психологію і бюрократизацію су­спільства. На думку неоконсерваторів, основна роль держа­ви полягає у створенні гарантій для внутрішньої і зовніш­ньої безпеки, підтримці політичної й духовної єдності нації. Ефективність адміністративного управління суспільством, згідно з поглядами неоконсерваторів, забезпечує не демокра­тія, а меритократія (влада «заслужених» людей).

Отже, загалом можна виділити такі функції держави:

законотворчу;

оборони і національної безпеки;

забезпечення правопорядку;

захисту конституційних основ суспільства;

узгодження інтересів різних соціальних груп та індивідів, розв'язання соціальних конфліктів;

державно-адміністративного управління у різних сфе­рах соціального життя;

здійснення економічної (формування бюджету, контроль за грошовою масою, загальна координація господарської діяльності, здійснення приватизації і структурної перебу­дови), соціальної (діяльність у галузі охорони здоров'я та гігієни, контроль за якістю харчової і фармацевтичної про­дукції, забезпечення підтримки соціально вразливих верств населення, поліпшення природного середовища), культурної (забезпечення державних пріоритетів у галузі освіти, на­уки, культури) політики;

захисту національних інтересів та суверенітету держа­ви у сфері міжнародних відносин.

Дискусійним є питання про типи держави. Вітчизняні дослідники традиційно дотримуються марксистської типо-логізації держав за суспільно-формаційною ознакою (ра­бовласницька, феодальна, буржуазна, соціалістична). Однак доцільніше було б типологізувати держави залежно від етнонаціональних, соціально-правових і політичних аспектів розвитку суспільства.

У рамках національного розвитку суспільства, просте­жуючи хронологію становлення держави як витвору публіч­них форм організацій етнічних спільнот (союзу племен, народу, нації), можна виділити такі типи держави: держа-ва-поліс, держава-імперія, національна держава.

Держава-поліс — особлива форма політичної організації суспільства в античні часи (переважно у Стародавній Греції) і в період пізнього Середньовіччя (Венеція, Генуя, Флорен­ція). Основою полісної організації держави був суверенітет вільних власників-громадян, які брали участь у розв'язуван­ні державних питань. У полісній організації ще не розмежо­вувались елементи держави і громадянського суспільства.

Держави-імперії існували в усі історичні епохи (хоча паралельно відбувався процес утворення національних дер­жав), і тільки наприкінці XX ст. завершується процес їх розпаду. Імперія — це велика держава, яка об'єднує декілька підпорядкованих центральній владі держав або народів, при­мусово інтегрованих у єдину систему політичних, економіч­них, соціальних та духовних взаємозв'язків. Особливістю цього державного утворення було те, що порядок формування і функціонування державної влади та відносин з населен­ням були різні у метрополії і колоніях. Населення колоній значною мірою обмежувалося щодо участі у політичному житті і зазнавало різних форм національного гноблення.

Процес зародження і становлення національної держави розпочався лише в епоху Нового часу, у період утворення абсолютних монархій, і триває до сьогодні. Поняття «націо­нальна держава» означає, що суб'єктом державної влади є нація як етнополітична спільнота.

Соціально-правовий розвиток зумовлює такі типи дер­жави: поліційна, правова, соціальна. Поліційна держава — це уособлення насильства у вигляді біблійного звіра Левіа­фана. До її атрибутів можна віднести: необмеженість дер­жавних повноважень; пріоритет владних інститутів над законом; могутній репресивний апарат; поліційно-бюро-кратичний контроль та опіка над особою і суспільством. Поліційними є всі держави авторитарних і тоталітарних режимів.

Ідея правової держави зародилася в надрах просвітниць­ких і ліберальних теорій, а сам термін утвердився у пра­цях німецьких юристів — К. Велькера і Р. Моля. Правова держава як надбання західної цивілізації включає такі ознаки: пріоритет права, підпорядкування всіх державних інститутів і посадових осіб закону; поділ і взаємне збалан-суваня влади (законодавчої, виконавчої і судової); взаємна відповідальність держави перед особою і особи перед дер­жавою; плюралістична структура політичних відносин; конституційний контроль за дотриманням законів; судо­вий захист інтересів особи та соціальних груп.

Якщо поняття «правова держава» відображає ступінь со­ціальної свободи, то поняття «соціальна держава» — ще й ступінь соціальної справедливості. Теоретичні засади соці­альної держави висвітлені у працях Г. Ріттера (Німеччи­на), К. Соле (Іспанія), А. Брауна (США), М. Бонетті (Фран­ція). Зміст соціальної держави виявляється у сприянні ста­новленню таких елементів сучасного суспільства, як соціаль­на ринкова економіка, соціальна демократія, соціальна етика.

Соціальна ринкова економіка передбачає створення спри­ятливих умов для включення в ринкові механізми усіх верств населення на мікроекономічному рівні, а також встановлення норми (не нижче прожиткового мінімуму) міні­мальної заробітної плати, надання субсидій малозабезпече­ним категоріям населення, розвиток усіх видів соціального страхування, а також забезпечення механізму соціального партнерства; соціальна демократія розкриває зміст різних видів (територіального, виробничого, професійного) самовря­дування, його органічний зв'язок із правовою державою; соціальна етика спрямована на подолання психологічного протистояння, досягнення соціальної злагоди.

Поняття «форма держави» розкриває спосіб організації державної влади, структуру і функції державних органів. Воно означає форму державного правління, під якою ро­зуміють порядок і структуру формування вищих органів держави та співвідношення їхніх повноважень (уряду і парламенту, президента і парламенту), форму державного устрою (йдеться про співвідношення між владою централь­них, регіональних та муніципальних органів).

Форма правління характеризується формальним дже­релом влади. У монархічній державі ним є влада однієї особи — монарха, в республіці — народ або частина народу. В основних формах правління виділяються підвиди. Так, республіка може бути аристократичною, радянською, пар­ламентською, президентською, президентсько-парламент­ською. Зупинимось на історичних ознаках трьох останніх.

Істотними ознаками парламентської республіки є:

1) дуалізм виконавчої влади (співіснування двох влад­них інститутів, президентського, який не несе відповідаль­ності перед парламентом, за винятком порушення консти­туції, та кабінету міністрів, який таку відповідальність має);

2) наявність засобів взаємного впливу, за допомогою яких парламент через процедуру висловлення вотуму недовір'я може змусити уряд піти у відставку, а уряд своєю чергою може використати право на достроковий розпуск нижньої палати парламенту;

3) президент у парламентських республіках обирається безпосередньо парламентом (Греція, Ізраїль) або колегіями, значну частину яких становлять члени парламенту і члени представницької влади областей, штатів, земель (Індія, Іта­лія, ФРН);

4) участь президента у формуванні уряду має номіналь­ний характер, хоч у деяких парламентських республіках конституція надає йому право призначити голову уряду (останній мусить керуватися довір'ям парламентської біль­шості);

5) президент може видавати акти, які набувають сили закону тільки після здійснення контрасигнатури (скріплен­ня підписами міністрів). Парламентська республіка існує в Італії, Німеччині, Греції, Швейцарії.

У президентській республіці президента обирають все-загальним прямим голосуванням або колегією виборщиків. Він виконує одночасно функції голови держави й уряду. Президент добирає і призначає міністрів або за згодою пред­ставницького органу, або на власний розсуд (Венесуела, Мек­сика). Він цілковито володіє виконавчою, а парламент — законодавчою владою. Ці два органи здійснюють владу про­тягом терміну своїх повноважень.

Парламент і президент наділені правом взаємного вето на нормативні акти. У президентській республіці, на відміну від парламентської, президент не володіє законодавчою ініціати­вою, а міністри не поєднують законодавчих функцій. Кла­сична форма такого правління історично склалася у США, існує також у Мексиці, Уругваї, Венесуелі, Пакистані.

Змішана форма правління — президентсько-парламент­ська республіка існує у Франції, Португалії, Фінляндії, Ісландії. Для неї характерні такі риси: президент обирається всезагальним голосуванням і володіє владними прерогатива­ми — призначає і приймає відставку прем'єр-міністра, на про­позицію останнього призначає й увільнює міністрів, займаєть­ся питаннями оборони, національної безпеки, а також міжна­родної політики, головує на засіданнях кабінету міністрів, може винести конкретний законопроект на референдум і домогтися прийняття закону, минаючи парламент (Франція).

Поряд із президентом діють прем'єр-міністр і уряд, відпо­відальний перед парламентом та підконтрольний президен­тові. Президент може розпустити законодавчий орган після консультації з прем'єр-міністром і головами палат. Спів­відношення між владними прерогативами президента і пре­м'єр-міністра залежить значною мірою від того, кого підтри­мує парламентська більшість.

Монархічна форма правління також буває різною: дес­потичною, станово-представницькою, абсолютною, конститу­ційно-парламентською. Повноваження монарха в сучасних парламентських монархіях аналогічні повноваженням пре­зидента у парламентських республіках (за винятком Іспанії, де повноваження монарха адекватні повноваженням пре­зидента у Франції). Однак між президентом і монархом існують певні відмінності, а саме:

1) президент обирається, а влада монарха спадкова;

2) монарх є носієм найвищого в історії держави титулу — короля, імператора, великого герцога, якому належать особливі привілеї — право на знаки найвищого становища у державі (корону, трон), право на двір (штат людей, які виконують почесні обов'язки), право на цивільний лист (вста­новлене законом грошове утримання);

3) монарх — особа надпартійна, символ історичних тра­дицій і національної єдності. Така форма правління існує у Великобританії, Бельгії, Нідерландах, Люксембурзі, Швеції, Данії, Норвегії, Японії.

За формою державного устрою розрізняють: унітарну і федеративну держави.

Унітарна держава централізована, у її структурі не­має окремих державних утворень, а тільки адміністративно-територіальні одиниці. Найважливішою ознакою унітарної держави є те, що в ній функціонує єдина система права, струк­тура органів влади, єдина конституція. Унітарна держава поділяється на централізовану і децентралізовану. Централі­зована унітарна держава характеризується досить значним одержавленням місцевого життя, підпорядкованістю органів місцевого самоврядування органам виконавчої влади на місцях (так звана адміністративна і фінансова опіка).

Децентралізована унітарна держава передбачає регіо­нальну або обласну автономію з деякими законодавчими прерогативами, власним бюджетом, чітко передбаченими законом (Італія, Японія). У ній діють три владні структу­ри: державна адміністрація, регіональна влада і місцеве самоврядування.

Федерація — це об'єднання окремих державних утво­рень, які мають власну конституцію, органи державної вла­ди й управління, а також національні, соціально-економічні й територіально-історичні відмінності. Федеративними дер­жавами є США, ФРН, Швейцарія, Канада.

Конфедерація — це союз суверенних держав, які, збері­гаючи свою незалежність, об'єдналися для досягнення пев­них цілей (переважно зовнішньоекономічних, воєнних). Пра­вовою основою утворення конфедерації є союзний договір, а не конституція.

Виходячи з аналізу методологічних аспектів теорії дер­жави, зупинимося на проблемах державотворення в Україні.

Процес державотворення передбачає глибоку розробку політико-правової теорії, яка має враховувати:

1) досягнення західної цивілізації, а також досвід посткомуністичних країн у сфері вдосконалення держави і права;

2) історичні дер­жавотворчі традиції українського народу; 3) специфіку політичної ситуації.

Основні концептуальні засади державотворення в Україні закладалися в конституційному процесі. Він розпочався відразу після прийняття Декларації «Про державний суве­ренітет України». 22 травня 1991 р. була прийнята поста­нова Верховної Ради «Про концепцію нової Конституції України», яку, однак, не було реалізовано.

Упродовж 1991—1992 pp. до Конституції України був внесений ряд поправок і доповнень, що дало змогу частково трансформувати її у конституцію сучасної демократичної держави. Проте невдалою виявилася спроба завершити конституційний процес в липні — листопаді 1992 p., і в основ­ному законі держави надалі суперечливо поєднувалися нор­ми двох систем — радянської з «повновладдям рад» і де­мократичної — з розподілом влади.

У грудні 1994 р. Президент Л. Кучма вніс до парламен­ту проект конституційного закону «Про державну владу і місцеве самоврядування», який після піврічних гострих дебатів був прийнятий шляхом Конституційного договору між двома гілками влади (законодавчою і виконавчою).

Конституційний договір закріпив в Україні президент­сько-парламентську модель державного правління, яка була узаконена чинною Конституцією. Конституційний договір вніс ряд істотних доповнень, спрямованих на зміцнення виконавчої вертикалі й обмеження прерогатив представ­ницької радянської влади. Основні зміни щодо статусу органів влади, зафіксовані у Конституційному договорі, сто­суються насамперед значного розширення прерогатив пре­зидентської влади. Президенту надаються повноваження, якими він не був наділений чинною Конституцією, а саме:

формування уряду — Кабінету Міністрів, призначення, а також увільнення Прем'єр-міністра й інших членів Кабі­нету Міністрів;

подання кандидатур для призначення Верховною Радою Голови Верховного Суду України, Голови Вищого арбітражного суду України, Генерального прокурора України, Голови прав­ління Національного банку України, а також суддів Верхов­ного Суду України і Вищого арбітражного суду України;

призначення за поданням Міністерства юстиції України і погодженням з Верховним Судом України та Вищим арбітражним судом України суддів загальних та арбітраж­них судів;

призначення й увільнення (у випадку порушення Кон­ституції і законів України) голів обласних і районних дер­жавних адміністрацій, а також позбавлення повноважень голів місцевого самоврядування; призначення всеукраїн­ського референдуму.

Ці повноваження передбачають також, що для подолан­ня президентського вето тепер потрібно дві третини, а не половина голосів фактичного складу Верховної Ради. Кон­ституційний договір чіткіше визначав статус Верховної Ради як законодавчого органу на відміну від попереднього роз­пливчастого конституційного формулювання.

Встановлена процедура парламентського вотуму недо­віри урядові. Він може бути висловлений за таких обста­вин: у випадку незгоди Верховної Ради з програмою Кабі­нету Міністрів або несвоєчасного подання урядом проекту державного бюджету на парламентські слухання. Крім цього, встановлений термін (рік після прийняття парламен­том урядової програми), протягом якого накладається мо­раторій на процедуру вотуму недовіри.

Жорстка виконавча вертикаль виявляється і тоді, коли рішення органів місцевого самоврядування, а також їх голів (у випадку порушення ними Конституції і законів Украї­ни) можуть бути призупинені головами адміністрацій відповідного рівня до їх вирішення в суді; коли рішення голів органів місцевого самоврядування у частині делего­ваних повноважень державної адміністрації можуть бути скасовані головами державних адміністрацій відповідного рівня.

Крім цього, Конституційний договір закріпив статус змі­шаної мажоритарно-пропорційної виборчої системи. Згідно з його положеннями створено легітимну процедуру прий­няття нової Конституції України, а саме: узгоджений між суб'єктами Конституційного договору конституційний про­ект може бути винесено на всенародний референдум.

Що стосується форми державного правління, то тут серед політиків не було одностайності: одні відстоювали парла­ментську республіку, інші — президентську або президент­сько-парламентську.

Прихильники парламентської форми правління для підтвердження своєї позиції послуговувалися такими ар­гументами:

1) у країнах Західної Європи, де переважають парла­ментські форми правління, нижчим є рівень інфляції, де­фіцит бюджету, вищою — політична стабільність;

2) посилення президентської влади призведе до утвер­дження авторитаризму;

3) українські управлінці, на відміну від західних, поки що не спроможні більш-менш ефективно діяти без підтрим­ки законодавчої влади;

4) підзвітність уряду парламентові дала б підстави для широкого делегування законодавчих повноважень з метою інтенсифікації нормотворчого процесу в Україні при здій­сненні реформ;

5) підзвітність виконавчої влади виключно президен­тові в наших умовах сприяла б перетворенню парламенту на колективну і безвідповідальну опозицію.

Адепти президентської і президентсько-парламентської форм правління свою позицію аргументували таким чином:

1) Верховна Рада не спроможна сформувати уряд ре­форм через недорозвиненість партійної системи, гострі ре­гіональні та ідеологічні розбіжності;

2) низький законотворчий потенціал депутатського кор­пусу;

3) олігархічна природа законодавчого органу, яка вияв­ляється у широких привілеях депутатського корпусу, а та­кож його активній нелегальній лобістській діяльності;

4) тільки президент в силу історичної ваги своєї посади, а не колегіальний орган готовий взяти на себе персональну відповідальність за долю країни. В Україні більшість полі­тичних діячів, політологів нині схиляються до президент­сько-парламентської форми правління.

Важливим аспектом вибору державного правління було з'ясування доцільності існування двопалатного парламен­ту, процедури його формування, а також співвідношення прерогатив президента і прем'єр-міністра, вироблення меха­нізмів противаг і стримувань.

Противники бікамералізму (двопалатного парламенту) відкидали ідею доцільності двопалатного парламенту з огляду на такі обставини:

1) двопалатність ускладнить і сповільнить законодавчий процес;

2) двопалатність може призвести до регіоналізації України;

3) в Україні немає ні історичних, ні соціально-політичних підстав для узаконення бікамералізму;

4) двопалатність при такому способі формування сенату (через непрямі вибори) може усунути законодавчий орган на периферію політичного життя, зробити його знаряддям президентської політики.

Прихильники бікамералізму, навпаки, відстоювали цю ідею, наводячи такі аргументи: двопалатність дасть змогу вдосконалити законодавчий процес, виробити механізм роз­в'язання міжпартійних суперечностей у парламентській діяльності; вона представлятиме регіональні інтереси на дер­жавному рівні.

До процедури формування сенату існувало декілька підходів:

1) сенат формується непрямими виборами — по три се­натори від області;

2) сенат формується прямими виборами за мажоритар­ним принципом;

3) сенат формується змішаним способом — половина сенаторів делегується від обласних органів влади, а полови­на вибирається прямими виборами.

Існувало декілька варіантів розробки механізму прий­няття Конституції:

1) Верховна Рада приймає Конституцію кваліфікованою більшістю свого складу;

2) узгоджений між гілками влади проект виноситься на всеукраїнський референдум;

3) Конституція приймається конституційними зборами. Крім цього, існували різні погляди на механізм конститу­ційних зборів: одні політичні сили вважали суб'єктами конституційних зборів тільки партії, інші — представників депутатських фракцій, партій, громадських організацій різного спрямування, профспілок і державної виконавчої та судової влади, треті — представників Рад усіх рівнів і суб'єктів законодавчої ініціативи.

Нова Конституція України була прийнята парламентом за одну ніч під дією «стимулюючого» Указу Президента про винесення Конституційного проекту на всеукраїнський референдум.

Конституція визначила основні орієнтири державотво­рення та суспільного розвитку. В ній знайшли відображення загальна характеристика держави, статус центральних органів державної влади, місцевих адміністрацій і органів місцевого самоврядування, а також механізм стримувань і противаг між ними.

В Конституції проголошується, що українська держава є суверенною, незалежною, демократичною, правовою і соціальною, а також верховенство права. Принцип верхо­венства права є найбільш істотним досягненням конститу­ційного процесу, сутність якого зводиться до таких моментів:

1) всі нормативно-правові акти повинні прийматися на основі Конституції і відповідати їй;

2) норми Конституції є нормами прямої дії, які передба­чають звернення громадян до суду безпосередньо на підставі Конституції для захисту своїх прав і свобод;

3) чинні нормативні акти, які суперечать Конституції, втрачають свою дію.

Конституція закріпила цивілізовані міжнародні стандар­ти прав і свобод громадян, значно розширила прерогативи судової влади, що можна вважати другим найбільшим конституційним досягненням.

В Конституції передбачено запобіжні механізми захис­ту її від кон'юнктурних впливів влади, суть яких зводить­ся до наступних моментів:

1) Конституція може бути змінена (за винятком розділів «Загальні засади», «Вибори», «Референдуми», «Внесення змін до Конституції») двома третинами від конституційного скла­ду парламенту;

2) зміни до названих розділів можуть бути внесені тільки за умови, що за них проголосує дві третини депутатів і після цього вони будуть затверджені всеукраїнським референду­мом, призначеним Президентом;

3) Конституція не може бути змінена:

по-перше, якщо зміни передбачають скасування чи обмежен­ня прав і свобод громадян, спрямовані на ліквідацію не­залежності чи порушення територіальної цілісності України;

по-друге, в умовах воєнного або надзвичайного стану;

по-третє, не раніше, ніж через рік з моменту внесення законопроекту про зміни;

по-четверте, протягом легіслатури парламенту не можуть змінюватися ті самі положення Конституції;

по-п'яте, законопроект про зміни до Конституції може розглядатися парламентом за наявності висновку Консти­туційного суду.

Однак наслідки компромісу між різними політичними силами призвели до закріплення певних недосконалих і суперечливих норм. Це перш за все стосується:

1) гарантування деяких соціальних прав, зокрема без­платної середньої і вищої освіти у державних і муніципаль­них закладах і безплатного державного і муніципального медичного обслуговування;

2) збереження депутатського імунітету в тій формі, що не передбачає притягнення депутата до кримінальної відпо­відальності без згоди парламенту, навіть якщо він пійманий на місці злочину;

3) недосить чітко відпрацьовані норми дострокового при­пинення повноважень депутата (за винятком невиконання вимоги щодо несумісності депутатського мандату з іншими видами діяльності), особливо в частині відмови скласти де­путатами присяги;

4) нечітко визначена структура уряду, що дає змогу ви­вести з підпорядкування виконавчої влади деякі головні відомства, які не мають статусу Міністерства;

5) не конкретизовано спеціалізацію судів, а також струк­туру апеляційних і касаційних судових інстанцій;

6) не закріплений принцип партійності щодо органів виконавчої влади, не визначений тип виборчої системи;

7) не визначено порядок формування обласного і ра­йонного самоврядування, межі компетенцій місцевих адміні­страцій і місцевих виконавчих органів;

8) збереження протягом п'яти років нинішнього ста­тусу прокуратури і, таким чином, затягування процесу ре­формування судової влади;

9) не передбачений партійний механізм формування уряду;

10) не визначені межі компетенції між урядом і прези­дентськими структурами.