Єжовщина. Боротьба з бюрократією, терор та економічна криза

23 вересня серія вибухів потрясла кілька кемеровських шахт. Сталін, Жданов і Єжов, незадоволені політичними підсумками літнього наступу на опозицію, негайно ж постаралися використати ці події для розгорнення но­вої кампанії проти народногосподарських кадрів, що як завжди підозрюва­лися в саботажі. 25 вересня Сталін і Жданов, які знаходилися в Сочі, напра­вили телеграму на адресу Політбюро. У ній говорилося про крайню необхід­ність терміново призначити товариша Єжова наркомом внутрішніх справ у зв'язку з тим, що Ягода виявився не здатним викрити троцькістсько-зіно­в'євський блок. Зміщення Ягоди і призначення наркомом внутрішніх справ Єжова сталося 30 вересня. Єжовщині належало продовжитися майже два роки.

У жовтні був арештований П'ятаков, заступник Орджонікідзе на посту наркома важкої промисловості. Разом із ним були арештовані інші колишні троцькісти (Сокольников, Серебряков, Радек), а також деякі відповідальні працівники транспорту та вугільної промисловості. Арешт П'ятакова озна­чав наступ на помірний курс економічного розвитку, а заодно й на ціле по­коління народногосподарських кадрів, що прийшли «від станка» ще до ши­рокої висуванської кампанії 30-х років.

23 січня 1937 р. розпочався другий Московський процес. 17 чоловік зви­нувачувалися у створенні «троцькістсько-зінов'євського центру», поданого наступником попереднього. Цей «центр» ніби намагався скинути радянсь­кий уряд, організовуючи замахи на його членів з метою відновити в СРСР капіталізм при посібництві іноземних держав, передусім Німеччини та Япо­нії. Троцький і члени «центру» звинувачувалися в тому, що, роблячи ставку па поразку СРСР у майбутній війні з імперіалістичними державами, пообіця­ли агентам цих держав значні економічні і територіальні поступки (Німеччи­ні - Україну, а Японії - Східний Сибір). А щоб підірвати економічну та війсь­кову потужність країни, вони взялися до організації масового саботажу. Як і під час першого процесу, звинувачувальний висновок будувався па основі «повного визнання» обвинувачених. Процес тривав тиждень і закінчився вироком 13 обвинувачених до смертної страти і 4 до тривалого ув'язнення.

Відразу ж стало ясно, що політичні наслідки цього процесу, розіграного за сценарієм відомства Єжова, набагато «вигідніші», ніж попередні. Заголо­вною темою його була ідея саботажу. Саботажу загального, в багатьох ра­йонах країни, в багатьох секторах економіки, на всіх рівнях, від простого інженера до заступника наркома. Найбільш поширені, щоденні на сотнях радянських підприємствах того часу випадки - випуск бракованих виробів, помилки в плануванні, нещасні випадки і поломка обладнання через недо­тримання елементарних правил - були оголошені актами саботажу. З цієї точки зору в саботажі міг бути звинувачений будь-який працівник.

Другий процес відкрив шлях до розправи над народногосподарськими, а потім і партійними кадрами. Створення образу фахівця-саботажника і впро­вадження його в масову свідомість попутно переслідувало й інші цілі: для простих трудівників цей образ міг служити поясненням труднощів їх повсяк­денного життя і заохочував найбільш войовничо настроєних розкривати помилки керівників своїх підприємств, направляючи тим самим роздрату­вання народу в потрібне русло. Створення цього образу цілком закономірно вписувалося в рамки грандіозного популістського наступу на фахівців і кад­рових працівників, розгорнутого Сталіним і його соратниками ще півтора року тому. Орджонікідзе, який залишався, незважаючи на ослаблення своїх позицій, серйозною перешкодою в здійсненні цієї кампанії, через кілька днів після розправи над П'ятаковим покінчив життя самогубством (або був дове­дений до самогубства).

З 25 лютого по 5 березня 1937 р. проходило засідання пленуму ЦК пар­тії, який вплинув великим чином на подальший розвиток подій. Під час пле­нуму були арештовані Бухарін та Риков. Сталін, повідомивши, що країна виявилася в надзвичайно небезпечному положенні через підступи численних саботажників, шпигунів і диверсантів, з обуренням обрушився на «безтурбо­тних, добросердих і наївних керівних товаришів», що перебували, з його слів, у надзвичайному самовдоволенні і втратили здатність розпізнавати істинне обличчя ворога. Він піддав нищівній критиці всіх тих, хто штучно породжує велике число незадоволених і роздратованих, створюючи тим самим цілу резервну армію для троцькістів, тих, хто старається «не винести сміття з хати» і, прикриваючи один одного, шле в центр безглузді і обурливі звіти про ніби досягнуті результати. Цим відповідальним партійним працівникам ставили­ся в приклад рядові члени, які могли підказати «правильне рішення». Про­мови, виголошені Сталіним З і 5 березня, провіщали наростання репресій. І не тільки тому, що вони закликали до посилення пильності і до донесення, але й тому, що в них було відсутнє чітке визначення ворога. Відтепер воро­гом міг виявитися кожний - і той, хто покривав злочинну діяльність, і той, хто викривав її (а раптом це робилося для того, щоб приховати ще більш небезпечних ворогів?), і той, хто відкрито критикував владу, і той, хто міг приховувати своє істинне відношення до неї в потоку славослів'я і підлабуз­ницьких лестощах.

Весь рік - від лютнево-березпевої о пленуму ЦК 1937 р. аж до третього Московського процесу (березень 1938 р.) - був відмічений зміщеннями та аре­штами десятків і навіть сотень тисяч народногосподарських і партійних кад­рових працівників, на місце яких негайно ж призначалися висуванці часів першої п'ятирічки (покоління Брежнєва, Косигіна, Патолічева, Установа, Громико та інш., тобто покоління Політбюро ЦК КПРС зразка 70-х років). Репресії, що хвилями розповсюджувалися від спочатку невеликого числа пі­дозрюваних, перекочуючись з однієї людини на іншу, захлеснули в результа­ті безліч простих людей. їх підтримувала атмосфера викриттів і донесень, яка культивувалася в країні, а також службове завзяття співробітників ИКВС, З політичної точки зору єжовщина носила антибюрократичний, популістсь­кий характер, а основною її метою була боротьба проти народногосподар­ських і партійних кадрів.

Наступ на кадри розвертався в два етапи. У березні-квітні центральне партійне керівництво затіяло кампанію з переобрання місцевих і районних комітетів партії. Рядовим членам наказувалося викривати бюрократичні зло­вживання свого місцевого керівництва. 1 Іезважаючи на пряме заохочення до донесення, цей намір провалився - на рівні обласних і районних партапаратів було оновлено тільки біля 20% керівного складу. У ході щорічних район­них партконференцій керівники цих організацій були в основному переобра­ні на свої пости. Центральному керівництву довелося констатувати нездат­ність позбутися від партійних вельмож, що міцно засіли у своїх вотчинах, використовуючи законні засоби і заохочуючи масу сприяти цьому заходу. За таких умов усю ініціативу по чистці партійних організацій повністю взяв на себе (починаючи з травня-червня 1937 р.) НКВС - «караючий меч диктатури пролетаріату», ця «плоть від плоті» і «кров від крові» всієї країни. 11 червня преса повідомила про те, що секретне засідання військового трибуналу при­судило до смертної кари звинуваченого у шпигунстві і зраді головного ініці­атора модернізації Червоної Армії, заступника наркома оборони маршала М.Тухачевського, чиї постійні розбіжності із Сталіним ще з часів польської війни 1920 р. переросли у відкрите протиборство. Разом з ним смертний ви­рок був винесений семи іншим найвидатнішим військовим діячам, в тому числі Якіру, Уборевичу, Ейдеману, Путнє, Кірку. За два подальших роки чистки армії зникло 11 заступників наркома оборони, 75 із 80 членів Вищої військо­вої ради, вісім адміралів, двоє (Єгоров і Блюхер) з чотирьох маршалів, що залишалися до цього часу, 14 із 16 генералів армії, 90% корпусних армійсь­ких генералів, 35 тис. з 80 тис. офіцерів.

17 червня перший секретар партійної організації Західної області Рум'я-нцев, пов'язаний із генералом Уборевичем, був арештований як «ворог на­роду». Його арешт спричинив цілу хвилю арештів його підлеглих. Усі пар­тійні та народногосподарські структури області зазнали чистки. У наступні тижні за цим же сценарієм розгорталися події і в інших районах країни. З центру у всі області прямували уповноважені в супроводі підрозділів НКВС, щоб, за образним висловом «Правди», «викурити й розорити гнізда троцькі-стсько-фашистських клопів». Берія був направлений в Грузію, Каганович - у Смоленськ та Іваново, Маленков - у Білорусію та Вірменію, Молотов, Єжов і Хрущов - на Україну. У найбільшій мірі чистки торкнулися кадрів націона­льних республік.

Сильніше за інших постраждала Україна. Ще з середини 20-х років бага­то відповідальних партійних працівників України підозрювалися в націона­лістичному ухилі. У1926 р. нарком освіти Шуйський був звинувачений у надто поспішній українізації республіканських кадрів і в опорі «російській культу­рі взагалі та її головному досягненню - ленінізму». Під час голоду 1932 р. значна частина республіканських кадрів (щонайменше, половина секретарів обласних комітетів партії) була знята зі своїх постів за непокору нереалісти­чним з їх точки зору вимогам Москви по виконанню плану хлібозаготівлі. 7 липня 1933 р. Скрипник, один із фундаторів української компартії, нещодав­но призначений па пост заступника голови Раднаркому України, покінчив життя самогубством, доведений до цього кроку обвинуваченням у тому, що він став «знаряддям в руках буржуазно-націоналістичних елементів». У 1937-1938 рр. був замінений весь склад апарату українського ЦК.

Керівники вірменської компартії були репресовані після того, як була розкрита «змова» таємної організації дашнаків. І Іодібне відбувалося і в ін­ших республіках.

Знищення вищого народногосподарського і пар гійного керівництва мало на меті позбавити республіки їх національної еліти, яка виросла з національ­них" рухів 1917-1921 рр., і відкрити дорогу новому поколінню, більш поступ­ливому по відношенню до центрального керівництва. Чистки повністю зу­пинили процес становлення національних компартій, що намітився після масових закликів 30-х років. Протистояння «центр - околиці» (а ще точніше, російський центр - національні околиці) складало одну з найхарактерніших особливостей єжовщини.

Як на околицях, так і в центрі репресії торкнулися кадрових працівників усіх рівнів. Були знищені члени Політбюро Чубар, Ейхе, Косіор, Рудзутак, Постишев. 98 із 139 членів і кандидатів у члени ЦК ВКП(б) були арештовані і майже всі розстріляні. Із 1966 делегатів XVII з'їзду партії 1108 зникли під час чистки. Повністю заміненими виявилися штати наркоматів. Були ареш­товані і розстріляні численні співробітники різних рангів від послів Крестинського, Сокольникова, Богомолова, Юренєва, Островського (відповідно в Берліні, Лондоні, Пекіні, Токіо, Бухаресті) до дрібних службовців нарко­мату верстатобудування. Весь управлінський апарат цього наркомату, всі директори підприємств (крім двох) і переважна більшість інженерів і техніч­них фахівців галу ;і були арештовані. Те ж саме відбувалося і в інших галузях промисловості - в авіабудівпицтві, суднобудуванні, в металургійній промис­ловості (ті галузі, по яких є хоча б деякі дані). У своїй доповіді на XVIII з'їзді партії Каганович заявив «що до 1937-1938 рр. керівний складу наркомату важкої промисловості був оновлений, а замість викритих саботажників на керівні пости призначені тисячі нових людей. У деяких галузях, з його слів, заміну треба було проводити цілими пластами. «Ми маємо зараз кадри, які викопають будь-яку задачу партії, ЦК, Радянської влади, будь-яку задачу товариша Сталіна», - заявив він. Насамперед репресії були направлені проти партійних і народногосподарських кадрів, але це зовсім не означало, що вони обійшли стороною інші соціальні групи, зокрема наукову і творчу інтеліген­цію. Хвиля репресій захлеснула всі області науки і мистецтва. Причому дуже часто обвинувачення в світоглядних і політичних помилках служило при­криттям для задоволення особистих амбіцій і для зведення рахунків із супер­никами. В історичній науці переслідування зазнали послідовники М.Покровського, який помер у 1932 р., у мовознавстві - противники М.Марра, в біології - суперники Т.Лисенко. Багато видатних письменників, публіцистів, театральних діячів (серед них Вс.Мейєрхольд, О.Мандельштам, Б.Пільняк, М.Кольцов та інш.), були звинувачені в пропаганді ворожих і чужих марксизму поглядів, у відхиленні від принципів соціалістичного реа­лізму, були арештовані і вислані.

Трохи пізніше репресій зазнали і революціонери-інтернаціоналісти, спів­робітники Комінтерну. їм ставилася в провину приналежність до різних ухи­лів, а також прагнення до надмірної незалежності. Серед репресованих були німець Нейман, угорець Бела Кун, югослав Горкіч, майже всі (за винятком двох) члени ЦК компартії Польщі, фінські, латиські, естонські, румунські, італійські революціонери.

Загальна кількість постраждалих в цей час не піддається точному підра­хунку. Число репресованих членів партії, якщо брати до уваги відсутність точних відомостей по підсумках наборів 1934-1939 рр., коливається, за різ­ними оцінками, від 180 тис. (Дж.Гетті) до 1 млн. 200 тис. (А.Сахаров). Деякі західні історики (Л.Шапіро, З.Бжезінський, Т.Ріджбі) кажуть про 850 тис. виключених з партії (частіше за все за виключенням слідував арешт) за про­міжок між 1936 і 1939 р., що становило 36% партскладу 1935 р. При визна­ченні загального числа репресованих цифри носять ще більш гіпотетичний характер. Кількість ув'язнених у нормах і таборах в 1939-1940 рр. визнача­ється цифрами від 3,5 млн. до 10 мли. чоловік.

20 грудня 1937 р. у Великому театрі дуже пишно відмічалася 20-а річни­ця органів безпеки. Країна на цей час знаходилася на грані економічного та суспільного хаосу. Новоспечені кадри, побоюючись, що їх дії будуть кваліфі­ковані як «ворожі підступи», повністю втратили ініціативу. Підсумки розви­тку народного господарства СРСР у другій половині 1937 р. були катастро­фічними, що свідчило про кризу економіки. Французький дослідник Ш.Бетгельхейм, характеризуючи цей період, говорить про кризу наднакопи-чеиня, для якої характерне падіння продуктивності праці, значний надлишок робочої сили в місті, внаслідок чого село вперше виявилося перед загрозою недостачі робочих рук, що загрожувало функціонуванню колгоспної систе­ми.

У 1937 р. сталася також зміна суті стаханівського руху, що дуже переко­нливо довів французький дослідник Ж.Сапір. Об'єм благ, які надавалися пе­редовикам, значно скоротився. На фоні різкого погіршення рівня життя в країні стаханівський рух перетворився на інструмент тиску на робітників. Погіршення умов життя привело до зростання плинності робочої сили, що в свою чергу негайно позначилося на продуктивності праці і якості продукції. В обстановці напруженості і пануючої плутанини була проведена серія анти-кризових заходів, однак неузгоджених і суперечливих.

19 лютого 1938 р. керівником сильно розхитаного чистками Держплану був призначений типовий представник нового покоління технократичної ін­телігенції сталінського періоду М.Вознесепський. Це призначення могло свідчити про те, що вище керівництво країни почало усвідомлювати необхід­ність реформ органів планування. Довгі роки ці органи обмежували свою діяльність розробкою системи пріоритетів, що забезпечувало функціонуван­ня найбільш важливих підприємств. Відразу ж після свого призначення Воз-несенський почав реорганізацію статистичного апарату і спробував створи­ти нову, децентралізовану систему найму робочої сили. Він постанні! питан­ня про децентралізацію системи управління (колишнії! наркомат важкої про­мисловості розпадався на 17 окремих наркоматів) і про падання більшої не­залежності підприємствам. Однак керівництво, побоюючись ще більше роз­хитати і так сильно ослаблену чистками систему управління економікою пе­ред обличчям зростаючої загрози міжнародного конфлікту, загальмувало боязкі спроби реформ.

На початку 1938 р. були зроблені й деякі дії по виправленню політичної ситуації з метою запобігання повному безладдю в країні. Пленум ЦК партії, що проходив з 11 по 20 січня, ухвалив постанову «Про помилки парторгані-зацій при виключенні комуністів з партії, про формально-бюрократичне від­ношення до апеляцій виключених з ВКП(б) і про заходи по усуненню цих недоліків». Це «виправлення» не означало, однак, припинення репресій. Нова кампанія носила подвійний характер. З одного боку, направлена проти кля­узників, кар'єристів - цих «ворогів», що переховувалися, створюючи атмос­феру недовіри в партії, звинувачуючи чесних комуністів в нестачі пильності і в стосунках з ворогами, з іншого боку, вона вдарила по частині співробітни­ків НКВС, прокуратури і судових органів, поклавши па них відповідальність за «помилки», допущені в 1937 р.

Саме в цій обстановці невпевненості і замішання проходив з 2 по_13 бе­резня 1938 р. третій Московський процес. Як і під час попередніх, обвинува­чені (21 чоловік) являли собою неоднорідну групу осіб різних поглядів. Се­ред них були відомі в минулому керівники більшовистського руху - колишні лідери «правої опозиції» Бухарін та Риков, колишній троцькіст Крестинсь-кий (всі троє за часів Леніна - члени Політбюро) і відомий діяч європейсько­го революційного руху Раковський. Поруч з ними на лаві підсудних знахо­дилися четверо колишніх наркомів, керівники Узбекистану Ікрамов та Хо-джаєв, кілька лікарів та... Ягода, колишній шеф НКВС і головний режисер першого Московського процесу. Основні пункти обвинувачення також пред­ставляли велику різноманітність: вбивство Кірова, отруєння Куйбишева та Горького, змова проти Сталіна та його найближчих сподвижників, саботаж у промисловості (колишній парком фінансів ніби наказував директорам під­приємств виплачувати зарплату робітникам пізніше терміну; колишній нар­ком землеробства віддавав накази своїм підлеглим винищувати велику рога­ту худобу і т.п.), шпигунство на користь Німеччини, Японії, Великобританії, Польщі, розробка українськими, білоруськими, закавказькими і середпьоазіатськими націоналістами при посібництві вищеназваних держав планів розчленування Радянського Союзу.

Під час слухань Крестинський, звинувачений у шпигунстві на користь Німеччини, зробив спробу відмовитися від свого попереднього свідчення. Бухарін, визнаючи за собою в принципі «загальну відповідальність», запере­чував конкретні обвинувачення, зокрема неправдоподібну спробу замаху на Леніна в 1918 р. Це, однак, не вплинуло на загальний хід процесу. Всі обви­нувачені підтвердили свої зізнання, які знову, як і в попередніх процесах, були єдиною основою для їх засудження. Процес завершився виголошенням смер­тного вироку вісімнадцяти обвинуваченим; трьох було засуджено до тюрем­ного ув'язнення.

Як і обидва попередніх, цей процес переслідував кілька цілей: передусім він повинен був підтримувати в людях відчуття високого драматизму моме­нту, необхідності боротьби з підступами підпільної ворожої організації, що йде корінням ще в дореволюційне минуле, оскільки багато які обвинувачені були свого часу «агентами царської охранки». У величезному звинувачува­льному висновку Вишипський постарався належним чином продемонстру­вати масі, наскільки відчутно позначалися наслідки існування змови на по­всякденному житті радянських людей. Він заявці!: «У нашій країні, багатій всілякими ресурсами, не могло й не може бути такого становища, коли який би то не було продукт виявився в дефіциті. Саме тому задачею всієї цієї шкі­дницької організації було - домогтися такого положення, щоб те, що у нас є в надлишку, зробити дефіцитним... Тепер ясно, чому тут і там у нас перебій, чому раптом у нас при багатстві і достатку продуктів немає того, немає ін­шого, немає десятого».

Ще один важливий урок процесу, прихований від широкої публіки, але абсолютно очевидний для зацікавлених, полягав у тому, що нове покоління партійних кадрів не мало нічого спільного з «осучасненим» зображенням ворога. Вороги як група колишніх опозиціонерів, агентів охранки, зрадни­ків, що вели боротьбу проти партії протягом вже десятків років, - визначен­ня, немислиме ще кількома роками раніше, напередодні широкої кампанії по переписуванню історії. Таке трактування повинне було заспокоїти недавніх висуванців, що вступили в партію у тридцятих роках. Серія зроблених відра­зу ж після процесу заходів була направлена якраз на те, щоб продемонстру­вати новим працівникам лояльне до них відношення і прагнення до деякої стабілізації кадрів як до необхідної умови будь-якого економічного почину.

На відміну від попереднього цей процес не був сигналом початку нової хвилі репресій. Основна історична мета його була досягнута: засудження, остаточне п театралізоване, ідей Бухаріна, що якийсь час на кінці 20-х рр. представляли альтернативу сталінізму. Дуже символічним представлявся факт обвинувачення Бухаріна, «улюбленця всієї партії», «нашого Бухарчика» (зі слів Леніна) у найтяжчому із злочинів - спробі «батьковбивства». Зі слів ге­нерального прокурора, Бухарін брав безпосередню участь в контрреволю­ційній змові лівих есерів у липні 1918 р. і був замішаний в замаху на Леніна. Засудження Бухаріна, а разом з ним і тієї течії, яку він представляв, повинне було узаконити перед обличчям історії діяльність Сталіна, сприяти визнан­ню його як єдиного продовжувача справи Леніна.