Суспільство зруйнованих структур

Насильна колективізація і прискорена індустріалізація викликали в кра-і'ні величезну міграційну активність і високу міру соціальної мобільності (як висхідної, так і низхідної). На якийсь час радянське суспільство перетвори­лося на гігантський «табір кочовиків», стало «суспільством сипучих пісків». У селі суспільні структури і традиційний уклад були повністю знищені. Од­ночасно оформлялося молоде міське населення, представлене бурхливо зро­стаючим робітничим класом, який майже повністю складався із вчорашніх селян, що ухилялися від колективізації, повою технічною інтелігенцією, сфо­рмованою з робітників і селян - висуванців, бюрократичним прошарком, що складався з дрібних службовців, і, нарешті, владними структурами з ще до­сить крихкою ієрархією чинів, привілеїв і високих посад. Соціальне досяг­нення успіху одних супроводжувалося зміщенням інших, що ставали «воро­жими елементами» і відправлялися в ГУТАБдля збільшення чисельності його населення (ще одна з форм міграції).

Перша міграційна хвиля у 30-і роки була пов'язана з масовим переселен­ням селян в міста. З 1926 по 1939 р. міське населення збільшилося па ЗО мли. чоловік, з яких 23, а можливо, і 25 мли. були селянами, що пішли з початком колективізації із села. У роки першої п'ятирічки приплив переселенців тільки в Московську і Ленінградську області склав по 3,5 мли. чоловік у кожну. Розростання молодих промислових центрів було ще значнішим: населення Дніпропетровська і Сталіна (нинішній Донецьк) на Україні, Челябінська і Свердловська на Уралі, Новосибірська і Кузпецька в Сибіру збільшилося за кілька років у п'ять-шість разів.

Надмірне, хаотичне, неплановане зростання міст, яке привело до того, що житлова проблема набула масштабів катастрофи (у Москві, наприклад, кількість квадратних метрів житла на одну людину знизилася з шести в 1928 р. до чотирьох в 1939 р.). Наслідки цього були настільки глибокі, що дають знати про себе ще й сьогодні, а розв'язання проблеми в найближчому майбу­тньому не уявляється можливим. Подібна ситуація в містах неминуче спри­чиняла за собою зростання негативних явищ у суспільстві, що було позбав­лене свого коріння і сильно травмоване постійними «струсами». Зростаюча напруженість у сімейних відносинах породжувала нову хвилю (перша хвиля прийшлася па 20-і роки) розлучень, абортів і зниження рівня народжуванос­ті. Оселянепия міст, і насамперед робітничого класу, приводило до зниження дисципліни праці, поломки техніки та інвентарю, зростання хуліганства, ал­коголізму і правопорушень, погіршення якості продукції, плинності робочої сили. Така ситуація зберігалася до кінця 30-х років, поки керівництво країни терміново не провело в кінці 1938 р. цілий ряд репресивних заходів, направ­лених проти найменших порушень дисципліни праці.

Початок було покладено опублікованим 11 грудня 1938 р. в «Правді» листом свердловського стахановця, який висловлював у ньому обурення з приводу «ледарів і симулятів». Далі події розвивалися за сценарієм, який став класичним на довгі часи. Відразу ж після публікації листа преса загост­рявша статтями, автори яких гнівно засуджували падіння дисципліни і тав­рували ганьбою прогульників (хоч насправді кількість прогулів у 1938 р. зна­чно скоротилася в порівнянні з 1932-1933 рр.). 20 грудня було ухвалено рі­шення про введення трудових книжок, які видавалися робітникам і службов­цям і були обов'язковими для пред'явлення при переході па іншу роботу. Ці книжки були подібні тим, що нациста ввели у 1935 р. в Німеччині. Постано­вою від 8 січня 1939 р. будь-яке спізнення більш ніж па 20 хвилин прирівню­валося до невиправданої відсутності, а повторне спізнення вело до звільнен­ня. 26 червня 1940 р. вийшла нова постанова, яка передбачала значне збіль­шення тривалості робочого часу (семиденний робочий тиждень і восьмиго­динний робочий день замість колишніх шестиденного тижня і семигодинно­го робочого дня). За цією постановою будь-який випадок невиправданої від­сутності на роботі підлягав розгляду в народному суді, а порушника засу­джували до виправних робіт па робочому місці терміном до шести місяців, утримуючи при цьому до 25"/і заробітку. Ці постанови діяли до 1956 р.

Посилення репресивних заходів супроводжувалося зміною суспільної ролі профспілок, що позбавлялися з цього часу повноважень, які і іони мали в своє­му розпорядженні у часи непу (активна участь у розробці колективних дого­ворів). Відтепер роль повністю підлеглих державі профспілок зводилася до розв'язання питань соціального забезпечення і до кой тролю за дотриманням інструкцій по збільшенню продуктивності праці і дотриманню трудової дис­ципліни. Одночасно розширялися повноваження керівники! підприємств. Вони ставали повними господарями підприємств, але, з іншого боку, їх доля цілком залежала від вищестоящих інстанцій, оскільки вони одні несли відпо­відальність за невиконання плану. А оскільки план, як правило, був явно нездійсненний, вони вимушені були щодня вдаватися до незаконних дій і «зло­чинних потурань» по відношенню до робітників, яких не вистачало.

Швидке чисельне зростання робітничого класу (за 10 років утроє) вна­слідок масової притоки в місто вихідців із села (міські робітники презирливо називали їх «селюками») привело до ще більшого руйнування і без того сла­бких внутрішніх зв'язків всередині нього. Відбувалося також глибоке соціа­льне розшарування робітничого класу, викликане змінами в технологічному процесі і в ще більшій мірі залежністю заробітної плати від результатів, дося­гнутих в боротьбі за підйом продуктивності праці. Оснащення підприємств повою технікою породило, з одного боку, попит на кваліфіковану робочу силу, а з іншого - привело до появи нових, більш вузьких спеціалізацій всере­дині традиційних професій, які, таким чином, втрачали своє значення. Пере­важна більшість робітників, і без того слабокваліфікованих, не могли освої­ти нову техніку. До кінця 30-х років 91% робітників мали тільки початкову освіту. Щоб підняти продуктивність їх праці, були збільшені ножиці між ма­ксимальним і мінімальним рівнем зарплати. Для цього майже повсюдно по­чала застосовуватися відрядна оплата праці, набували поширення премії і всякого роду заохочення для тих, хто перевищував норми виробітку, - удар­ників і стахановців. У 1928-1931 рр. відбувалося інтенсивне висунення най­більш заслужених робітників «від станка» на посади майстрів, техніків і на­віть інженерів (практики), а також направлення на навчання у вищі учбові заклади (висуванці).

Величезне розшарування в середовищі робітничого класу (заробітки уда­рників у 8-10 разів перевищували заробітки чорноробів) неминуче вело до збільшення напруженості у відносинах між робітниками. Серед них було від­сутнє взаєморозуміння, ще) не дозволяло їм робити які-пебудь узгоджені дії, направлені па зміну умов життя, які сильно погіршилися. У більшої частини робі ціпків, які не отримали підвищення або не стали ударниками і стахано-вцями, мотивів для невдоволення було більше шж досить. І Іеидоволсппя ви­кликало і збільшення норм виробітку і тривалості робочого часу, і погіршен­ня житлових умов, і зменшення реальної заробітної плати (за десять років на 40%), і все зростаюча нерівність. На ці біди робітники реагували частою змі­ною робочих місць і дуже низьким рівнем трудової активності. Висока плин­ність кадрів, безсумнівно, представляла одну з форм протесту і замінювала собою заборонені страйки.

Таке ж становище створилося й у сільському господарстві. Колгоспни­ки, які вважали себе обдуреними, обкраденими і підневільними, висловлю­вали свій протест тим, що ухилялися від колективної праці. Виробництво сільськогосподарської продукції протягом 30-х років залишалося майже на одному рівні. У той же час частина урожаю, відчужувана у селян в ході хлібо­заготівель, постійно збільшувалася і становила до кінця десятиріччя майже половину урожаю. Розрахунок із колгоспниками за поставлене таким чином державі зерно проводився за цінами, які протягом усіх 30-х років (і навіть до 1953 р.!) залишалися майже незмінними, в той час як ціни на промислові то­вари зросли в 10 разів. Розмір оплати за роботу на колгоспних полях визна­чався кількістю трудоднів і залежав від розміру колгоспного прибутку. Роз­мір же прибутку визначався тією часткою урожаю, яка залишалася в колгос­пі після розрахунку з державою і з МТС. Прибуток, як правило, був дуже незначним і абсолютно недостатнім для забезпечення прожиткового мініму­му. У 1937 р. в благополучних колгоспах норма виплати досягала 5 ц зерна і приблизно 100 руб. на дорослу людину на рік, а в неблагополучних - тільки 2 ц зерна без будь-яких грошових виплат. Нагадаємо, що на початку століття прожитковий мінімум на одного селянина становив 2,5 ц зерна без урахуван­ня продуктів тваринництва.

Аби дещо виправити положення, в 1933 р. селянам було дозволено мати невеликі присадибні ділянки 'площею не більше півгектара) і займатися роз­веденням дрібної худоби. Ця поступка була надто незначною, щоб задоволь­нити потреби селян, але достатньою для того, щоб дозволити їм більш або менш забезпечити свої насущні потреби. У 1938 р. присадибні ділянки, які займали тільки 3,9% всіх посівних площ, давали 45% усієї сільськогосподар­ської продукції. Ці ділянки покривали селянським господарствам більше половини їх зернових потреб, майже повністю забезпечували їх продуктами тваринництва та овочами, давали від 70 до 85% грошового прибутку за ра­хунок продажу деяких «надлишків» на колгоспному ринку. Ці невеликі при­садибні господарства давали більше 70% м'яса і молока і біля 45% вовни!

Стає абсолютно ясно, чому колгоспники ухилялися від колективної пра­ці. Колгоспник відчував себе пригнобленим двічі - і як виробник, і як грома­дянин другого сорту, позбавлений громадянських прав, який піддається дис­кримінації і «військово-феодальній експлуатації» (зі слів Бухаріна, що перед­бачив її торжество у разі перемоги сталінської лінії ще в 1928 р.). Колгоспни­ки вимушені були виконувати також обов'язкові державні трудові повинно­сті (будівництво доріг, вирубка лісу і т.д.), а, починаючи з 1937 р., після при­йняття 17 березня закону, який забороняв селянам залишати колгоспи без підписаної адміністрацією трудової угоди з майбутнім роботодавцем, вони втрачали право па пересування. і юридичної точки зору колгоспник, що не мав паспорта, був прив'язаний до колгоспу так само, як колись кріпак до землі свого господаря. Всі обмеження розповсюджувалися і па членів сімей колгоспників і, якщо, наприклад, дочка селянина виходила заміж за городя­нина, то поїхати до нього вона могла не інакше, як діставши від адміністра­ції колгоспу право на від'їзд - своєрідну «відпускну грамоту». Незважаючи на ці перешкоди, мільйони найбільш заповзятливих і найбільш пригнобле­них селян йшли в місто без дозволу. Тим самим вони ставили себе поза зако­ном, що робило їх положення на ринку робочої сили дуже вразливим. Багато хто з них, постійно переміщаючись з метою ухилення від «реєстрації», зреш­тою потрапляли під арешт за бродяжництво або за дрібні правопорушення і закінчували таборами.

Селяни, що залишалися в колгоспах, покірно влаштовувалися на клап­тиках присадибної землі, що дозволяло їм вести більш або менш стерпне іс­нування, і замикалися у віковій підозрілості російського селянина по відно­шенню до зовнішнього світу, міста, городян, до держави з її чиновниками, суддями, міліцією.

Сталін і Жданов на XVIII з'їзді партії заявили, що радянське суспільст­во після ліквідації в ньому капіталістичних елементів, складається з трьох дружніх класів, які не мають між собою антагоністичних протиріч: робітни­чого класу, колгоспного селянства і нової інтелігенції, сформованої з кра­щих робітників і дітей робітників, з кращих колгоспників і дітей колгоспни­ків. Таким чином, ніби сама собою зникала необхідність дискримінації інте­лігенції. «Нова народна інтелігенція», яка поставила партії біля половини її членів (44% в 1936-1939 рр., 70% в 1939-1941 рр.), стала елітарною суспіль­ною групою. За даними статистики, до цієї суспільної групи належало в 1939 р. біля 11 мли. чоловік. її елітарність, однак, була відносною. Незважаючи на величезне зростання числа студентів (170 тис. у 1928 р. і 810 тис. у 1940 р.), тільки біля 2 млн. фахівців мали закінчену вищу або середню спеціальну осві­ту. Основну масу «народної інтелігенції» складали рядові службовці - від ра­хівника до співробітника НКВС, число яких росло у всіх сферах економічно­го і культурного життя. Вони представляли найнижчий прошарок державної бюрократії. У промисловості, наприклад, число «службовців» з 1928 по 1939 р. зросло у вісім разів.

У складі «народної інтелігенції» виділялися дві найбільш значні групи: одна з них була представлена службовцями з народногосподарського ком­плексу - техніками, інженерами, фахівцями, управліннями, інша - звільнени­ми партійними працівниками. Ці дві групи виявилися найбільш потерпілими в ході чисток. Нові висуванці отримували, таким чином, ще більш широкі можливості для росту. Із 170 тис. студентів, які отримали освіту за роки пер­шої п'ятирічки, 152 тис. виявилися до 1940 р. на високих відповідальних по­стах. Із 370 тис. інженерно-технічних працівників, які отримали освіту в роки другої п'ятирічки, керівні пости в 1940 р. займали 266 тис. Оновлення пар­тійного керівництва також відбувалося дуже швидко на всіх його рівнях. Кі­лькість звільнених партійних працівників до кіпця 30-х років перевалила за 100 тис. Інтенсивне призначення молодих фахівців, частіше за все інженерно-технічних працівників, на високі народногосподарські і партійні пости було об'єктом посиленої політичної пропаганди, яка прагнула продемонструвати життєздатність і силу суспільства, що насправді задихалося під страшним тягарем безпрецедентних за розмахом репресій. У зв'язку з цим символічне значення придбавав опублікований на першій сторінці «Правди» перелік призначень для 12 520 випускників вузів у 1937 р. - якраз у той час, коли про­ходив третій Московський процес. Більше 2 тис. із них, «кращих із кращих», майже всіх інженерів, призначалися на високі пости в міністерствах, у систе­мі народногосподарських і партійних органів. Цей бурхливий вихід на сцену нового, брежпєвського покоління виправдовував (якщо в цьому була ще не­обхідність) сталінські заходи щодо чистки і оновлення суспільства. 30-і рр. були періодом найсильніших соціальних потрясінь, спровокова­них і нав'язаних вищим керівництвом. Це десятиріччя бачило кілька хвиль «класової війни», які закінчувалися, як правило, відторгненням від суспіль­ного організму мільйонів людей. Форми цього відторгнення були найрізно­манітніші: від позбавлення громадянських прав, пірати робочого місця, усу­нення з посади до заслання, в'язниці, таборів або «вищої міри соціального захисту» - смертної страти. Можна виді шіп три найбільш значних хвилі цієї «класової війни».

Перша була пов'я (апа з проведенням конектипізації і прискореної індус­тріалізації. Вона торкнулася насамперед куркулів, «ліквідованих як клас», а також значного числа середи ям в, що відмовлялися всі у па ш в колгоспи. Вона в основному припала на 1928-1931 рр. Ча різними оцінками, и цеп час було вислано з місць проживання від 250 тне. до І мли. сімей, а їх майно конфіско­ване. Офіційний термін заслання частіше за все визначався п'ятьма роками, але насправді тривав набагато більше, оскільки заслані після відбуття пока­рання практично не могли отримати дозволу повернутися в своє село. Бага­то розкуркулених селян відбувало покарання на гігантських ударних будів­ництвах, де як робоча сила використовувалися і ув'язнені (Біломоро-Балтій-ський канал, на будівництві якого трудилося біля 200 тис. ув'язнених, канал ім. Москви, залізниця Караганда - Балхаш, хімічний комбінат в Березняках, нові міста: Комсомольск-на-Амурі, Магадан, Норильськ, Воркута та інш.). Інші використовувалися як робоча сила там, де одночасно застосовувався вільний труд. У Магнітогорську, наприклад, від 30 до 40% робітників були так звані «спецпереселенці».

Ллє куркулі - не єдина жертва «антикапіталіепічної революції» початку 30-х рр. Сильного гоніння зазнало духовенство, передусім, сільські священи­ки (90% церков було закрито в 1929-1932 рр.), які також були визнані експлу­ататорськими елементами і засуджені до висилки. Всі ті, хто в роки непу був зайнятий у приватному секторі - дрібні торговці, ремісники, представники вільних професій, - або ті, кого відносили до класу «заможних» при старій владі, визнавалися «чужими, декласованими, дозвільними елементами» і, як мінімум, позбавленими громадянських прав (в 1932 р. ((позбавленці» стано­вили 3,5% від загального числа виборців, тобто біля 3 млн. чоловік). Позба­влення прав супроводжувалося звичайно іншими дискримінаційними захо­дами (втрата права на житло, медичне обслуговування, продовольчі карт­ки). Півмільйона дрібних торговців були визнані капіталістичними підпри­ємцями, незважаючи на те, що 98% з них не мали жодного найманого робіт­ника, їх майно також конфісковувалося. Велика частина цих «небажаних елементів» була виселена з міст і відправлена в заслання якраз напередодні введення паспортів і системи прописки (кінець 1932 р.). Однією із сторін цієї «класової війни» був наступ на «буржуазну інтелігенцію», розгорнений відразу після Шахтинської справи. Тисячі фахівців були звільнені з роботи і пі­сля суду над ними (а часто і без суду) відправлені в табори, де почали з'явля­тися так звані «шараги» - спеціальні табірні заклади, де вчені могли продов­жувати наукові дослідження.

Друга хвиля особливо сильно торкнулася простих трудівників, робітни­ків і селян, які не бажали підкорятися суворим вимогам дисципліни в колго­спах і на заводах. У промисловості вона почалася відразу ж після того, як були ослаблені репресії по відношенню до фахівців. Кульмінаційний момент цієї хвилі на заводах і будівництвах припав на 1939-1940 рр., коли правові відносини на виробництві стали регламентуватися ледве не карним законо­давством. У селі найбільш суворі часи припали на 1932-1933 рр., коли зазна­ли арештів десятки і навіть сотні тисяч селян, звинувачені в розбазарюванні народного багатства.

Третя хвиля пройшлася по народногосподарських, партійних, держав­них, військових і науково-технічних кадрах і. в більш широкому значенні, по залишках старої творчої інтелігенції. Справи цих нових «ворогів» повинні були розглядатися в принципі па засіданнях відділені, військової колегії Вер­ховного суду. Ллє більшііі частіші обвинувачених нирок виносили адмініст­ративні структури - особливі відділи ІІКВС. Обвинувачення виносилося по одному з численних пунктів 58 статті Карного кодексу, де була представлена ціла добірка контрреволюційних злочинів. Вирок прирікав осуджених па п'ять, десять, двадцять п'ять років табірного ув'язнення. Кожному десятому з арештованих в 1936-1938 рр. присуджувався смертний вирок.

У 1949 р. в Парижі вийшло дослідження Д.Далліна і Б.Ніколаєвського «Виправні роботи в Радянській Росії», де вперше була зроблена спроба під­рахунку кількості ув'язнених у таборах наприкінці 30-х рр. Відтоді видані десятки історичних або літературних трудів (найвідоміший з них - роман О.Солженіцина «Архіпелаг ГУТАБ»), в яких приводяться нові цифри. Відсу­тність будь-яких достовірних статистичних даних по карних справах, закри­тий досі доступ до архівів партії та НКВС, змушують фахівців користувати­ся свідоцтвами колишніх ув'язнених і колишніх співробітників НКВС, які перебігли на Захід. Використовуються також рідкі доступні статистичні дже­рела (перепис 1939 р.), в яких є дані про професійну зайнятість населення, про число осіб, позбавлених громадянських прав. Береться до уваги і число тих, хто вступили в партію. Зіставляючи всі ці дані, можна прийти до висно­вку, що цифри свідчать про перерви в рості населення. Якби приріст населен­ня постійно відбувався такими ж темпами, що і в 20-і роки, то до 1939 р. насе­лення Радянського Союзу було б на 10млн. чоловік більшим. Пояснення цього факту тільки одним зниженням народжуваності явно недостатньо. Причина, очевидно, криється в підвищеній смертності, викликаній голодом 1932 р., і переміщенням великої кількості людей в табори. Про це ж свідчать і «лакуни» в даних, які визначають кількість активного населення (у різних дослід­ників вони коливаються від 3 до 7 мли. чоловік).

Зрештою, після сорока років дискусій кількість ув'язнених в Радянсько­му Союзі в кінці 30-х років як і раніше визначається цифрами від 3.5 млп. чоловік (М.Тимашев, М.Ясний, А.Бергсон, С.Віткрофт) до 9-10 мли. чоловік (Д.Даллін, Р.Конквест, М.Аьторханов, С.Розфілд, О.Солженіцин). Деякі до­слідники (Байков, Лорімер, Ізон) вважають, що інформація, доступна на сьо­годнішній день, позбавляє будь-які цифрові підрахунки всякого значення.