Демонізм, «соціалістична законність», націоналізм і повернен­ня до етичних підвалин

Масові репресії - справжнє полювання па «ворогів народу», - що приве­ли навіть до відторгнення мільйонів людей від суспільного організму, здійс­нювалися паралельно із затвердженням соціалістичної законності. У самий розпал терору і свавілля ідея законності виявилася рятівною для простого народу, оскільки допомагала йому ідентифікувати себе з системою і була зру­чною для влади, забезпечуючи регулярне відправлення функцій держави. У народній свідомості ідея законності в деякому розумінні доповнювала тра­диційно присутню в ньому ідею «нечистої сили»: біди і невдачі пояснювали­ся підступами ворога, зрадою. У цьому значенні широкі публічні процеси по виявленню ворогів, зі своїми героями (партійні і державні керівники) і свої­ми демонами (зрадники, саботажники, шпигуни), являли собою справжні ритуали по вигнанню «нечистої сили» і тому з великою легкістю засвоюва­лися свідомістю простого народу, заплутаної о і позбавленого свого корін­ня, яке втрачало грунт під ногами в жорстокому і мінливому світі. Витоки ідеї демонізму, «нечистої сили» йшли корінням у цілий комплекс релігійних і міфологічних вірувань . Ця «сільська демонологія» засновувалася на досто­вірно маніхейському баченні світу, що як і раніше складало серцевину світо­гляду простих людей, яких раптово відірвали від вікових культурних підва­лин. Але, як справедливо відмітив Моше Левін, ідея демонізму, яка мешкала глибоко в підсвідомості народу, вправно використовувалася напівграмот­ною бюрократичною верхівкою у своїх цілях. Контури змови ясно вимальо­вувалися в точці перетину політичних спрямувань керівництва і культурно-психологічних особливостей народу, що перебував у стані важкої кризи ети­чних цінностей.

Одночасно і народна, маса, і партійно-державні кадри - всі відчували зро­стаючу необхідність у соціальному захисті, який міг бути забезпечений тіль­ки ретельно розробленою системою правопорядку, засіюваною на законно­сті і конституційності, який би формальний характер вони не носили. Торже­ство «соціалістичної законності» підтвердив VIII з'їзд Рад, прийнявши 5 грудня 1936 р. нову конституцію - «найдемократичнішу у світі» (зі слів Сталіна). Новий основний закон країни знаменував собою перемогу соціалізму - «по­чаткової стадії комунізму». Протягом п'яти місяців на нескінченних зборах проходило всенародне обговорення нової конституції, в якому, за даними офіційної статистики, взяло участь 45 млн. чоловік. У порівнянні з конститу­цією 1924 р. змінювалася виборча система, структура центральних представ­ницьких органів, адміністративно-територіальний розподіл країни. Замість неповного виборчого права, яке здійснювалося посереднім голосуванням, вводилися загальне виборче право і пряме таємне голосування. Обмеження і нерівність у виборчих правах ліквідовувалися. Але повсюдно поширена прак­тика висунення єдиного кандидата в депутати, підібраного партійними ор­ганами, зводила всі нововведення «на півець». Формальний характер носи­ли й перетворення у центральних представницьких органах. З'їзд Рад і Центра­льний виконавчий комітет замінили Верховну Раду СРСР, що складалася з двох палат - Ради Союзу і Ради Національностей і обиралася всім населен­ням кожні чотири роки. Кількість республік, що складали Радянський Союз збільшилася з семи до одинадцяти: дні автономні республіки - Казахстан та Киргизія - отримали статус союзних, а замість Закавказької республіки були створені три нові союзні республіки - Вірменська, Грузинська та Азербай­джанська. Дуже несподіваними і навіть містичними виявилися ті статті пової конституції, в яких йшла мова про права особистості і громадянські свобо­ди. У самий розпал беззаконня, що творилося в країні, ці статті урочисто оголошували про введення принципу відвертості всіх судових процесів, під­тверджувалося право обвинувачених на захист, проголошувалася свободу друку і зборів, недоторканість особистості, житла і листувань.

Конституція закріпляла існування Радянської держави вже не як перехі­дну і відкриту політичну форму, а як деяку дапість, деяку цілісність, яка за­ймає місце в просторі й часі. У цих змінах вгадувалося прагнення реабіліту­вати ідею держави, що в принципі суперечило марксистській тезі про її від­мирання. У 1936 р. ця теза, що помилково приписується теоретику держави й права Пашуканісу і класичний характер якої відтепер заперечується, була охарактеризована Вишинським як «троцькістська і контрреволюційна». У березні 1939 р. Сталін роз'яснив на XVIII з'їзді партії, що в умовах соціаліз­му, який переміг в одній, окремо взятій країні, що знаходиться під загрозою військового нападу ззовні, необхідно мати досить сильну державу для захис­ту її завоювань.

Така сильна держава все більше асоціювалася з державою російською. Все більш настирливо впроваджувалася в суспільну свідомість ідея тотожно­сті марксизму-леніпізму і патріотизму. У 1934-1935 рр. була розгорнута ши­рока кампанія по перегляду історії, мета якої полягала в узаконенні спадко­ємності сталінського і ленінського вчень, а також в переоцінці російського минулого та історії відносин різних народів, які входили до складу Радянсь­кого Союзу. Потужність і величезне значення колишньої російської держави відтепер представлялися як позитивні чинники російської і світової історії в її русі до революції. Кіно та офіційна пропаганда оспівували «справжніх ге­роїв», що об'єктивно сприяли розвитку країни, - Олександра Невського (про­славленого в 1939 р. фільмом С.Ейзенштейна), Дмитра Донського, Петра Великого, О.Суворова, М.Кутузова (125-я річниця Бородінської битви була урочисто відсвяткована в 1937 р.). Зазначимо, що до початку 30-х років офі­ційно визнавалося, що Російська імперія була «в'язницею народів», а марк­систська історична школа М.Покровського засуджувала колоніальну полі­тику Російської держави. Але в 1937 р. з'явився «Короткий курс історії СРСР», який абсолютно інакше висвітлював історію відносин Росії з неросійськими народами. Колонізація не представлялася вже «абсолютним злом», а вважа­лася «відносним благом» завдяки цивілізаторській ролі російської держави. Радянська держава, яка об'єднала всі народи в «добровільній» федерації, розглядалася як наступник цієї великої місії.

Відродження російського націоналізму було чинником, що вів до консо­лідації значної частини російської громадської думки. Але це був не єдиний елемент у відроджуваній системі традиційних етичних підвалин, який вияви­вся рятівним для суспільства, охопленого соціальними бурями, заплутаного і дуже збудженого. Всупереч революційним ідеалам загальної рівності, всу­переч духу жертовності, що культивувався раніше в ім'я повного загального звільнення, прпдбавала значення і починала все більше цінуватися ідея осо­бистого досягнення успіху, яка лягла в основу пової ієрархії посад і привілеїв і сприяла створенню пової еліти. Ця еліта, вільна від всяких комплексів, при­миряла, нарешті, прагнення до матеріального добробуту і соціалістичну до­брочесність. Вона, по справедливому зауваженню В.Дуихам, засвоїла всі сте­реотипи мислення і образ життя дрібного буржуа.

Одним із найбільш важливих моментів відродження колишніх етичних підвалин була соціальна реабілітація сім'ї. Теоретик сім'ї В.Вольфсон заявив у 1936 р., що вона не зникає при соціалізмі, а змінюється. І Іезабаром - одно­часно із засудженням «лівацької фразеології», яка, па думку влади, сприяла сильному збільшенню числа абортів (в Москві три аборти па одне народження в 1934 р.), розлучень (48 розлучень па 100 браків в 1935 р.), зростанню дитя­чої злочинності (особливо в тих сім'ях, де батько переховувався і ухилявся від якої-небудь участі у вихованні дітей), - був прийнятий ряд заходів, напра­влених на зміцнення сім'ї. Постанова від 27 червня 1936 р. забороняла абор­ти та їх пропаганду, збільшувала допомоги матерям і ускладнила розлучен­ня (обов'язкова присутність обох людей, записи в паспорті, суворий конт­роль за виплатою аліментів). Надалі сім'я розглядалася як осередок радянсь­кого суспільства. Такі погляди отримали ще більший розвиток у зв'язку з війною.