СТРУКТУРА ВАЛЕОЛОГІЇ ЯК НАУКИ

Література

1. Войтенко В. П. Здоровье здорових. – Киев: Здоровье, 1991. – 248 с.

2. Брехман И. И. Валеология – наука о здоровье. – М.: Физкультура и спорт, 1990. – 208 с.

3. Петрик О. І. Медико-біологічні та психолого-педагогічні основи здорового способу життя. – Львів: Світ, 1993. – 120 с

ВСТУП

Сучасна епоха ставить перед людиною складні завдання. Ці завдання випливають із деяких тенденцій і характерних рис суспільного розвитку. Найбільш важлива і загальна тенденція полягає у прискоренні темпів суспільного розвитку і пов’язаних з ним глобальних змін. Темпи соціальних, економічних, технологічних і кліматичних змін у світі вимагає від людини швидкої адаптації до умов життя і діяльності. Якщо доповнити екологічними проблемами, зростаючі темпи процесів урбанізації, зміна характеру трудових процесів, то стає очевидним, що наш сучасник живе у світі, далекому від тих умов, до яких був пристосований. Все це не може не вплинути на біологічну природу людини. Зниження реактивності організму, процесів саморегуляції – це характерні риси, які відрізняють наших сучасників від предків.

Як наслідок цих процесів змінюється і характер патології сучасної людини. Ії характеризує епідемія хронічних неінфекційних захворювань, поява нових (СНІД, лихоманка Ебола, так звана хронічна втома), а також повернення старих захворювань (туберкульоз, малярія). А основне - з’явились полісиндромні стани, які для класичної медицини являють особливу проблему. Виникає ситуація, коли кожен вузький спеціаліст достатньо обґрунтовано у однієї і тієї ж людини ставить “свій” діагноз. Скупчується цілий букет синдромів, лікування кожного з яких не дає істотного ефекту.

Таким чином, класична медицина безсильна перед цим станом, а розв’язання проблеми знаходиться в області вдосконалення механізмів саморегуляції, розширенні фізіологічних резервів, досягненні втрачено і гармонії в структурі організму і особистості.

Очевидно, що ми стоїмо на порозі радикальних змін в стратегії охорони здоров’я. В основі цієї стратегії – валеологія, іі методологічні і практичні досягнення.

Термін “валеологія” знайомий усім. Ця наука базується на комплексі знань, отриманих гуманітарними і природничими науками, які мають відношення до здоров’я людини. Вона має певні напрями: медична валеологія (санологія), шкільна валеологія (педагогічна), психовалеологія. Оскільки здоров’я – це медико-соціальна категорія, основи вчення були закладені медиками. Педагоги і психологи адаптують цей матеріал для своїх цілей. Україна – перша країна у світі, де затверджена практична спеціальність “лікар-санолог” у 1991 р. і відкрита кафедра санології при КМАПО у 1992 р.

СТРУКТУРА ВАЛЕОЛОГІЇ ЯК НАУКИ

Здоров’я – соціальна цінність. Добре здоров’я – основна умова для виконання людиною біологічних і соціальних функцій, фундамент самореалізації особистості.

Людина – предмет вивчення багатьох природничих (біологія, антропологія, фізіологія і медицина) і суспільних (соціологія, психологія, філософія) наук. Але проблема здоров’я людини по сьогоднішній день монополізована медициною, яка , однак, практично являється наукою про хвороби людини – „людино-патологією”.

Не слід думати, що проблема індивідуального здоров’я не піднімалась в медицині до появи валеології. Ще Авіценна і Гіпократ виділили декілька градацій здоров’я. Гален сформулював поняття „третього стану” – перехідного між здоров’ям і хворобою. В тій чи іншій мірі цієї проблеми торкались Сєчєнов, Боткін, Павлов, Аршавський, Амосов.

Істотний вклад у формуванні передумов до появи валеології зроблений групою вчених Київського НДІ медичних проблем фізичної культури МОЗ України (1968-1986), що розвивали вчення про фізичний стан людини (Апанасенко, Душинин, Іващенко, Муравов, Пирогов).

Основоположником науки про здоров’я людини вважається учень
Н.В. Лазарєва - І.І. Брехман, що працював у Владивостоці, який вперше (1982 р.) підняв на щит методологічні основи збереження і зміцнення здоров’я практично здорових людей. Досліджуючи роль адаптогенів, він сформував новий науковий напрям – фармакосанацію ( ліки для здорових), він прийшов до думки про необхідність змінити всю стратегію охорони здоров’я шляхом вивчення етіології, діагностики якості і кількості здоров’я індивідуума. Назвавши обґрунтоване ним новий науковий напрям „ валеології”, він в 1987 році видав першу монографію з цієї проблеми „Вступ у валеологію – науку про здоров’я”, в якій стверджував, що наука про здоров’я не повинна обмежуватися однією медициною, а бути інтегральною, формуючись на основі медицини, екології, біології, психології.

Другим центром розвитку валеології став Київ, де формування валеологічного напряму було пов’язано зі спортивною медициною (спортивна медицина володіє величезним банком даних про стан функцій здорових людей).

В 1985 році Апанасенко Г. Л. уперше показав обґрунтовану ним модель, придатна для оцінки рівня соматичного здоров’я індивідуума за прямими показниками, навів докази її інформативності, розкрив перспективи використання цієї моделі в профілактиці захворювань і оздоровлення населення. В цьому ж році була опублікована і його перша стаття з цієї проблеми в журналі „Гігієна і санітарія”.

В кінці 80-х років Ю. П. Лісіцин, будучи рецензентом першої монографії І. І.Брехмана „Вступ у валеологію – науку про здоров’я”, написав серію статей, в яких „реанімував” термін „санологія”. Під цим терміном він розумів науку про суспільне здоров’я, фундаментом якої є категорія „спосіб життя”. Завдяки цій термінологічній плутанині в Ленінградському інституті вдосконалення лікарів (1987 р.) і Кримському медичному інституті (1990 р.) були відкриті кафедри „Основи здорового способу життя”, які недовго проіснували і були розформовані (в Санкт-Петербурзі кафедра реформована в курс валеології).

Невдачі, пов’язані з діяльністю кафедр здорового способу життя на тому етапі розвитку валеології, визначались з однієї сторони, відсутністю відповідної „ніші” для спеціалістів-валеологів в охороні здоров’я, а з другого боку – відсутність чітких уявлень про методологічні основи валеології як науки.

Термін „санологія” був використаний і при затвердженні в Україні лікувальної спеціальності „лікар-санолог”. Кафедра відкрита в 1992 році при Київському інституті вдосконалення лікарів для підготовки спеціалістів, отримала назву кафедри спортивної медицини і санології (зав. кафедрою Г. Л. Апанасенко, кер. циклу по санології – проф.каф. Л.А. Попова). Наявність відповідної медичної спеціальності, яка сформувала на той час соціальний запит в практичній охороні здоров’я України дозволили колективу кафедри чітко сформувати критерії валеології як науки (цілі і завдання, методологія, предмет, об’єкт дослідження, методи), скласти кваліфікаційну характеристику лікаря-санолога (валеолога).

З 1991 року для дослідження валеології приєднались спеціалісти Державного науково-дослідного центру профілактичної медицини МОЗ Росії. За ініціативою І. І. Брехмана на базі створеного ним науково-координаційного центру валеології ( м. Владивосток) починається системний випуск збірників наукових праць „Валеологія” (1-й випуск 1993 р., 2-й – 1995 р.), в яких знаходять відображення важливих досягнень нової науки.

З 1994 р. Російський інститут профілактичної медицини починає проводити щорічні національні конгреси з проблем профілактичної медицини. Якщо на першому конгресі 1994 року валеологія була представлена лише одиничними доповідями, то на 2-му (1995 р.) було організовано секційне засідання з проблем валеології. Під керівництвом І. І. Брехмана ведучі валеологи країн СНД (Г. Л. Апанасенко, І. А. Гундарьов, В. І. Куліков ) показали вагомі аргументи на користь валеології як науки і її роль у профілактиці захворювань, і третій конгрес (у 1996 р.) був названий „Профілактична медицина і валеологія”.

Частково, сформований суспільний рух „Здоровий світ”, було прийнято і реалізовано рішення про створення в Росії нової практичної спеціальності – лікар-валеолог (листопад, 1996 р.), а при Міністерстві охорони здоров’я Росії створено Управління медичної профілактики, яке реалізовує валеологічні технології через мережу центрів медичної профілактики. Міністерство освіти Росії і України зразу оцінили роль валеології у формуванні здоров’я підростаючого покоління. У школах та інститутах ввели предмет „Валеологія”. У 1997 р. спільним рішенням МОЗ і АМН України сформована комісія „Валеологія” (голова Г. Л. Апанасенко), яка координує наукові дослідження з валеології в Україні. З 1996 р. в Україні, Росії видається журнал „Валеологія”.

Валеологія обмежує коло своїх інтересів проблемою індивідуального здоров’я. Суспільне здоров’я – це предмет дослідження соціальної гігієни. Разом з тим валеологи добре уявляють собі роль соціально-гігієнічних факторів у справах збереження і зміцнення здоров’я.

Валеологія – не альтернатива нозологічної медицини, а доповнення до неї, розширення меж медицини взагалі, на основі учення про хворобу (патології) і учення про здоров’я (валеології) може бути сформована загальна теорія медицини і нова стратегія практичної охорони здоров’я.

У теперішній час медичну валеологію в Україні представляють Г.Л. Апанасенко, В.П. Войтенко, О.П. Мінцер, І.В. Муравов, Л.А. Попова і в Росії – І.А. Гундарьёв, В.П. Куліков, В.П. Петленко.

Валеологія – теорія і практика формування збереження і зміцнення здоров’я індивіда з використанням медичних і парамедичних технологій.

Предмет валеології – індивідуальне здоров’я людини, його механізми.