РОЗДІЛ IV.

у якому Турчиновський оповідає далі
про свої пригоди

Так дійшли ми, ласкавий читальнику, до польського кор-
дону, де була маєтність Києво-Печерського монастиря, що
звалася, як пригадую собі, Попова Гора. Ми спинилися з
моїми здирцями тут на ночівлю, бо лежав той монастирець
біля села

Я рушив помолитися на вечірню, бажаючи звільнитися
на хвилю від своїх гонителів, зрештою, ті не захотіли очи-
ститись у молитві, укорінившись у гріхах своїх. Мені ж пра-
глося побути на самоті— багато зібралося у мені думок.

Тут, у церкві, мене й примітив городничий ієромонах Тео-
дозій, високий, худий чоловік з малими, втопленими очима,
які начебто визирали з середини голови. Ми розговорилися,
я заспівав йому й прочитав сторінку Псалтиря, а він, задо-
волений і зраділий, мовив:

— Залишайся, хлопче, коли хочеш, у нас. Нам треба доб-
рого співака й читця.

Покликав дячка і сказав, щоб мене прийняли до дяків-
ської половини. Це означало, що я таки здихаюся своїх тяж-
ких ворогів.

Те все, що оповідаю, любий читальнику, сталося прегар-
ного літнього вечора, сутінки саме опадали на землю. Я по-
бачив тоді на небокраї хмарину, що нагадувала перст.
Я сприйняв його за знак божий — на мене зійшов мир,
а серце заспокоїлось у тривогах своїх. "Що може бути ліп-
шого на білому світі за такий вечір,— подумав я,— адже все
віщає про добро і злагоду?! Вибач ближньому і не помно-
жуй зла, адже помножене зло породжує нове, і так без кін-
ця. Без покірливості людина перетворилася б на звіра, а це
те, що може ввергти світ у загибель".

Такі думки крутились у мене в голові, я йшов за дяком
і всміхався. Відчував: розгладжується мені обличчя, а очі
запалюються мирним вогнем. Здавалося, почув навіть, як
росте трава. Піднімала на моїх очах стебла, гонячи, як кров
по тілу, сік. Уздрів, як лучиться той сік із сонячним промін-
ням і як запліднюється та костеніє в зернятках насіння.
Я полегшено зітхнув: яке щастя, коли погідно на душі!

Болить мене, любий читальнику, одна думка. Все у світі
побудовано на цьому: вороги й друзі. Навіть невинна овеч-
ка розуміє, що в неї безліч ворогів, хоч вона не ворог ніко-
му. Людину ж вороги чатують щокроку. За добро добра

людина ворог іншій доорш людині—дивовижна це круго-
верть! Вирушивши в мандрівку, я гадав обійняти світ ду-
шею, але ти вже знаєш, читальнику, як був тяжко й гірко
покараний.

А веду я до того, любий читальнику, що вороги мої і здир-
ці не відійшли мирно без мене з Попової Гори. Як тільки
вселивсь я у дяківську половину, пойняло їх незбагненне зло.
Не відаю, як розтлумачили вони мій умисел, але відразу ж
з'явилися в нову мою оселю. Спершу я був спокійний.

— Напитав собі місце й залишився,— сказав.— Не маю
до вас зла, ідіть собі з миром — розсудить нас бог.
Вони розреготалися.

— Чого б це ти мав зло до нас, своїх приятелів? — спи-
тав Іван.

— Дозвольте нам, пане дяче,— сказав Семен,— перемо-
витися з ним перед дорогою.

Дяк послухався й люб'язно вийшов, а я лишивсь із ними
сам, відчув: мороз пробіг у мене по спині.

— Навіщо я вам? — спробував оборонитися.— Що я вам
учинив?

Вони стояли супроти мене загрозливо спокійні і тільки
усміхалися, зсовуючи вуста набік.

— Ви забрали мої гроші й чоботи,— мовив,— а я нікому
про це не сказав ні слова. Чого хочете од мене ще?

Іван підморгнув мені, наче ми були з ними змовники, ву-
ста його розповзлися в усмішці.

— Я от хочу, щоб ти трохи перед нами потанцював,— ска-
вав іронічно.— Як співаєш, ми чули, а тепер потанцюй.

— Ти нас ошукати хочеш,— сказав Семен,— а ми не ті
люди, які дозволяють собі плювати в борщ.

— Але ж я сказав...

Цього разу не встиг відхилитися — відчув сильний удар в
об-.иччя і впав на долівку, тяжко гримнувшись головою.
Кров линула мені з носа.

— Я не збирався вас виказувати! — крикнув, умиваю-
чись крівцею.

— Устань! — наказали вони.

Але я не хотів вставати. Вони схопили мене за барки, світ
померк — я побачив величезне коло, воно червоно стало на
вемлю, впираючись горішнім обідцем у стелю. Був управле-
ний у цей обідець, вигнувшись і неприродно закинувши го-
лову. Коло почало крутитися, а може, то я, штовхнутий не-
ввіданою силою, поплив по обідцю, як по річищі. Мене кру-
тило все швидше й швидше — я побачив, що коло те кру-
їнть дивний чоловік. Мав він темні, каламутні очі, а лівий

кутик рота глумливо й поблажливо всміхався. Це була пер-
ша моя в ним зустріч, а ти, читачу, можеш упізнати — зга-
дай-но вершника біля засиненого ліска.